The Village Україна публікує перші сторінки з найцікавіших книг, які виходять українською мовою.

«Не відпускай мене» – прониклива історія, яка по праву входить у перелік найкращих англійських творів усіх часів. Це роман з елементами наукової фантастики та антиутопії, розповідь про пошук відповідей, любов, дружбу, пам’ять, надію і безвихідь. Це перша книга Кадзуо Ішіґуро  видана українською мовою, переклала її Софія Андрухович.


 Кадзуо Ішіґуро - британський письменник японського походження, сценарист, лауреат Нобелівської та Букерівської премій.

  «Не відпускай мене» – це антиутопія, в якій розповідається історія людей, яких «створили» лише для того, щоб вони були донорами органів для інших. Книжку варто читати, бо вона дуже проникливо написана. У ній постають такі важливі питання, як: що робить людину людиною? От наче донори створені лише для органів, вони не вважаються «справжніми» людьми, але вони абсолютно нічим не відрізняються від інших, лише способом народження. Вони штучно створені і виростають у спеціальних закладах без сімей.

Іщіґуро звертає особливу увагу на те, як мистецтво використовується для того, щоб довести, що вони справді люди. І про те, що негуманно використовувати інших людей у такий спосіб. Там взагалі багато є таких моментів, про які варто думати. Книжка набагато краща за фільм, знятий за нею, так що її точно треба читати!

Цей роман особливий тим, що він, наче не вписується до жанрів Ішіґуро, які я читала до цього. Але з іншого боку, він так написаний, наче це зовсім не фантастика, а щось таке звичайне, від чого враження реальності підсилюється. Іщіґуро, насамперед, класний оповідач, кожен його герой має цікаву історію, і головну роль у нього грає не так форма, як саме зміст.

Юлія Юрчук

перекладачка та історик

Розділ перший

Мене звуть Кеті Г. Мені тридцять один рік, і цілих одинадцять із них я займаюсь опікунством. Знаю, видається, наче це вже страшенно довго, але насправді від мене очікують, що я працюватиму ще впродовж наступних восьми місяців, до кінця цього року. В сумі вийде рівно дванадцять років. Мені добре відомо, що таке тривале виконання обов’язків опікуна не конче свідчить про те, що мене вважають прекрасною працівницею. Бувають по-справжньому чудові опікуни, яких відкликають від обов’язків усього за два або три роки. І мені на думку спадає принаймні один опікун, який продовжував працювати цілих чотирнадцять років, незважаючи на те, що вся його діяльність зводилась до цілковитого марнування часу. Тож я не вихваляюсь. Але мені точно відомо, що моя праця викликала схвалення, та й сама я здебільшого була нею задоволена. Мої донори переважно почувались краще, ніж можна було сподіватись. Вони відновлювались дуже швидко, і навряд чи бодай когось із них можна було зарахувати до «стривожених» навіть напередодні четвертої виїмки. Гаразд, може, тепер я таки вихваляюсь. Але мені це важливо: старанно виконувати свою роботу, особливо дбаючи про забезпечення «спокою» донорів. Стосовно донорів у мене розвинулось чуття. Я знаю, коли мені слід бути поруч і їх заспокоювати, а коли – залишити на самоті; коли слід слухати їхні розповіді, а коли – тільки стенути плечима і гиркнути, щоб замовкли.

Так чи інак, сама я не маю претензій. Я знайома з не менш вправними від мене опікунами, які не отримують і половини того визнання, яке випало мені. Якщо ви – один із них, я цілком розумію ваше обурення: щодо моєї орендованої кімнати, машини, а понад усе – щодо можливості вибирати того, за ким доглядатиму. А ще я випускниця Гейлшема – і цього часом уже достатньо, щоб викликати чиюсь злість. Мовляв: Кеті Г. має право вибирати, і завжди вибирає таких, як сама: людей із Гейлшема чи з інших привілейованих закладів. Не дивно, що в неї така добра характеристика. Мені доводилось чути таке досить часто, тож я не сумніваюсь, що і вам також доводилось, і, можливо, якась частина правди в цьому є. Але я не перша, кому дозволили вибирати, і сумніваюся, що остання. До того ж мені доводилось доглядати і за донорами, вихованими в інших установах. Пам’ятайте, що на той час, коли я завершу свою діяльність, я працюватиму цілих дванадцять років, а вибирати мені дозволили тільки впродовж останніх шести.

І чому б не повинні були дозволяти? Опікуни – не машини. Ти стараєшся, докладаєш усіх зусиль заради кожного донора, але врешті-решт почуваєшся виснаженим. Ти ж не володієш необмеженими запасами терпіння й енергії. Тому, отримавши шанс вибирати, ти, звісно, вибираєш когось близького. Це природно. Мені не вдалось би так довго протриматись при обов’язках, якби я щомиті не співпереживала разом зі своїми донорами. І в кожному разі – якби я не вибирала сама, то як би після стількох років мені вдалося знову зблизитися з Рут і Томмі?

Проте останнім часом, звісно, знайомих мені донорів залишається дедалі менше, тому на практиці вибираю я не так уже й часто. Як я вже сказала, працювати набагато складніше, коли не маєш глибшого зв’язку з підопічним, і хоча мені не вистачатиме моїх обов’язків опікунки, завершити діяльність наприкінці цього року – цілком виправдано. Так випадково склалось, що Рут була всього лише третьою або четвертою доноркою, яку мені випало обирати. До неї вже прикріпили опікуна – пам’ятаю, це добряче витріпало мені нерви. Але врешті вдалося все залагодити, і щойно я знову побачила її, у реабілітаційному центрі Давера, всі наші розбіжності – які так і не розмилися повністю – не видавались уже такими важливими, як решта обставин: наприклад, той факт, що ми разом виростали в Гейлшемі, або що ми знали і пам’ятали речі, нікому іншому не відомі. Мабуть, відтоді я почала шукати серед донорів людей із минулого, а коли могла – відбирати випускників Гейлшема.

Протягом усіх цих років траплялись такі миті, коли я намагалась забути про Гейлшем, коли повторювала собі, що не слід так часто озиратись назад. Але зрештою настала мить, коли я просто перестала пручатись. Це було пов’язано з одним із моїх підопічних – на третьому році опікунства; точніше – з його реакцією на моє повідомлення, що я виховувалась у Гейлшемі. Він щойно пережив третю виїмку, не надто вдалу, тож відчував, що не впорається. Він ледве дихав, але раптом поглянув на мене і мовив:

– Гейлшем. Мабуть, то була прекрасна місцина.

Наступного ранку, коли я намагалась відволікати його розмовами і поцікавилась, де саме він виростав, донор назвав якийсь заклад у Дорсеті, а на його вкритому плямами обличчі з’явилася нова болісна міна. Тоді я і усвідомила, як йому прикро це пригадувати. Натомість він бажав почути про Гейлшем.

Тож протягом наступних п’яти чи шести днів я ділилась із ним усім, що могло його зацікавити. Він лежав, цілковито поглинутий розповіддю, і ніжно усміхався. Розпитував про речі важливі і неважливі. Про наших вихователів, про те, як кожен із нас тримав під ліжком скриньку з колекцією, про футбол, про стукачів, про стежку, яка оперізувала основну будівлю, всі потаємні закутки і щілини, про ставок із качками, про їжу, про те, який вид відкривався туманного ранку на поля з класу мистецтва. Іноді він просив розповідати те саме знову і знову. Так, ніби досі не чув, просив знову описувати те, що я вже описувала вчора. «А у вас був спортивний павільйон?» «А хто з вихователів був вашим улюбленцем?» Спершу я думала – це дія ліків, але потім усвідомила, що свідомість у нього достатньо ясна. Він хотів не просто слухати про Гейлшем, а запам’ятати Гейлшем – ніби то було його власне дитинство. Він знав, що його шлях от-от завершиться, і тому робив це: просив мене описувати різні речі, щоб вони могли ввібратись, щоб, може, протягом тих безсонних ночей, наповнених ліками, болем і виснаженням, розмивалась межа між моїми і його спогадами. Отоді я вперше і зрозуміла, по-справжньому зрозуміла, як нам пощастило – Томмі, Рут, мені і всім іншим.

 Вартість:

 Видавництво старого лева (українською)

   друкована: 180 ₴