The Village Україна та рекламна агенція BBDO Ukraine запустили серію офлайн-зустрічей із представниками бізнесу та креативної сфери INSPIRATION IS NOT DEAD. У третій зустрічі взяли участь генеральна директорка Мистецького арсеналу Олеся Островська-Люта та керівний партнер UNIT.City, голова правління Radar Tech Максим Бахматов. Модератор – креативний директор BBDO Ukraine Анже Єреб.

Анже: Щодо Максима. ВДНГ для мене – пам’ятник минулій епосі, який занепадав. Я туди любив їздити з дітьми, там кукурудзу продавали, шашлик, були кіоски, знаєте, і все це. Але ось прийшла людина, яка сказала, що тут можна зробити набагато більше. Тепер UNIT.Сity – це новий кластер, де збираються айтішники, стартапи, креативники.

Олесю, Мистецький арсенал – це ключове місце української культури. Чому? Тому що все інше розвалюється або є комерційним.

Коли я почав у креативі працювати, то не було інтернету, ніхто не тролив нікого, ніхто не оцінював ідей, окрім журі на фестивалях. Тепер з’явився інтернет, і на будь-яке діло чи слово підписники можуть відреагувати: лайкнути або написати гнівний пост. Як ви з цим живете?

Максим: Я вчився в школі №84 на Сихові. Це район у Львові, щось середнє між Троєщиною та Борщагівкою в гіршому розумінні цього слова. Уявіть собі Львів, оця вся культура, центр, Австрія, Угорщина, Польща... і Сихів. Багатоповерхівки, які розташовані в лісі, куди ходить два автобуси. Я там навчався в школі, і якось у 7 класі вирішив стати дуже модним і підстригтися «під шапочку», щоб виділитися з сірої маси. Можете уявити, з чим я тоді зіткнувся. Це було перше знайомство з хейтерами. Я зрозумів, що не треба звертати на них увагу. А якщо в тебе є можливість дати здачі, то тебе почнуть поважати й любити після цього. Але насправді це все не має ніякого значення, якщо в тебе є бажання розвиватися і бачення, куди рухатися. Навіть якщо ти з дурнуватою «шапочкою».

 Це все не має ніякого значення, якщо в тебе є бажання розвиватися і бачення, куди рухатися. Навіть якщо ти з дурнуватою «шапочкою».

 Життя в тебе тільки одне. Тобто ти спалюєш його частину, а нічого не змінюється.

Анже: Олесю, ваша структура в культурі №1 в Україні. У вас точно є хейтери, тому що будь-яка державна структура їх має. Як ви справляєтесь із негативом стосовно ваших ідей, вашої візії всередині колективу та з близькими. Як з цим працювати?

Олеся: Я теж зі Львова, з Кульпарківської – це старий район, там є психіатрична лікарня. Як і Максиму, мені доводилося стикатися з хейтерством у дитинстві, але тут я мала інший висновок: треба бути найрозумнішим, і тоді буде легше. У теперішній роботі я це застосовую швидше як спробу раціоналізувати те, з чим важко стикатися емоційно. І найбільш цікавий досвід – період у 2014 році, коли я була заступницею міністра культури.

Це був етап, коли всі були зацікавлені у надзвичайно швидких змінах і вважали, що реформи потребують 2-3 дні та вмотивованих людей. А якщо вони не відбуваються за 2-3 дні, то це значить, що люди не вмотивовані. Щоб відкрити Facebook у цей період, мені треба було збиратися силами годинку-півтори.

Я працювала також і в прибутковому секторі. Мушу сказати, що було важко: ти працюєш, щоб хтось отримав більший прибуток і не відчуваєш, як змінюється від цього суспільство. А життя в тебе тільки одне. Тобто ти спалюєш його частину, а нічого не змінюється. Може, отримаєш трохи більше грошей, які можна витратити протягом двох годин. І виходить, що 8 годин ти спалюєш, аби потім 2 години пожити.

Культура – це дуже ризикова сфера, оскільки вона не стала. Ви не маєте безпекової подушки, тому постійно стикаєтеся з критикою. Люди культури – це всі, хто може дати інтерв’ю в газеті чи на телебаченні. Ти постійно маєш справу з тими, чий голос дуже важливий. І тобі треба переконувати весь світ, що ти робиш щось цінне. Однак є і багато переваг – ти справді проводиш час із найцікавішими людьми, які живуть у цей історичний період. Це величезна цінність. Приваблює, звісно, і можливість подорожувати, адже це частина роботи, ти повинен кудись їздити і щось бачити. І ще важливо – ти справді маєш вплив, навіть якщо не керуєш великою організацією.

Максим: Ми з Олесею були колегами в якомусь сенсі, бо разом працювали на адміністрацію президента через Держуправління справами. Це така прекрасна організація, яка допомагає розвивати різні об’єкти, в тому числі й культурні.

Олеся: Мушу сказати, що Максим був дуже популярним.

Максим: Це тому, що я був першим, хто прийшов і почав робити не так, як робили до цього 25 років. На мене дивилися, як на дурня, і щиро дивувалися, не розуміли чому так. Замість того, щоб почати розпилювати грошові потоки, я почав їх заводити на підприємства. Наприклад, агровиставка всі роки платила на ВДНГ 800 000 гривень, і я був дуже здивований, бо знаю, який обіг мають такі виставки, це в рази більша сума. Я дещо «прикрутив», і тоді керівник сказав: окей, ми заплатимо 5 000 000 гривень. І це теж додало здивування, коли в тебе білий контракт і він публічно доступний. Коли приходять і кажуть «дай», а ти відповідаєш: «А я все віддав уже державі». Ось у цьому, мабуть, і полягала моя «популярність». Бо розуміли, де залізуть, там і злізуть.

З приводу спалювання життя, то є хороший приклад Джорджа Клуні. Хто дивиться його фільми, може захоплюватись або не захоплюватись його творчістю, але при цьому він є найбільшим спонсором американського незалежного кіно. Клуні інвестує 10-20 мільйонів на рік в арт-хаус, який держава не підтримує. Люди, які заробляють гроші на якомусь булшиті, можуть потім ці гроші інвестувати у якісь цікаві проекти. Це теж варіант розвитку: ви можете витрачати свій час на якісь не дуже креативні, але прибуткові речі, і потім фінансувати щось вартісне. І я гарантую, що мистецтво правильно не працює без додаткових вливань з боку інвесторів та меценатів.

Чи хотілось мені це все кинути?

Коли я приходив на ВДНГ, у мене була чітка понятійна угода зі всіма партнерами, друзями, які були дотичні. Я їх втягнув у дуже серйозну історію, ця інформація є публічною. Там були Володимир Бородянський, Олексій Порошенко та Юлія Порошенко, які відповідали за те, щоб у мене була можливість давати по носі всіляким «рагулям».

Тому, звичайно, коли ми починали, у мене була ціль взяти це все на довгострокове управління державно-приватного партнерства і разом з державою перевіряти та розвивати. Однак там не можна нічого розвивати легально – будувати чи замінювати комунікації, ремонтувати пам’ятки архітектури і так далі. Це було дуже важко. Тому ми розпочинали проект передусім з ціллю управління.

Я зрозумів, що без довготривалого розвитку та заробітку – це марнування життя, бо ресурси часу та здоров’я у мене обмежені.

Олеся: З приводу створення якихось не дуже цінних фільмів для того, щоб фінансувати більш цінні речі. Я не думаю, що це спалювання – це уможливлювання. Саме те, чим я займаюсь. За своїм попереднім професійним досвідом я кураторка сучасного мистецтва, і мені завжди хотілося робити виставки. Для цього їх треба уможливити, створити потрібну інфраструктуру. Думаю, це якраз аналог, виконання чогось, що здається на позір менш цінним для створення чогось більш цінного. Хоча в Україні, як щойно Максим розказав, управляти хоч чим-небудь, що має державне коріння, це справді дуже складний процес. Набагато складніший, ніж приватний сектор, і набагато небезпечніший, бо є безліч норм, про які тверезомисляча людина навіть не здогадується.

Максим: Я міг би отримати 5 років тюрми, якби, наприклад, без процедури погодження замінив на ВДНГ вікна на енергоефективні.

Олеся: Коли ти робиш виставку й привозиш дуже цінні мистецькі твори, тобі треба їх застрахувати. Для цього потрібно з’ясувати, чи маєш ти на це право. Бо є постанова міністрів, котра визначає, на що можуть бути використані кошти.

Максим: Нам було набагато простіше. Бо ми взагалі не отримували державних грошей. Хоча це держустанова, яка розрахована на держфінансування.

Олеся: Уможливлювати творчість інших – дуже складне креативне завдання. Воно потребує інтелектуального ресурсу та сміливості.

Анже: А що ви робите, якщо потрібно щось придумати, але на це не дають дозволу? Куди ви йдете, щоб придумувати? Є спеціальне місце сили?

Олеся: Я добре думаю з текстом і комп’ютером. Я вірю в сентенцію Сьюзен Зонтаґ, філософині XX ст., яка казала: я пишу про різні речі, щоб розуміти, що я про ці речі думаю.

Максим: У мене інший приклад. Я багато років грав у КВК. Це заняття, в якому мусиш працювати тут і зараз, що б не відбувалося. Паралельно з тобою працюють ще 10 команд. І якщо ти сидиш і чекаєш натхнення, то завтра на твоєму місці будуть інші. Хочеш серйозно займатися творчістю, треба навчитися робити це системно, будь-де, а не чекати особливого часу, місця і так далі.

Анже: Управлінець часто не може вимкнути мозок, який постійно працює, обдумуючи все-все. Треба вміти перемикатися. Як ви це робите?

Олеся: Це як в анекдоті: не напружуватись. Я не знаю жодного митця, куратора чи дослідника, який може швидко переключитися. Кажуть, що спорт допомагає. Але я не адепт спорту, тому не знаю. Мені відпочити ментально допомагає читання художньої літератури. Водночас я страшенно велика противниця списків практичної літератури. Наприклад, Талеб теж може бути розважальним, але не ставтесь до цього як до практичного завдання. Також ментально перезаряджаюся у розмовах із неймовірними людьми: чим більше таких людей ви знаєте, тим краще для вас. Крім того, всім потрібні періоди лінування, коли ви просто лежите в Туреччині на пляжі.

 Допомагає фізична активність. Якщо спорт не любите, однаково варто пам’ятати, що ми – біомеханічні істоти, треба годину вдень чимось активно займатися з пульсом 140-150. Вмріть, але робіть це.

Максим: Коли мене питають, скільки я працюю, то з одного боку, я працюю дуже багато, а з іншого – я взагалі не працюю. Я схожий на мисливського собаку, такий образ собі придумав: йому треба тільки обійматися, гуляти, бігати. Він у цьому живе постійно. Мені без різниці, чим керувати, що розвивати й рухати вперед. Мені важливо, щоб це було про створення. І я готовий бігти вперед.

Допомагає фізична активність. Якщо спорт не любите, однаково варто пам’ятати, що ми – біомеханічні істоти, треба годину вдень чимось активно займатися з пульсом 140-150. Вмріть, але робіть це. Тоді в нас запускаються певні гормональні процеси, які допомагають зі всім впоратися: ходьба, біг, прогулянка з собакою, плавання, йога. Вибирайте, що завгодно. Але ви повинні фізично себе завантажувати. І пам’ятайте: ми правнуки всіх мисливців, збирачів. Вони могли проходити 40 кілометрів на день. Наша фізіологія розрахована на те, що ми багато рухаємося і працюємо. Якщо ми себе не завантажуємо фізично, нам стає погано.

Питання від аудиторії: Як ви організовуєте свій інформаційний простір? Як обираєте інформацію для себе?

Олеся: Керуюся своїми інтересами. Я люблю читати про політику. Знаю дуже багато про Дональда Трампа. Про політику краще читати, звичайно, не українською, а іншою мовою, якою володієш, наприклад, англійською. Нещодавно я стикнулася з тим, що, судячи зі всього, мій Facebook – це бульбашка. Тому що у стрічці новин не було жодного негативного висловлювання про «КиївПрайд». Були новини типу «клас, ура, 5000 людей». У мене була цілковита ілюзія того, що настала перемога. Але в цей момент ви розумієте, що не може так бути. Ця бульбашка склалася у якийсь природний спосіб, я не впевнена, що мені потрібно щось змінювати. Я не соціолог, якому треба знати всі настрої суспільства.

Читаю я постійно. Для насолоди, я не з тих людей, які читають тільки для користі. Для насолоди ти можеш читати будь-що.

Максим: По-перше, опиратися інформації важко, спочатку потрібно прийняти це, до моменту, поки вас не починає нудити. Бо коли вас починає нудити від того, що відбувається, ви починаєте системно з цим працювати. У своїй стрічці я прибрав усе, що мене хоч трішечки дратує. Усе, що не подобається, некомфортне, не моє, коли люди загалом пишуть критику, щось гидке. Я «почистив» стрічку.

Почав відписуватися від всього гидкого і підписуватись на ті речі, які роблять професіонали, де працюють дуже круті люди, що створюють крутий контент. Аби зовсім не відволікатися, я роблю собі цифрові детокси. Їду в Моршин узимку в -20 сам. Вимикаю телефон або взагалі не беру його з собою. І відпочиваю. Або прошу дружину забрати й заховати від мене телефон. Минає 15 хвилин, і ти відчуваєш свободу. Можна почитати або просто прокрастинувати й нічого не робити.