The Village Україна обирає книгу тижня, пояснює, чому її варто читати та публікує уривок.

Ми можемо з дивовижною точністю визначити, що приховано за мільярди світлових років від Землі і що відбувалося мільярди років тому. Але що більше ми дізнаємося про Всесвіт, то більше невідомого з’являється. Що трапилося під час Великого вибуху? Чому вимерли динозаври? Як зародилося розумне життя і чому зараз ми живемо в епоху глобалізації?

Девід Крістіан є одним з теоретиків комплексної дисципліни – Великої історії, яка пояснює виникнення всього за допомогою фізики, біології, археології, соціології, економіки та інших наук. У цій книжці автор описує процеси зародження й розвитку космосу, виникнення цивілізацій і місце людини у світі.

 Ми всі вивчали історію в школі: велетенські відрізки часу, цивілізації, дати, події, люди. Але ж хіба це єдиний спосіб зрозуміти те, як і чому ми жили і з чого все почалося. Історія людства — коли вона почалася? 400 тисяч років тому? 200 тисяч? Чи, може, майже 14 мільярдів років тому? Виявляється, на все можна дивитися інакше. Дати, події, люди – чи не найдрібніше, з чого складається красуня-велетка Історія. У неї теж є своя дата народження, як і у двох її братів – Часу та Простору.

Саме так розглядає плин подій відомий науковець і історик Девід Крістіан. Він був фахівцем з російської історії, але його весь час муляло те, що все описано надто вузько і якось... надто відірвано від світу. Він вирішив, що історію Росії можна пізнати найглибше лише у зв’язку з іншим світом. А історію усього світу можна пізнати лише через знання історії Всесвіту. Так почалася нова Велика історія — нова дисципліна, нова інституція, новий колектив людей, новий погляд на вивчення і нова книга.

Книга починається там, де почалося усе – у надщільній, надгарячій точці серед невідомого нічого. Далі автор демонструє нам, що все у цьому велетенському світі розвивається циклічно: від малого до великого. Потім від великого до малого, відтак знову за новим циклом. Усе з усім пов’язане, і все походить від усього, якою б це не здавалося банальністю. Кожна людина завжди почувається відокремленою від світу і так сприймає усе в житті: фізика окремо, лірика окремо, історія окремо, астрономія окремо. Але Девід Крістіан показує нам, що не існує космології без астрофізики, історії людства без геології, палеонтології, криміналістики та антропології. Виявляється, кожне «я» – це і є увесь Всесвіт. У кожному з нас збереглися атоми, з яких колись утворилися Час і Простір.

Але, розгорнувши книгу, ми можемо зазирнути не лише у минуле, а й у майбутнє. Знаючи цикли розвитку нашої планети, галактики, Всесвіту, можна спрогнозувати, що і коли трапиться з нами далі, коли це все нарешті скінчиться. І це примушує нас вкотре замислитися, як нам далі поводитися з нашим домом — із Землею.

Ірина Ємельянова

перекладачка книги

У момент Великого вибуху Всесвіт був меншим за атом. У цій точці вмістилась уся енергія і матерія нинішнього Всесвіту. Повністю. Звучить приголомшливо і спершу абсолютно божевільно. Але всі нинішні докази промовисто свідчать, що цей дивний, малесенький і фантастично гарячий об’єкт таки існував приблизно 13,82 мільярда років тому. У сучасній квантовій фізиці годі точно визначити положення й рух субатомних часток. Це означає, що неможливо точно визначити, чи порожня певна ділянка простору: порожнеча постійно напружена, і в ній завжди може виникнути щось нове.

Сьогодні ми називаємо момент народження Всесвіту Великим вибухом, так наче Всесвіт, як і будь-яке людське немовля, заволав при народженні. Цей милий термін 1949 року вигадав англійський астроном Фред Гойл, якому ідея вибуху здавалася маячнею. На початку 1930-х, коли концепція Великого вибуху лише зароджувалася, бельгійський астроном (і католицький священик) Жорж Леметр назвав новонароджений Усесвіт «космічним яйцем» або «первісним атомом». Тим небагатьом ученим, які серйозно ставилися до цієї концепції, було ясно, що з такою кількістю стисненої енергії первісний атом мав бути незбагненно гарячим і шалено розширюватися, щоби зменшити тиск. Розширення триває – наче гігантська пружина, що розкручується останні тринадцять мільярдів років.

Один протон – це ядро атома водню; пара протонів (із двома нейтронами) утворює ядро атома гелію. Всесвіт починає будувати перші атоми, але для злиття протонів потрібно багато енергії, оскільки через свої однакові позитивні заряди вони відштовхуються один від одного, а температура відразу після Великого вибуху падала дуже швидко, і з’єднати більше протонів для формування ядер більших атомів стало неможливо. Це пояснює фундаментальну особливість нашого Всесвіту: майже три чверті всіх його атомів – атоми водню, а більшість решти – атоми гелію.

Якщо зоря чи галактика наближається до Землі, здаватиметься, що частота її світлових хвиль збільшується. Наші очі сприймають високочастотне видиме світло як блакитне, тому ми кажемо, що воно змістилося в бік синього кінця електромагнітного спектра. А от якщо об’єкт віддаляється від Землі, нам здаватиметься, що частота його світла зміщується до червоного кінця спектра: астрономи називають це червоним зміщенням. Отже, за показниками зміщення частоти можна визначити, наскільки швидко рухається зоря чи галактика.

Коли зорі стають дуже старими, вони врешті-решт вичерпують запас вільних протонів, а їхні ядра починають заповнюватися золою від сплавлених – ядрами гелію. Для злиття ядер гелію потрібна набагато вища температура, ніж для злиття поодиноких протонів, тому печі в ядрах поступово припиняють свою роботу. Коли це відбувається, гравітація перемагає, і зоря колапсує під власною масою. Але навіть це ще не кінець історії. Після колапсу вона знову нагрівається, бо через дію гравітації тиск знову підвищується. Далеко від ядра зовнішні шари зорі розширюються і охолоджуються, щоб зберегти рівновагу системи. Ці зовнішні холодніші шари здаються нам червоними, тому ми називаємо такі зорі червоними гігантами. Коли наше Сонце досягне цієї стадії, воно розшириться десь у двісті разів і випарить внутрішні планети включно з Землею.

У надмасивних зір може бути ще одна, ще дивніша, розв’язка. Ядро надмасивної зорі може вибухнути зсередини так сильно, що ніщо не зможе протистояти колапсові, і зоря перетвориться на чорну діру, найщільніший з відомих об’єктів. Чорні діри – дуже дивні астрономічні монстри, але доказів їхньої реальності вже достатньо. Найпевніше, перші зорі нашого Всесвіту були величезними. Дуже ймовірно, що більшість із них колапсували у великі чорні діри, і саме ці діри могли стати такими собі гравітаційними зернами, навколо яких сформувалися галактики, наче перли навколо піщинки. У наші дні астрономи здатні виявити великі чорні діри в центрі більшості галактик, включно з нашою. Їхні потужні гравітаційні поля можуть усмоктати в свої пащі багато навколишніх зір. Тільки-но зоря перетинає кордон чорної діри (так званий горизонт подій), вона починає випромінювати колосальну кількість енергії. Це дуже схоже на передсмертний крик. З таких криків утворюються дуже яскраві об’єкти, які називаються квазарами.

Вуглець, у чиєму ядрі шість протонів, – Дон Жуан атомної романтики. На зовнішній орбіті він зазвичай тримає чотири електрони, але місця там вистачає для восьми. Отже, атом вуглецю однаково радітиме, якщо забрати в нього ці чотири електрони з зовнішньої оболонки, якщо до них додати ще чотири і якщо дати йому розділити ці чотири електрони з іншим атомом. Варіантів багато — і тому вуглець може формувати складні молекули у вигляді кіл, ланцюгів та інших екзотичних фігур. Така віртуозність пояснює, чому вуглець дуже важливий для хімії життя.

Міжзоряна хімія виглядає досить просто: жодна міжзоряна молекула з нині виявлених не налічує більше ста атомів. І це не дивно, адже в просторі атоми розташовані далеко один від одного, тому їм важко зачепитися. Крім того, через низькі температури бракує енергії активації, яка спонукає атоми до довгострокового партнерства. Але в міжзоряній хімії найбільше вражає те, що вона здатна генерувати не лише прості молекули, з яких народжуються планети, як-от молекули води чи силікати, але й багато базових молекул життя – наприклад, амінокислоти, складові білків. Справді, ми тепер знаємо, що у Всесвіті багато простих органічних молекул, і це збільшує ймовірність існування життя за межами Землі.

Чумацький Шлях – один із членів групи п’ятдесяти галактик, відомої під неромантичною назвою «Місцева група». Місцева група лежить у зовнішніх областях скупчення Діви, де нараховується близько тисячі галактик. Це частина Місцевого надскупчення, до якого входять сотні галактичних груп. Щоби проїхатися Місцевим надскупченням зі швидкістю світла, знадобиться не менше ста мільйонів років. У 2014 році науковці зрозуміли, що Місцеве надскупчення – частина велетенської космічної імперії, яка містить, можливо, сотні тисяч галактик, і щоб перетнути цю імперію на швидкості світла, знадобиться чотириста мільйонів років. Ця імперія має назву Ланіакея (з гавайської – «неосяжні небеса»). Зараз це найбільша відома структурована одиниця у Всесвіті.

Найдивніше і трохи моторошне в житті те, що хоча клітина схожа на божевільне змагання з боротьби в багнюці серед мільйонів молекул, у цілому складається враження, що в неї є певна мета існування і вона вперто до цієї мети йде. Щось усередині кожної клітини примушує її діяти так, наче вона виконує наперед складений план. План доволі простий: 1) залишитися живою, незважаючи на ентропію і непередбачуване середовище; 2) створити багато, дуже багато копій, які робитимуть те саме. І так відбувається від клітини до клітини, покоління за поколінням. Саме тут, у цих пошуках одних результатів та уникненні інших, і є витоки бажання, турботи, мети, етики й навіть любові. Можливо, навіть початок сенсу – якщо сенс означає здатність сортувати значущість різних подій і знаків.

 Вартість:

 «Наш формат» (українською)

   друкована: 275 ₴