The Village Україна обирає книгу тижня та пояснює, чому її варто читати

Кожен із нас хоч раз потерпав від нав’язливих думок – голосу, що провокує тривогу. «Внутрішній голос. Як навчитися слухати себе» допоможе розібратися, як і чому виникають нав’язливі думки, аби не просто боротися з цим явищем, а розуміти його причини.

Психолог і фахівець із самоконтролю Ітан Кросс пропонує навчитися не слухати цей внутрішній голос із допомогою кількох простих методів. Автор показує, наскільки руйнівними можуть бути нав’язливі думки та чому так важливо навчитися абстрагуватися від них.

 Спілкування з внутрішнім голосом – це можливість провести самоаналіз, поговорити із собою чесно та правдиво. Мені тема книжки була цікавою насамперед тому, що я теж часто розмірковую сам із собою на різні теми, і розумію, що внутрішній голос може приносити як користь, так і шкоду. У складні життєві моменти він може стати руйнівним, тому дуже важливо зрозуміти, як допомогти собі та близьким не потонути в хаосі власних думок.онагі.

Маленька книжка про важливі речі, про проблеми, від яких потерпають усі люди. Адже в кожного в житті були ситуації, коли нав’язливі думки змушували діяти імпульсивно, ірраціонально, а не слухати голос розуму

Антон Мартинов

засновник видавництва «Лабораторія»

Фейсбук та інші подібні додатки соціальних медіа надали нам кардинально нову платформу, де ми можемо ділитися своїм внутрішнім голосом і вислуховувати внутрішній голос інших (або принаймні те, що інші люди хочуть видати за свої думки). І справді, ввійшовши у свій обліковий запис у фейсбуку, люди відразу бачать запрошення повідомити свою відповідь на запитання: «Що у вас на думці?».

І ми таки повідомляємо.

У 2020 році приблизно два з половиною мільярди людей – майже третина населення світу – використовують фейсбук і твіттер, і часто саме для того, щоб поділитися своїми особистими роздумами. Варто наголосити, що в публікаціях у соціальних медіа само собою немає нічого поганого. У довгій історії розвитку нашого виду це всього-на-всього нове середовище, у якому нам випало проводити чимало часу, а середовища як такі не бувають добрими чи поганими. Наскільки вони корисні або шкідливі, залежить від того, як ми з ними взаємодіємо. Водночас слід звернути увагу на дві характерні риси соціальних медіа, які викликають тривогу тоді, коли йдеться про наше настирливе бажання транслювати власний потік думок: емпатію і час. Важко переоцінити важливість емпатії, як індивідуальної, так і колективної. Саме вона дає нам змогу створювати осмислені зв’язки з іншими, і це одна з причин, чому ми так часто виливаємо свою душу (шукаємо емпатію в інших), і один з механізмів, який об’єднує спільноти. Це здатність, яка розвинулася в нас, тому що вона допомагає нашому виду вижити.

Дослідження демонструють, що спостереження за емоційною реакцією інших – коли ми бачимо, як хтось здригається, або чуємо дрижання в голосі – може стати одним з тих потужних засобів, який пробуджує емпатію. Але непомітні фізичні жести, мікроміміка й голосові інтонації, які викликають емпатичний відгук у реальному житті, у мережі відсутні. Як наслідок, наш мозок позбавлений інформації, що виконує надважливу соціальну функцію: перешкоджає жорстокості та антисоціальній поведінці. Інакше кажучи, ослаблена емпатія аж надто часто веде до тролінгу та кібербулінгу, що має важкі наслідки. Кібербулінг, наприклад, пов’язують з довшими періодами депресії, тривоги та наркоманії, а також з кількома токсичними фізичними наслідками, як-от головний біль, розлади сну, захворювання шлунково-кишкового тракту та зміни в належному функціонуванні системи реагування на стрес.

Спливання часу так само відіграє вагому роль, коли потрібно налагодити своє емоційне життя, а надто тоді, коли йде мова про опрацювання болісного досвіду. Коли ми хочемо поспілкуватися з кимось офлайн, часто мусимо зачекати, аж поки не зустрінемо ту особу, або поки вона не звільниться, щоб з нами поговорити. І коли ми чекаємо на неї, відбувається дещо магічне: минає час, який дає нам змогу поміркувати над тим, що саме ми думаємо й відчуваємо, і часто у спосіб, який вгамовує наші емоції. І справді, дослідження підтримують поширений здогад, що «час лікує», а також пораду «потерпіти деякий час».

Перемістімося в паралельний світ цифрового життя, до якого ми маємо доступ у будь-який час завдяки своїм «розумним пристроям». Соціальні медіа дають нам змогу зв’язатися з іншими відразу після негативної емоційної реакції, перш ніж ми встигнемо переосмислити свої почуття чи обміркувати подальші плани. Коли емоції спалахують і наш внутрішній голос хоче звістити про це на весь світ, він дістає таку змогу завдяки новим комунікаціям, що з’явилися у XXI столітті.

Ми постимо. Твітимо. Коментуємо.

Коли ще не встиг минути час і відсутні фізичні чинники, що викликають емпатію, соціальні медіа стають тим місцем, де внутрішній голос може проявити всі свої непринадні якості. Це може призвести до чимраз більших конфліктів, ворожості й збурення як серед окремих людей, так і, ймовірно, у суспільстві загалом. Це також означає, що ми більше, ніж будь-коли доти, схильні до надмірної відвертості.

Соціальні медіа дають нам також змогу формувати думку інших людей про події нашого життя, і вибір того, що ми публікуємо, може живити їхні внутрішні негативні розмови

Так само як довгі й часті розмови з іншими про особисті проблеми, емоційні публікації в соціальних мережах дратують і відчужують. Вони порушують неписані норми, і користувачі зазвичай хочуть, щоб ті люди, які надміру відверті онлайн, пошукали собі підтримки офлайн. Не дивно, що люди з депресією – яку підживлює вербальний потік – більше діляться негативними особистими повідомленнями в соціальних медіа, хоча й вважають свою мережу менш корисною, ніж люди без депресії.

Але соціальні медіа не лише надають нам платформу, де ми можемо (часто без міри) ділитися своїми думками й почуттями, що зринають у нашій голові, і способи, якими вона зводить на манівці наші внутрішні діалоги, не лише пов’язані виключно з емпатією і часом. Соціальні медіа дають нам також змогу формувати думку інших людей про події нашого життя, і вибір того, що ми публікуємо, може живити їхні внутрішні негативні розмови. Людська потреба самопрезентації – величезна. Ми натхненно творимо свій зовнішній образ, щоб впливати на те, як люди сприймають нас. Так було завжди, а тепер нам на допомогу прийшли ще й соціальні медіа, які дають кардинально більше можливостей. Вони дозволяють нам майстерно курувати презентації свого життя – відредаговані, як люблять казати, у фотошопі – де всі найгірші й менш естетичні моменти приховані. Ці намагання справити враження дають нам змогу почуватися краще, задовольнивши нашу потребу мати позитивний вигляд в очах інших та збадьоривши наш внутрішній голос.

Але не все так просто. Хоча публікація чарівних кадрів нашого життя і дає нам змогу почуватися краще, ті самі наші пости іноді змушують інших почуватися гірше. Це відбувається тому, що хоча ми й мотивовані презентувати себе позитивно, нам так само властиво порівнювати себе з іншими. Соціальні медіа максимально навантажують механізми соціального порівняння, що присутні в нашому мозку. Наприклад, дослідження, яке ми з колегами опублікували у 2015 році, продемонструвало: що більше часу люди проводили, пасивно гортаючи фейсбук і підглядаючи за життям інших, то більше заздрості вони відчували та гірше почувалися згодом.

Коли ми у віртуальному й реальному житті дозволяємо внутрішньому голосу заправляти своєю соціальною поведінкою, це часто веде до цілої низки негативних наслідків

Якщо транслювання наших почуттів у соціальних мережах та участь у їхній культурі самоприкрашання такою великою мірою спонукає нас до бентежних думок, то цілком розумним є питання, чому ми це робимо й далі. Одна з відповідей на це питання пов’язана з компромісом, на який ми часто згодні тоді, коли йдеться про поведінку, що видається приємною в цей момент, але має негативні наслідки згодом. Дослідження демонструють, що ті самі мережі мозку, які активізуються тоді, коли нас дехто приваблює або коли ми споживаємо щось дуже бажане (від кокаїну до шоколаду), активуються також, коли ми ділимося з іншими інформацією про себе. Особливо яскравим прикладом цього є дослідження гарвардських нейронауковців, опубліковане у 2012 році, яке показало, що люди мають за краще ділитися інформацією про себе з іншими, ніж отримувати гроші. Соціальна ейфорія, інакше кажучи, нагадує ейфорію нейронну, і є чудовим частуванням для наших допамінових рецепторів.

Суть сказаного в тому, що коли ми у віртуальному й реальному житті дозволяємо внутрішньому голосу заправляти своєю соціальною поведінкою, це часто веде до цілої низки негативних наслідків. І одним з найшкідливіших є наші внутрішні й зовнішні бесіди, у яких ми врешті-решт втрачаємо сторонню підтримку. Це нерідко призводить до чимраз більшої соціальної ізоляції, яка ще більше ранить нас. Фактично, якщо ви зупинитеся й прислухаєтеся, то зауважите, що чимало людей використовують мову фізичного болю, щоб описати, як саме вони почуваються, коли їх зрікаються інші. У багатьох мовах по всьому світу, від інуктитуту до німецької, від єврейської до угорської, від кантонської до бутанської, люди вживають слова, пов’язані з фізичною травмою, щоб описати емоційний біль – «поранений», «травмований», «розбитий» і багато інших. І, як виявляється, вони роблять це не тому, що мають здібність до метафоричних висловів. Одним з найразючіших відкриттів у моїй кар’єрі стало те, що негативний внутрішній голос не просто ранить людей в емоційному сенсі, але й має фізичний вплив на наше тіло: від того, якою мірою ми відчуваємо фізичний біль, і аж до способу функціонування генів у наших клітинах.