Наприкінці 2016 року Олександр Михед вирушив у подорож шістьма містами Донецької та Луганської областей, досліджуючи тамтешнє життя, а також історії, заховані в архівах. Проте найважливіше для автора – почути голоси місцевих жителів. Розкопуючи пласти історії та нашарування міфів, письменник розповідає дивовижну історію Сходу, приборкати який намагалися британські й бельгійські інвестори, імперські та радянські правителі.

Як одна з найстаріших черепах у світі пов’язана із заснуванням Донецька? Якою ціною дається кожна тонна видобутого вугілля? І які історії заховано у вільних степах. Усе це стало основою для книги Михеда «Я змішаю твою кров із вугіллям». Вона призначена для широкого кола читачів, усіх, хто хоче пізнати історію й сьогодення українського Сходу.


Український Схід завжди був територією, вкритою чималою кількістю ярликів, стереотипів і міфів, і ви точно стикалися з ними не раз. Проте якщо раніше Схід лишався для решти українців чимось далеким і незнайомим, місцем, про яке можна щось собі думати, а можна не думати взагалі, то у 2014 році він раптом прийшов до кожної домівки – від Херсона до Луцька – і оселився там дотепер. Величезна частина України, в якій чимало українців ніколи не були й про яку тільки зрідка чули, стала раною, яка нагадує про себе щодня, і вимагає уваги й розуміння. Саме тому, як на мене, книга «Я змішаю твою кров із вугіллям» – настільки важлива й вчасна. Завдання зрозуміти Схід амбітне й ризиковане, але Олександр Михед знаходить напрочуд вдалу для цього форму: масштабна дослідницька робота поєднується з короткими, емоційними й відвертими репортажними нарисами, які дозволяють побачити Схід очима новачка, першопрохідця, незнайомця.

Ми дивуємось, сміємось та наповнюємось розпачем разом з автором, і тоді оптика раптово змінюється, і ми бачимо Схід у сухій мові архівних документів чи в прямій мові українських митців, народжених на Сході, які розповідають про нього зі свого досвіду, щоразу додаючи нового ракурсу і нового рівня розуміння. Така багатоплановість не лишає шансів на упередженість чи однозначне трактування, провокуючи читача до діалогу та роздумів, власного враження та власної думки. Ти проживаєш книгу сам – і виходиш із власним розумінням Сходу, яке зовсім не обов’язково збігатиметься з авторським. Я прочитала книгу на одному подиху за кілька ночей, а подумки повертаюся «договорити» з нею вже кілька місяців. Як на мене, це чи не найяскравіше свідчення про те, наскільки якісний і важливий нон-фікшн написав Олександр Михед. Раджу відразу читати цю книжку разом із тим (чи тими), з ким потім ви захочете про неї подискутувати. Бо ви точно захочете.

Маргарита Архипова

авторка поетичного проекту Ironichna_osoba

Місцевий [Костянтинівка] активіст і журналіст Володимир Березін, чий голос уже лунав трохи раніше серед наведених реплік: «Давайте я покажу вам місце, де зазвичай закінчую екскурсії. Я живу тут поруч. Це прохід, куди стікаються жителі всього мікрорайону. Через цей отвір вони виходять щодня в зовнішній світ. Щоранку, щоразу народжуються заново для світу. Тут мав би бути напис: «Ти прекрасний» або «Ти сьогодні завоюєш світ». А ви придивіться, що там написано. Я спершу думав стерти. Але потім подумав, хай так і буде. Хай нагадує їм щодня. Щоранку». Вдивляюся в сутінки. На стіні жовтою фарбою виведене послання нащадкам і одвічне комюніке держави своїм громадянам: «Ти Хуй».

У Костянтинівці стоїть танк-пам’ятник ІС-3, який ввели в озброєння у травні 1945 року. Симулякр, що претендує на збереження пам’яті про міф. До слова, 2014 року бойовикам вдалося завести двигун схожої моделі танка і з’їхати з постаменту в селі Олександро-Калинове Костянтинівського району. Недовгий час вони навіть повоювали на ньому. Важко уявити потужніший образ, щоб пояснити, що відбувалося тоді.

Легені шахтарів перетворюються на скам’янілі шматки, що нагадують не внутрішні органи, а корисні копалини. Хто прийде по вугілля, той від вугілля і поляже. Щодня, потроху, де-не-де. Шахтний пил, на який вчаться не звертати уваги, – бо ж респіраторів не напасешся, та й не перемовишся ж з іншими нормально – робить своє. Не тимчасово окупує території легень. Називається це силікоз. Погугліть легені шахтаря. Кам’яні рештки епохи життя маленької людини.

«А в Лисичанську, між іншим, була написана ця пісня «Дым сигарет с ментолом». Двоє пацанів із типовою лисичанською зовнішністю, група «Ненсі». Здається, вони зараз повертаються до гастролей». Ця історія повторюватиметься ледь не в кожному місті, коли містяни відхрещуватимуться від гурту «Ненсі» та знаходитимуть в їхній зовнішності риси, характерні для якогось із сусідніх міст.

«У нас тут [Бахмут] своя особлива традиція є. На Паску всі йдуть бухати на кладовища. Ще з радянських часів нібито був припис, що тільки там на релігійні свята можна не чіпати людей. Так традиція і залишилася».

У самій Російській імперії проживало близько 20 000 бельгійців, які працювали на майже 170 підприємствах. Здебільшого – на Сході України. Загалом на бельгійських підприємствах працювало 13 000 робітників. Бельгійці розвивали культуру, якої їм бракувало. Побіля їхніх підприємств відкривалися театри, танцювальні зали, казино. Кегельбан. Так-так, 1900 року на Сході з’явився кегельбан. А команди різних заводів змагалися в тенісі та крокеті, про що писали місцеві газети. З-поміж найпомітнішого, привнесеного бельгійцями, – трамваї. Загалом у 25 містах імперії були бельгійські трамваї.

Алевтина Кахідзе: «Вугілля було дуже багато. Якщо падав сніг, то наступного дня він був уже сірий. Коли наша бабця, яка працювала на шахті, померла, то мама не могла отримувати вугілля – вона там не працювала. Я росла в будинку, де не було газу. Щоночі мама розпалювала пічку. І вже потім мені казала: «Як мене взагалі в таке втягнуло?». Кожної осені мамі доводилося шукати шахтаря, який виписав би їй вугілля. Бо інакше його було не дістати. Ось тобі й «угольок» – він був повсюди, у нас на зубах, на снігу, однак якщо ти не був частиною цієї системи, то не міг його дістати».

Олена Стяжкіна: «Уже з 1944 року радянська Україна – через виступи, листи, офіційні резолюції пленумів та/або мітингів у робочих колективах – була змушена постійно дякувати «російському народу за своє визволення». Натомість «Донбас» поставав як такий, що його «никто не ставил на колени и никому поставить не дано». Насправді окупований нацистами степовий регіон не був осердям партизанського руху або якогось надзвичайного опору. Все було так само, як і на решті окупованих українських територій. Однак історія й майже канонізація молодих людей, які вважали себе радянськими й чинили спротив нацистам, знайшла втілення в образі «Молодої гвардії» – героїчного підтвердження інакшості й патріотичної взірцевості «Донбасу»».

Сергій Жадан: «У моєму дитинстві у Старобільську жив іще один поет Іван Світличний, офіційний поет, якого друкували в нашій місцевій газеті «Під прапором Леніна». У мене з ним якось ледь не трапився конфуз. У десятому класі нас повели на зустріч із поетом Іваном Світличним. А я на той момент уже знав про поета-дисидента Івана Світличного, бо їздив до тітки в Харків, і вона мені давала читати Стуса, Ліну, Світличного. І вже на зустрічі виявилося, що це якийсь інший Іван Світличний».

Роман Мінін: «Коли я починаю розповідати про 1990-ті, то з гордістю розповідаю про всі ті пригоди, як ми виживали, наприклад, в умовах, коли три роки немає газу, вимикали світло не просто на години – днями, тижнями світло було вимкнене. Телефон не працював. Ні, працював, тільки телефон і працював. А, води не було взагалі. Гарячої не було води. Досі немає води. А така проста вода йшла по дві години ввечері, з восьмої до десятої вечора йшла вода. Або взагалі не було води. От уяви: немає води, немає світла, немає газу; надворі літо, а всі пісяють-какають. А це все житлові квартали, і треба промивати хоча б унітаз. І ось ти приходиш зі школи, і йдеш займати чергу до колодязя. Стоїш дві години в черзі – вода в ньому закінчилася. Люди стоять, чекають. Займають чергу, ночують біля колодязя, поки в нього набереться вода. Потім сідаєш на велосипед, поїхав хліб шукати, поїхав у Караково – немає хліба, поїхав на хлібзавод на велосипеді – немає хліба. Добувати, добувати хліб. Хліб добув – усе. Сидиш удома при свічках, уроки вчиш, поряд у тебе за стінкою акордеоніст, учитель музики там, грає «Весна-весна прийде...». Романтика».

Ігор Козловський: «У цьому регіоні ніколи не було абсолютної домінанти православної церкви. Сюди масово переселялися п’ятидесятники, адвентисти й баптисти. За 130 років тут узагалі виросло вже п’ять поколінь баптистів. Тут була нова земля, своєрідна Америка, куди можна було втекти. У 1990-х роках, коли приїхали місіонери, вони побачили тут найбільші можливості для пошуку слухачів своєї проповіді. Вони навіть називають український Схід «біблійним поясом», за аналогією з американським «біблійним поясом». І це невипадково: протестантизм за кількістю громад був масовішим, ніж православ’я. Свідки Єгови існували від початку 1940-х років, а зараз їм забороняють існувати.І те, що нав’язують думку, мовляв, це православна територія – це новий міф».

Володимир Рафеєнко: «На окраїні міста, де я народився і жив, було два головні запахи: навесні – абрикоса з її гірким і щасливим ароматом, а взимку – задушлива атмосфера горілого вугілля, бо люди опалювали будинки саме вугіллям, яке можна було придбати на місцевій шахті. Коли були вільні гроші, купляли дорогий і якісний антрацит, але частіше грошей на нього не вистачало, то «на зиму» привозилася машина дешевого вугілля, яке в нас чомусь називалося «курне». Воно було дрібне, легке, мало якийсь великий відсоток просто чорного пилу, давало менше тепла і, звичайно, залишало по собі більше бруду. У зимові тихі дні нашу окраїну вкривало важкою ковдрою їдкого задушливого запаху, він просто ставав над дахами, деревами, і ради на те не було ніякої. Але, на щастя, все моє дитинство дули шалені вітри з-за міста, що приносили запахи великого вільного степу».

«…єдине, чого нас учить історія Донецька, – жоден репресивний режим не вічний на цій випаленій і водночас квітучій землі».

 Вартість:

 «Наш формат» (українською)

   друкована: 195 ₴