Денис Іванов – співзасновник кінокомпанії «Артхаус Трафік», яка займається розповсюдженням і популяризацією українського кіно, а також поширенням європейського кіно в Україні. «Артхаус Трафік» організовує кінофестиваль для дітей «Чілдрен кінофест» і Київський тиждень критики, а також допоміг запустити Одеський міжнародний кінофестиваль. Компанія також організовує в Україні тижні іноземного кіно і фестивалі українського кіно закордоном. Переповідаємо ранкову лекцію Дениса Іванова у Kyiv Academy of Media Arts.

Про дитинство і любов до кіно

Я став кінодистриб'ютором у вісім років, коли тато навчив мене заправляти плівку в проєктор «Русь». Донецьк, надворі 1986 рік, я беру проєктор у школу і після уроків показую однокласникам мультики. Мені дали прізвисько «Містер Сінема». Коли мені було дванадцять, тато навчив мене користуватись кінокамерою. Я почав експериментувати і зняв перші фільми.

Я повернувся до кіно, коли у студентські роки не вийшло займатися музикою: я грав у кількох групах, ми намагались виступати. Потім я вирішив влаштувати концерт акустичного року: зібрав людей, які робили щось подібне у Донецьку, роздрукував афіші, розклеював їх по місту, продавав квитки, збирав апаратуру. Вирішили провести концерт у колишньому донецькому кінотеатрі «Кристал», де тоді був меблевий магазин, там пустував зал. Це було повне фіаско: я не подбав про охорону, один барабанщик зламав руку, соліст напився, на концерт прийшли сатаністи. Тоді я зрозумів, що музичні заходи – не моє.

Пізніше директорка кінотеатру запропонувала мені організовувати кінопокази. Я погодився. Зробив ретроспективу Андрія Тарковського: взяв усі його фільми, які були в Держоблкіно, надрукував афіші та розклеїв на зупинках із написом «Денис Іванов представляє ретроспективу Тарковського». Однак на покази ніхто не прийшов і я сам подивився усі фільми.


Музичні заходи – не моє

Я тоді мало розумівся на кіно, але в мене зародилося відчуття, що це щось дуже круте. Мені здавалось, що це величезний світ, який існує поряд, і я просто зобов’язаний у ньому розібратись. У 1996 році я вирішив організувати кіноклуб. Цей проєкт якимось чином я продав місцевій партії – вони дали гроші на оренду приміщення і піратські VHS-касети. На той час у Донецьку з кіно було все дуже просто: один пірат мав усі артхаусні фільми. Влаштовували покази щотижня: для кожного фільму робили афіші, розповсюджували їх, покази проводили в орендованому приміщенні. Та в Донецьку закінчились фільми. Я почав їздити у Москву, на ринку «Горбушка» знайомився з тамтешніми піратами і завозив нове кіно. Так ми показали і Кустуріцу, і Джармуша, і багатьох інших. Кіноклуб проіснував два роки.

Я пішов на Обласне державне телебачення – сказав, що хочу бути оператором. Мені дуже пощастило: був час відпусток, на кіностудії сидів один чоловік, що виконував обов’язки головного кінооператора, я йому сподобався і він згодився мене взяти і навчати. Мене ненавиділи всі освітлювачі, адже треба було два роки тягати світло, потім дозволяли знімати птахів для сюжетів погоди – і лише після цього можна було стати оператором. Мене ж одразу кинули в бій. Я рік працював на телебаченні, познайомився з молодіжною редакцією і став головним оператором серіалу «Молодість – не порок».

Про переїзд до Лондона і повернення до Києва

Я розійшовся з дівчиною, життя потекло в іншому руслі – й одного дня мене осяяла ідея. Я прийшов до батька і заявив, що хочу навчатися в Лондоні. Для нього це стало викликом, але він не відмовив. Ми поїхали в Київ, знайшли якусь компанію, де нам пояснили, що для навчання в Лондоні треба знати англійську і здати Кембриджський екзамен. Я поїхав до Лондона. Був 1999 рік.


Хотілось робити щось абсолютно реальне

Це був цікавий життєвий досвід, адже до цього я ніколи не був за кордоном. Мене охоплювали суперечливі відчуття. Ти приїжджаєш, стоїш із рюкзаком, один на цьому острові, нікого не знаєш – і треба заново будувати життя. За два тижні в Лондоні я вдосталь намилувався історичними цінностями і музеями, мене від цього почало нудити. Я почав шукати своє плем’я. Заходив у магазини вживаної фототехніки, відвідував різні кіноклуби, де влаштовували покази Сергія Параджанова, Мілоша Формана.

Між цими показами я познайомився з британцем, у якого приятель навчався у London Film School. Так я знайшов свою компанію – вчепився у цю людину, змусив його познайомити зі своїм другом. Той працював художником-постановником, і я почав йому допомагати. Вже під кінець терміну своєї візи я потрапив у секретаріат London Film School і запитав, скільки коштує навчання. Відповіли – 150 тисяч фунтів. Я не мав таких грошей. Мені порадили звернутись до Міністерства культури України, щоб держава оплатила моє навчання. Я повернувся в Донецьк, написав листа до Мінкультури. Відповідь чекаю досі.

Я дуже хотів навчатись у Лондоні, але не міг чекати. Хотілось робити щось абсолютно реальне. Так я вирішив переїхати до Києва. Вирішив, що краще бути великою рибою у маленькому ставку, ніж маленькою рибою у великому.

Про «Молодість» і тиждень без сну

На початку нульових я проходив стажування на асистента в Центрі сучасного мистецтва. За цей час познайомився з багатьма людьми. У мене з’явився телефон Сергія Проскурні, директора фестивалю «Мистецьке березілля». Він взяв мене до себе і посадив на базу контактів. Так я розібрався в київському культурному житті. Тоді я зрозумів, що український кінопроцес складається з одного фестивалю – «Молодість». Під час обміну працівниками між фестивалями я в «Молодість» і перейшов. Моїм завдання було знайти фільм-відкриття серед груди кінокопій і систематизувати стрічки, які надіслали. На певний час довелося стати детективом, щоб зрозуміти, чому не всі фільми доходять до Києва. З'ясував, що якісь фільми забули відправити, якісь застрягли на митниці. Ми відбирали серед 300 стрічок на плівці, які лежали на купі в одній кімнаті. Під час свого першого фестивалю я тиждень не спав. Проте це був найпрекрасніший досвід. До того ж мені заплатили гроші. Я сприйняв це як знак і залишився.


Щоб організовувати наступний показ, покликав усіх друзів, ми закрили всі пусті позиції

Мені знову пощастило: мене взяли програмним координатором, а моя керівниця пішла в декретну відпустку. Так я опинився на посаді програмного директора фестивалю. Я відповідально поставився до роботи – щоб організовувати наступний показ, покликав усіх друзів, ми закрили всі пусті позиції. Так сталось, що вперше за історію фестивалю все виходило вчасно, усі фільми були перекладені. Я відчув, що ми дуже круті й нам усе до снаги. Потім керівниця повернулась і я перейшов на посаду директора з маркетингу.

Із часом стосунки з фестивалем почали псуватись, до людей з моєї команди з’явилися претензії, мені стало образливо. Ми почали випивати [сміється] і думати, як займатись улюбленою справою і ще й заробляти. Але я ніколи не займався бізнесом. Коли я чогось не знаю, я телефоную татові – і досі так роблю [сміється]. Він порадив не боятися і починати, згодився дати свого бухгалтера на початок. Так у грудні 2003 року стартував проєкт під назвою «Артхаус Трафік».

Про перший успішний кейс «Артхаус Трафік»

Коли ми лише відкрили компанію, слово «артхаус» було маловідомим. Так в основному називали інтелектуальне, некомерційне кіно. Ми одні з перших вихопили це слово і зареєстрували торгову марку. Тобто коли ви зараз кажете «артхаусне кіно», то маєте на увазі мій бренд [сміється].

Ми купили перший фільм під назвою «Птахи» (Жак Перрен, 2001) і орендували офіс в однокімнатній квартирі. Інші фільми ми купували і завозили копії майже контрабандою з Москви. Поступово люди почали цікавитись тим, що ми робили, журналісти почали про нас писати. У команді, яку зібрали ще на «Молодості», ми знову відчули, що робимо щось важливе. Упродовж наступних двох років усе йшло добре, але не надто прибутково. Усю зарплатню, яку я отримував, майже одразу доводилось витрачати на борги. Врешті борг перетворився в катастрофічну суму – близько 80 тисяч доларів. Щоб розуміти масштаб: моя зарплатня на той час складала 300 доларів.


Щоб реалізувати всі проєкти, ми працювали майже зі всіма інституціями, які мали хоча б мінімальний стосунок до кіно – від посольств різних країн до державних органів

Я зрозумів, що мені не вистачає знань, як правильно організувати бізнес. Почав читати відповідну літературу. Одна з книжок, яка допомогла вийти з крутого піке, – «Втрачаючи невинність» Річарда Бренсона. Краще налагодити роботу команди допомогла книжка «Управління персоналом» від Harvard Business Review. Ще одне важливо джерело – «Усі квитки продані» Філіпа Котлера. Усе відбувалося дуже швидко: ввечері я читав, а вже наступного дня намагався щось впроваджувати. Ми купили права на близько 70 фільмів, але вони погано продавались. І раптом вистрелила одна велика угода, яка допомогла покрити всі збитки й борги. Усі були дуже здивовані. Ми розрахувались, видихнули та почати працювати у режимі не тільки виживання, а й розвитку. За понад 15 років існування «Артхаус Трафік» запустив близько 700 різних проєктів. Щоб їх реалізувати, ми працювали майже зі всіма інституціями, які мали хоча б мінімальний стосунок до кіно – від посольств різних країн до державних органів.

Про Київський тиждень критики

Найбільший авторський фестиваль, який ми робимо зараз, – «Київський тиждень критики». Його започаткували, бо фестиваль «Молодість» переїхав на весну і осінь стала «пустувати». Це аналог світових тижнів критики: Каннського, Берлінського. Ми вирішили запустити свій проєкт і запросити в комісію тих, для кого оцінювати кіно – це професійний обов’язок, – кінокритиків. Спочатку ми влаштували пілот і не запрошували партнерів. Побачили, що ми не божевільні і в події є своя аудиторія. Для заходів обрали «Жовтень» як найбільш інклюзивний кінотеатр у Києві. Наступного року влаштували вже повноцінний фестиваль. У 2019-му він вже став подією – ми відчули, що фестиваль почав жити своїм життям. Для «Київського тижня критики» організували премію «Кіноколо» – за аналогією до назви журналу про кіно, що видавався в 90-х і початку нульових. Премія присуджується найкращому фільму фестивалю, ми називаємо її аналогом «Золотого глобуса».


Ми вирішили запустити свій проєкт і запросити в журі тих, для кого оцінювати кіно – це професійний обов’язок, – кінокритиків

Про Одеський міжнародний кінофестиваль

Я придумав і запустив фестиваль разом із Вікторією Тігіпко [українська підприємниця, ексдружина олігарха Сергія Тігіпка]. Дуже пишаюсь цим проєктом. Як і багато інших речей, фестиваль запускався спонтанно. У 2010 році Вікторія запросила мене на зустріч і запропонувала зробити щось «реально велике». Запитала, чи є ідеї. Так ми запустили Одеський кінофестиваль. Адже Одеса – фестивальне місто. Окрім того, що там зняли багато фільмів, там чимало видатних місць. Вирішили головні події фестивалю розбити по локаціях, щоб гості відвідували всі пам’ятки міста.

Запуск був організаційно дуже важким. У квітні ми прийняли рішення, а вже в липні проводили фестиваль – із концепцією і призами. В останній момент шукали, де будемо жити. Орендували квартиру, яка перетворилась у величезний сквот, де ніхто не міг виспатись: там були усі – водії, охоронці, програмні директори. Але фестиваль відбувся і все вийшло. Це був хороший старт, який дозволив розвиватися далі.

Про те, як вгадати з фільмом на фестивалі

Не існує універсальної формули. Ти слідкуєш за певною особистістю, наприклад, за тим, що робить Педро Альмодовар, Франсуа Озон, що планує робити Даррен Аронофскі. Ти дізнаєшся про проєкт ще за два-три роки до того, як він з’явиться. Є певна кількість інформації, на основі якої можеш робити вибір. Є теми, які можуть бути актуальними чи близькими певній аудиторії. Можуть бути речі хороші, але ми точно знаємо, що вони не спрацюють.


Дистрибуція артхаусного кіно – дуже ризикова штука, тут важко вгадати

Ми аналізуємо патерни: є такий-то фільм, він буде в Каннах. Чи має він шанс на успіх? Якщо так, чи поїде він у Торонто, чи буде висунутий на Оскар? Подібним чином ми дивимось, коли краще випускати кіно, адже є певні закономірності відвідуваності. Але навіть старожили ринку ніколи не скажуть напевно, що ось цей фільм збере стільки-то чи стільки-то. Ми завжди робимо орієнтовний прогноз, беручи до уваги максимальну кількість даних.

Дистрибуція артхаусного кіно – дуже ризикова штука, тут важко вгадати. Мають бути компетенції в суміжних областях – так ти можеш ніби відростити кілька додаткових ніг, і коли щось іде не так в одній області, тебе підстрахує інша.

Про сучасне українське кіно

З українським кіно сьогодні стало дуже цікаво працювати. Один із фільмів, який ми взяли у 2019 році, – «Додому» Нарімана Алієва. Це був маленький артхаусний фільм із субтитрами – ми зробили так, щоб він став фільмом-подією. На щастя, у стрічці все було для цього, над нею працювала дуже крута команда. Як правило, успіх фільму – це успіх команди.

Згадаємо фільм «Плем’я» Слабошпицького – він вийшов універсальним. Це фільм жестовою мовою, без субтитрів, зрозумілий усім – японцям, колумбійцям, росіянам, полякам. Це body language, зрозумілий без мови. Слабошпицький цим фільмом перезібрав кіно. Це німе кіно XXI століття. Таке дуже рідко зараз відбувається. Збори стрічки за кордоном склали близько 300 тисяч євро, для України це суперуспішний проєкт.


Як правило, успіх фільму – це успіх команди

Успіху нашого кіно посприяла передусім активність нової генерації. [Режисер «Додому» Наріман] Алієв та інші талановиті митці вийшли з об’єднання СУК («Сучасне українське кіно»). Важливо мати однодумців, певне середовище – так формується середній рівень, від якого можна відштовхуватись.

Іще один аспект – спосіб фінансування. Сам принцип державного фінансування став прозоріший. Такої системи не існувало до 2010 року. Було так: фінансування отримували тільки державні студії, експертів ніхто не знав, рішення приймалось в одному кабінеті, ніхто не знав, як це відбувалось. Зараз маємо принцип відкритого доступу до фінансування усіх виробників, усіх ланок з експертною комісією і менеджментом. Алієв отримав гроші від Мінкульту, перемігши в патріотичному пітчингу. 

Найкращі українські режисери зараз – Валентин Васянович, Наріман Алієв, Антоніо Лукіч, Мирослав Слабошпицький, Володимир Тихий, Юрій Ковальов; Євген Матвієнко та Катерина Горностай, які тільки зараз знімають; Наталка Ворожбит, яка зняла нещодавно перший повний метр. Це ті, хто спав на думку. Їх набагато більше! Дуже люблю працювати з дебютантами. Два роки тому я подивився усі дипломні та курсові роботи студентів університету Карпенка-Карого. Мені сподобалась одна короткометражка, яку зняла Дарина Долеско. Ми взяли її працювати помічником режисера для свого проєкту, потім розробили кілька ідей, подались на конкурс Держкіно і виграли. Незабаром будемо знімати.


Важливо мати однодумців, певне середовище – так формується середній рівень, від якого можна відштовхуватись

Про кінотеатр «Київ»

Говорити про кінотеатр Київ – ніби відкрити рану і посипати її сіллю. Закриття «Києва» дуже позначилось на нашій діяльності, кінотеатр давав серйозну частину зборів, навколо нього упродовж років вирощували аудиторію, це була унікальна екосистема. «Артхаус Трафік» спробував допомогти вирішити проблему. Але там від початку усе пішло не так, і як цей вузол розв’язати, я не знаю. Коли починали, у нас було п’ять фестивальних кінотеатрів у центрів міста, зокрема «Київ». Зараз залишився лише «Жовтень».

Фото: KAMA