The Village Україна обирають книгу тижня та пояснюють, чому її варто читати.

Що станеться, якщо додати до інтер’єру кольору? Кав’ярні зі строкатими стінами приваблюватимуть більше відвідувачів, у школах буде приємніше навчатися, а в офісах зросте продуктивність. Адже додати барв дорівнює додати радості – переконана дизайнерка Інґрід Фетелль Лі. Уже 12 років вона вивчає естетику радості, як маленькі дрібниці роблять нас щасливішими, здоровішими та більш енергійними.

 Уже в самій назві книжки Інґрід Фетелль Лі «Радість. Магія простих речей» закладено потужний меседж: ми – творці радості. Щоб її віднайти, насправді не треба докладати якихось надзусиль чи володіти шаленими статками. Достатньо лише пофантазувати, згадати своє дитинство, як ми тішилися від усіляких дрібниць: бігали по калюжах під дощем, залазили на дерево і ховалися там від друзів, пускали мильні бульбашки, обсипали одне одного конфеті.

Авторка так цікаво описує кольорові міста, готель на дереві, побудований зі сфер будиночок біля моря, фестиваль повітряних куль та інші дивовижні місця, що хочеться покинути все і чимшвидше побачити все це на власні очі. Проте необов’язково шукати радість деінде – вона там, де ми. Кожна історія у книжці тому приклад.

Особисто я, коли прочитала книжку, вирішила внести яскраві акценти в інтер’єр своєї оселі: застелила кухонний стіл яскраво-бірюзовою скатертиною у велику білу цятку, придбала сама собі букет квітів і поставила їх у вазу. Я зрозуміла, хоч радість – це внутрішнє відчуття, але на нього впливає те, що нас оточує. Тож рецепт простий: прислухайтеся до дитини всередині вас – і ваші очі знову засяють. Бо якщо ви триматимете зв’язок із цією дитиною, то будете «тут і тепер». Додайте у своє життя фарб і різноманіття, будьте вільними, грайливими, дивуйтеся, літайте, творіть, святкуйте і не бійтеся змін! Будьте відкритими до того, що вас оточує!

Інна Іванюсь

Коректорка книги

Яскраві кольори – це ніби стимул, доза кофеїну для очей. Вони пробуджують нас від сну. Художник Фернан Леже якось поділився історією про оновлену фабрику в Роттердамі. «Стара будівля була темною та похмурою, – розповідав він. – А нову не впізнати: різнобарвна та пістрява, майже невагома. Потім щось почало змінюватися. Без жодних зауважень робітники стали вдягатися охайніше, чистіше... Їм здалося, що відбувається щось дуже важливе – як іззовні, так і всередині них». В експерименті, що здійснювався серед майже тисячі людей зі Швеції, Аргентини, Саудівської Аравії та Великої Британії, виявилося: учасники, які працюють у яскравому, різнобарвному приміщенні, набагато уважніші за тих, хто змушений робити в сірих стінах.

Крім того, перші виявилися радіснішими, зацікавленішими, приязнішими та впевненішими в собі. Похмурі тони більшості шкільних будівель та офісів – це вбивці мотивації, активатори тривожності та недостатньої уваги.

Якщо бажаєте, аби ваш простір – офіс, домівка чи будь-яке інше приміщення – став яскравішим та енергійнішим, фахівці в один голос радять почати з освітлення найбільших поверхонь: стін, підлоги, шаф і меблів. Багато дизайнерів, з якими мені вдалося поспілкуватися, радять спочатку перефарбувати стіни в білий, а потім додати кольорових акцентів у вигляді меблів і предметів декору. Та навіть якщо це неможливо, ви все одно можете наповнити енергією найпохмуріше приміщення завдяки невеликим «спалахам» чистого кольору, здатним відбити достатньо світла. Гіларі Дальке, дизайнерка, колористка та співробітниця британської Державної служби охорони здоров’я, розповіла мені, що цією стратегією користується регулярно.

Коли адміністрація госпіталю на півдні Англії попросила її змінити інтер’єр у палатах, вивезти пацієнтів з яких не було можливості, Гіларі просто замінила ковдри нейтральних кольорів на яскраво-рожеві та зробила світлини до й після цієї трансформації. Світло, що відбивалося від ковдр, було настільки насиченим, що палата здалася значно теплішою, а від вартості такого «ремонту» керівництво взагалі було в захваті.

«Наче дитина в цукерні» – так у нашій культурі дуже часто описують радість, намагаючись пояснити те відчуття нестримної, майже божевільної насолоди, що з’являється, коли нам дають волю досхочу розкошувати. Коли я лише починала досліджувати місця, що дарують людям радість, то усвідомила, що багато з них і викликають це запаморочливе відчуття блаженства: карнавали й цирки, магазинчики на зразок «Усе по 10» і блошині ринки, величезні старі готелі, схожі на «Ґранд Будапешт» із кінострічки Веса Андерсона.

Подібне відчуття існує й у менших масштабах. Морозиво-ріжок із кольоровою посипкою – це ніби ціла цукерня у вашій руці. Хлопавки, з яких вилітає різнобарвне конфеті, строката ковдра з клаптів, настільна японська гра мікадо з кольоровими паличками – усе це наділене непереборним шармом. Навіть мова радості сповнена словами, що мають «надлишкове» значення. Ми говоримо, що нас розпирає від щастя, що не в собі від радощів. Саме це відчуваємо тієї миті, коли захват настільки величезний, що, здається, от-от почне литися через край.

Потенційна користь від сенсорної стимуляції дуже добре відома в Європі, зокрема, у Нідерландах, де існує терапія під назвою «снузелен», що використовується для лікування вад розвитку, травм мозку та деменції. Метод снузелен, назва якого походить від двох нідерландських слів, що в перекладі означають «нюхати» та «дозувати», полягає у створенні мультисенсорного середовища, де пацієнти можуть обрати ті тактильні відчуття, що їм найприємніші.

Кімнати снузелен чимось схожі на психоделічні приміщення з 1970-х, де повно дивних м’яких меблів, динамічних голограм, рухомих світлових дисплеїв і різнобарвних прозорих трубок із бульбашками, схожих на декоративні лавові лампи. Багато таких кімнат наповнені ароматами – наприклад, апельсину чи полуниці, а також звуками музики. І хоча подібна терапія комусь може здатися занадто чудернацькою, та інтенсивні приємні відчуття від калейдоскопа стимулів справді поліпшують настрій і змінюють поведінку, не маючи побічних ефектів, характерних для більшості медичних засобів.

Якщо нашу жагу до сенсорної стимуляції вчасно не задовольнити, вона може перетворитися на справжній голод. Кілька років тому, відпочиваючи на одному з Гавайських островів Кауаї, я помітила дещо цікаве. Я вже п’ять днів не робила жодних перекусів між основними трапезами. Це було досить дивно, оскільки вдома я постійно щось жую. На моєму столі практично завжди стоїть миска з горішками чи попкорном, однак під час цієї відпустки я жодного разу навіть не згадала про це. Я усвідомила, що на Гаваях мене весь день оточували насичені текстури джунглів, тихий океанічний бриз і запах морської води.

Усі органи чуття, від голови до п’ят, виявилися перенасичені. Як і варто було очікувати, рівно об одинадцятій у перший робочий день після відпустки моя рука потягнулася до шухляди в пошуках мигдалю. Ми майстерно вміємо в усьому звинувачувати звички та переконувати себе, що це просто умовний рефлекс, однак, на мою думку, ігноруємо першопричину. У повсякденній рутині в нас виникає гострий сенсорний голод, і, не маючи змоги задовольнити цю потребу, ми вгамовуємо її тим, чим можемо.

Конфеті, горошок і різнобарвні смужки мають грандіозний ефект. Причина неочікувано проста: крихітні елементи у великих кількостях здатні викликати яскравий спалах радості, що не до снаги їм поодинці. Лише замисліться: кожен такий різнобарвний кружечок – це просто шматок кольорового паперу. Коли помітите, що одна така крихітка прилипла до ваших чобіт, то, напевне, просто струсите її, навіть не замислившись. Однак якщо таких кружечків будуть тисячі, ви відразу ж відчуєте дух свята й радості. Блискітки, «дощик» і різдвяні гірлянди – усі вони створюють подібний ефект завдяки тому, що їх багато.

Навіть прості, здавалося б, предмети здатні породити цей вібруючий резонанс, якщо тисячі їх зібрати докупи. Однією з найрадісніших крамниць у Нью-Йорку є магазинчик канцелярських товарів CW Pencil Enterprise, полиці якого заповнені сотнями різнокольорових олівців з усього світу.

У 1993 році двоє російських художників-дисидентів Віталій Комар та Олександр Меламід започаткували незвичайний проект. Бажаючи дослідити розмаїття мистецьких смаків людей з різних куточків світу, вони провели соціологічні опитування в десятьох країнах, цікавлячись у місцевих жителів, які види мистецтва їм подобалися, а також які кольори, стилі й теми їх найбільше хвилювали.

За результатами дослідження ці художники створили найбажаніші картини для кожної країни, що стали візуальним утіленням усіх відповідей. Від Китаю до Туреччини, від Ісландії до Кенії – на всіх картинах були присутні пейзажі. Ба більше, вони скрізь були однакові. За кількома винятками, найбажаніші картини зображують укриті м’якою травичкою та залиті сонцем галявини з поодинокими деревами. Десь на тлі можуть бути невисокі пагорби та водоймища, а іноді й тварини та люди. Найімовірніше, універсальна любов до зелених галявин на найбажаніших картинах є результатом так званого естетичного імперіалізму завдяки якому весь світ закохався в західні краєвиди, як у бігмаки чи кока-колу.

Якщо на лоні природи ми почуваємося настільки вільними та безтурботними, то чому в нашому житті її так мало? Частково відповідь на це питання я знайшла в есеях ландшафтного дизайнера й теоретика Джона Брінкергоффа Джексона. Він стверджує, що люди відчайдушно хапаються за ті риси, що відрізняють їх від тварин, намагаючись довести свою першість. Збудоване людиною середовище наочно демонструє ці тривожні тенденції, оскільки створює всі умови для культурного розвитку, повністю ігноруючи наші біологічні потреби.

На думку Джексона, сучасні міста відокремлюють нас від природи, хоча насправді ми теж її частина. Упродовж людської еволюції, що налічує 80 000 поколінь, природа була не місцем, куди ми їздили на вихідні, а нашою домівкою. Від початку розвитку сільського господарства, появи постійних осель і формування спільнот минуло лише шістсот поколінь, а від зародження міст із бетонними будівлями та звуками механізмів – приблизно дванадцять. З погляду еволюції наші нинішні умови проживання перебувають на ранніх стадіях розвитку.

Вплив гармонії на наше оточення досить потужний, хоча зазвичай і непомітний. Гіларі Дальке, колористка з Лондона зробила це відкриття, коли її попросили спроектувати душову кімнату в жіночій в’язниці. «Просто порахуйте кахлі», – сказали їй, очікуючи, що Дальке зупиниться на звичайній білій керамічній плитці. Та коли дизайнерка побачила в’язницю зсередини, приміщення здалося їй настільки жорстким і непривітним, що захотілося щось там змінити. «Я вирішила додати кахлі ще двох кольорів: блідо-рожевого і трохи темнішої теракоти».

Схема була простою: темніші кольори на нижній частині стіни, а білі кахлі – згори. Через півроку Дальке ще раз завітала до в’язниці. Персонал дуже тепло зустрів її та відразу повів до душової. «Погляньте», – сказали працівники. «Ага, бачу. І що?» – відповіла Дальке, однак їй знову вигукнули: «Та погляньте лише!» Не зауваживши нічого дивного, дизайнерка розгублено перепитала: «Я чогось не розумію? Що я маю побачити такого особливого?»

Персонал повідомив, що душові, де кахлі залишалися б цілими, у тюрмах можна зустріти дуже рідко, оскільки ув’язнені розбивають плитку, аби її уламками завдати собі травм чи скоїти самогубство. Просто додавши ті два кольори, Дальке перетворила приміщення з беззмістовного вакууму на чітко окреслений простір зі своєю симетрією та пропорціями. На кахлях не було ані тріщинки.

У фен-шуї вхідним дверям приділяється особлива увага. Ми проходимо через них щоразу, як заходимо чи виходимо з помешкання, і саме тут зустрічаємо гостей. Якщо двері заклинює або ви постійно перечіпаєтеся через взуття, ви натраплятимете на перепону в момент, коли потребуєте імпульсу. Ви відчуватимете це як емоційно, так і фізично. Замість того щоб щоранку виходити з дому спокійно, ваше тіло поглинатиме силу цієї перепони.

Це може вас змусити зіщулитися чи напружитися, а такий стан своєю чергою впливатиме на те, як ви кермуєте машиною, їдучи на роботу і як вітаєтеся з колегами. Те саме відбувається й у зворотному порядку, коли повертаєтеся додому. Якщо пробиратися до своєї оселі вам доводиться через перешкоди та хаос, виникає роздратування, що переслідуватиме вас упродовж решти вечора. Під номером один у своєму уявному списку я написала: «Навести лад у коридорі».

 Вартість:

 «Наш формат» (українською)

   друкована – ₴147