Літературний ринок в Україні не до кінця зрозумілий. З одного боку, були новини, що 60% українців за рік не прочитали жодної книги. З іншого боку, з’являються дослідження, у яких ідеться про те, що Україна за рівнем читання перебуває на 12 місці у світі, а 74% українців купили хоча б одну книгу протягом року – так само, як у Великій Британії та Швейцарії. Хоч іноді, з публікацій друзів та черг у книгарнях, може здаватися, ніби читають якщо не всі, то більшість.

Напередодні Книжкового Арсеналу ми вирішили більш детально поговорити про книжки, письменників та читачів із літературним критиком Євгенієм Стасіневичем.

Фото: Анна Бобирєва

 Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – усі головні тексти тут.

Книжки, що виживуть

Наші видавці не мислять стратегічно. Вони радіють, що придбали права раніше за колег, що привезли в Україну якогось автора. Та є підозра, що останні п’ять років – це винятково тактичні перемоги, чогось принципово далекоглядного в нас досі не було. Рівень того, що виходить в Україні, більш-менш середній – це такий світовий мейнстрим.

Насправді я радо сприймаю нові імена й тексти, але, проглядаючи списки всього, що буде на Книжковому Арсеналі, не відчуваю трепету щодо жодної з новинок. Хіба вийде другий том спогадів Шевельова із широким коментарем… Можливо, це профдеформація, а може, і ні. Якщо друге, то все геть не так радісно, як здається.

Може, річ у тому, що українські видавці не ризикують. І мова тут не так про гроші, як про речі світоглядні: вийти із зони комфорту, не побоятися транслювати геть непопулярні меседжі. Ризик, за яким проглядається тверда професійна позиція, лишається справою одиниць типу «Видавництва» й «Човна» або відвертих «вар’ятів» типу «П’яного корабля», які видають те, що сильно подобається особисто їм. Є ще «Наш Формат». А багато ж хто живе – умовно – від Арсеналу до Арсеналу, від можливості поторгувати до можливості підторгувати.

Світовий мейнстрим – це те, що я назвав би «високою белетристикою». Книжки помітні, але не величні, середні. Тут і Ентоні Дорр, й Елізабет Ґілберт, і Селесте Інґ, і Крістін Генна, і Джордж Мартін, і Ґіліян Флінн, навіть Янаґігара з Тартт. Їх навряд будуть перечитувати через 20-30 років. У цьому сенсі українська література по-своєму співзвучна з тим, що відбувається у світі: і там, і тут багато середніх робіт, про які всі говорять. Я й сам таке читаю, і то часто. Однак це ті тексти, які радше є фактом літературного процесу й ринку, ніж фактом мистецтва.

Я багато разів мав дискусію щодо меж між літературою як ринком та літературою як мистецтвом. Основна відповідь – це дистанція, мовляв, час покаже. Інше можливе розрізнення – книжки, що нас серйозно поцілюють, частіше роблять нам дискомфортно, ніж навпаки. Вони виносять нас ногами із зони комфорту, дають нові відчуття, сильні та болісні: як тут не згадати «Терор» Сіммонса, роман, що, на мою скромну думку, чи не єдиний у межах останніх десяти років претендує на статус реального мистецького артефакту, без усіляких знижок на «жанр» і логіку моменту.

Хоча радісно погоджуюсь і з такою думкою: будь-яка книга, що змушує читача бодай на годину випасти з часто тяжкої реальності, автоматично може вважатися доброю. У цьому сенсі жанр не має значення: детективи і трилери прекрасно відволікають. Замирюють зі світом.

Ну й на мистецький статус у літературі може претендувати не лише те, що робить нам погано. Те, що робить нам дуже добре, також буває хімічно чистим мистецтвом, виживаючи поміж усіх ринкових вивержень: чого лишень «Мумі-тролі» вартують. Або О’Генрі та Пратчетт. Хоч такого куди менше. Бо добра взагалі менше, його транслювати важче й не так ефектно, тим воно й цінне.

 Радісно погоджуюсь і з такою думкою: будь-яка книга, що змушує читача бодай на годину випасти з часто тяжкої реальності, автоматично може вважатися доброю

Мистецтво не може бути ліберальним і мати терпимість за основну чесноту, воно не може озиратися та думати, скільки в тексті темношкірих і коректно змальованих жінок, чи правильно їх названо й чи не пробрався, бува, у книжку «тихий» сексизм. Книги, що вриваються на територію мистецтва, на кон’юнктуру не зважають, а сьогоднішня кон’юнктура якраз ліберальноцентрична: нікого не образити, усіх згадати, гострі кути обійти якомога ширшою дугою. Книга може – а іноді й має – бути жорсткою: тут вам і «Макбет», і Платонов, і Селін, і Бахман, і Єрґович. І вся південноамериканська школа на чолі з Фолкнером та Капоте. З іншого боку, захмарний рівень брутальності й мізантропії необов’язково означатиме, що книга видатна. Слава богу, це працює не так.

Наразі «травма на ніжках» – головний герой світової літератури. Але щось тут напружує: травмованість куди більше романтизують і виставляють цінним внутрішнім капіталом, ніж препарують з усіх боків. Ми не бачимо дітей-монстрів, як колись у «Володарі мух» Ґолдінга, не бачимо «жіночого фашизму», як у вже давно написаній «Розповіді служниці». Літературі не вистачає чесної та різнобічної проблематизації. Уже час і про чоловіків, що якось несподівано для себе «по дефолту» перетворилися на клондайк усього найгіршого й найбільш архаїчного, у книжках поговорити.

 Ті речі, які в простий спосіб роблять читачеві добре, вони заточені на споживацтво, на читання «швидке й ненав’язливе», і це окей

Ми часто бідкаємось, що перебуваємо поза світовим літературним контекстом, що мало не плентаємось у хвості. Насправді величезний мінус сьогоднішньої ситуації якраз у тому, що ми дуже схожі на глобальний літсвіт.

Ми – або ж «широкий український читач» – так само любимо тягучі родинні історії з душком ресентименту і віктимності, сентиментальні книжки про любов і кров, невибагливу мотиваційну літературу з царини підприємництва та психології, злободенну публіцистичність, що маскується під безпорадну художку. Любимо чисті жанри, тобто формульну літературу, де правила гри є зрозумілими зі старту.

Це ті речі, які в простий спосіб роблять читачеві добре, вони заточені на споживацтво, на читання «швидке й ненав’язливе», і це окей. Просто треба розуміти, що в цих жанрах і форматах у рази більше ринкової доцільності та бажання сподобатись, ніж оригінальності чи там якогось пошуку. Треба чесно окреслювати таку реальність. Загалом усе це – вчорашній день, якраз ця неновизна та базова впізнаваність і робить подібні книжки симпатичними та затребуваними.

А ось конкурентний нон-фікшн в Україні прорізався лише торік. У Володимира Єрмоленка вийшла добра книга «Плинні ідеології» про спільні джерела багатьох сьогоднішніх ідей-монстрів. Тамара Марценюк написала принципово зрозумілу книгу про фемінізм. Олеся Яремчук зібрала свої проникливі репортажі про нацменшини в Україні. Та все це є помітним лише в межах нашого вже давно незатишного фейсбуку. Якщо дивитися поза нього – свого «національного» нон-фікшену в нас іще нема. Історичні книги широкого охоплення, захопливі біографії фігур, щодо яких відсутній компроміс (Мазепа, Петлюра, Шухевич, Шелест, Чорновіл, наприклад), – хочу вірити, що вони попереду. Бо з умовного Заходу треба брати найкраще, найперспективніше, а не лише вчорашнє й те, що легко втюхати.

От якраз біографії, жвавий і актуальний нон-фікшн (скажімо, історія Донбасу, Криму, українського півдня), грайливий наукпоп (розвінчування нісенітниць типу Велесової книги), гібридність, коли белетризується певний унікальний досвід (щось на кшталт Educated Тари Вестовер), «жанр плюс», коли і труп, умовно кажучи, у книзі є, і про соціокультурні механізми подумано (як-от у Акройда та Єна Пірса), – ось це треба брати звідти й адаптувати тут.

І не йти так затято за ліберальним порядком денним у книговиданні. Він давно вже не означає гуманізму. Він, як правило, позначає усередненість і посередність.

Секс, смерть і книжки-пігулки

Торік я викладав у 8-9 класах літературу, факультативно. Добре зайшла тема про детективи, до прикладу. А от яким гіпотетично має бути українське фентезі, щоби воно продавалося й було цікавим, – ні. У них бог і кумир Джон Ґрін, автор «У пошуках Аляски», «Винні зірки». Це пристойний актуальний young adult, у ньому не так важливо, як написано, бо куди важливіше, про що. І найбільше підлітків цікавлять рівно дві теми: секс і смерть. Вони шукають чогось справжнього та сильного.

На українському ринку в цьому сегменті немає імен-брендів, по чиї книги цілеспрямовано підуть до книгарень. Але щороку пропозицій стає все більше, їхній рівень зростає. З торішнього можу порадити книгу Володі Арєнєва «Дитя песиголовців»: як на мій смак – це одна з найточніших книг про нас нинішніх.

Наш читач любить рецепти, книги-пігулки. Скільки умовного Карнегі (чи Наполеона Гілла і Стівена Кові) та книжки про стартапи і чужий успіх не перекладай, вони однаково будуть продаватись. Усі хочуть зрозуміти, як упіймати світ і ним керувати, тут загадки популярності нема. Є в цьому натомість інфантилізм, але також і якийсь невикорчуваний романтизм. Прочитав одну книгу – і всі проблеми залишилися позаду. На жаль, не так воно.

 Найбільше підлітків цікавлять рівно дві теми: секс і смерть

«Людина розумна», яку так мусолили в соцмережах, стала явищем радше модним, ніж осмисленим. Я не впевнений, що її так добре та уважно читали, як про те говорили. Гарарі величезну наукову базу – історію, біологію, антропологію, генетику – заганяє в один текст. Звісно, це буде подобатись: виникає стійке відчуття, наче ти відразу засвоїв кілька предметів і взагалі зрозумів «звідки ми й куди йдемо». Особисто я такі компендіуми не люблю, мені до душі тонша спеціалізація. Хоча ізраїльтянин вміє писати просто і для всіх.

До речі, це був мало не коперніканський переворот у книжковій галузі: коли англомовні автори, з доброю журналістською освітою, навчилися просто писати про все на світі, від екосистеми лісів до статистики, не жертвуючи при цьому доказовою базою. Це величезний плюс західного ринку, наклади Докінза, Свааба, Гослінга, Фріта, Колберт й легіонів менш упізнаваних нами авторів тому беззаперечне підтвердження.

Масова українська література з’явилася на межі 2010-х. Марія Матіос, Василь Шкляр, Люко Дашвар, Ліна Костенко показали 100-150 тисяч проданих примірників. Читацькі маси все ще хочуть длубатись у своїй віктимності, хочуть «сильно і якісно» постраждати разом із героєм. Жанр «плачу» в усіх своїх модуляціях досі має велику популярність. Бо стан наш усе ще постколоніальний, імперія впала, але багатьох тими уламками сильно прибило.

Будь-який бестселер має розповідати історію про вихід до світла. Я затято переконаний: світовим бестселером не може стати книга, де транслюється крайня мізантропія і «все пропало». Навіть «Татуювальник Аушвіцу» – це лавсторі про голокост.

У нас таких досвідів – крізь морок до життя – купа: волонтери, мешканці окупованих територій, переселенці, стартапери, люди із серйозними захворюваннями. Але де книжки про них?

На західному ринку подібні історії породили новий, скажено популярний формат біографій «маленьких людей», які живуть буквально по сусідству й мають такі ж проблеми, що й ти. Видавництва, які мислять стратегічно, мали б побачити, що в певний момент люди втомлюються читати біографії «великих», з якими важко ідентифікуватись, – і почати копати в цьому напрямку. Хоча ми й до «великих» тільки-но добрались. І то непогано.

 Читацькі маси все ще хочуть длубатись у своїй віктимності, хочуть «сильно і якісно» постраждати разом із героєм.

Провалитися в книгу

Думаю, український письменник хоче грошей. Тобто хоче, аби його активно читали. Він чи вона мріє написати книгу та жити з цього. Проте абсолютній більшості авторів не вдається потрапити в запит аудиторії, вони його не відчувають. Як не відчувають і духу часу. Наші письменники часто хибують на «туге вухо», от і вважають, що на часі, скажімо, здоровий націоналізм. Мовляв, треба писати щось терапевтичне про українську історію, щось у стилі «Трощі» Шкляра чи ретро-детективів Коломійчука. Думають, що в нас національне відродження, а отже, усе українське й історичне буде купуватись апріорі. Запит на це є, але він відверто консервативний.

А втім, якщо автор хоче вчепити справді широку аудиторію, йому потрібно намацати й оголити суспільний нерв, Zeitgeist. Між духом часу та кон’юнктурою є відчутна різниця. Кон’юнктура – це річ нав’язана, у неї штучний характер. А от дух шугає, де хоче. Він, до речі, став добре відчутним під час виборів. Стало зрозуміло, що ми досі вкрай негативно ставимося до інакшості: одні називали й називають інших інфантилами і мрійниками, ті у відповідь говорили про нездоровий елітаризм. Іншість автоматично означає ворожість. Це нині загальносвітове загострення.

В укрліті я досі не бачу подібних тем, хоча це чи не ключові проблемні вузли літератури останніх 50 років, принаймні європейської. Так, у всіх є право на інакшість, на власні пріоритети, але за це треба відповідати. Зробив – відповідай за будь-які наслідки, будь дорослим. Дискусій про це в нас нема, натомість є циркуляція образ і перманентні срачі.

 Іншість автоматично означає ворожість. Це нині загальносвітове загострення

Хоча в нас узагалі нема притомних суспільних дискусій: люди не чують аргументів, їм важливо висловитись і звинуватити тих, хто з ними не згоден. Малесенька щопта публічних інтелектуалів просто розчиняється в цьому морі-океані. А якби хтось зміг пояснити те, що сьогодні відбувається всередині країни, через притомний художній сюжет, така книга мала б усі шанси прогриміти.

Проблема багатьох українських авторів не лише в тому, що вони не помічають нічого поза собою. Їхні «проблеми з вухом» стосуються як тем, так і мовного чуття: вони часто не чують тексту, не чують його граматично, стилістично. Читаєш і дивуєшся: усе начебто написано правильно, правопису не суперечить, але текст мертвонароджений. Так не говорять і не пишуть, воно штучне, наївне й бездарне; відчуваєш «іспанський сором». І річ тут, здається, якраз у тому, що «письменник» у нас досі не є професією, з якої можна заробляти, професією, у якій ти маєш змогу рости та прокачуватись, бо в тебе є на це час і ресурс.

Як перетворити це на професію, як прискорити зростання якості? Поза іншим має бути й неперервність поколінь, тяглість. Соціологи кажуть, що культурний вибух стається на четвертому поколінні, якщо ніхто нікому не заважав. Ми сьогоднішню тяглість можемо відраховувати лише від 80-х років, від покоління Малковича, Лишеги, Москальця, Римарука, Герасим’юка. За цією логікою сьогоднішні тридцятилітні – третє покоління, а наступне має спалахнути, тобто ми йому зараз торуємо дорогу. Ця думка, поміж іншого, добре допомагає від надмірної і хворобливої самооцінки.

Та щоби говорити про певні традиції та тяглість, маємо говорити і про ринок. Й ось що в нас є: важливі для новітнього часу «Польові дослідження з українського сексу» Забужко видала в 1996 році – у ситуації, коли ринку не було від слова взагалі. От і рахуймо.

Нині в нас ринок є. Є мережа книгарень, хоча було б краще, аби їх було кілька. Конкуренція потрібна і в цьому також. Кількість видавництв, що є помітними гравцями, уже не десять, а двадцять-тридцять. Розвій ринку породив додаткову кількість фестивалів: «Зелена хвиля», Маріупольська книжкова толока, Meridian Poltava, Book Space у Дніпрі, той же Арсенал, що за останні п’ять років набрав ваги. Дещо збільшилась і кількість літпремій. Щоправда, це можна вважати бумом лише на тлі того, що від середини нульових до середини десятих років у галузі майже нічого доброго не відбувалось. Дещо допомогли квоти на російські книги, точкова державна поміч теж була. Але загалом оцей «бум» – ініціатива знизу, сильне бажання окремих сильних людей видавати книжки.

Сьогодні ми більш-менш оперативно реагуємо на західні новинки, проте це історія скоріше про кількість, ніж про якість. Перепрошую за каламбур, однак середній рівень перекладів залишається нижче середнього.

 Сьогоднішні тридцятилітні – третє покоління, а наступне має спалахнути, тобто ми йому зараз торуємо дорогу

Я б не перекладав ні на кого відповідальність, а висував більше вимог. Час, коли ми хвалили продукт, бо він просто український, минає. Хотілося б, аби оцінка виходила з іншого: «чи повернуся я до цієї книги знову?». У нас має бути більше здорової критики: і літературної, і на рівні цехових дискусій. Нема часу натирати одне одному медалі.

Літкритик сьогодні – це передовсім навігація та фільтраційна система. Книжок з’являється все більше, люди хочуть швидко зорієнтуватись. Потрібно пребагато через себе пропустити, аби сказати, мовляв, ці десять книжок справді непогані, почитайте. Це критика швидкого реагування, критика невеликих оглядів і компактних рефлексій.

А є критика довшого споглядання, й от під неї в нас нема простору. Майже ніхто не хоче жертвувати оперативністю заради складності, не хоче текстів на 15-20 тисяч знаків. Однак наріжні проблеми й нерви часто залягають на глибині, і завдання критика – їх виловлювати, всебічно розглядати і просто називати, запускаючи в ширшу ротацію.

Має бути більше відвертіших і повільніших розмов. І подібних текстів теж. Текстів, які пишуться не з «сьогодні на сьогодні», аби врешті цей нинішній день просто не пережити.

За останні років 10-15 в українській літературі не було жодної прозової книжки, до якої мені б хотілося повернутись. Припускаю, що колись захочу перечитати «Ворошиловград», «Музей покинутих секретів», «НепрОстих» чи «Тему для медитації». Хоча направду поки ловив себе на таких думках лише з приводу Прохаська.

Це ж очевидно: аби захотіти щось перечитати, ти повинен у книгу провалитися, шугонути під словесний лід. І зі мною цього давно не траплялось. Та я не жаліюсь, ні. Просто констатую. А там побачимо.