У листопаді 2018 року гурт «Вагоновожатые» випустив альбом «Референс». Антон Слєпаков, Валентин Панюта і Станіслав Іващенко на лекції в Kyiv Academy of Media Arts розповіли про роботу над першою за три роки платівкою, роботу в колективі та небезпечні лазерні шоу на концертах.

Фото: KAMA, Анна Бобирєва

Як усе починалося

Антон Слєпаков: Ми починали як віртуальний гурт. Валентин мешкав у Харкові, я в Дніпрі, а Стас ще не був учасником команди. Ми з Валентином вирішили, що було б непогано пограти електронну музику. Я думав, це буде історія, відкладена в довгий ящик. Але Валентин за кілька тижнів надіслав мені демоверсію першого треку – «Сгруппироваться». З цього моменту для нас почали існувати «Вагоновожатые» як активний проект.

У 2013 році ми видали перший міні-альбом «Сгруппироваться», а також ЕР «Без трамваев». Тоді Валентин переїхав у Київ. Ми почали думати про живі виступи, концерти. Зрозуміли, що нам треба барабанщик, тому що навіть електронну музику треба грати цікаво. Потрібен справжній драйв, притаманний живим виступам.

З барабанщиків Станіслав Іващенко вразив нас найбільше: він грав несамовито, в нього був прекрасний ритм. Спочатку він нам відмовив. Коли збирається щось на кшталт супергурту, така відмова може збентежити. Виявилося, Станіслав до цього не займався електронною музикою, крім того, грав в іншому гурті. Та коли ми вже видали другий ЕР, він запропонував зібратися.

Ніколи не слухайте людей, які все прекрасно знають, – завжди треба діяти наперекір

Станіслав вразив нас, запропонував низку нових ідей. Ми зрозуміли, що це людина, з якою можна грати. Навесні 2014-го ми стартували маленьким домашнім виступом у клубі «44», але на ньому продемонстрували всю свою силу. Один з промоутерів сказав: «Якщо ви виступите в «44», то поставите хрест, не будете більше існувати як гурт, на вас більше ніхто не прийде». Ніколи не слухайте продюсерів, промоутерів чи людей, які все прекрасно знають, – завжди треба діяти наперекір.

Уже втрьох ми випустили ЕР «Упасть с тандема» восени 2014 року. Ми доклали багато зусиль, щоб зіграти на низці культових і відомих фестивалів. Частина з них повірила на слово, що досвідчені музиканти, навіть якщо вони зараз представляють юне угруповання, можуть бути цікавими. Я прекрасно пам’ятаю, як зустрічався з дуже відомими продюсерами, доводив, що після тих команд, у яких ми грали, є шанс; що не треба ставити на цьому хрест і тягнути шлейф своїх колишніх заслуг.

Як готували «Референс»

Слєпаков: Над останньою роботою, альбомом «Референс», ми працювали два роки. Цікаво, що спершу з’явилися демоверсії, майбутні пісні, але не було текстів. Та на початку року я потрапив у лікарню: там писати просто ідеально, особливо коли вимикають вай-фай. Білі стіни надихають. Поки я лікувався, хлопці працювали. Згодом ми стали репетирувати, почалася творча робота, збори, якісь суперечки.

Суперечки – це теж дуже корисно. Я слухав, як хлопці сперечаються, і з цього випливали якісь образи, я їх використовував у майбутніх текстах. Також я написав уперше в житті свій українськомовний текст, хлопці підтримали мене в цьому процесі.

Станіслав був одним із головних авторів альбому, найбільше композицій – його. Якщо він спочатку з’явився тільки як барабанщик, то тепер його можна назвати і композитором.

Станіслав Іващенко: Склалося так, що ми всі зовсім різні: за темпераментом, настроєм, підходом до життя. Водночас нам якимось дивом вдається існувати. Ми «Вагоновожатые», ми існуємо – це про нас. Затвердити чиюсь ідею забирає більше часу, ніж саме написання матеріалу.

Хотілося відійти від навмисне живого брутального виконання, зробити більш електронний альбом

Як показують останні репетиції, від брутальності ми не можемо нікуди піти. Усе, що звучить у студійному записі, спокійне, а на концертах дуже потужне. Коли я виходжу на сцену, розумію, що маю віддати шматок енергії, яка у мені зібралася. Мені потрібно поділитися цим із людьми.

Слєпаков: Якби Стас мав змогу, він стрибнув би зі сцени у слем. Його на концертах просто розриває. Автор електронного альбому – надзвичайно жива людина. Інколи нам з Валентином страшно стояти біля нього на сцені, тому що там відбувається справжній вибух.

Про шоу на концертах

Слєпаков: На наших виступах дуже важливий візуальний складник. Ми зазвичай використовуємо електронні екрани, інколи навіть лазерне шоу. Одного разу випадково зустріли Олексія Тищенка. Він займався віджеїнгом на виступах «ДахаБраха», Dakh Daughters, був засновником команди Tenpoint. З 2015 року вони почали супроводжувати наші виступи. На кожний трек зробили окремий візуальний ряд, все відбувалося у режимі реального часу, синхронізовано з барабанами. За кілька концертів вони привели своїх друзів «Лазерстудіо»; якось на наших виступах вибухнув лазер. Це таке дитяче відчуття, коли лазер починає розрізати частину сцени. Були випадки, що фотографам пропалювало матрицю лазерами, а одній дівчині – телефон. Тож наші концерти – це не тільки візульно круто, а ще й небезпечно. Увесь візуальний складник перейшов і в сольний проект Станіслава.

Валентин Панюта: Мій останній ноутбук пропалив лазер, тому що мене неправильно поставили. Також дзеркала відбивають промені, щоб не світили в очі, тому що це шкідливо.

Наші концерти – це не тільки візульно круто, а ще й небезпечно

Про стосунки в гурті

Слєпаков: Мене багато чого навчили стосунки в попередньому колективі, коли ми з колегами проводили по 48 годин разом. Думаю, що за 15 років ми один одного виснажили. Тепер ми бережно ставимося один до одного. Якщо є можливість не бачитися, не напрягати один одного, а просто вирішити якісь питання дистанційно, то із задоволенням робимо. І це дуже круто. Ти значно краще усвідомлюєш якісь речі, розумієш, як можна менше завдавати людині незручностей.

Панюта: У «Вагоновожатых» мені подобається те, що я не знаю, яким буде наступний трек. Коли немає планів, то дуже багато свободи. Ми розуміємо, що стараємося один одного не напрягати. Можемо місяць не бачитися. Коли ми з Антоном вирішили робити групу, я подумав, що ніхто це слухати не буде, тому можна робити все що завгодно. Для мене було шоком, коли ми зібрали Sentrum. Ніби не напружувалися, а стільки людей хотіло нас почути. Якщо ви думаєте про те, чи сподобається комусь ваша музика – у такому випадку вона нікому не сподобається.

Коли немає планів, то дуже багато свободи

Іващенко: Дуже важливий правильний розподіл завдань. У кожного є певний сегмент роботи.

Панюта: У минулому гурті мені доводилося займатися і промоцією, і дизайном, і музикою. У певний момент я зрозумів, що дуже сильно від цього втомився. Це загалом швидко руйнує стосунки в команді, якщо ти багато на себе береш. Також у нас є дуже хороший помічник Андрій Соколов, режисер, технік сцени. Він за чимало питань відповідає.

Іващенко: Ми не ставимо комерційних цілей. Передусім робимо для себе. Я дуже втомлений від гастролей, до цього з гуртом ми об’їздили всю Росію, у мене немає очікування дорожньої романтики. Для мене це напряг – знову кудись їхати.

Панюта: Я отримую велике задоволення від роботи. Будь-що у будь-який момент перетворюється на роботу. Коли ви граєте 15-й концерт у турі та виходите на сцену, то, найімовірніше, думаєте, що ще дві години і поїдете в готель. Я впевнений, інструктор із серфінгу, попри класний акаунт в Instagram, готовий помінятися з офісним працівником хоча б на кілька днів, тому що будь-яка штука набридає.

Про обкладинки альбомів

Панюта: Першу обкладинку зробили хлопці зі студії «33.40». Мені тоді здавалося, що це все трохи старе, але я не знав, що запропонувати. Оскільки я працюю у креативному агентстві, завжди розумію, що не треба боятися, якщо тобі щось перестало подобатися. Я знав, що потрібно щось робити з візуальним сприйняттям «Вагоновожатых» – на вигляд як з 90-х, а музику роблять дивну. Віталік Порфир’єв, дизайнер агентства Fedoriv, зробив нам першу обкладинку. Багато людей ходить у таких футболках, це стало трендом. Вона досі непогано продається, ми її щоразу додруковуємо.

Розуміли, що міняти назву буде занадто, та й вона нам подобалася. Знали, що треба йти з цієї естетики, і з’явився наступний дизайн, було написано «Стартап молодость». Дизайнер робив усе по фану, не було використано жодної реальної букви алфавіту. Це був тренд 2016 року. Обкладинку придумали до альбому Bon Iver, який теж вийшов того року з такою ж естетикою. iTunes довго відмовлявся приймати її.

Щодо останньої обкладинки: цю текстуру, яку ми зараз по-різному використовуємо, створила не людина, а штучний інтелект. Звісно, потім це було збережено в PDF і у Photoshop трохи підкореговано. Комп’ютер намалював патерн, зверху поставили маску. Під «Референс» це підійшло, тому що все двоїться, множиться.

Оскільки я працюю у креативному агентстві, завжди розумію, що не треба боятися, якщо тобі щось перестало подобатися