Сучасні міста колонізували заможні й успішні люди, залишивши далеко позаду жителів сіл і містечок. Хаби, коворкінги і хайтек-інновації поглинули парки, магазини та кав’ярні. Розбудова міст і міських районів призвела до нестримного збільшення орендних плат і концентрації багатства. У книзі «Криза урбанізму» економіст і соціолог Річард Флорида* розглядає кризу, що спричинила нинішній тип урбанізації.


* Річард Флорида – теоретик урбаністики, професор Торонтського університету. Штатний редактор Atlantic, New York Times, Wall Street Journal, Economist.

Тема урбанізму була доволі хайповою в моєму оточенні впродовж кількох років і саме тому сприймалася як щось несерйозне. Але найважливіше розуміння, яке дала книжка, що урбанізм – це не про велодоріжки та пандуси. І навіть не про комфортність міста, хоча про це, звісно, трохи більше. Основна тема, яка пронизує усю «Кризу урбанізму» – це рівність: у доступі до освіти та культурних об’єктів, у доходах і рівні життя.

Річард Флорида зачіпає тему рівності і на макрорівні, порівнюючи мегаполіси різних країн, і на мікрорівні, порівнюючи райони всередині міст. І ці порівняння відкривають очі на прірву між багатим і бідним населенням, між великими та маленькими містами, між креативним класом і класом обслуговування. Мені як представниці «креативного класу» (термін автора) деякі проблеми не були такими очевидними. Як у Нью-Йорку, так і в Києві креативні люди групуються навколо кількох районів (Поділ, наприклад) у пішій доступності до роботи, відкривають для себе і собі подібних кав’ярні іта ресторани, будують велодоріжки (і мости для велосипедів:), навчаються в однакових університетах і витрачають на оренду квартири не більше ніж половину свого заробітку. Водночас отаке групування креативного і технічного (наші любі айтівці) класів навколо комфортних районів витісняє робітничий клас і клас обслуговування до більш віддалених районів, змушуючи тих добиратися до роботи годинами у тісних спекотних маршрутках і віднімаючи доступ до освіти, культури, кав’ярень та інших благ комфортного міста.

Такий розподіл, кластеризація міста, призводить не лише до банальної нерівності, а й до того, що ми опиняємось всередині своїх бульбашок, стінки яких стають усе товстішими і непрозорішими.

Оксана Гаджій

арт-директорка видавництва «Наш формат»

Сьогодні, як ніколи раніше, завдяки силам кластеризації найбільш важливі й найбільш інноваційні галузі промисловості та найталановитіші, найамбітніші, найзаможніші люди концентруються у дрібці провідних суперзіркових міст з інтелектуальними і технологічними хабами. Ця невелика елітарна група перемагає у гонитві тоді як більшість міст, якщо не всі, борються, завмирають у розвитку чи занепадають. Я називаю цей процес урбанізмом, де переможець отримує все.

Суперзіркові міста володіють унікальними видами економіки, які базуються на найбільш інноваційних та високовартісних індустріях, зокрема фінансах, медіа, розвагах і технологіях. У цих містах усе відбувається блискавично: інформація поширюється зі швидкістю світла, інновації впроваджуються у шаленому темпі, бізнес формується і розвивається миттєво. Такий божевільний темп – це не просто перше враження спостерігача, як у старій фразі «за нью-йоркську хвилину», а об’єктивний науковий феномен. Науковці Інституту Санта-Фе – аналітичного центру, що спеціалізується на комплексних адаптивних системах, – виявили, що міста мають свій унікальний вид метаболізму. На відміну від біологічних організмів, чиї метаболічні процеси сповільнюються при збільшенні розміру організму, метаболізм міст зростає тим швидше, чим більшим стає саме місто.

Історично склалося так, що кожна заможна нація мала своє власне виробництво автомобілів, сталі, електроніки, хімікатів тощо. У міру того, як бар’єри для торгівлі зникали, а національні індустрії поставали перед потребою глобальної конкуренції, деякі компанії були поглинуті іншими або вийшли з гри. Заміть численних маленьких компаній, кожна з яких грала на своєму полі, тепер існує відносно невелика кількість гігантських міжнаціональних конгломерацій у кожній сфері промисловості. Тим часом дрібні компанії виживають, змагаючись за дедалі менші шматочки пирога.

У той час як успішні працівники креативного класу заробляють значно більше, ніж вартість житла, працівники робітничого класу та сфери послуг потерпають. Ця тенденція є найбільш помітною у дорогих містах, але вона також прослідковується й у всіх більш як 350 агломераціях. Зарплата, що лишається після оплати за житло у представників креативного класу, позитивно корелює з витратами на житло, у той час як кореляція між витратами на житло та залишком зарплати після оплати за житло є негативною для представників робітничого класу та сфери послуг. Це відкриття бентежить: хоч би якою інноваційною та продуктивною була економіка суперзіркових міст, їхні найзаможніші мешканці все одно отримують левову частку прибутків. Менш успішні робітничий клас і сфера послуг плетуться далеко позаду неспроможні слідувати за постійно зростаючими цінами на житло.

На макрорівні позахмарні ціни на нерухомість у суперзіркових міста та технологічних хабах – один з головних, а то й найголовніший чинник зростання економічної нерівності у всьому світі. Відома нині формула Тома Пікетті «r > g» позначає відсоток повернення вкладеного капіталу, що має бути більшим, ніж відсоток загального економічного зростання – двигун нерівності поколінь. Але в реальності надмірні прибутки з вкладеного капіталу накопичуються здебільшого за рахунок збільшення вартості нерухомості, ніж за рахунок повернення з вкладів, наприклад акцій чи облігацій.

Немає сумнівів, що міські креативні екосистеми виживають зараз у доволі нестійкому балансі. Приберіть вплив міксування людей у містах – і результатом стане стерильна монотонність. Сьогодні у Сохо кількість шикарних магазинів, схоже, переважає мистецькі сцени та студії. Але, навіть якщо зростаючі ціни на житло ускладнюють новому поколінню митців і творчих людей можливість розвернутися у Сохо та подібних районах, це не означає, що все місто стало мертвою зоною для креативу. Креативність може пересуватися і пересувається з району в район. З часом трансформація, що триває, може дійсно загрожувати творчому імпульсу, але поки що цього не сталося.

Коли заможніші групи в’їжджали у міста, групи з меншим доходом та нижчим рівнем освіти, расові меншини виїжджали, а радше – витіснялись з цих районів, зокрема й через подорожчання житла. І таке переселення менш заможних особливо хвилює, тому що міські центри пропонують кращі можливості робочих місць та вищий рівень усіх типів закладів, що допомагають підвищувати зарплатні ставки і посилювати перспективи для економічної мобільності. Кінцевим результатом є зростання нерівності та просторова сегрегація, оскільки менш успішні темношкірі й білошкірі витісняються з міського центра та скупчуються у занедбаних передмістях чи ще у менш успішних й економічно ізольованих районах міста.

Найгірші наслідки для незахищених людей спостерігаються не у джентрифікованих районах, а у віддалених неблагополучних районах, де проживає більшість бідних містян. Найменш захищені та найбільш економічно вразливі мешканці, які з певних причин виїжджали з джентрифікованих районів, зрештою опинялися у районах з високим рівнем бідності, злочинності та гіршими школами. Мешканці середнього і робітничого класів спромоглися пережити приплив джентрифікації та навіть дещо отримати від покращень, що прийшли разом з нею. Якщо вони залишали район, то мали можливість використати прибутки для купівлі житла в іншому пристойному районі міста або у більш доступних передмістях. А найбільш вразливі соціальні групи були витіснені у найгірші райони, де орендна плата для них продовжувала зростати. Саме така ланцюгова реакція, а не пряме переміщення окремих сімей чи орендарів, максимально вдарила по міській бідноті.

Якщо університетські містечка лише віддзеркалюють нерівність робочої сили, то великі, густонаселені міста, що базуються на знаннях, не лише її віддзеркалюють, а й допомагають її створити. Економічна нерівність зростає швидше у містах і агломераціях, які більші за розміром, мають вищу густоту населення та є більш скупченими. Це, знову-таки, одна з головних причин нової урбаністичної кризи: ті самі причини, що рухають економічне зростання, спонукають і нерівність.

Глибокі відмінності у багатстві та продуктивності розколюють менш успішні міста країн світу, що розвиваються, та заможні міста у розвинутих країнах. Одним з наочних показників цих відмінностей, є кількість робочих годин, необхідних середньому працівнику у містах світу, щоб заплатити за продукт – ікону інтелектуальної економіки – iPhone. У 2015 році середньому робітникові у Нью-Йорку знадобилося б тільки 24 години, щоб заробити достатньо грошей на 16-гігабайтний iPhone 6. У Мумбаї, країні, що розвивається, це зайняло би 350 годин, у Джакарті – 460 годин, а у Києві – понад 600 годин.

 Вартість:

 «Наш формат» (українською)

   друкована: 195 ₴