Контекст війни нівелює особисті радості. Складно зрозуміти, як говорити про те, що в тебе все класно, якщо навколо відбуваються страшні події.

Разом із психотерапевтом Іллею Полудьонним пояснюємо, чому люди відчувають сором і провину, якщо усвідомлюють себе щасливими під час війни; чому важливо виражати радість (якщо ти її відчуваєш), як робити це, щоб не ранити інших; і як може нашкодити засудження інших людей.

Ілюстрації: Анастасія Граб

Цей текст є частиною проєкту «Простими словами».

Більше про відчуття провини можна послухати в сімнадцятому епізоді подкасту під час війни.

Війна позитивно вплинула на моє життя, і мені соромно за це. Чому?

Війна може підштовхнути людей до досвідів, які є позитивними для них. Наприклад, хтось виїхав за кордон і знайшов роботу, за яку отримує більшу винагороду, ніж раніше, має вищий рівень життя. Або почав заробляти більше вдома. Або під час війни людина зустріла нового партнера(-ку), і тому в інтимній сфері вона почувається краще, ніж до цього. Насамкінець людина могла вимушено переїхати з мегаполіса до гір і відчути, що таке життя насправді їй подобається більше.

Коли після шокових подій ми усвідомлюємо себе в моменті радості, у приємній «точці», паралельно може виникнути відчуття сорому та провини. Так відбувається тому, що наша колективна ідентичність, тобто «колективний українець» зараз глибоко травмований і перебуває у стані кризи. Більшість із нас проєктують на себе цей колективний процес. 

Тож коли в житті стається щось приємне, що робить тебе щасливим і радісним, може здатися, що має бути соромно за це, бо ти якийсь «не такий»

Війна – це катастрофічна подія, вона приносить нещастя, страждання, біль, смуток. Але варто розуміти, що в кожної людини є окремий контекст, і він неочевидний. Людина не почуває себе щасливою тому, що помирають інші. Вона почувається так, бо закохалася або переїхала в гори (як давно хотіла, але не наважувалася).

Як говорити про щастя під час війни?

«Під час війни моє життя стало кращим» – ця фраза звучить абсурдно, щонайменше, на рівні семантики. Адже здається, що слова «війна», «краще», «щастя» в жодному разі не можна пов’язати, поставити в один ряд. Коли ми говоримо «війна», то в уяві автоматично з’являються жахливі картинки з Маріуполя, Бучі, Харкова. Однак сфокусуймося на паралельності процесів.

Ось реальний приклад: під час війни в жінки, яка довго не могла завагітніти, народжується дитина. Мама щаслива, що вона народила. Чи щастя однієї людини спростовує біль іншої? У жодному разі: «Я щасливий, але ти зараз відчуваєш біль, і це дійсно жах, я співчуваю. Але я щасливий».

Інше питання, коли є якась нечутливість до інших або навіть демонстративні її прояви – так може виглядати збоку, скажімо, вечірка під час комендантської години в клубі.

Культура самовираження, вираження своїх емоцій значить так само багато, як культура емоційного інтелекту

Якщо людина не здатна (не може) виразити свої емоції або блокує це, їй може здаватися штучним усе, що відбувається всередині. Щоб відчувати себе цілісно, потрібно виражати емоції назовні. Водночас варто пам’ятати, що більшість українців перебувають у стані афекту, навколо багато переживань, стресу. Тому якщо інша людина своє щастя виражає через показову безтурботність, це буде тригерити людей, усередині яких емоційна напруга через війну більша або які переживають свіжий травматичний досвід. Такі обставини запускають конфліктний процес, підвищують напругу в суспільстві.

Ми не знаємо, яку боротьбу кожна людина веде всередині себе. Як шкодить засудження?

Будь-якій стороні в цій ситуації варто постаратися бути добрим. Найчастіше ми не знаємо, яку боротьбу кожна людина веде всередині себе, скільки вона донатить, працює, волонтерить. Словом, не знаємо нічого про досвід цієї людини та вужчий контекст, у якому вона перебуває.

Засуджуючи інших людей, які виявляють радість під час війни, можна зашкодити самому собі

Ще у 20 столітті психоаналітик Карл Юнг запропонував концепцію «Тіні» – це такий архетип, частина особистості, що складається з настанов, які людина витіснила зі своєї свідомості, бо вони несумісні з її свідомим уявленням про себе.

Розберемо на простому прикладі. Людина хоче сходити в кіно, але їй соромно це робити. Вона заздрить тим, хто може піти в кінотеатр під час війни, бо її система цінностей (нав’язана зовні або ні) цього не дозволяє. Водночас вона теж хотіла би піти, і це нормально, адже це природне бажання жити життям, у якому немає війни.

Зрештою, замість того, щоб сходити в кіно, відчути насолоду та конвертувати її в енергію, людина витісняє свою потребу в несвідоме. Далі вона, найімовірніше, починає критикувати людей за те, що вони ходять у кіно під час війни, або навіть намагається їх за це покарати (публічними докорами, наприклад).

Але коли караєш інших за те, що не можеш зробити сам, енергія витрачається намарно

Потребу сходити в кіно неможливо задовольнити через покарання та засудження людей, які ходять у кіно. За такого сценарію ніхто зі сторін не почуватиметься добре.

Життя дуже швидко повертається туди, де можна жити, це видно за тим, що відбувається в деокупованих українських містах і селищах. Важливо зберігати та підтримувати колективну вітальність, бажання жити. Організм, як і соціум, має зберігати здатність бути здоровим. Ця здатність базується, зокрема, на здатності отримувати насолоду від життя. Це не означає показово кайфувати під час війни. Це означає цінувати та радіти тому, що маєш, задовольняти свої потреби, бути чесним із собою й іншими, зокрема й в емоційному плані.

Матеріал створено в партнерстві з IREX в рамках програми СИЛА (Єднання через спільні дії молоді), що працює над інтеграцією внутрішньо переміщеної молоді в Україні та забезпеченням найбільш комфортних умов для них