За рік можна прочитати чимало. Та й український ринок підштовхує до того, щоби річні списки най-най книжок розросталися. Однак, по-перше, багато що з прочитаного за дванадцять календарних місяців просто вивітрюється з голови, а по-друге, збільшення ринку збільшує також і кількість необов’язкових видань. Прохідних книжок.

От і подумалось: а скільки насправді за рік було книг (у цьому разі – перекладних), що їх хочеться радити та які навіть за найприскіпливішого погляду вже можна назвати важливими моментами читацької біографії? У літературного критика Євгенія Стасіневича у 2019 році таких виявилось аж п’ять.

Джеффрі Чосер «Кентерберійські оповіді»

«Астролябія», 2019, переклав Максим Стріха

Це може здатися консервативною позою, та схожа теза радше є констатацією факту: чи не найкращою перекладною прозою року став переклад віковічної – вона ж «запилюжена» – класики. Важать тут обидва слова: і «класика», і «переклад». По-перше, Чосер один із реальних, а не надуманих батьків всієї подальшої європейської прози, хоч і написав грубезний том віршованих новел. Окрема насолода дивитися, як на сторінках давно списаного в запасники історії літератури тексту викінчуються одні сюжети (ті, що їх англієць підгледів у Боккаччо) та ферментуються інші (які будуть «брати покористуватися» інші класики, від Шекспіра до Акройда). Спостерігати, як за середньовічною чуттєвістю вже проступають обриси майбутнього європейського роману: тієї форми, що й сьогодні центрує собою великий шмат світової культури. Але саме межовість – тобто належність книги до двох епох – є її джокером у рукаві.

А по-друге, Максим Стріха, який переклав Чосера, перед тим витлумачивши «Божественну комедію» Данте, із цією роботою вже очевидним чином вмонтовується у ряд «наших великих»: Зеров, Кочур, Лукаш, Перепадя, Шовкун. Вписується і амбіціями, і майстерністю: «Сангвінік був, як видно по лиці, / І снідав хлібом, змоченим у винці, / Він жив для втіх, таку вже мав натуру, / І відданим був сином Епікуру, / Який вважав: чуттєва втіха – се / Добро єдине, що життя несе».

З попередніх століть добре знаємо: коли власна оригінальна проза хронічно нездужає, конгеніальний переклад класики підставляє їй плече і сам стає високопробною літературою. «Кентерберійські оповідки» Чосера/Стріхи – якраз цей випадок. І кількість проданих примірників тут справа двадцята.

Тоні Джадт, Тімоті Снайдер «Роздуми про ХХ століття»

«Човен», 2019, переклав Павло Грицак

Здається, вибрати якийсь один нон-фікшн із кубометрів того, що тепер – слава богам книговидання – виходить на український ринок, неможливо, нема мірила. Але спробувати варто, і хай це буде щось нетипове: книга розмов двох реальних, а не самопроголошених інтелектуалів (один із яких – титан і точка відліку сучасної історичної науки), книга, що потребує попередньої компетенції, читається повільно, з масами не заграє, практичної користі не обіцяє. Окрім тої, що візія нашого спільного ХХ століття, з якого всі ми родом, стане після прочитання об’ємнішою та складнішою. Що вже дуже багато, якщо подумати. До того ж «Роздуми» можна читати у кілька вкрай різних способів: біографія емігранта, скрізь дещо не-свого; мартиролог найбільш вірусних ідей; історія строкатої лівиці в Європі та Америці; врешті, спостереження за фігурою саме історика в часи, коли майже всі стали публічними інтелектуалами, взявши на себе додаткове «громадське» навантаження, проте часто втративши за цим глибину і власне науковість. Така змістова багатовалентність – тверда ознака того, що річ перед нами непроминальна.

Снайдера зайвий раз представляти не треба, він, як кажуть нині, популярний «агент впливу» українських інтересів на Заході. Складніше з Джадтом: великий – просто-таки велетенський – історик є у нас ледь відомим. І це, до речі, сповіщає дещо важливе про «особливості» ринку нон-фікшн. Джадта легко затуляє легкотравний і тому популярний довкола історичний наукпоп, але в реальності на тлі автора Postwar хтось штибу Ферґюсона – симпатичний і по-студентському провокативний ремісник, не більше. Тобто справжня «табель о рангах» з пріоритетів ринку не зчитується, про це не слід забувати. Така реальність.

Джадт добре засвоїв уроки іншості – єврей у Британії, англієць у Франції, європеєць в США, соціаліст в Ізраїлі – аби не боятися підставитись у цих фінальних (у буквальному сенсі) розмовах. Звідси гострота, нетиповість і свіжість, що ними заряджена книга, яка зовсім не для всіх, але саме її прочитати мали б якомога більше людей. Максимальна кількість.

Альфред Деблін «Берлін Александерплац»

«Видавництво Жупанського», 2019, переклав Роман Осадчук

Ще одна книга, яка точно не підірве ринок і не обросте армією фанатів (бо і не мала б), але зробити її своєю через переклад має кожна культура, що претендує на статус повноцінної, а отже, й перспективної. Деблін, якщо йти шляхом грайливих паралелей із рекламних текстів, це такий мікс із Хвильового та пізнього німецького декадентства, (анти)ніцшеанський сарказм разом з естетикою Баугауза, тільки в літературі. А сам «Берлін Александерплац» – це серіал «Вавилон-Берлін», «Справжня історія банди Келлі» та недоперетравлені «Злочин і кара» в одній посудині. Хоча, звісно, історія Біберкопфа, який вбив, але покидьком не є, для Дебліна лише привід, аби перед очима читачів спробувати побудувати роман нової формації, роман-вмістилище «нової свідомості»: експериментаторством німець «хворів» до останнього. І воно йому вдавалось: від «Трьох стрибків Ван-Луня» і аж до «Гамлета»; ці тексти, до речі, нам теж потрібні українською. Словом, головний герой у Дебліна – це завжди форма, яку жодним перекладом не зіпсувати. А у нас він більш ніж притомний. І пристойний.

Без сумніву, Дебліна з його колажністю та тотальною цитатністю вгризе ще менше людей, ніж Чосера чи Джадта, але не біда. Це більше література для літератури, ніж для легких, артмейнстримних масових задоволень і самонахвалювань. Німець – модерніст до останньої не поставленої ним коми, носій тотально модерного світогляду. А оскільки й ми від модерну нікуди, як стало зрозуміло, не дінемось, ніяк не оминемо питань, сформульованих мистецтвом між двома світовими війнами, але так і підвішеними відтоді у повітрі, то письменники, які є самою суттю Нового й Сучасного, мають бути десь біля нас. Хоча б у вигляді їхніх перекладених opus magnum. А там, дивись, і своя література підтягнеться.

Джуліан Барнз «Одним одна історія»

«Темпора», 2019, переклала Ярослава Стріха

Ідуть роки, вчорашніх літературних радикалів змінюють молоді злі нонконформісти, але от парадокс: отак обертаєшся на проминулий рік, видивляєшся «справжню прозу», а на тебе дивиться сумними очима все той самий англієць, який ламав мистецькі канони тридцять років тому. І зараз він же продовжує показувати, як і яку прозу треба писати, аби бути своїм і для читачів, і для все більш балуваних критиків. Аби бути письменником.

«Одним одна історія» стає поруч із букероносним «Відчуттям закінчення» та книгою-есе «Нема чого боятися» – найсильнішими книгами Барнза за останні десять років: лаконічними, безкінечно тужливими, дуже справжніми (тобто позбавленими «літературщини») і виповненими особливого внутрішнього світла, суть якого – майстерність плюс емпатія.

Ця історія справді проста, але тим більше роботи стоїть за тим, аби не перетворити все це на один усереднений позавчорашній трюїзм. Він і вона, він значно-значно молодший, вона куди більш надламана, але любов не вибирають, а між ними – якраз любов. Хоча не тільки велика любов буває раз у житті (стаючи отією «одним одною історією») – саме життя теж дається лише раз, і якщо з любов’ю не складається, як мріялось, життя гіркішає і зіщулюється. Барнз віддавна бере в герої своєї прози винятково «малих», проте їхні історії буквально завжди виявляються суголосні його темпераменту, коли «і сильно, і несподівано». Барнз сам вигадує челендж, приймає його і виходить переможцем: пише про щоденне, пише просто – а врешті шедевр.

Та якщо подібна проза здається вам надто реалістичною, можете поцікавитись, що іще цьогоріч вийшло у перекладі Ярослави Стріхи. Поза іншим, було там і «Місто Боуган» Пітера Баррі, постапокаліпсис, де переплелися «Механічний апельсин» та мотиви із Жуля Верна. Хоча краще почитати і те, й інше: впізнавано ірландська проза, фірмова проза англійська – так і пролітають свята.

Павел Гюлле «Мерседес Бенц. Із багажником»

«Видавництво Анетти Антоненко», 2019, переклала Лариса Андрієвська

Гюлле представник того ж покоління, що і нинішня нобеліатка Токарчук: однаково стартували наприкінці вісімдесятих, обоє намагаються перетравити спадок ХХ століття, наріжний для Польщі та польських митців, але роблять це по-різному. Вони відчутно вестернізовані, тобто озахіднені у своїх літературних техніках, і, поміж іншого, хочуть бути читабельними там. А втім, Гюлле виглядає куди більш центрально-східноєвропейським, навіть і його Вергілій звідси – сам Богуміл Грабал. Від останнього в Гюлле, можливо, найважливіше – інтонація: легка й насмішкувата, принципово розмовна та по-хитрому простакувата, щирий сміх крізь інтенсивні сльози, тепла іронія на попелищі історії. Певно, це і робить його таким привабливим та осібним: поляк пише прозу відверто терапевтичну. Йому – тобто його ліричному герою – ніяково в машині з жінкою-автоінструктором, він починає говорити – і ось уже перед нами приватне «криваве століття», по периметру захищене оповістками про родинні автомобілі. Данциг – Ґданськ, вузькі вулиці, совіти у Львові, Освенцим і полювання на лисиць; Гюлле фактично відкриває жанр, що можна назвати «на старенькому «Фіаті» в глибини історії й назад, затишно і не без моралі». Атмосфера тут народжується і з кучерявого синтаксису, але й із середини самої авторської позиції: поляк хоче поєднати часи, події та людей, проте не хоче мазати все лишень чорною і червоною фарбами. Було тяжко, сьогодні непросто (в інструкторки, до прикладу, свої біди), та це геть не привід не пофліртувати й не проінвентаризувати більшу й меншу історії на предмет наявності там трагікомічного. Чогось теплого. Так би міг писати великий меланхолік Зебальд (переклад його величного «Аустерліца» чекаємо вже наступного року), але тоді йому довелося б народитися в Гданську та обожнювати одного чеського письменника, що знайшов місце цілющому сміхові посеред Центрально-Східної Європи, якій усе ще дуже треба вчитися радіти. Хоча б із того, що має аж таких авторів.