The Village Україна обирає книжки місяця та пояснює, навіщо їх читати

Художня література

Сюзанна Кларк «Джонатан Стрейндж & М-р Норрелл»

Рідна Мова

Переклад з англ. Б. Стасюка, К. та А. Пітиків

Сімнадцять років відомий роман британської письменниці Сюзанни Кларк ішов до українського читача й от – нарешті. Попри отриману премію «Г’юго», екранізацію та рекордні наклади, до дебютного твору авторки є низка запитань і зауважень. Так, це грандіозна робота. Стилізація під англійську літературу ХІХ століття з її неквапливим розвитком сюжету, великою кількістю персонажів, рисами готики, темою соціальної несправедливості й іншими атрибутами прози романтизму, дійсно, вдалася.

Аж настільки, що, дочитавши до середини цю майже дев’ятисот сторінкову книжку, читач якщо і запам’ятає імена всіх леді, лордів і полковників, то не факт, що буде орієнтуватися в їхній ролі у творі. Ризикнувши написати роман про англійських магів тоді, коли слава поттеріани гула на весь світ, Кларк не уникнула порівняння з Роулінг, помітно програвши їй у вмінні створювати характери в розвитку, а конфлікт – у зрозумілій читачеві площині, хоч і чарівній. Утім, якщо ви любите класичну англійську літературу та фентезі, «Джонатан Стрейндж та містер Норрелл» – книжка для обов’язкового прочитання. Альтернативна історія Англії та трошки Європи часів завоювань Наполеона розповідає про двох чарівників, одного вередливого ельфа, зачарованих красунь і таємничого Короля-Крука, які будуть причетні до повернення магії – цінного дару, що потребує дуже обачного поводження з ним.


Кадзуо Ішіґуро «Клара і Сонце»

Видавництво Старого Лева

Переклад з англ. Г. Лелів

Кілька престижних американських і британських медіа назвали новий роман Ішіґуро геніальним. Утім, жоден з оглядачів далі емоційного судження не пішов, бо хто ж наважиться брати під сумнів талант Нобелівського лауреата з літератури. Тим, хто любить Ішіґуро та знає його стиль, радикальних експериментів чекати не слід. Треба лише пам’ятати, що «Клара і Сонце» є невідривною від інших творів письменника, а особливо «Не відпускай мене». Ішіґуро в манері заглибленого споглядання звертається до наскрізних тем своєї творчості – дослідження людяності, визначення меж добра та зла, пошуку любові, завдяки якій можна перемогти смерть. Головна героїня роману ‒ Клара, Штучна Приятелька. Таких батьки купують підліткам, аби тим не було самотньо в суспільстві майбутнього, де панує доволі суворий поділ на класи. Клара дуже розумна та спостережлива, у вітрині магазину вона з нетерпінням чекає на свою дитину.

Такою стане Джозі. Дівчинка має проблеми зі здоров’ям, загадкова недуга забирає в неї всі сили. Але Клара вірить, що варто попросити Сонце, що живить її саму, про допомогу – і хвороба мине. Самовідданість робота, її надія та любов протиставляються часом жорстокій поведінці людей, їхньому егоїзму. Ішіґуро ставить запитання: «Що робить людину людиною?» У тексті є варіанти відповіді, але не виключено, що в кожного читача роману виникнуть власні версії.

Марґарет Етвуд «Рік потопу»

Клуб Сімейного Дозвілля

Переклад з англ. Н. Михаловської

«Рік потопу» – друга книжка трилогії «ШаллАддам». Роман, що в оригіналі вийшов 2009 року, продовжує розповідь про постапокаліптичний світ, занурений у глобальну катастрофу. Він хоч і подає під іншим кутом зору події першої частини трилогії «Орикс і Деркач», описуючи їхні наслідки, але читається як цілком самостійний твір – нелегкий через атмосферу занепаду та здичавіння, дещо хаотичний і, чесно кажучи, не надто оригінальний у своєму жанрі. «Рік потопу» нагадує, що Маргарет Етвуд є екоактивісткою. Описуючи світ, який люди довели до незворотних кліматичних змін, зникнення численних видів тварин, авторка наголошує, що наука і технології – не панацея від проблем, що бентежать двоногих мешканців планети, а будь-які прогресивні досягнення чи покращення можуть стати злим жартом, як, скажімо, пандемія смертельного вірусу, штучно створеного черговим божевільним генієм.

З тих самих міркувань Етвуд чимало уваги в романі приділяє релігійній секті Божих Садівників. Її Адами та Єви є вегетаріанцями, вони не використовують побутову хімію та всіляко доводять можливість існування в безпосередній близькості з природою. Секта стає прихистком для втікачів від корпорацій, що правлять Екстернальним Світом. Такими є Тобі та Рен, головні героїні роману. Вони боротимуться за виживання, кохатимуть, учитимуться пробачати, а головне – робитимуть усе можливе, щоб не втратити внутрішнє світло, завдяки якому людина залишається людиною.


Роман Малиновський «Солодке життя»

Meridian Czernowitz

Дебютна збірка малої прози українського письменника, співзасновника видавництва «Вавилонська бібліотека». Часто людей, які більшість свого професійного життя присвячують літературі, визначає фраза «я є тим, що читаю». Послуговуючись нею, легше аналізувати твори, шукати алюзії чи навіть омажі. В одному з інтерв’ю Роман Малиновський розповів, що на нього вплинули, кожен у свій час і спосіб, Рей Бредбері, Курт Воннеґут, Габрієль Гарсія Маркес, Вільям Ґолдінґ. У принципі, цих імен достатньо, щоб припустити, якими ж будуть оповідання збірки: часто експресивними, такими, що ловлять певну мить та емоцію, досліджують темну природу людини через змінені стани, які провокують, наприклад, гнів чи пристрасть.

Якщо говорити про піджанри, то в «Солодкому житті» є науково-фантастичні оповідання, наприклад, «Каїрський експрес» і «Списання», данина любові темнофентезійному роману Бредбері «Щось лихе насуває» у творі «Святковий обід», психологічні оповідання, наближені до трилера, як, скажімо, «Мелодрама» тощо. Як це часто буває зі збірками, якісь тексти чіпляють більше, якісь – менше. Кілька оповідань мали надто виразні повторювані прийоми, що йшло в мінус, не сприймалось як оригінальний авторський стиль. Але загальне враження від книжки викликає щирий порив побажати письменнику натхнення й терпіння на шляху вдосконалення.

Ширлі Джексон «Привиди Дому на пагорбі»

Жорж

Переклад з англ. Н. Гоїн

Роман Ширлі Джексон, американської письменниці, чия творчість вплинула на Стівена Кінга та Ніла Геймана, є цікавим прикладом того, як із часом трансформуються літературні жанри, інакше сприймаючись читачами різних епох. Те, що в кінці 1950-х авторка створювала як готичний роман жахів, нині більше схоже на психологічний трилер. Щоправда, роботу з аналізу емоційних станів персонажів і мотивів їхніх вчинків читачу доведеться робити самостійно. Тим цікавіше – можна повправлятись в азах практичної психології. Отже, антрополог Джон Монтеґю все життя мріяв знайти будинок із привидами, дослідити парапсихологічні явища в ньому, написати ґрунтовну працю та створити сенсацію в наукових колах.

Йому пощастило. Дім на пагорбі мав лиху славу та власну жахливу легенду про засновника-деспота, жінку-самогубцю та згадки про інші деталі, від яких стає моторошно ще до появи привидів. Для чистоти експерименту Монтеґю хотів запросити асистентів – людей, що стикались із надприродними явищами. Так у Домі на пагорбі опинились Елінор Венс, яка все життя присвятила матері, Теодора, ексцентрична представниця богеми, та Люк Сандерсон, племінник власниці будинку, пустун і серцеїд. Усі вони стикнуться зі справжнім жахом. Привидами чи внутрішніми демонами – це вже на розсуд читача.


Нон-фікшн

Керолайн Криадо Перес «Невидимі жінки»

Vivat

Переклад з англ. І. Гнатковської

«Невидимі жінки» – книжка про те, що відбувається, коли ми забуваємо про половину людства; про те, як відсутність гендерних даних шкодить жінкам, коли життя більш-менш стабільне; про те, як вона виявляється у сфері міського планування, політики, трудових відносин. Це книжка про те, що відбувається з жінками в чоловічому світі, створеному за лекалами чоловіків, коли трапляється біда…», – так визначає зміст видання сама авторка. Офіцерка Ордена Британської імперії, борчиня за права людини, Керолайн Криадо Перес створила сповнену праведним гнівом і перевірених даних книжку, після прочитання якої стає по-справжньому страшно. Чому?

Бо кожна людина рано чи пізно стикається з доказами неідеальності світу, але коли тобі наводять приклади жахливої несправедливості, утисків і загроз, що кояться щодня, але не помічаються, ігноруються чи навмисно приховуються, нерви скручуються в тугий вузол. Від транспортної інфраструктури міст, кількості громадських вбиралень до кар’єрного зростання і розміру смартфонів – авторка розглядає різні сфери життя крізь призму ігнорування інтересів жінок. Великий плюс підходу Перес полягає в тому, що вона не лише констатує факти, але й пояснює, чому для економіки, розвитку суспільства й цілих країн невидима половина людства є надзвичайно важливою.

Кетрін Ґрем «Персональне досьє. Історія Washington Post»

Наш Формат

Переклад з англ. О. Галагузи

Високі стандарти журналістики ‒ це коли сила медіа та публічного розголосу може змусити навіть таку могутню постать, як президент США, піти у відставку. Найяскравіший приклад ‒ висвітлення газетою Washington Post Вотергейтського скандалу, через який Річард Ніксон дотерміново склав повноваження очільника держави. Ще більшої ваги цій історії додає той факт, що впливове медіа очолювала жінка ‒ Кетрін Ґрем, а це в 1960-х роках у США було унікальним випадком.

Тому не дивно, що у видавничому світі ця непересічна особистість стала легендою. Без зайвої скромності, усвідомлюючи важливість шляху, який Кетрін пройшла з Washington Post, 1997 року Ґрем видала автобіографію. Книжка, що розповідає не лише її особисту історію, а й розкриває особливості бізнесових, політичних еліт США, отримала Пулітцерівську премію. Про складні стосунки з матір’ю, заміжжя, необхідність із домогосподарки стати керівницею, свої страхи та невпевненість видавчиня розповідає так само відверто, як і про боротьбу з Пентагоном, страйки у Washington Post чи фемінізм.


Пітер Діамандіс, Стівен Котлер «Майбутнє ближче, ніж здається»

Лабораторія

Переклад з англ. Д. Кожедуба

«Як технології змінюють бізнес, промисловість і наше життя» розповідають Пітер Діамандіс, інженер, бізнесмен, консультант з інновацій, і Стівен Котлер, журналіст і письменник. З їхньої книжки, яка часом читається як твір наукової фантастики, можна дізнатись, що із 2019 року в США ведеться активна робота з розробки летючих машин, що мають допомогти з розв’язанням проблеми транспортного перевантаження мегаполісів. Звісно, транспортна революція не обійдеться без Ілона Маска та його Hyperloop чи Starship, ракети, що доставлятиме, наприклад, із Нью-Йорка в Шанхай за 29 хвилин.

Надпотужні квантові комп’ютери, штучний інтелект із почуттям гумору, титанова каблучка, що вимірює з десяток показників людського організму, кінцівки чи органи, створені з допомогою 3D-принтера, контактні лінзи зі здатністю входити у віртуальну реальність – усе це й ще багато іншого, про що можемо навіть не здогадуватись, нагадує, у яку цікаву й технологічно революційну добу ми живемо. Втім, стрімкий прогрес має свої загрози, про що теж згадують автори, наводячи варіанти їхнього усунення. Оптимістичні у своїх прогнозах, Діамандіс і Котлер підсумовують: «Так, тероризм, війни й убивства не зникнуть. Не зникнуть диктаторські режими та хвороби. Але світ потихеньку ставатиме кращим». Будемо сподіватись…

Едіт Еґер «Дар. 12 уроків, які врятують ваше життя»

#книголав

Переклад з англ. Х. Радченко

«Мій підхід до терапії еклектичний й інтуїтивний – це суміш власних і когнітивно орієнтованих теорій і практик. Я називаю його Терапією Вибору, бо свобода базується на виборі. Будь-хто з нас постає перед випробуванням, без жодних винятків, проте ми завжди маємо можливість обрати, як діяти у відповідь», – пише у своїй другій книзі Едіт Еґер, американська психологиня, що спеціалізується на посттравматичному синдромі. Якою б надто маркетинговою не була назва видання, авторка є беззаперечним авторитетом для багатьох читачів у всьому світі.

Еґер вижила в нацистському таборі смерті «Аушвіц» під час Другої світової війни. Чи варто, знаючи про це, сумніватись у її моральному праві давати поради іншим людям? Навряд чи. У «Дарі» авторка пише про стан жертви та «перемикання на вцілілого», в’язницю уникнення та ключі звільнення з неї, про подолання самозневаги, шлях до правди перед собою та людьми, яких любиш, провину й сором, що не дають радіти життю, неподолану журбу, через яку ми часто забуваємо, що «досі маємо вибір проживати кожну мить як дар, приймати те, що є». Лаконічна, максимально зрозуміла та сповнена турботи – ця книжка переконує в цінності кожного з нас, даючи наснагу долати перешкоди, щоб насолоджуватись простими радощами.


Метью Макконагі «Зелене світло»

BookChef

Переклад з англ. В. Пушиної

«Королів у нашому роді не було, але траплялося чимало крадіїв худоби, гравців у карти на річковому катері й охоронців Аль Капоне», – пише володар «Оскара» та «Золотого глобуса» в мемуарах, які в США розійшлися накладом у мільйон примірників. Поштовхом для створення автобіографії стала пандемія коронавірусу, бо, на думку Макконагі, вимушена ізольованість, страх перед невідомим зробили багатьох із нас іншими.

Зірка ромкомів початку 2000-х посилив ефект карантину, поїхавши в безлюдну пустелю на 52 дні, де весь час працював над спогадами про минуле. Цілком у дусі Метью, який може кардинально змінити акторське амплуа чи схуднути заради ролі на двадцять кілограмів. Тим, хто знає Макконагі більше як драматичного актора, не варто сподіватись, що «Зелене світло» подарує якусь надзвичайну мудрість чи складну філософію буття. Фатальну загадковість залиште Расту Коулу. Бо наратор книжки – життєрадісний, сповнений усвідомлення своєї зірковості чоловік. Макконагі розповідає, як «мама навчала нас зухвалого екзистенціалізму, тато навчав здорового глузду», згадує про дорослішання, вибір власного професійного шляху, самотність, міркує про те, як не здаватись і йти до мети. Легко, весело, інколи сумно, місцями банально, але щиро та мило.