Понівечений до невпізнаваності в одній із гарячих точок на сході України герой роману «Амадока» тільки дивом залишився живим. Це сумнівна втіха, оскільки важкі травми призвели до повної втрати пам’яти: чоловік не пам’ятає ні свого імені, ні звідки походить, не пригадує жодної близької людини, жодного фрагмента свого попереднього життя. Таким його і віднаходить жінка, любов і терпіння якої здатні творити дива: сягати найглибших пластів забуття і спогадів, поєднувати розрізнені клапті понівеченої свідомости, зшивати докупи спільну історію.

Амадока – найбільше в Європі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи та знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?

«Працюючи над «Амадокою» і шукаючи додаткового розуміння в джерелах про Другу світову війну, Голокост чи сталінські репресії 30-х років, я зіткнулась з усвідомленням безвиході: більшість із тих історій назавжди залишаться несправедливими, неугавно болючими, неосяжними. Я збагнула, що їх неможливо виправити і загладити, їх ніяк неможливо змінити. І єдине, що можна було вдіяти з цією безвихіддю – це спробувати її висловити, перетворювати у слова. Дивовижним чином це приносило мені відчуття сенсу моєї роботи і полегшення. Це було схоже на складну й виснажливу подорож лабіринтом, обриси, форма й структура якого мені були відомі настільки, наскільки можна пізнати край, маючи перед собою його мапу. Але у процесі, йдучи його дорогами, вулицями і стежками, я часто почувалась так, ніби не я вирішую, куди й до чого йду, не я вибираю шлях і мету. Нерідко я не знала, що чигає за рогом. Мене було втягнуто в макабричний детектив і вигадані мною герої розповідали власні історії, диктували власні правила і змінювали сюжет, як їм того хотілося. Я не мала уявлення, кому саме з них можна вірити. Хто каже правду, хто вигадує, хто обманює, хто з них пам’ятає події, їх причини та наслідки, а хто забув для того, щоб порятувати власне життя чи життя близьких, щоб полегшити біль.

«Амадока» – це роман не так про події, як про переповідання подій. У ньому важливі не історичні факти, не достовірність, а намагання виявити, яким чином ми поводимося з власними і чужими спогадами про обставини та пережиття. Оповідь – один зі способів порятунку слабкої, крихкої, зворушливої людини, розшматованої обставинами, владою інших людей, власними слабкостями. Створення оповіді – це ткання власної версії світу, деформованої настільки, наскільки деформований той, хто тче. Людина шукає власної цілісності, створюючи міф. Міф про себе, про свою любов і свій гріх, про почуття провини і чесноти, про світ і його закони. І це словесне плетиво має так багато сенсів, стільки причин для появи: воно пом'якшує і захищає, пояснює і заповнює, згладжує гострі кути, ховає від руйнівної правди, повідомляє правду у спосіб, в який її нарешті, можливо, вдасться прийняти. У спосіб, в який складна правда перестане бути руйнівною, ставши натомість цілющою. А ще оповідь поєднує людей. Поєднує персонажів історії, поєднує близьких і далеких, поєднує оповідача і слухача. Оповідь – це вияв любові. «Амадока» – роман про те, як кожна людина прагне, потребує і шукає любові, і про те, наскільки плутані стежки вона вибирає для своїх пошуків».

Софія Андрухович

авторка

Потім він затямив, що «рука» – це рука, «нога» – нога. Прив’язав уявними хірургічними нитками слова «біль», «рана», «милиця», «медсестра», «гречка», «туалет», «втома» до тих об’єктів і понять, які, найімовірніше, їх стосувались. Він спостерігав, і світ людських зв’язків відкривався йому дедалі більше. Він міг уже вести діялог. Міг розповісти, що болить. Міг сказати, коли голодний. На запитання психіятра: «Дивіться – червоний підйомний кран. Це нічого вам не нагадує?» – він відповідав: «Кран нагадує мені кран». І усміхався.

Не те щоби вимовляння слів приносило йому задоволення. Це був просто засіб взаємодії, потрібний для того, щоб триматися на поверхні.

Чоловік не знав, ким він є, і якщо дивився у дзеркало, то його зовнішність не викликала в ньому жодних асоціяцій. Але за весь час, що він провів у цьому реабілітаційному центрі, відколи випірнув із забуття, він добре роззнайомився зі спектром своїх болів.

Він володів болем тонким і тоскним, як завивання вітру, і болем, схожим на електричні розряди різного вольтажу; мав біль, схожий на вкручування у плоть тонких металевих штирів, і біль, схожий на викручування цих штирів у зворотному напрямку; був у нього біль розлогий і жирний, як вгодована свійська тварина, біль-стискання лещатами, біль-нудота, біль-жар, біль-стесування плоти, біль-пульсація, що то наростала й ставала дедалі потужнішою, доходила до конвульсій, то спадала й лагіднішала, майже починаючи приносити задоволення. Також був біль-напруження, не зовсім схожий на біль, але чи не найскладніший для витримування. Біль, що пер ізсередини черепа, шлунка, грудної клітки, ніби там роздувався, пучнявів і набруньковувався чийсь живий організм. Біль-тривожність. Біль-порожнеча. Біль-свербіж. Біль-страх, від якого мороз лягав на внутрішню стінку черева. І ще безліч болів, кожен із яких він міг би описати докладно, з найтоншими подробицями, якби мова не чинила йому опору.

Що вас так сильно в цьому лякає? – запитала Романа. Професор зсутулився, підняв комір пальта, намагаючись захиститися від вітру. – Я ж сказав, що ці будинки нагадують мені страшний сон. Я ніби опиняюсь одночасно у двох місцях, в яких ніколи не бував, але які несуть відбиток моєї провини і провини моїх рідних. Різні часи й різні місця нашаровуються один на одного, як зрощені шари тієї зруйнованої стіни, яку ми щойно бачили. Вулиці й пагорби мого рідного містечка в Галичині схрещуються раптом з вулицями й пагорбами Києва, це схоже на накладені одна на одну об’ємні мапи, супутникові зображення клаптів землі. Час відмотується назад, далеко, глибоко назад, коли моє фізичне існування було ще рішучим чином не передбачене, не запідозрене, і попри це – мене не полишає відчуття, яке я ніяк не можу раціоналізувати, що туди простягається моя пам’ять, яка повинна бути функцією мого фізичного мозку. – Професор замовк, а тоді нерішуче продовжив: – Чи радше звідти вона, моя пам’ять, походить, десь там вона зароджується, пускаючи корені, і лише згодом, за століття і десятиліття обростає фізичним тілом. Я, виявляється, виникаю з пам’яти, а не з заплідненої яйцеклітини, – здивовано сказав професор.

Вона шепотіла йому на вухо історію. Історію його життя – все, що було їй відомо: як його звали, хто він і звідкіля, ким були його батьки, як минуло його дитинство. Все, що колись він розповідав їй про себе сам, ще на початку їхньої любови: в темряві, в обіймах, гола шкіра до голої шкіри.

Романа почала з епізодів простих і не надто важливих: поховання синички, розкопки мурашника, побиття сусідського хлопчика, який відривав крильця метеликам. Розповідала про його бабу Уляну – найголовнішу особу Богданового життя: вона володіла остаточним і точним знанням про світ (і це знання не породжувало радости), ніколи не усміхалася, не зітхала з полегшенням, не дозволяла ні собі, ні іншим розслабитися, і випромінювала хворобливу, болючу й заразну самотність, на яку жодним чином не впливало те, що поруч із нею завжди були дві молодші сестри, Нуся і Христя, син та інші члени родини. Про діда Криводяка, священника і повстанця, у якого в дитинстві від невідомої хвороби випало все волосся, навіть брови і вії, і який ціле життя прожив, щомиті чекаючи свого скону, однак помер не від хвороби, а від катувань у концентраційному таборі поблизу Норильська. Про прабабу Зену, яку всі так боялися звести в могилу, що довгими роками не казали їй про себе жодної правди, годуючи фантазійними епопеями, покликаними вдовольнити стару. Натякнула на складні стосунки з батьком і на драму, яка змусила Богдана поїхати якнайдалі з дому, в невідомість і чужорідність – аби тільки не бачити більше нікого з них, аби більше про них не пам’ятати.

То чи ж було надто дивно, що Романа написала на своїй фейсбучній сторінці цей лаконічний, доволі стриманий текст про те, що чудеса трапляються і їй завжди це було відомо, а якщо не мріяти, то не буде чому збуватися. Її чоловік, писала Романа, перестав виходити на зв’язок більше року тому, зник безвісти після бою. За весь цей час їй не вдалося довідатись анічогісінько, крім чуток про полон, тортури, однієї інформації про викуп, яка дуже швидко виявилась липовою, – і після того, як ця примарна надія розвіялась, як переговори припинились, Рома навіть не знає, як вижила. Щиро кажучи, вона не може пригадати свого життя впродовж останнього року. Так, ніби позбулася пам’яти, ніби не була собою, ніби просто весь цей час не була. Але раптом він знайшовся. Понівечений, поламаний, продірявлений і пошкоджений всередині й назовні. Не схожий на себе. Не пригадує ні її, ні себе самого. Вона ж ні з ким не сплутає його запаху, його голосу, його особливої манери мружити очі (нехай навіть ці очі мають тепер різну форму і розташовані на різних осях). Вона впізнала його по губах.

Приблизно такий текст написала Романа, свідомо уникаючи деталізованости й подробиць. Захищена вигаданим іменем і ретельно підібраною аватаркою.

Здивувалася Рома тоді, коли наступного ранку побачила свій постинг розтиражованим понад тисячу разів. До неї стукались у друзі, їй писали повідомлення, пропонували гроші, допомогу, підтримку. Гроші Рома приймала з вдячністю.

(....)

Увага ширилась, як шириться вірусна інфекція. Романа побачила себе раптом у центрі залюдненого стадіону, освітленою яскравими прожекторами. Людей були тисячі, сотні тисяч. Вони вичікувально дивились на Роману, не зводили з неї очей. Вони мовчали. Вони чекали. Чогось від Романи сподівалися. Вони її тепер бачили.

З переляку Романа вийшла з фейсбуку і кілька тижнів туди не поверталася.

Знаєте, що він сказав мені одного разу? – примружилася психіятр, вдаючи, що тамує посмішку. – Я вам зацитую. Він сказав: «А що, коли я не хочу нічого пригадувати? Що, коли там, у минулому, я був нещасним? Що, коли я був поганою людиною – злодієм, ґвалтівником, убивцею? Що, коли я втік від свого життя на війну, аби більше ніколи не повернутися?»

Романа впевнено захитала головою:

Це зовсім не так. Він був дуже доброю людиною. І він був щасливий. Ми з ним були щасливі!

Чи була Романа здатна знайти слова для того, щоб відкрити Богданові історію участи його родини в найбільшій катастрофі? Як вона могла описати тіла на вулицях, трупи в ямах, розбиті голови дітей, випатрані помешкання, обтягнуті пожовклою шкірою кістяки, яких гнали вулицями до товарних вагонів, повз будинки, з вікон яких визирали перелякані сусіди? Як сказати, що одними з цих сусідів були Богданові родичі? Як розповісти, звідки взялися шрами на зап’ястях Богданової баби?

Як Романі було пояснити йому, що вся ця історія й спричинилася в результаті до втрати ним пам’яти? Що саме тому вона, його дружина, стала чоловіковою пам’яттю.

фотокартка: сестри в садку

У тебе буває, що коли гортаєш дуже старі фотографії – нечіткі, розмиті, вибляклі, з брунатними плямами невідомого походження, випадково поставленими багато років тому, через які зовсім неможливо розрізнити виразу й рис обличчя, визначити людину – почуваєшся, як на старому кладовищі? Ти зауважував, що колись люди фотографувалися без посмішок? Поглянь, як вони дивляться в об’єктив: серйозні, поважні, ніби виконують надзвичайно важливу місію, насуплені й набурмосені, ніби їх примушують до чогось безглуздого, виставляють на посміх, водять за носа, роблять із них дурнів. Бачиш, які насторожені, перелякані лиця, вибалушені очі, бачиш, як зійшлися брови на переніссі, бачиш підозру в поглядах, бачиш розкриті від несподіванки роти або ці зціплені зуби, цю напругу, ці втягнуті шиї, ці скам’янілі неприродні пози, витримані так довго, що все тіло затерпло.

Ці пози й вирази облич засвідчують, що раніше, фотографуючись, люди мали іншу мету, інші міркування. Щось вагоме і навіть важке вело їх до великих чорних пристроїв на триногах. Процес фотографування був тривалий і урочистий, до нього готувалися, його продумували, обмірковували. Побоювалися, чи не станеться чогось від цієї процедури, чи не втратять вони щось важливе, чи не висмокче тьмяне скляне око частину душі, чи не прокляне, чи не врече. Позування до фотографії було справою відповідальною: якщо вже на це наважуєшся, будь готовий до наслідків. Знай, що можеш втратити спокій, викрити свої думки, захворіти на невідому хворобу, змінити своє життя, побачити себе.

фотокартка: весільний знімок Зени і Василя Фрасуляків

Про Василя Фрасуляка всім у місті було відомо, що він когось урятував. Можливо, навіть не одну людину. Одні казали, що тих, кого він рятував, краще було вбити чи видати і що вчинок Василя таким чином зовсім не заслуговує на похвалу. Навіть навпаки. Казали, Василя Фрасуляка слід було би здати владі. Якби, звичайно, влада не змінювалась так швидко, що неможливо було зрозуміти, за що вона каратиме, а за що – винагороджуватиме.

Нікому, однак, не були відомі точні подробиці цих порятунків. Без сумніву, на кожному кроці траплялися люди, які мали власну версію подій і посилалися на достовірну інформацію, отриману з чиїхось перших рук. Але я б цим рукам віри не йняла. Ні твоя баба, ні її сестри не мали уявлення, хто сопів під підлогою їхнього дому.

Ще один факт, який залишається без пояснення: навіщо.

Фрасуляк раптом засумнівався у своєму вчинкові. Чи варто навіть намагатися рятувати людину, яка більше не хоче ні рятуватися, ні триматись за хливке слівце «людина» (бо що це тепер таке? хто це?), яка шукає лише забуття й неіснування, яка прагне припинити знати і усвідомлювати, яка прагне не розуміти, що діється навколо й до чого усе дійшло.

 Вартість:

 «Старий лев» (українською)

   друкована: 290 ₴