Манту можна мочити, вакцини не викликають аутизм, а перекис водню не допомагає ранам загоїтись швидше. Уляна Супрун три роки очолювала МОЗ і стала першою чиновницею в Україні, яка активно та регулярно спростовувала популярні медичні міфи: як серед пацієнтів, так і серед лікарів.

За місяць після звільнення поговорили з колишньою очільницею міністерства про українських лікарів та доказову медицину, розібрались, звідки в Україні стільки міфів і чому здоров’я – це також відповідальність пацієнтів.

Фото: Андрій Баштовий


Дівчина з нашої команди якось поскаржилася, що дуже не любила робити манту в школі, бо після цього не можна було плавати в басейні чи просто мочити руки. Я дуже здивувалася і навіть перевірила в Google, чи справді ми говоримо про одне й те саме. Довелося пояснити, що насправді манту мочити можна і це ніяк не впливає на результат тесту. Манту вводиться під шкіру, тому навіть якщо намочити, то вода не дійде до препарату. Купатися можна – такої заборони немає.

Люди у моїй команді були обурені тим, що все своє життя їм забороняли мочити манту, а це – міф. Це був перший міф, який ми спростували у Facebook. Відтоді ми почали розвінчувати міфи не лише про медицину, а й життя загалом. У МОЗ мене часто запитували, чи можна їсти перед плаванням, чи є така хвороба, як ВСД (вегетосудинна дистонія – ред.), чи це правда, що не можна пити алкоголь, коли приймаєш антибіотики. Згодом теми почали пропонувати наші читачі.

Чому ми віримо в міфи

Медичні міфи дістались нам у спадок від совєцької медицини. Українські лікарі та пацієнти вірять у міфи, про які на Заході забули у 50-60-х роках. В Україні довго не було доступу до світової медицини та до науки, що розвивалася за кордоном, – інформація була закритою. Навіть сьогодні молодь, яка вільно читає англійською, не завжди йде на англомовні сайти за інформацією. Часто це російськомовні або українськомовні платформи, де залишилося чимало застарілої та не дуже точної інформації.

Причиною побутування міфів також є проблема культури медичної освіти.

Українська освіта не закладає майбутнім лікарям розуміння, що вони мають постійно розвиватися та навчатися. Вони спершу закінчують університет, потім інтернатуру, і все – далі не шукають нових знань і не вчаться нового. В Україні серед студентів не така поширена практика вчитися самому, розширювати горизонти та читати щось, окрім того, що викладають в університеті.

Ми були в Національній медичній бібліотеці – там порожньо, немає людей. Водночас у книгозбірні тисячі журналів, підручників – доступ до англомовних джерел студенти мають.

Не можна сидіти й чекати, що професор усього навчить, треба також здобувати знання самостійно. Це має бути навіть не вимогою, а простим бажанням розвиватись у своїй професії.

Наприклад, під час навчання в інтернатурі я працювала цілий день у лікарні, а ввечері йшла в бібліотеку і читала журнали та наукові роботи. Наступного дня наші професори чи лікарі вимагали від нас кілька цікавих фактів: що найцікавіше ми прочитали з цієї теми. Так ми звикли до того, що маємо постійно розвиватися і читати. Це культура, яка формується з першого-другого дня в школі, вдома, в університеті та з друзями.

Великою проблемою є також те, що українські лікарі не володіють досконало англійською, а це – мова медицини. 99% всіх медичних журналів, які визнані на міжнародному рівні, публікують англійською мовою, більшість наукових конференцій проводять теж нею.

Чому студенти вірять викладачам, а не аргументам

Перше – це якісна освіта, і не лише для лікарів. Усе має починатися з дитинства. Треба вчити дітей шукати нову інформацію, вчитися нового, а не лише запам’ятовувати, переказувати й забувати. Треба зробити так, щоб дітям було цікаво розвиватися. Тоді ця культура переходить на рівень медичних університетів та вищої освіти загалом.

Кожен лікар повинен бути компетентним, щоб перевірити, що є міфом, а що – ні. На жаль, в Україні традиція медичної освіти є такою, що якщо професор щось сказав, то це є беззаперечною правдою і не можна навіть перепитати чи засумніватися у цьому.

Я була у Львівському медуніверситеті та спілкувалася зі студентами. Запитала в них, хто вірить, що вакцини можуть призвести до аутизму. Більша частина аудиторії підняла руки. Я запитала, чому вони в це вірять. Відповідь: «Бо наш професор, який 50 років працює педіатром, каже, що сам бачив, що такі випадки траплялись».

Але це медичний міф, який давно розвіяно. Я показую студентам доказову базу, розповідаю про лікаря у Великій Британії, який зробив псевдодослідження та заявив, що «вакцини викликають аутизм». Потім це спростували, у нього навіть забрали ліцензію і видалили всі матеріали дослідження. Студенти кивають і кажуть, що вони знають цю історію, але їхній професор сказав, що це неправда.


Коли викладачі вимагають, щоб студенти вірили в міфи, 50% з них будуть у це вірити, а 50% не будуть. Але навіть вони повинні вдавати, що вірять.


Друге – це знов-таки англійська мова. Ми змінили вимоги, згідно з якими лікар має скласти іспит з англійської мови в університеті. Це не означає, що ми не повинні писати українською мовою і розвивати українську науку. Це зроблено для того, щоб ми могли розвиватися в глобальному сенсі.

Про вакцинацію, батьків та «один на три мільйони»

Коли я прийшла в МОЗ влітку 2016 року і подивилася на цифри в країні, то була шокована. Проти дифтерії в Україні було вакциновано 21% дітей, а проти кору – близько 40%.

Ми зробили, як вчить доказова наука: знайшли причини, чому так відбувається. Тоді з’ясували, що не було достатньо вакцин і їхня ефективність викликала сумніви. Почали із закупівель якісних вакцин через міжнародні організації. Зробили так, щоб їх було достатньо. Потім розв’язали проблему холодового ланцюга: вакцини проти кору треба зберігати у холодильнику навіть під час доставки з аптеки до лікарні, а в нас цього чомусь не було.

Проте рівень вакцинації все ще залишався невисокий. Тоді ми почали спілкуватися з лікарями, проводили навчання для медиків, розповідали їм, чому це важливо і як на цю тему говорити з пацієнтами, щоб вони робили щеплення.


Коли ми не бачимо кору, дифтерії чи поліомієліту, коли цих хвороб немає серед населення – ми забуваємо, якими страшними вони можуть бути.


Люди починають вірити в аргументи антивакцинаторів і не думають про те, як працює вакцина і чому вона потрібна.

Ми спілкувались із батьками, показували статистику: фіксують один випадок ускладнень після вакцин на три мільйони. В той час як в Україні від кору загинуло 39 людей на 120 тисяч випадків захворювання. Це очевидно, що краще один на три мільйони, ніж один на кілька тисяч. Але коли батьки чують «один», вони думають, що це буде їхня дитина, реагують емоційно, а не зважають на факти. І тоді їх важко запевнити в протилежному.

Ми переконували лікарів, що неправильно видавати фальшиві довідки про щеплення. Також зробили вакцинацію доступною не лише для дітей. Сьогодні всі можуть зробити щеплення безкоштовно в державних закладах. Ця послуга є безкоштовною і в приватних клініках, які підписали договір з Національною службою здоров’я України.

Нам вдалося за два роки підвищити рівень вакцинації дітей до одного року з 44% до 91%, якщо йдеться про щеплення проти кору. А рівень вакцинації проти дифтерії зріс від 21% до 67,5%. І ці цифри продовжують зростати.

Що доводить доказова медицина

Я лікар-радіолог, і моєю роботою була діагностика. Коли в пацієнта є проблема, я повинна з’ясувати, звідки вона взялась, а потім дати пораду, як можна її розв’язати. Доказова медицина все це пояснює, і це круто.

Наприклад, лікарі не розуміли, чому деякі люди можуть пити молоко, а інші – ні. Раніше говорили, що це якийсь нечистий вселився в людину і вона перестала сприймати молоко (сміється). Але доказова медицина показала, що є люди, у яких немає ферментів, що можуть розщеплювати лактозу – цукор, який є в молоці. Провели дослідження, і вчені довели, що є реальна фізіологічна причина, чому так відбувається.

Доказова медицина пояснює, чому виникла проблема, допомагає знайти різні методи її розв’язання, досліджувати їх і визначити найкращий спосіб лікування.

У науці не мати слушності так само важливо, як мати слушність. Доказова медицина доводить, що щось працює, і так само може довести, що щось не працює, що це міф або не має ефективності.

Як зрозуміти, чи твій лікар вірить у доказову медицину

Я запитую, чи розмовляє лікар англійською, чи стежить за міжнародною фаховою літературою, чи вакцинує своїх дорослих пацієнтів і чи робить щеплення собі. Також я запитую, що лікар хотів би знати про мене.

На першій зустрічі медик має розпитати пацієнта про скарги, які хвороби та операції були в медичній історії, про хвороби близьких родичів та чи лікується пацієнт зараз.

У клінічному сенсі доказова медицина – це той обсяг інформації, який потрібен, щоб провести правильну діагностику та обрати для лікування найбільш сучасний спосіб. Тому ми почали процес трансформації охорони здоров’я саме з первинної ланки, бо сімейні лікарі чи педіатри мають дивитися комплексно на пацієнта.

В Україні дуже часто люди мають п’ять лікарів: терапевта, кардіолога, уролога/гінеколога, невролога, лора, і кожен з них дивиться лише на щось конкретне, а не на пацієнта загалом.


Сучасний лікар розуміє, що треба оцінювати весь організм, навіть кардіолог не може оцінювати лише серце, а повинен брати до уваги інші проблеми в людини.


І це одне з того нового, що відбувається в медицині – дивитися на людину комплексно, як на системи, що перетинаються, а не лікувати кожну окремо. Це цілісність людського тіла і здоров’я.

Про (без)відповідальність пацієнтів

В Україні багато людей звикло, що держава дає усе. Тут довго діяла совєцька система: лікар має лікувати, а люди не беруть відповідальності за своє здоров’я. Набагато легше сказати, що це провина лікаря чи так зробив Бог, що у мене рак легенів, не тому, що я палив 50 років. Люди хочуть знайти легкі відповіді на складні питання.

Звичайні українці, як ідуть до своїх лікарів, мають знати, чи це хороший спеціаліст і чи дає він правильні поради. Пацієнт повинен розуміти, що він робить і навіщо. Коли лікар призначає аналізи, варто запитати, чому саме ці дослідження, яка є проблема і що саме плануємо знайти – нехай лікар пояснює. На жаль, багато медиків призначає аналізи, які для діагностики не потрібні, щоб просто заробляти гроші.

Коли лікар призначає ліки, рецепт має бути оформлений на офіційній формі від МОЗ, з печаткою лікаря. Часто бачимо, що люди приходять в аптеку з листком з блокнота. Там повно лайна написано, нерідко ці препарати навіть не є ліками. А на офіційному рецепті лікар не зможе виписати нерецептурні ліки або препарати, які не лікують, як-от гомеопатію. Усі призначення повинні бути на офіційному рецептові. Важливо, щоб люди це розуміли.

Ми повинні піклуватись і про те, щоб не хворіти. Харчування, довкілля, алкоголь, куріння, психічне здоров’я – це все впливає на наше здоров’я і залежить від самої людини. Кожен сам обирає, чи харчуватися правильно: вживати більше фруктів та овочів, менше хліба; менше калорій, менше жиру, пити достатньо води.


Лікар не буде приходити до нас додому та казати, що треба їсти і пити – це повинні робити ми, це відповідальність кожного.


Ніхто не змушуватиме ходити пішки чи йти в спортзал або кинути палити чи вживати алкоголь.

Наше психічне здоров’я також має великий вплив на тіло. Не можна сидіти цілий день у комп’ютері. Мозок теж потребує відпочинку, не можна бути постійно напруженим. Якщо є якісь проблеми – варто з кимось про це поговорити. Ми можемо контролювати, з якими людьми спілкуємося і хто поруч з нами. Треба відходити від негативних людей, мати більше позитиву довкола себе.

Це основні речі, які ми можемо зробити для свого здоров’я, щоб не хворіти. Окрім вакцинації та планового щорічного огляду в лікаря.

Про ліки, які не працюють

В Україні дуже високий рівень продажу ліків без доведеної ефективності, на це є кілька пояснень. По-перше, активна реклама препаратів. По-друге – «відкати» лікарям за призначення певних препаратів.

Є багато схем того, як співпрацюють лікарі та фармацевтичні компанії. Є медики, які отримують певний відсоток за кожну продану упаковку або за кожну покупку пацієнта в конкретній аптеці. Деколи фармацевтичні компанії безпосередньо приходять до лікаря, рекомендують їм призначати їхні препарати та дають готівку. А лікарі ж «чесні», вони взяли гроші й повинні їх відпрацювати (сміється).

Буває, що великі компанії організовують конференції для лікарів, часто це просто відпочинок для медиків на морі. І лікарі так «віддячують», призначаючи препарати цих компаній.

Іноді медики виписують препарати без доведеної ефективності, бо почули від своїх професорів або колег, що ліки працюють, і не перевірили цього.

В Україні так сталося, що коли лікар не призначає якийсь препарат, то це поганий лікар. Побутує думка, що, коли ми лікуємось, обов’язково треба приймати ліки. Але західні медики, навпаки, схиляються до думки, що, якщо можна уникнути препаратів, це треба робити.

Ми подали зміни до закону щодо реклами медичних препаратів, щоб зменшити кількість оголошень та змінити правила їх розміщення. Також в Україні останні роки не було інспекторів, які контролюють роботу провізорів та фармацевтів. Після таких інспекцій закривають аптеки, які продають контрабанду, фейкові ліки чи підробки. Якщо ці зміни таки почнуть впроваджувати, ми будемо бачити результат.