П’ять років тому Дар’я та Станіслав Дмитрієви через війну переїхали з Донецька до Маріуполя. Рік тому відкрили там заклад, де готували суші. А на початку зими розширили бізнес і запустили другу точку. Перше кафе пари розміщувалося біля «Азовсталі», а друге – біля знищеного тепер пологового будинку. Обох приміщень, як і всього обладнання, більше немає.

Поговорили з Дар’єю Дмитрієвою про їхній особистий досвід війни, евакуацію, адаптацію на новому місті та запуск нового закладу.

Дар’я – старша лейтенантка поліції. Народилася та жила в Донецьку, біля донецького аеропорту. Після того, як народила дитину, покинула службу. 2014 року, коли почалася війна, вони із сім’єю змушені були виїхати, оскільки проживали у прифронтовій зоні, де весь час точилися бої. Спочатку жили у Волноваському районі, згодом – в Авдіївці, а 5 років тому закохалися в Маріуполь і залишилися жити та ростити синів там.

Маріуполь

Ми не від’їжджали далеко від Донецька, бо душа завжди кликала додому. Оскільки я довго – з 2014 року й досі – не могла потрапити в рідне місто, ми з чоловіком намагалися шукати найбезпечніше місце поруч із ним. Так ми опинилися в Маріуполі.

Коли ми приїхали до Маріуполя, ми одразу закохалися в кожен його куточок. По-перше, тут море. По-друге, коли в Донецьку була прифронтова зона, у Маріуполі відбувалося українське відродження. Люди, які жили в Маріуполі, дуже хотіли кричати, що це місто – українське. На кожне свято містяни обов’язково виходили з жовто-блакитними прапорами, співали українські пісні біля моря, танцювали на щорічному музичному фесті під українські гурти. Багато робилося для міської інфраструктури. Цього року мали відкрити пірс на лівому березі міста, над його проєктом працювали європейські архітектори. Було дуже багато дитячих парків, майданчиків, фонтанів, спеціальні місця для барбекю, де можна відпочити із сім’єю. Маріуполь перетворився на прекрасне місто біля моря, де хочеться жити та відпочивати. У нас не було там родичів. Ми з чоловіком і дітьми приїхали до Маріуполя жити для себе.

Ми ніколи не заощаджували на якості, керувалися гаслом «Готуємо, як для себе»

Чоловік 13 років працював кухарем у японських ресторанах. У Маріуполі ми почали думати над відкриттям власного закладу японської кухні. Там ми познайомилися із ще однією парою, разом із якими врешті й відкрили наш перший заклад — Bluefin. Це було влітку 2021 року. Ми зробили заклад відкритого типу, де можна забрати своє замовлення, подивитися, як його готують, або замовити доставлення. Станіслав розробив меню – нашою особливістю стали суші та роли, у яких мінімум рису та дуже багато начинки. Bluefin розташовувався на лівому березі Маріуполя. Там, де жили ми.

Наш заклад у Маріуполі відразу став дуже популярним. Ми ніколи не заощаджували на якості, керувалися гаслом «Готуємо, як для себе». Гостям це дуже сподобалося.

Справи йшли добре, і ми вирішили масштабуватися. Подумали, що взимку, за пів року після відкриття першої точки, відкриємо ще один Bluefin у самому центрі Маріуполя. А влітку поїдемо відкривати заклад в Одесі.

Ми відкрилися, але наша друга точка не відпрацювала навіть двох місяців. У грудні відзначили відкриття, а вже 24 лютого почалася повномасштабна війна. Перший наш заклад був біля «Азовсталі», а другий – біля того пологового, де було бомбардування. Обох приміщень більше немає. Так само як і нашого будинку.

Війна

За тиждень до повномасштабного вторгнення були провокації: вибухи, постріли. У Маріуполі це було добре чути. Найстрашнішою була, звісно, мить, коли Путін визнав сепаратистські угруповання ЛНР і ДНР. Я тоді сказала чоловіку: «Мабуть, це все. Мабуть, буде війна». З цими словами ми пішли на роботу, відпрацювали до кінця дня, були дуже втомлені та лягли спати. Це було 23 лютого. 24-го я прокинулася від дуже сильного вибуху та спалаху світла. Я дуже злякалася, подумала: «Якщо ми з дітьми не виберемося звідси сьогодні, не виберемося вже ніколи».

Я згадала часи донецького аеропорту, коли стерли з лиця землі місце, де я жила. Тож ми відразу почали збиратися. Поки я пакувала речі, чоловік пішов на вулицю закупати продукти на випадок, якщо нам доведеться залишатися в укритті. Ми були на лівому березі Маріуполя – якраз там, звідки все почалося.

Я згадала часи донецького аеропорту, коли стерли з лиця землі місце, де я жила

Ми вирішили рятуватися разом із нашими партнерами по бізнесу та ще однією сім’єю, їхати до Запоріжжя двома машинами. Я взяла тільки теплі речі для дітей і робочий ноутбук із програмою для приймання замовлень із сайту. Я завжди працювала з клієнтами, тож це був мій робочий інструмент. У заклади ми потрапити вже не встигали, нічого з обладнання не забирали. Тільки сказали працівникам, де взяти ключ, щоби вони брали, їли та роздавали продукти, які там залишилися.

Коли ми дісталися Запоріжжя, увесь час провели в укритті. Сирени не замовкали, діти лякалися, ми читали новини та боялися вийти з укриття. Майже не їли та не пили. Так минули три дні.

Майже всі наші працівники лишилися в Маріуполі. Один, Дмитро, на жаль, загинув. Він не зміг вибратися. А інші – хто де. Когось евакуювали, забрали на інший бік місті, хтось залишився. Один із працівників вступив до лав ЗСУ, а його брат зміг виїхати до нас і зараз працює з нами у Львові.

Евакуація

У Запоріжжі ми зрозуміли, що так довго не протягнемо, і почали шукати варіанти виїхати. Чоловік побачив новину про евакуаційні потяги. Ми вирішили їхати на вокзал, уже самі, без партнерів. Ми не знали ані розкладу, ані напрямків евакуаційних потягів. Знали лише, що вони їдуть у бік заходу України. Але коли дісталися вокзалу, виявилося, що потяг щойно поїхав. Розкладу та маршрутів не було. Ми дуже злякалися, що більше можливості виїхати не буде. Але людей було дуже багато, і ми залишилися чекати на пероні.

Ми простояли на морозі 1,5 години. Було дуже холодно та дуже тісно, а коли під’їхав потяг, почалася страшна штовханина. Людей була хмара, дітей почали чавити, люди кричали, панікували, зривали стоп-кран. Якби не чоловік, ми б, мабуть, звідти не вибралися. Він просто підняв молодшого сина (5 років) вгору і заштовхав його всередину. Старший (9 років) плакав, його чавили, ми благали, щоб нас пропустили. Зрештою, ми влізли до вагона. В одному купе було 10 людей. Чоловік стояв, ми сиділи. Так ми їхали приблизно 20 годин. Уночі в темряві зупинялися. Двері не завжди відчинялися, людей не завжди впускали, бо їм уже не було куди залазити. У потязі ми дізналися, що прямуємо до Львова, і я вперше з початку війни щиро посміхнулася та видихнула.

До цього я ніколи у Львові не була. Але в інституті в Донецьку в нас були курсанти з усієї України, зокрема й зі Львова. Я запам’ятала їх як дуже хороших людей, тому неабияк зраділа, коли дізналася, що ми прямуємо саме сюди.

Львів

Коли ми вийшли з потяга на львівський вокзал, опинилися в хмарі людей, і просто йшли разом із ними. Крокуючи в натовпі, нічого не бачачи навколо, я однаково раділа, що тут ми можемо йти та не хвилюватися. Ми сіли на якусь лавочку, вирішили викликати таксі, щоб кудись їхати, але куди їхати ми не знали.

Почали шукати в інтернеті, де винайняти квартиру, але нічого не було. Тоді всі приїхали до Львова. І єдине, що ми спромоглися орендувати, – квартиру на два дні.

Водій таксі, коли почув нашу історію, почав нам допомагати. Запропонував відвезти в магазин, купити якихось продуктів. Поки ми шукали їжу, познайомилися ще з однією людиною, яка теж нам допомогла. Це був волонтер, він покликав нас до себе та залишив у власній квартирі на два тижні. Тож ми мали можливість видихнути та спробувати зрозуміти, як нам бути далі, як далі облаштовувати життя.

Ми подумали, що якщо і в нас вийде, ми теж, можливо, когось надихнемо

Цей чоловік, що надав нам житло, був першим, хто нас надихнув залишитися у Львові та почати життя наново. За два тижні ми знайшли прихисток від [благодійної організації] Мальтійської служби допомоги. Там інші волонтери також підтримували та надихали нас. Ми остаточно зрозуміли, що хочемо лишитися в місті

Поки ми жили у волонтерському центрі, почали шукати приміщення, щоб налагодити роботу в новому місті. Розуміли, що не зможемо довго без роботи. Чоловік одразу пішов волонтерити та працювати на кухню, а я паралельно займалася пошуком приміщень для майбутнього закладу.

З приміщенням нам пощастило. Ми просто в інтернеті знайшли локацію, яка нам за всіма параметрами дуже підходила. Єдине – там ще працювали волонтери, тож нас попросили місяць зачекати. Ми закохалися в нове приміщення та подумали, що найкращим рішенням буде робити тут те, що ми любимо та вміємо робити найкраще. Ми хотіли показати львів’янам, що можуть маріупольці, хотіли смачно годувати людей. Подумали, що східно-західний мікс – це чудово.

Люди, що зустрічаються на нашому шляху у Львові, дуже нам допомагають. Щось підказують, надихають відкритістю, щирістю, мобільністю. Ми подумали, що якщо і в нас вийде, ми теж, можливо, когось надихнемо.

На початку березня ми приїхали до Львова, а 20 травня відкрили тут Bluefin. Поки що в такому самому форматі, як було в Маріуполі: на самовивіз і доставлення. Але приміщення дає нам змогу нам відкрити тут кафе, тож ми вже закупили меблі та працюємо над відкриттям зали з посадкою.

Щоб знайти постачальників і зрозуміти, як працює львівська гастро-індустрія, чоловік одразу пішов працювати на кухню місцевого японського ресторану. Там він зрозумів, де беруть свіжі продукти, як працюють, і вкотре переконався в тому, що своя кухня – найкраща. На чужій кухні навіть огірок різали не так, як він звик. Це була додаткова мотивація для якнайшвидшого відкриття.

Після запуску ми вже не шукаємо партнерів і постачальників, вони самі приходять і звертаються до нас із пропозиціями. Нам вдалося сподобатися львівській публіці.

Серед працівників у нас – мікс із маріупольців і львів’ян. На кожен процес у нас є людина. Я приймаю замовлення, як і в Маріуполі. Нікому цей процес не довірю, бо дуже люблю спілкуватися з клієнтами. Так я їх краще вивчаю, це мене дуже надихає. Чоловік відповідальний за всі процеси на кухні. Кухар-сушист у нас зі Львова. Друга сім’я, що врятувалася разом із нами з Маріуполя, працює на доставленні. Ще знайшли у Львові кур’єра з Донецька.

Адаптація

Коли ми відкрили Bluefin у Львові, Мальтійська служба допомоги, яка нас дуже підтримувала, зробила про нас допис на своїй сторінці у фейсбуці. Розповіли нашу історію, вона почала розлітатися соцмережею, збирати тисячі репостів, і люди вирішили нас підтримувати. Замовлень сипалося стільки, що чоловік просив зупинитися, боявся, що кухня не витримає. Перший період ми опрацьовували по 50 замовлень на день. Люди телефонували зі словами: «Хочемо вас підтримати». Деякі люди, які були не у Львові, пропонували щось комусь купити просто, щоб замовити в нас. Це були неймовірні історії єдності.

Поступово кількість замовлень зменшувалася, зараз це приблизно 25 на день. Це приблизно такий самий темп, який був у нас у Маріуполі. Але зараз ми фокусуємося на запуску нового для себе формату – кафе. Закупили столи, стільці та декор. Будемо робити все своїми руками.

Якщо говорити про різницю між Маріуполем і Львовом, маріупольці зазвичай більше запитували мою думку, цікавилися інгредієнтами. А львів’яни – дуже визначені, вони знають, що хочуть, не просять порад.

Мені дуже приємно спілкуватися з львів’янами, вони дуже інтелігентні. Завжди кажуть, що хочуть нас підтримувати. У них відчутне бажання допомагати. Узагалі, мені здається, що у Львова на цій війні дуже важлива та складна місія – згуртувати й об’єднати всю Україну.

Що далі

Коли в мене запитують, що ми плануємо робити далі, я відповідаю: «Просто жити». Ми ніколи не хотіли їхати з Маріуполя. Навіть, коли думали про те, як масштабувати бізнес. Ми уявляли, що виїжджатимемо на певний час до Одеси чи Києва, щоб запуститися, але планували обов’язково лишитися в Маріуполі. Той Маріуполь, у якому ми жили, закохує. Кожен, хто хоч раз був там за останні 5 років, неодмінно хотів туди повернутися. Це було щасливе українське місто.

Коли в Маріуполі стане безпечно, ми обов’язково поїдемо туди, перезапустимося там, але, мабуть, повернемося жити до Львова. Це тепер теж наш дім.

Ми пов’язані з рибою, нам потрібно бути біля моря

Щодо масштабування далі – ми дуже любимо українське море, тож, мабуть, наступний наш крок – Одеса. Ми пов’язані з рибою, нам потрібно бути біля моря. Тобто якщо будувати плани, то хай спочатку буде розширення у Львові, потім відкриття в Одесі, а потім ми повернемося в наш Маріуполь.

У зворотному порядку від тих планів, які ми мали рік тому.

Матеріал створено в партнерстві з програмою СИЛА (Єднання через спільні дії молоді), що працює над інтеграцією внутрішньо переміщеної молоді в Україні та забезпеченням найбільш комфортних умов для них