«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві» – це есе про відомих, знаних і забутих письменниць, які робили в літературі щось першими або краще за інших. Усі – з різних епох, країн і континентів.

Серед 113 есе знайшлося місце як для порівняно малознаних давньогрецьких поетес Сапфо й Ерінни чи японської письменниці Сей Сьонаґон, так і для значно відоміших Агати Крісті чи Сельми Лаґерлеф. Ганна Улюра аналізує творчість цих письменниць, їхні біографії та взаємозв’язки з іншими авторками, проводить неочікувані паралелі й перетворює 113 есе на цілісну багатосюжетну мандрівку.

Кожен може читати цю книжку по-своєму, обираючи власні маршрути серед ста тринадцяти чек-пойнтів. Для початку я обрав дуже простий алгоритм: спершу есе про тих, кого знав добре чи принаймні краще за інших, потім про тих, до кого ніяк не доходили руки, й насамкінець про тих, про кого ніколи не чув. Здавалося, ніби я потрапив у дуже цікаве кіно зі свіжими кольорами, цікавими героїнями, надзвичайно оригінальною оптикою й безміром важливих деталей, і як з усіма цікавими фільмами, сюжет щоразу здається новим – щось проґавив, на чомусь зупинився, дещо нове помітив, і вже ніби дивишся зовсім інше.

За другим прочитанням я вже зважав на деталі, формулювання, повтори, подумки складав схеми й уважно роздивлявся детальні колажі Крістіни Золотарьової в пошуках підказок, а за третім подумав, що паперова книжка подарує ще з десяток варіантів, які годі помітити з електронним макетом.

Це не шкільна хрестоматія, де все наперед визначено життєвим шляхом і подається лінійно й просто. Це гра, до якої всіх запрошено на правах співучасників. Сто тринадцять есе, сто чотирнадцять гравців. Починаємо!

Олександр Стукало

редактор книжки «Ніч на Венері»

Жермена де Сталь

Коли її син укотре прийшов просити Наполеона, аби той дозволив опальній матусі повернутися в Париж, і обіцяв, що мадам де Сталь говоритиме віднині тільки про літературу, імператор відповів: «Про що б ця пані не говорила – про літературу, про мораль чи про мистецтво – усе це політика!». Мав рацію. Для де Сталь не існує сексу без сексуальної політики, не існує волі без політичних свобод, не існує історії без державотворення, не існує самовизначення без політики привілеїв. Жінка, яка виховувалася в модному салоні свої матері, а згодом сама стала господинею дуже впливового зібрання, – публічна інтелектуалка, де публічність і є політикою. Багатьом це подобалося? У реакції Наполеона знайдеться однозначна відповідь.

Гаррієт Бічер-Стоу

Є книжки, написані з найлюдинолюбнішими умислами, які зашкодили величезним спільнотам. Ім’я Гаррієт Бічер-Стоу, авторки визначного роману «Хатина дядька Тома», ми назвемо з пошаною: гуманістка, правозахисниця, аболіціоністка, яка створила твір незрівнянної соціальної сили й впливу, написала гостре звинувачення рабовласникам, присоромила білих плантаторів. Людина, яка живе всередині чорної культури, згадає її як одну з тих, хто закріпив чи не найшкідливіший расовий стереотип, хто на дві сотні років зробив непосильними розмови про темношкірих поза риторикою сльозливого замилування та інфантильності. Її дядько Том став загальною назвою, різко негативною – це темношкірий, який віддано служить своїм господарям, зломлений пристосуванець. А починалося все, звісно, зовсім інакше. І наміри були найблагородніші.

Ольга Кобилянська

Наталка зазирає у дзеркало, звідтам на неї дивляться величезні зелено-стальні очі. В обрамленні рудих кіс, у поєднанні з блідою шкірою очі здаються сполоханими й небезпечними одночасно. Вона згадує померлу бабусю і заливається сльозами: «Я буду дуже, дуже, дуже щаслива, бабусенько!». Початок «Царівни» Ольги Кобилянської, початок входження авторки в канон. Дуже, дуже, дуже оптимістичні обіцянки роздає панна Наталія.

Анаїс Нін

«Генрі і Джун» – роман Нін про любовний трикутник, скомпільований з її щоденників. Скута й наївна жінка зустрічає подружжя, де він – геній, а вона – втілена фатальність, де він – хвороба, а вона – діагноз. Їй тут бути за лікаря, за жертву, за музу. Вона закохується по черзі в обох, стає обом коханкою, а згодом близьким другом чоловіка. Ще раз: роман цей Нін не писала, але сама 1966-го підготувала до друку перший том щоденників, якраз про знайомство і стосунки з Генрі. Ці дві книжки майже не збігаються сюжетно і змістовно: з одного відра води зварили і хмільне пиво, і пісну зупу.

Сімона де Бовуар

Не «Друга стать», а «Мандарини». «Почитай мені перед сном книжечку про мандари-и-ини!» – канючить у загальмованої від робочої втоми матері-одиначки маленька донечка в одній свіженькій французькій повістині. Автентичний читач миттю зрозуміє саркастичний жарт про повну перемогу фемінізму на всіх фронтах. Нам же доведеться трішки напружитися, щоб згадати: «Мандарини» – найвпливовіша із книжок Сімони де Бовуар, Сімона де Бовуар – ікона фемінізму розбіжностей. Як пише вона сама в легендарних уже «Мемуарах»: «Якщо хочеш, щоб повітряна кулька луснула, слід добряче ввігнати в неї пазурі».

Сильвія Плат

Сильвія Плат писала дитячі книжки. Наприклад, «Кухню пані Вишеньки». Кумедна історія: кухонне приладдя втомилося виконувати ролі, які їм відвів Виробник, і спробувало кардинально поміняти своє життя. Міксер надумав стати Праскою, Пралка – Бісквітницею, Праска – Вафельницею. Книжечка ілюстрована сценами із затишної кухоньки. На ту газову пічку без внутрішнього здригання й не поглянути тепер. У одну з таких поклала свою зболену голову Сильвія, заздалегідь позатулявши щілини в кухні мокрими рушниками. Гіркий сарказм – от єдина емоція, що виникає під час читання про пані Вишеньку нині.

Ольга Токарчук

В одного з її персонажів-чоловіків, який опинився на незалюдненому острові з немовлям, почалася лактація. А в алкоголіка Марека Молодшого під шкірою поселився чорний лелека – боляче. У мене є теорія: коли тебе призначили як жертву великій Богині, ти робитимеш усе, що їй заманеться. Навіть годуватимеш грудьми немовлят чи вигодовуватимеш собою птахів. Зрештою, вона тебе придумала й про тебе написала, підкорися й насолоджуйся – ти обраний Нею і, може, навіть виживеш.

Чімаманда Нґозі Адічі

Чімаманда Нґозі Адічі контактує з Гілларі Клінтон, Бріджіт Макрон і Опрою Вінфрі, її промови семплує у своїх хітах Бейонсе, цитати з її виступів використовує в рекламних кампаніях «Діор». Її дебютний роман потрапив до короткого списку «Букера» і «Дублінки», другий виграв провідну світову нагороду для письменниць, вона отримала грант Макартура, який називають «грантом геніїв», її твори у шкільних програмах Африки й США, список її відзнак і нагород уже перевалив за три десятки. Вона настільки зірка, наскільки нею може бути темношкіра африканська сорокадворічна письменниця. Зрозуміло, що все це не привілеї, а чергові перешкоди дорогою до успіху?

Тамта Мелашвілі

Неймовірно гарна жінка із зеленими пасмами розповідає про свій хітовий роман, де описує війну в Грузії з погляду юнки й де героїка бойового подвигу тьмяніє під навалою зла, яке війна чинить конкретному дівочому тілу. Розповідає напружено: вона не знає аудиторії, до якої говорить, і готова відбивати потенційну атаку. Тема непроста, і попри те, що роман таки хітовий, розмови про нього були складними – це видно з реакції авторки. Тому, коли із зали лунає запитання: «Як сприймали цей твір автентичні грузинські читачі – як роман про війну чи як роман про жінку?», вона відпружується. І посміхається стримано: «Те, що це жіноча проза, не помітили. Убивство, ґвалт, смерть – помітили, звісно. А от менструацію, скажімо, ні. У нас уміють не бачити».

 Вартість:

 «ARTHUSS» (українською)

   друкована: 580 ₴