The Village Україна обирає книгу тижня і пояснює, чому її варто читати.

Наше життя сповнене відволікань. Намагаючись прочитати книжку, ми постійно відволікаємось на смартфон та соцмережі, змушені вкотре перечитувати один і той самий абзац; навчання стає майже нестерпним через неможливість зосередитись на темі; ефективність роботи значно знижується через все нові електронні листи, що вигулькують на моніторі вашого комп’ютера.

Врешті, погана увага погіршує наші стосунки із сім’єю та друзями, адже створює враження байдужості, коли ви вкотре забули, про що вам розповідає близька людина. Книжка «Мистецтво зосереджуватися. Як у нас вкрали увагу» Йоганна Гарі розкаже, як відновити свою увагу та навчитися жити по-справжньому, зумівши відгородитися від усього неважливого і непотрібного.

 «Як і всі, я часто відволікаюся на телефон і не можу довго зосередитися на одній справі. Відповідати на вічний потік мейлів, дзвінків і повідомлень стало «сізіфовою працею» XXI століття. А з потоком новин «зосередитися» здається чимось взагалі неможливим.

Здавалося, що варто просто обмежити час користування ґаджетами і проблема вирішиться. Та не все так просто — що й доводить ця книжка.

«Мистецтво зосереджуватися» — це справжнє польове дослідження Йогана Гарі причин нашої неуважності. Ви здивуєтеся, якщо дізнаєтеся, що це не лише смартфони. Крім них, він виділяє одинадцять інших причин, які безпосередньо впливають на нашу увагу. Ця книжка — спроба змістити фокус і показати, на чому і на кому (що важливо!) дійсно лежить відповідальність за нашу розсіяність. І найголовніше: допоможе зрозуміти, що з цим робити далі.»

Антон Мартинов

Засновник видавництва «Лабораторія»

Для багатьох нас читання книжки — найглибша форма уваги, адже ми незворушно і спокійно присвячуємо кілька годин життя одній темі й дозволяємо їй маринуватися в голові. Протягом останніх чотирьох століть за посередництвом книжки розглядалися й пояснювалися найвизначніші досягнення людської думки. А тепер цей досвід пустився у вільне падіння.

У Провінстауні я зловив себе на тому, що читаю не просто більше, а по-іншому. Я почав сильніше занурюватися в книжки, які обирав. Я забувався з книжкою в руках на кілька годин поспіль, деколи й на цілий день, і відчував, що розумію та запам’ятовую більше з прочитаного. Лежачи в шезлонгу на березі моря і читаючи книжку за книжкою, я неначе мандрував більше, ніж за минулі п’ять років, коли несамовито кружляв світом: я то бився на полі бою в наполеонівських війнах, то був рабом на Глибокому Півдні США, то ізраїльтянкою, яка не хотіла чути звістки про загибель сина.

Енн Манґен — професорка грамотності в Ставанґерському університеті в Норвегії, яка досліджувала цю тему протягом понад 20 років, — розповіла мені про своє відкриття. Читаючи книжки, ми тренуємося водити очима певним чином: лінійно, тривалий час зосереджуючись на одному тексті. З екранів, як виявила дослідниця, ми читаємо інакше: квапливо пропускаючи і перестрибуючи з одного на друге. З її досліджень випливає, що «ми більше схильні сканувати інформацію і ковзати», коли читаємо з екранів. Ми швидко пробігаємо очима інформацію, щоб виокремити потрібну. Проте згодом, коли ми доволі довго практикуємо таке читання, як пояснила Енн Манґен, «сканування і ковзання стає звичкою. Воно починає змінювати або впливати на те, як ми читаємо тексти на папері… Така модель поведінки стає для нас більш-менш усталеною». Я, власне, завважив це, коли намагався у Провінстауні вникнути в роман Дікенса: я зловив себе на тому, що переганяю автора, ніби читаю новину в інтернеті й поспішаю виловити лише ключові факти.

Формуються інші стосунки з читанням. Воно перестає бути приємним зануренням в інший світ і скидається радше на біганину переповненим супермаркетом, де треба хапати товари й поспішати на вихід. Коли відбувається перехід — екранне читання забруднює книжкове, — ми втрачаємо задоволення від читання, і воно нас менше приваблює.

Тягнуться й інші наслідки. Енн провела експерименти, у яких поділила учасників на дві групи: одній дали читати інформацію в друкованій книжці, а другій — на екрані. Потім кожному ставили запитання щодо прочитаного. Так з’ясувалося, що з екрана люди розуміють і запам’ятовують менше. Нині це засвідчує широка доказова база на основі 54 досліджень. Це називають «екранною неповноцінністю», як пояснила дослідниця. Розрив між розумінням тексту в книжці й на екрані такий великий, що, якби порівнювати його із поступом дітей у початковій школі, він дорівнював би засвоєному учнями на уроках читання за дві третини навчального року.

Слухаючи Енн Манґен, я починав розуміти, що певною мірою занепад книгочитання є симптомом атрофованої уваги, але й почасти її причиною. Це замкнене коло: почавши перемикатися з книжок на екрани, ми поступово втрачали здатність до вдумливого читання, що забезпечують книжки, — це, своєю чергою, змусило нас менше тягнутися до книжок. Так само, коли гладшаєш, дедалі важче займатися спортом. Тому Енн Манґен поділилася побоюваннями, що ми втрачаємо «вміння читати довгі тексти» і розгублюємо «когнітивне терпіння… [а також] витримку й можливість подужати тексти, що дають когнітивне навантаження». Коли я брав інтерв’ю в Гарварді, один професор сказав мені, що не може змусити студентів прочитати навіть доволі маленькі книжки, тому дедалі частіше пропонує натомість слухати подкасти й дивитись відео на ютубі. І це студенти Гарварду. Я замислився: що коїться у світі, де глибока форма уваги так суттєво і так швидко занепадає? Що, як глибоке мислення ставатиме доступним дедалі меншій кількості людей, допоки не перетвориться на предмет зацікавлення незначної меншини, так само як, скажімо, опера чи волейбол?

Гуляючи вуличками Провінстауна й розмірковуючи над цими питаннями, я пригадав відому концепцію і збагнув, що раніше не розумів її до кінця. У 1960-х роках канадський професор Маршалл Маклюен багато говорив про те, що з появою телебачення змінюється світогляд людей. За його словами, зміни аж такі глибинні, що їх складно визначити. Намагаючись коротко окреслити проблему, він сказав відому фразу: «Засіб повідомлення є повідомленням». Гадаю, він мав на увазі: коли з’являється нова технологія, ми сприймаємо її як трубу — хтось вливає інформацію з одного боку, а ви отримуєте її нефільтрованою з другого. Проте це не так. Щоразу, як з’являється новий засіб, ми починаємо ним користуватися й ніби надіваємо нові окуляри, які відбивають інші кольори, мають інші лінзи. Кожні нові окуляри показують світ інакше.

Наприклад, коли ви починаєте дивитися телевізор, перш ніж сприйняти повідомлення будь-якого конкретного шоу, ви вже дивитесь на світ у формі телевізора. Засіб обережно спрямовує нас бачити світ за новими стандартами. Те, як інформація потрапляє до вас, на думку Маклюена, важливіше за саму інформацію. Телебачення навчає нас, що світ швидкий; що в ньому найважливіше — образи й зовнішність; що все у світі відбувається одночасно.

Я замислився, яке ж повідомлення ми поглинаємо із соціальних мереж і друкованих книжок. Спочатку подумав про твіттер. Коли хтось логіниться на цьому сайті, поглинає повідомлення із цього засобу й надсилає його своїм фоловерам. Що ж це за повідомлення? По-перше: не варто довго зосереджуватися на чомусь одному. Світ можна і треба розуміти крізь призму коротких дописів на 280 символів. По-друге: світ треба інтерпретувати і впевнено розуміти дуже швидко. По-третє: найважливіше, чи люди готові миттю погодитися із твоїми короткими, простими, швидкими дописами й вихваляти їх. Успішний допис миттю всі підносять; невдалий — миттю засуджують або ігнорують. Коли ми пишемо у твіттері, ще нічого не сказавши, вже певною мірою заявляємо, що погоджуємося із цими трьома постулатами. Надіваємо окуляри і дивимося крізь них на світ.

А що із фейсбуком? Яке повідомлення цього засобу? По-перше, таке: твоє життя для того, щоб демонструвати його іншим людям, і ти маєш прагнути щодня показувати своїм друзям відредаговані звіти про своє життя. По-друге: найважливіше, чи ставлять люди миттю вподобайки твоїм відредагованим і ретельно дібраним постам, витворенню яких ти віддаєш життя. По-третє: твій «друг» — це той, чиї ретельно дібрані пости ти регулярно проглядаєш і хто регулярно проглядає твої. Саме в цьому полягає дружба.

А що з інстаграмом? По-перше: найважливіше, який ти маєш вигляд. По-друге: найважливіше, який ти маєш вигляд. По-третє: найважливіше, який ти маєш вигляд. По-четверте: найважливіше, чи подобається людям твій вигляд. (Я не мудрагелю і говорю без сарказму: саме таке повідомлення надсилає сайт).

Я зрозумів одну з головних причин, чому соціальні мережі навіюють мені відірваність від світу і від себе. На мою думку, всі ці ідеї, закладені в новітніх засобах повідомлення, — хибні. До прикладу, твіттер. Насправді світ складний. Якщо відверто, кожному зазвичай потрібно зосереджуватися на чомусь одному доволі довго, і кожен потребує можливості висловитися розлого.

Мало що значущого вкладеться у 280 символів. Якщо ви реагуєте на ідею миттєво, найпевніше, це буде порожній і нецікавий коментар — хіба що ви маєте багаторічний досвід у цій темі. Те, що люди миттєво погоджуються з вами, не засвідчує правдивості чи слушності вашого коментаря — вам треба самостійно доходити висновків. Правильну картину реальності можна сформувати, тільки якщо спиратися на протилежні до твіттеру повідомлення. Світ складний, і, щоб його зрозуміти, потрібна стабільна увага; його варто осмислювати й осягати повільно; і, найголовніше, коли правда звучить уперше, вона не завойовує популярності. Я збагнув, що найбільший успіх на твіттері (багато фоловерів і ретвітів) мав тоді, коли був найменш корисною для світу особою: потерпав від дефіциту уваги, усе спрощував, лаявся. Звісно, раз по раз на сайті трапляються перли, але якщо твіттер стає головним джерелом поглинання інформації, гадаю, якість твого мислення швидко деградує.

Те саме стосується інстаграму. Мені, як усім іншим, подобаються вродливі люди. Проте той, хто будує життя навколо поверхових аспектів (уподобайок за м’язистий торс чи відпадний лук у бікіні), приречений бути нещасним. Те саме стосується фейсбуку. Дружба не полягає в тому, щоб заздрісно розглядати чиїсь фотографії, вихваляння і скарги й очікувати такого самого у відповідь. Власне, це протилежність дружбі. Для дружби треба дивитися одне одному в очі, проводити разом час, реготати й стискати одне одного в обіймах, радіти, тужити й танцювати разом. ФБ викрадає все це у вас, забираючи весь час на порожню пародію дружби.

Обміркувавши, я повертався до друкованих книжок на підлозі в моєму пляжному будиночку. А яке повідомлення, загадувавсь я, заховане в такому засобі, як друкована книжка? Перш ніж певні слова передадуть нам певний зміст, цей засіб передає нам кілька послань. По-перше, про те, що життя нелегке і, якщо хочеш його зрозуміти, мусиш не пошкодувати часу, щоб глибоко його обміркувати. Ти маєш сповільнитися. По-друге, варто відставити інші клопоти й зосередити увагу на одній книжці: речення за реченням, сторінка за сторінкою. По-третє, треба ретельно обмірковувати, як живуть і мислять інші люди. У них вирує складне внутрішнє життя, як і у вас.

Я усвідомив, що погоджуюся з посланнями книжок. Гадаю, вони правдиві. На мою думку, вони сприяють прояву найкращого в людській природі: життя, сповнене глибокої зосередженості, — це чудове життя. Саме тому книжки виявились такими живильними для мене. Та я не згоден із повідомленнями, захованими в соціальних мережах. Гадаю, вони підживлюють насамперед гидкі й порожні складові моєї природи. Тому, коли я заходжу на сайт (нехай і, за правилами гри, добре даю собі раду, заробляючи вподобайки й фоловерів), почуваюся спустошеним і нещасним.

Мені подобається людина, якою я стаю, коли читаю багато книжок, і не подобається та, яка постає після зависання в соцмережах.

 Придбати:

 Паперова книга – 199 грн

 Електронна книга – 109 грн