The Village Україна обирає книгу тижня, пояснює, чому її варто читати, та публікує уривок.

Леонардо да Вінчі – геній, але свій хист від не отримав у подарунок, а викував власними допитливістю, волею та амбіціями. На відміну від деяких найвидатніших умів в історії, він не був наділений надлюдським розумом, майже не здобув формальної освіти, ледве-ледве розумів латину й до пуття так і не опанував ділення у стовпчик. Він часто не домальовував картини, через що його доробок ледь сягнув 15 полотен, та починав дослідження, які нікуди не приводили. У цій книжці, заснованій на записниках Леонардо та розповідях його сучасників, біограф Волтер Айзексон намагається зрозуміти генія та показати, як уміння захоплюватися світом може збагатити кожну мить нашого життя.

 Усі ми знаємо, що Леонардо великий художник, винахідник, автор «Мони Лізи» та «Таємної вечері», розробник літака тощо. То чи є сенс читати товстезну книжку про нього? Чи не приведе це лише до того, що ви постійно думатиме: «У моєму віці він вже намалював «Благу вість», а я їду в метро і радію, що отримала 200 лайків за селфі». Або щось на кшталт «він народився генієм, тому так багато досягнув».

Але книга про да Вінчі – це не чергова біографія художника (хоча там є і про те, як він почав малювати, що його надихало і, звісно, багато життєвих інтимних подробиць). Суть книги в невтомній жазі до пізнання світу в найширшому, найбільш дитячому значенні. Леонардо було цікаво одночасно і те, як наш зір розмиває речі на відстані, і як працює язик дятла; він вчився малювати оголену чоловічу натуру та конструювати зброю. Спочатку здається, що да Вінчі просто покровитель прокрастинаторів і в наш час, найімовірніше, замість того, щоб створювати шедеври, годинами сидів би у Вікіпедії, переходячи з одного непотрібного факту до іншого. Але чи можуть бути знання непотрібні? Чи міг би Леонардо намалювати усмішку Мони Лізи без того, щоб розрізати сотні трупів і описати всі лицьові мязи? Чи була б його постать настільки значущою, якби він просто малював більше картин, а не витрачав час на нескінченні спостереження і дослідження? Попри те, що Леонардо дав нам купу відкриттів (від повітряної перспективи до літальних апаратів), чи не найбільше його досягнення – емпіричний метод дослідження. Він пізнавав світ як дитина: хаотично і несистемно, але з безмежною впертістю і цікавістю. Не варто думати, що треба було народитися генієм, щоб зробити те, що зробив він. Треба просто лишатися дитиною, людиною, відкритою до нового досвіду, і завжди перевіряти свої здогадки та чутки. Бо сам Леонардо каже: «Той хто може піти до джерела, до глека з водою не піде».

Якщо ви хочете прочитати біографію художника, то я рекомендувала б звернути увагу на цю книгу. Якщо ви хочете згадати, як це – бути дитиною і дивитися на світ з широко розплющеними очима, то книга обовязкова до прочитання.

Оксана Гаджій

Артдиректорка видавництва «Наш формат»

10 фактів про життя Леонардо да Вінчі

Завмерши у тривозі на порозі 30-річчя, Леонардо да Вінчі написав міланському правителеві листа, де наводив причини, чому мусить отримати роботу. Він вважався у Флоренції доволі успішним живописцем, але не завжди міг виконати замовлення вчасно й шукав нових обріїв. У перших десяти абзацах Леонардо вихваляється своїми навиками інженера: зокрема може розробити міст, канал, гармату, броньовану колісницю чи публічну будівлю. І лише в одинадцятому абзаці, наприкінці листа, додає, що він іще й художник. «Так само і в живописі я можу зробити все потрібне», – писав він.

Моя улюблена цікавинка із записників Леонардо — це списки того, що потрібно зробити, адже вони аж іскрять від його допитливості. Наприклад, у 1490-ті в Мілані він уклав список того, що хоче довідатися за день. Перший запис: «Обміряй Мілан і його передмістя». Інший рядок переліку засвідчує, що в того була практична мета: «Намалюй Мілан». Інші пункти вказують, що Леонардо невтомно шукав радників: «Попроси наставника арифметики показати, як виконують квадратуру трикутника... Спитай Джанніно-Бомбардира, як мурована феррарська вежа... Спитай Бенедетто Портінарі, завдяки чому у Фландрії ходять по кризі...». Він ненаситний.

Леонардо да Вінчі інколи помилково називають «да Вінчі», ніби це його прізвище, а не описова конструкція «з Вінчі». Щоправда, це не такий страшний переступ, як заявляють пуристи. За життя Леонардо італійці почали унормовувати й фіксувати спадкові прізвища, і значна їх частина – скажімо, Дженовезе чи Ді Капріо – походить від назв міст. І сам Леонардо, і його батько П’єро часто додавали до імені примітку «да Вінчі». Коли Леонардо переїхав до Мілана, його друг, придворний поет Бернардо Беллінчоні, на письмі називав його «Леонардо Вінчі, флорентієць».

У записниках Леонардо лишилося чимало сентенцій, що прославляють життя на природі й на самоті. «Полиште родину і друзів, ідіть через гори й долини на природу, – наставляв він тих, хто мріє стати художником. – На самоті кожен сам собі господар». Ці романтичні похвали сільському життю доволі привабливі для прихильників образу самотнього генія. Але й вони просякнуті фантазією. Протягом більшої частини своєї кар’єри Леонардо жив у Флоренції, Мілані та Римі, у велелюдних осередках творчості й торгівлі, зазвичай в оточенні учнів, друзів і покровителів. Він украй рідко виїжджав на природу на тривалий період усамітнення. Його, як і багатьох художників, надихало товариство людей із розмаїтими зацікавленнями, і він, суперечачи собі, у записниках заявляв: «Малювати в товаристві – значно краще, ніж на самоті».

Леонардо був шульгою і писав справа наліво, а ще кожну літеру виписував задом наперед. «Написане можна прочитати тільки за допомогою дзеркала», – стверджував Вазарі. Дехто припускає, що Леонардо виробив такий шифр, щоб тримати свої записи в таємниці, але це неправда: їх і без дзеркала можна прочитати. Він писав саме так, щоб, пишучи лівою рукою, не розмазувати чорнила. Те, що Леонардо був шульгою, вплинуло й на його манеру малюнка. Він не лише писав справа наліво, а й малював, щоб не розмазувати рукою ліній. У більшості художників штрихи нахилені вгору й направо, ось так: ////. Натомість рухи Леонардо впізнавані, бо лінії починаються з правої нижньої точки й рухаються вгору й наліво, ось так: \\\\. У цього є певні плюси: властиве шульгам штрихування підтверджує, що малюнок справді належить Леонардо.

Батько Леонардо належно оцінив багату синову уяву і здатність поєднати мистецтво із чудесами природи, а в одному випадку навіть мав із того зиск. Селянин із Вінчі виготовив маленький дерев’яний щит і попросив П’єро відвезти до Флоренції, де його розпишуть. П’єро доручив це завдання Леонардо, а той вирішив намалювати страхітливого вогнедишного дракона, що харкає отрутою. Щоб малюнок вийшов реалістичний, хлопець зібрав справжніх ящірок, цвіркунів, змій, метеликів, коників і кажанів. «Він старанно працював над [картиною], попри надзвичайний сморід у кімнаті від подохлих тварин: така велика була любов його до мистецтва», – писав Вазарі. Коли П’єро нарешті прийшов забрати роботу, то сахнувся від зображення, яке у тьмяному світлі видалося йому справжнім чудовиськом. П’єро вирішив лишити цей твір собі, а селянинові купив інший щит. «Після того месер П’єтро [П’єро] продав у Флоренції щит Леонардо якимсь купцям за сто дукатів, а незабаром він потрапив до герцога Міланського, якому ті купці перепродали його за триста дукатів».

Робота над церемоніями й виставами на замовлення роду Медічі становила суттєву частину обов’язків художників та інженерів із флорентійських боттег, і Леонардо така праця тішила. Наприклад, чимало пристроїв, такелажу й важелів, які Леонардо малював у записниках – це, підозрюю, театральне обладнання, яке він бачив чи уявляв. Флорентійські імпресаріо створювали винахідливі механізми, відомі як ingegni, щоб змінювати декорації, пересувати карколомний реквізит і перетворювати статичну сцену на живу картину. Так само й частина літальних апаратів у записниках Леонардо, імовірно, задумувалася на догоду театральній публіці. На подібних сторінках є нотатки про те, як скерувати на сцену промені світла, і намальовано систему блоків, яка дає змогу підняти акторів. Герої чи реквізит у флорентійських виставах часто підносилися на небо чи зависали в повітрі, як під дією чарів.

Ефект сфумато – серпанку, що згладжує чіткі контури, – став візитівкою Леонардо. Альберті у своєму нарисі про живопис радив обводити контури лініями. Натомість Леонардо сумлінно споглядав реальність і зауважив, що роздивляючись тривимірні об’єкти, ми не бачимо чітких ліній. «Пиши так, щоб було видно серпанок, а не грубі контури та профілі, – радив він. – Коли зображаєш тіні з розмитими краями, не роби їх різкими й чітко визначеними, бо інакше робота виглядатиме дубовою». Це у Верроккйо янгол виглядає дубовим. А в Леонардо – ні.

Коли Леонардо хотів намалювати якусь людину, спершу він вирішував, який соціальний стан вона представляє чи які емоції має – зі шляхти вона чи з плебсу, весела чи сувора, стурбована чи безжурна, стара чи молода, дратівлива чи спокійна, добра чи зла. Визначившись, він рушав до місць, де, як знав, збиралися такі люди, і спостерігав за їхніми обличчями, манерами, вбранням і жестами; а знайшовши те, що відповідало його меті, занотовував потрібне у книжечці, яку завжди носив на поясі.

Леонардо не вважав фізіогноміку наукою, але вірив, що вираз обличчя вказує на глибшу сутність. «Риси обличчя почасти оприявнюють характер людини, її вади й темперамент, – писав він. – Якщо складки, які відділяють щоки від вуст чи ніздрі від очної западини, глибокі, то це особа радісна й доброзичлива». Ті, в кого чітких зморщок немає, схильні до задуми, а «люди із чіткими рисами обличчя брутальні, лихі на вдачу та обділені розважливістю». Леонардо пов’язував виразні заглибини між бровами з лихою вдачею, чіткі складки на чолі із жалями. Він виробив спосіб занотовувати опис рис, щоб їх можна було намалювати згодом. У нього був стенографічний список десяти типів носів («рівний, у формі цибулі, провалений...»), одинадцяти форм облич й інших характеристик. Зустрівши особу, яку хотів намалювати, Леонардо вдавався до цих підказок, аби відтворити зовнішність цієї людини пізніше, після повернення до майстерні.

 Вартість:

 «Наш формат» (українською)

   друкована: 450 ₴