Україна ввійшла до п’ятірки найбільш нещасних країн світу за результатами міжнародного опитування Gallup International. А за даними доповіді World Happiness Report 2020, Україна посіла 123 місце серед 156 країн у рейтингу щастя.

Чи означає це, що українці дійсно більш нещасні за інших? Що взагалі впливає на відчуття щастя нації, як змінювалося це поняття з часом і чому сучасні суспільства насправді шукають не щастя, а зменшення нещасть. Про все це говоримо з Володимиром Єрмоленком, філософом, письменником, директором з аналітики «Інтерньюз-Україна» та викладачем Києво-Могилянської академії. І розмірковуємо, чого українцям не вистачає, аби почуватися більш щасливими.

– Україна серед п'яти найбільш нещасливих країн світу за результатами опитування Gallup International цього року. У щорічних рейтингах World Happiness Report ми теж постійно в кінці списку. Водночас країни з аналогічною економічною ситуацією посідають значно вищі позиції. Чому так відбувається? Чи дійсно це говорить про те, що українці нещасні?

– Як на мене, є дві причини. Якщо це суб’єктивний рейтинг щастя, у якому людей запитують, вони щасливі чи ні, і для відповіді пропонують градацію «дуже щасливі», «щасливі», «відносно щасливі», «нещасливі», то українці просто нечасто обирають найвищу оцінку. Представники інших країн, наприклад, європейських чи латиноамериканських більш схильні обирати варіант «дуже щасливі». Тобто питання не в тому, що українці нещасні, просто ми менш ейфорійні щодо свого стану. Можливо, так відбувається тому, що ми звикли приховувати свої емоції. Можливо, тому, що з недовірою ставимося до ейфорійних емоцій. Через нашу історію ми схильні відчувати підозру щодо власного щастя. Це перша причина.


Мені здається, що українці звикли вважати себе більш нещасними, ніж вони є насправді


Друга причина, на мій погляд, пов’язана з нашою буремною історією та буремним сьогоденням. Фактично, ми ніколи не відчували себе захищеними, тема безпеки за останні століття в нас не була вирішена. Звісно, не варто думати, що в європейських країнах із цим усе добре, але в багатьох із них тема безпеки, і національної, й індивідуальної, набагато краще вирішена, ніж у нас. А людина найбільше перебуває в стресі, нервується та відчуває себе нещасною тоді, коли відчуває, що їй щось загрожує. Коли людина думає про виживання, вона не думає про щастя та насолоду.

Тобто є об’єктивні речі, які змушують нас почуватися нещасливими, але є й суб’єктивні. Мені здається, що українці звикли вважати себе більш нещасними, ніж вони є насправді. А недооцінення свого щастя пов’язане з браком суб’єктності. Мені здається, що в нас дуже великі проблеми з відчуттям суб’єктності як індивідуальної, так і національної, колективної.

– У чому це найбільше проявляється?

– Ми звикли всі події навколо себе витлумачувати в поганому для нас значенні. Ми бачимо свою історію як історію поразок, коли злі країни та злі люди нас принижували. Як на мене, ці моменти потрібно усвідомлювати, але дуже важливо йти далі. Мистецтво життя особистості й, зокрема, нації полягає в тому, щоби свої слабкості перетворити на переваги, а свої болі – на трамплін, з якого ми стрибатимемо.

Українці ж звикли кожну подію тлумачити не на свою користь і вважати, що десь краще: десь люди живуть, а в нас усе погано. Це називають комплексом меншовартості, я б це назвав браком суб’єктності. Він також спонукає до відчуття, що ми нещасні.

Я вважаю, що можна витворювати іншу оптику, і це питання тренінгу над собою. Можна навчитися бачити, що десь ми гірші, але в чомусь усе-таки кращі. Суб’єктність випрацьовується, ніхто не може подарувати її людині. Уміння бути вільним і сильним випрацьовується в спробах і боротьбі.

– Це якось пов’язано з синдромом жертви, коли люди в будь-якій ситуації бачать винними інших людей, обставини, державу й водночас не змінюють нічого зі свого боку? На вашу думку, наскільки це притаманно для українців?

– Так, це продовження теми нестачі суб’єктності. Певний комплекс жертви в нас є, але він є практично в будь-якої нації. Особливо це стосується тих націй, які ніколи не були домінантними й імперськими, але навіть у нібито успішних націй це є. Наприклад, велика частина кампанії Брекзіту будувалася на комплексі жертви й увесь трампізм також будувався на тому, що Америку нібито принизили китайці чи мексиканці. Ці проблеми присутні як в індивідуальній, так і в національній психології.

Боротися з комплексом жертви не означає, що ми маємо закрити очі на трагічні сторінки своєї історії, слід продовжувати їх осмислювати, але це має бути тільки одна частина наративу.

Друга частина наративу, як на мене, – це сказати, що попри все це ми вижили, зберегли мову там, де інші народи її не зберегли, зберегли багатомільйонну націю там, де інші не вижили, вирвали зубами свою державність і за неї боремося. Багато століть у нас була нація селян і кріпаків, а тепер у нас нація креативних людей, які самі змінюють своє життя. У письменника Густава Майринка є дуже цікавий образ на цю тему: у будинок приходить чарівник і переставляє свічки місцями. Іноді, коли просто переставляєш свічки місцями, тобто якісь елементи в наративі, і слабкість перетворюєш на силу, це спрацьовує.

Ще один момент: мені здається, зараз ми маємо дуже небезпечний тренд, коли з’являються паростки креативного класу, людей з індивідуальною суб’єктністю, які створили себе самі, які зверхньо дивляться на тих, кого вважають «жертвами». Я вважаю, це теж неправильно, адже що більшою буде прірва між активними й пасивними, то більше буде ситуацій, коли активні нічого не вирішують. Наприклад, на вибори пасивних прийде більше, бо їх узагалі більшість, а активних вони просто ненавидять. Як провести місток між більш активними та менш активними людьми й виховувати взаємну повагу одне до одного, ось на що треба звернути увагу.

Це не тільки наша проблема, це проблема й просунутих ліберальних американців, які взагалі не розуміють, чому люди голосують за Трампа. Коли я рік прожив в американській провінції, у штаті Арканзас (це штат, який голосує за Трампа), то, здається, зрозумів, що відбувається. У містечку, де я жив, є лише два величезні супермаркети, і таке враження, що ніякого малого бізнесу, як у Західній Європі, там не існує. Відповідно, люди, які залишаються в цій провінції, максимум ідуть працювати в ці супермаркети. Великі гравці пожирають малих – і в цьому проблема.

Капіталізм – це дуже хороша штука, щоб запустити економіку, але не дуже хороша, щоб дати людям відчуття солідарності. Коли великий бізнес починає поглинати маленький, у певний момент країна опиняється в ситуації, коли вона розділена на гіпербагатих власників і зубожіле населення. Тому активні й успішні люди мають розуміти, що насправді їхній успіх залежить від багатьох інших людей, які, можливо, менш успішні – хтось із них прибирає вулиці, хтось водить автобус.

І ще одна думка навздогін: чим зараз захоплює Україна й у чому нам треба шукати власну силу, так це в розквіті малого бізнесу. За останні роки ми бачимо бум ресторанної культури, виробників одягу, крафтових виробів тощо.

Однак це те, що видно в Києві, Львові та ще кількох містах. Я не певен, що це видно, наприклад, у маленьких містечках Півдня чи Сходу України. Мусить пройти певний час, мають створитися умови для того, щоб цей драйв дійшов туди. Але плюс нашого трохи дикого капіталізму в тому, що він будується на індивідуальній ініціативі: люди мають спрагу до індивідуальних зусиль.

– Чи впливає цей індивідуалізм та ініціативність на відчуття суб’єктності та щастя? Чи говорить розквіт малого бізнесу про те, що українці все-таки віднаходять свою суб’єктність?

– Я бачу одну системну помилку серед активних людей: вони намагаються спроєктувати свій світогляд на інших і писати під себе стратегії розвитку країни. Треба розуміти, що активних людей меншість, їх завжди буде 10–12%. Значна кількість людей знаходитиме більшу насолоду в тому, щоб бути найманим працівником і бути в стресі лише з 9 до 18, а після віддаватися гедонізму та споживанню. І це нормально. Якщо не буде більшості, яка споживає те, що робить активна меншість, тоді активна меншість не зможе нічого виробляти.

Суб’єктність не означає, що ти щось створив чи заснував. Можна бути суб’єктом як менеджер середньої ланки якоїсь організації, як директор департаменту якогось міністерства, як водій автобуса або убера, чи як батько. Суб’єктність можлива на будь-якому рівні.

Проблему перетворення себе на суб’єкт, громади на суб’єкт, країни на суб’єкт ми маємо промислити на всіх можливих рівнях: від рівня президента країни до директора садочка і водія автобуса. Зараз таке враження, що ми трохи пішли в дискусію між лідерами й патерналістами. Я сам був у такій ілюзії у 2014–2015 роках, коли у фейсбуці сформулював опозицію між «стартаперами й старперами». Тоді мені це здавалося дуже влучним і кумедним, а зараз я розумію, що це велика помилка. Бо не кожен громадянин у країні має бути стартапером і лідером, тому що все найважливіше робиться в командах. І навіть якщо людина має патерналістський світогляд, вона теж може відігравати важливу роль в цьому суспільстві.

– Що визначає суб’єктність на різних рівнях відповідальності?

– По-перше, що ти бачиш точку, де народжуються певні дії, в самому собі, а не покладаєш провину на інших. «У мене нічого не вийшло тому, що вони винні» – це пересування відповідальності й вини за події у своєму житті та винесення їх за межі себе. Це брак суб’єктності.

Але є й інший екстрим, коли людина вже відчула суб’єктність, думає, що все на 100% залежить від неї й закривається у своєму світі. Це дуже характеризує багатьох наших громадян. Ми вийшли з радянського періоду, де не стимулювати суб’єктність. У 90-х нас усіх кинули, і ми почали барахтатися кожен у своїй водоймі. Хтось узагалі програв, а хтось все-таки став суб’єктом власного життя. Хтось став працювати на ринку, хтось відкрив бізнес, а хтось, як мої батьки, викладачі університету, бігали по п’ятьох роботах. Поступово в людей народилося відчуття: я сам відповідальний за своє життя, воно на 100% залежить від мене, а все, що поза ним, – це море, наповнене чудовиськами. Я від цього світу не залежу, він ворожий до мене, тож маю закритися від нього. Але суспільство так не працює: ми залежимо від сотень і тисяч людей щодня. Від людини, яка працює на електростанції, залежить, чи буде в нас світло, від водія маршрутки – чи залишимось ми сьогодні живі, дістаючись до роботи, від американських виборців – у тому, як буде розвиватися світ у наступні роки.

Коли це усвідомлюємо, з’являється розуміння, що наша суб’єктність – це добре, але вона завжди пов’язана із суб’єктностями інших людей, і ми маємо балансувати між своєю свободою та свободами інших. У мене така метафора: що більше ми залежні, то більше ми вільні. Що більше ми вступаємо в залежні зв’язки, то більше простору залишається для нашої власної свободи. Уявіть, якби ми витрачали свій час у 21 столітті на те, щоб шити собі одяг, прати вручну та рубати дрова, аби закип’ятити воду та зробити собі каву. Але ми просто виходимо в кав’ярню, п’ємо свою каву, і пів дня у нас звільняється для чогось іншого. Тобто що більше ми пов’язані з іншими людьми, то більше вільні, аби реалізувати себе. Розуміння цього, мені здається, створює другий рівень суб’єктності.


У 90-х нас усіх кинули, і ми почали барахтатися кожен у своїй водоймі


Третій рівень суб’єктності – це усвідомлення того, що немає простих рішень. Проблема популізму якраз у тому, що він б’є по несуб’єктних людях, які часто страждають від певних обставин, але не вміють поставити себе на місце людей, від яких щось залежить: від директора магазину до президента країни. Вони не розуміють всієї складності подій і відносин та просто не можуть себе там уявити, адже завжди мислять себе в термінах споживачів – споживачів дій інших людей і страждань.

Наступний рівень – усвідомлення того, що не існує не тільки простих рішень, а й «копіпасту». Я маю на увазі ось що: навіть «просунуті» українці часто думають, що є десь «золоте рішення», «золоті стандарти» – десь в омріяній «Європі» чи деінде. І що досить їх скопіювати – і в нас буде, як у Швеції. Насправді, це велика ілюзія і теж несуб'єктність, хоча й прогресивна.

Коли ти суб'єкт, ти розумієш, що рішення у твоєму житті мають бути випрацювані, базуючись на досвіді твого життя чи життя твоєї спільноти. І що в житті не буває стовідсоткового «копіпасту». Що моделі суспільних стосунків, економічних відносин чи державної політики мають бути напрацьовані всередині спільноти, звісно, враховуючи найкращі практики. «Чужому навчайтесь і свого не цурайтесь» – наш класик все давно знав.

А ми поки що великі підлітки: ми ще навіть не починаємо думати над тим, якою, наприклад, має бути економічна теорія, що б підходила нашій країні. Можливо, цю теорію треба ще створити. У нас немає дискусії про те, яка насправді має бути форма врядування в цій країні, і як мають бути збалансовані гілки влади в Конституції. Але все це поступово приходить, з'являється прагнення сформулювати, віднайти та винайти свою суб'єктність.

– Поговорімо про розуміння щастя індивідуального та щастя нації в різні часи. Чи є принципова різниця між тим, що зараз вкладають у це поняття та як його розуміли раніше?

– Уже в Арістотеля є теорія щастя, його етика побудована на пошуку щастя. Підхід Арістотеля до етики називається евдемонізм, від «евдемонія» – щастя. Із грецької це означає мати хорошого демона або хорошого духа в собі. Тобто питання щастя виникало ще від початку європейської філософії.

Як на мене, модерне суспільство, на відміну від попередніх суспільств, насправді не займається пошуком щастя й не ставить собі за мету щастя людей. Модерне суспільство намагається зменшити нещастя – в цьому ключова відмінність модерного капіталістичного суспільства від домодерних традиційних суспільств.

Сучасне суспільство не ставить собі питання про духовний розвиток особистості, як його ставили більшу частину людської історії та філософії. Воно залишає ці питання свободі індивіда. Наприклад, якщо згадати Платона, то головне в його «Державі» є не те, як дати людям роботу, справедливість і кожному по будинку, головне створити ідеальний політичний устрій, який би виховував ідеальних людей, скеровував би їх до саморозвитку. Потім було багато критики цього підходу. Як ми знаємо, радянський режим теж дуже опікувався щастям людей, і це було небезпечно. Зараз уже розуміємо, що це шлях у нікуди.

Сучасне суспільство пропонує людині не збільшення щастя, а зменшення нещастя. Тобто зменшення всього, що, по ідеї, приносить нещастя: хвороби, труднощі, відсутність матеріальних благ. А питання того, як людина стає щасливою, залишилося у сфері приватності. Я думаю, що це добре. Ніхто за мене не має вирішувати, як мені ставати щасливим. Люди просто мають розуміти, що бути щасливими – це індивідуальна відповідальність кожного. Тому я з обережністю ставлюся до тренду західних суспільств, які говорять «побудуймо суспільство так, щоб у ньому було більше щасливих людей». Вважаю, що щастя, як і кохання, – це сфера приватності. А держави мають думати насамперед про те, як зменшити нещастя.

– Чому, на вашу думку, зараз усі говорять про щастя? Бути щасливим учать на тренінгах, країни вимірюють рівень щастя та складають рейтинги. Чому так відбувається зараз?

– Увесь західний світ говорить про щастя тому, що зрозумів, що він просто викинув щастя зі своїх радарів. Головна мета європейських суспільств у 20 столітті полягала в тому, як убезпечити людей від війни й насильств, тобто зробити так, щоб люди не були нещасними. Друге велике питання, яким займалися європейське й американське суспільство у 20 столітті, соціально-економічне, як зробити так, щоб витягти людей з хронічної бідності й аби в кожного був комфорт у житті. Але комфорт – це теж не щастя.

Тому природно, що західні суспільства зараз замислилися про щастя, і ми теж починаємо мислити в цьому тренді, бо раптом зрозуміли, що в рейтингах щастя ми досить низько. Але я вважаю, що всі ці дискусії про щастя в Україні менш важливі, ніж у країнах Заходу, попри всі наші низькі рейтинги.

Річ у тім, що в них у 19–20 століттях головним божеством було зростання та розвиток. Сьогодні вони вперлися в скляну стелю й розуміють, що вже ніколи не будуть зростати так, як раніше, і не можуть досягти показників зростання Китаю чи інших нових економік. Тому їм потрібно знайти щось інше: можна зростати на рівні 0,5% ВВП, але робити суспільство щасливішим. І це те, чим зараз намагається перемогти Європа. Європейський Союз – це все ще найбільша економіка, але кожна окрема країна має набагато менші показники, ніж США й Китай, менше виробляють, менше споживають. Але чим Європа досі більше приваблює, це комфортом життя та щастям життя.

Якщо подивитися на Україну, то, звичайно, нам треба замислюватися над щастям, позбуватися комплексу жертви, шукати суб’єктність, не бути зацикленими на цінностях виживання. Але, окрім цього, треба розуміти, що в нас ще не закрите питання зростання й розвитку. Перш ніж стати щасливим, треба навчитися зростати, зростати економічно, духовно, інтелектуально, креативно. А зростання якраз і пов’язане з суб’єктністю. Наприклад, у нас досі не відбувається геополітичного зростання, хоча Україна має потенціал стати лідером пострадянського регіону. Але в нас суспільство до цього не готове, воно замикається в самому собі. Подивіться навіть на ситуацію з протестами в Білорусі: ми не хочемо сприймати себе як країну, яка задає тренди й каже: «Так, у нас це теж було, й ось чого ми навчилися». І говорити це слід не зверхньо, а з погляду відповідальності. Мені здається, ми цього боїмося, нам простіше закритися у своїй геополітичній квартирці та сказати: «Не чіпайте нас».

Тому щастя – це прекрасно, але я вважаю, що для нас є ще більш важливі цілі: суб’єктність (вона не завжди відразу дає відчуття щастя, спочатку може давати складнощі, стрес, вимагати зусиль) і зростання. Це те, про що європейська культура говорила в образі Фауста. Гете писав про те, як стати суб’єктом і почати розширюватися, а вже потім колись сказати: «Зупинися, мить, ти прекрасна!» – і стати щасливим. Але, як ми пам’ятаємо, для Фауста це дуже погано закінчилося. Тобто стати щасливим – це певною мірою зупинитися, а щойно ти зупиняєшся, по тебе приходить диявол. Гете дуже добре це знав ще на початку 19 століття.

– В одному інтерв’ю ви казали, що щасливе життя – це баланс між аскетизмом і гедонізмом. Чи могли б ви детальніше пояснити, що мали на увазі? І де українці на цій шкалі між аскетизмом і гедонізмом?

– Рецепт щастя для кожного свій, але я думаю, що баланс між аскетизмом і гедонізмом дуже важливий. Тобто пошук аскетичного гедонізму та гедоністичного аскетизму. Тобто цінувати насолоду, але водночас вміти обмежувати ці насолоди заради досягнення вищої мети.

Де українці? Без сумніву, ми переживаємо багато десятиліть спадку аскетизму, мазохізму, садизму. У нашій історії було об’єктивно мало гедонізму.

Європейська історія, з якою ми тісно пов’язані, у цьому сенсі циклічна. Суспільство, яке постійно страждає й обмежує себе, у певний момент каже: «Стоп, я не хочу себе більше обмежувати». Мені здається, класичний приклад, – це побудова капіталізму. Якщо вірити Максу Веберу, то капіталізм будувався на протестантській етиці, тобто на самообмеженні. Ти обмежуєш себе, аби акумулювати все більше коштів, і, зрештою, стаєш капіталістом. А зараз капіталізм – це парад гедонізму, це суспільство споживання.


Страждати ми навчилися, хоча й дуже часто неправильно. А от насолоджуватися – ні


Якщо подивитися на останні пів тисячоліття європейської історії, можна простежити цикли аскетизму та гедонізму. Ренесанс – це, без сумніву, відновлення старого античного гедонізму та протиставлення себе аскетизму Середньовіччя. Але бароко з його релігійними війнами – це знову епоха аскетизму та самообмеження. Далі, у 18 столітті, приходить рококо та просвітництво на Заході, особливо у Франції, це було дуже гедоністичне століття еротики, лібертинажу, любовних романів, індивідуалізму та відповідного живопису.

Потім приходить Французька революція – люди звертають увагу на бідність, народжується відчуття, що під аристократами, які насолоджуються життям, існує велика маса зубожілого населення, і, зрештою, починається рух за вивільнення народу. 19 століття – це великою мірою нове повернення аскетизму, яке починає розпадатися вже на початку 20 століття, коли приходить мистецький авангард. Проти цього гедонізму розпочинається аскетична реакція, що нарешті породжує нацизм, фашизм і комунізм, які ще більше намагаються обмежувати людей, змушувати їх страждати.

Після їхнього колапсу в Західній Європі в кінці 40-х – на початку 50-х народжується нова гедоністична культура, яка триває й досі. Хоча зараз, мені здається, вона дійшла свого піку й тому далі може початися новий аскетизм на Заході. Найімовірніше, це буде екологічний аскетизм, тобто самообмеження для того, щоб урятувати довкілля.

Тепер подивімося, що відбувалося з українською нацією в цей час. У нас ренесанс як такий трішки був, але так і не встиг укорінитися. У момент, коли українська ідентичність зароджувалася, це була епоха козацтва, Хмельниччини – це була епоха бароко, аскетичні часи. Ми сформувалися в епосі, де був дуже важливим воїнський етос, козацький етос. Козак – це дуже аскетичний персонаж, який обмежує себе в насолодах – сексуальних, гастрономічних тощо.

У 18 столітті, поки в Західній Європі буяє гедонізм, ми втрачаємо залишки державності, у нас руйнують Січ, забирають Гетьманщину, асимілюють еліту. Коротенький спалах культури гедонізму швидко був придушений. Тобто в нашій культурі немає, на що спертися, у нас немає свого просвітництва й рококо, ми не знаємо, що таке український лібертинський роман 18 століття, до нас це просто не дійшло.


Рецепт щастя для кожного свій, але я думаю, що баланс між аскетизмом і гедонізмом дуже важливий


У 19 столітті наша ідентичність знову розквітає, тим часом уся Європа страждає та перебуває в періоді аскетизму. Наша література теж має подібні настрої, це видно у творах Тараса Шевченка, Марка Вовчка та багатьох інших. Гедонізм у культурі в нас народжується на початку 20 століття. Наприклад, Володимир Винниченко – дуже гедоністичний письменник. Але, як ми знаємо, усе це дуже різко обрубалося – і наше відродження стало розстріляним.

Поки в Європі в другій половині 20 століття відбувався сплеск гедонізму, у нас знову було навпаки. СРСР не пішов шляхом лібералізації, а пішов шляхом ще більшого аскетизму, і в цьому була його помилка. Хрущов, Брежнєв не зрозуміли, куди рухається світ. Вони не відчули, що після століття аскетизму прийшла хвиля гедонізму, і, якщо не зловити її, рано чи пізно вона знесе Радянський Союз тому, що люди втомилися страждати. Так і сталося: уже з 70 – 80-х років проникнення західної масової культури, рок-н-ролу, джинсів і нової гедоністичної індивідуальності стало одним із факторів, який зніс аскетичний Радянський Союз, де ніхто в аскетизм уже не вірив.

У нашій історії аскетизм, без сумніву, набагато потужніше присутній, ніж гедонізм. Страждати ми навчилися, хоча й дуже часто неправильно. А от насолоджуватися – ні. Усі епохи, які в європейській культурі були пов’язані з насолодою, для нас були епохами страждання. Й от лише з 90-х і 2000-х ми нарешті почали насолоджуватися та зараз п’ємо цю насолоду й не можемо напитися. Саме тому, я гадаю, у нас така цікава ресторанна культура та література з’являються. Гедонізм присутній у подорожах, їжі, сексуальності, одязі й так далі. Тому зараз ми перебуваємо в гіпергедоністичній фазі.

– Чи означає така довга відсутність в українців гедонізму та насолоди життям, що хвиля гедонізму буде продовжуватися й далі та складно буде віднайти той баланс з аскетизмом, який веде до щасливого життя?

– Думаю, що так, і це теж може бути проблема. Думка про те, що треба обмежувати себе для більшості з нас ще не прийнятна. Мабуть, має пройти ще покоління, перш ніж ми почнемо її приміряти на себе. Але гедонізм як намагання «напитися» йде від людей, чия молодість пройшла у 80-х або 90-х. Можливо, молоді люди, які народилися у 2000-х, сприйматимуть усе інакше. Це цікава тема для міркувань, як і тема, чи можливий узагалі гедоністичний аскетизм, коли ти обмежуєш себе в чомусь одному, але не обмежуєш в іншому. Наприклад, тренд на веганство теж про це.

Мені здається, здорова та щаслива особистість – це особистість, яка балансує й чітко розуміє, коли вона може насолоджуватися, а де варто себе обмежити. Це знову ж таки питання суб’єктності. У 19 столітті була дуже популярна думка, що тільки в стражданнях можна стати суб’єктом і чогось навчитися. Зараз ми розуміємо, що це сумнівна теза, але вона теж має сенс. Мені здається, що зараз суспільство споживання вже дійшло тієї межі, коли воно насолоджується, але це не приносить розвитку. Тому насолоджуватися та страждати треба вміти правильно. Тоді це призводить до зростання суб’єктності та персонального розвитку. Тобто питання не в тому, що обирати, а як це правильно робити та правильно поєднувати.