«Це як дискотека, яка вже почалась – музика грає і лампочки вже світять – але ніхто ще не танцює... І ось хтось один, нехай навіть не дуже тверезий, виходить танцювати – і за три хвилини вже повний танцпол», – Женя Філатов (The Maneken) переконаний, що український музичний ринок готовий стати більш відкритим. Лишилося тільки налагодити спілкування між артистами та музичними тусовками.

До кінця осені Женя Філатов стає музичним куратором The Village Україна. Він допомагатиме команді розповідати про музику: про концерти, вечірки, та музичні локації, свіжі релізи та людей за лаштунками індустрії.

Запитуємо у Жені про його мотиви, цілі на наступні місяці та бачення того, якою мала би бути українська музична індустрія.

Фото: Андрій Харламов

Мені подобається ідея, коли про музику говорить і пише музикант.

Але я не планую йти в цю площину надовго – це лише експеримент. Мені б дуже хотілося, щоб така практика була вдалою. І можливо, після нашої співпраці в Україні почнуть краще ідентифікувати людей, які лишаються за кадром музичної індустрії.

Люди за кадром мене й цікавлять найбільше: організатори івентів, концертні директори артистів, саунд-продюсери та аранжувальники, а ще усі ті, хто стоїть за іміджем артиста, якого ми бачимо на екрані. Самобутні одинаки, які все роблять самі – це радше виняток. Зазвичай це все колективна робота. Дуже хотілося б поговорити про це та познайомити з найбільш виразними професіоналами у цьому середовищі.

Я тепло ставлюся до Іри Горбань, менеджерки Dakh Daughters і DakhaBrakha. Або наша директорка і менеджерка Лера, яка нікому не дає інтерв’ю, – ці люди дуже цікаві, їм точно є що розповісти. Ще я давно хотів поговорити з Юрієм Бардашем (засновник лейблу «Кружева Music» – ред.): що з нами було усі ці два роки? Це все було схоже на якийсь фільм. Я з ним знайомий, звичайно, але публічно поспілкувався б – до нього питань більше, ніж достатньо.

Коли я обиратиму найочікуваніші релізи сезону, то хотілося б якнайширше охопити стилістичні напрямки і, можливо, написати про альбоми музикантів, яких я зазвичай не слухаю. Схема роботи конкретно над цим матеріалом для мене така: вибірка альбомів, які виходять найближчим часом – тих, що цікавлять мене чи широкий загал; прослуховування перших синглів з цих платівок і фінальні підсумки, які і стануть матеріалом.

Про очікування

Я б дуже хотів, щоб в Україні відкрився офіс iTunes, щоб Spotify прийшов в Україну, щоб хоч таким чином з’явилася нова точка на музичній мапі.

Усередині індустрії хотілося б бачити більше консолідації, а не суперництва та гонки. Завжди хтось буде попереду, хтось матиме більше регалій та заслуг. Але стане значно краще, якщо ми всі перестанемо уникати спілкування. Щойно ми зможемо створити творче середовище, де музиканти та композитори, які створюють різну музику, підтримують один одного, діляться досвідом та комунікують, тоді ми й наблизимось до прориву України у світовому музичному контексті.

Ринок одразу передбачає бізнес і професійне середовище, у тому числі й у фінансовому плані. У нас у цьому аспекті існує клановість – іноді це виглядає ніби синдикати. Виходить так, що андеграундні техно-діджеї не визнають нікого, крім своєї тусовки та власної колекції платівок. Це неправильно. В якихось колах поп-музики ніби всі один одного знають і ніби спілкуються, але часто це дуже нещиро і лише номінально. Як таке творче спілкування я не дуже помічаю.

У нас є субкультурні рухи в музиці – це добре, але для успіху всіх нішевих груп і тусовок бракує якихось глобальних об’єднань. Це могла б бути або платформа, або профільні події – напіврозважальні-напівбізнесові, чи якісь майданчики для відкритих дискусій.

Додаткові інструменти комунікації – ось що нам зараз потрібно.

Із молодими амбітними артистами часто трапляється так: «Я вам трек не покажу – лише дам послухати у телефоні, бо ви його в мене вкрадете і випустите без мого дозволу». Це штуки, яких варто позбавлятися. Завжди треба ділитися.

Навколо себе та творчого об’єднання Vidlik, яке ми створили, я намагаюсь не замикати коло. Навіть якщо перш за все це артисти, які мені цікаві і чия музика мені подобається. Кожного разу, коли робиш перший крок назустріч, одразу миттєво отримуєш позитивну реакцію у відповідь. Люди, які щиро вірять в те, чим вони займаються, готові до такого формату спілкування.

Я намагаюсь зустрічатися з людьми у моїй студії і просто спілкуватися. Ми показуємо один одному невидані проекти, які стануть публічними лише за кілька місяців. Дуже цінно, коли людина з іншого музичного напрямку коментує твою музику.

Це як дискотека, яка вже почалась – музика грає і лампочки вже світять – але ніхто ще не танцює...

І ось хтось один, навіть нехай не дуже тверезий, виходить танцювати – і за три хвилини вже повний танцпол. Здається, у нас дуже схожа ситуація, коли всі вже хочуть, але нехай спершу хтось це організує, і ми одразу підтягнемось.

Про реалії

Пам’ятаю як три-чотири роки тому відчувався цей дух свободи, революції… Історія циклічна. У кризові для країни часи культурний пласт дав країні цей вибух і вливання.

Зараз у нас відбувається перевірка на міцність.

Ті молоді артисти, які з’явилися на сцені за останні три роки, зараз випробовують реальність, у яку потрапили.

Коли ти починаєш, то ти піднесений, вистачає бойового духу. Але за рік чи два проходиш через низку труднощів. Тоді вже приходить усвідомлення, і не всі можуть знаходити в собі сили продовжувати займатися цією справою, проходячи крізь невдачі та стресові ситуації.

Головна реальність, яка зустрічає молодих артистів – це те, що зараз дуже невеликі шанси просто завантажити трек на YouTube і стати успішним. Я дуже часто чую цю помилку в інтерв’ю: «Зараз свобода! Тобі не треба йти в телевізор – просто завантаж у мережу і все».

Я вважаю це помилкою: контенту, зокрема музичного, щоденно публікують так багато, що отримати увагу аудиторії без зусиль малоймовірно.

У моєму житті так було лише двічі. Вперше – у 2008 році, коли я долучився до експерименту з компанією Frontpictures: розробили спеціальний синій стіл, на якому я створював музику, розставляючи спеціальні маркери. Це була не просто музика, а цілий концепт виступу. Дуже вдалий трек вийшов там... Зараз я його слухаю і усміхаюсь – це середньостатистична танцювальна музика кінця нульових. Але тоді це спрацювало як вірусний детонатор. І коли через тиждень до нас зателефонували з Італії, зі Штатів, чи з Пуерто-Ріко. Ми навіть думали, що нас «розводять», коли менеджеру щось кричали іспанською в трубку.

Просто ролик вистрілив. А ми зняли його просто на три камери, на Казантипі, де на фоні якісь люди кричали «Братан, давай-давай-давай!». Це стало популярним, тоді пішли перші сотні тисяч переглядів (а це немало на 2009 рік). Відео так і лишилось найпопулярнішим за всю історію моєї дискографії.

Електронний перформанс The Maneken на FortDance Party, Казантип

Другий момент – це перша симпатія до проекту The Elephants, коли я почув запис під гітару. Ця музика не здалась мені якоюсь ексклюзивною чи унікальною, але вона одразу проасоціювалась у мене з чимось дуже красивим, неукраїнським абсолютно. Це був той випадок, коли записано на диктофон, а не соромно зовсім. Тоді наша подруга і стилістка Леся Патока надіслала мені посилання з повідомленням «Жека, послухай». Після цього я сказав, нехай ці хлопці візьмуть гітари і зіграють це для мене тут.

Про успішність

На жаль, у нас заведено згадувати наших людей лише тоді, коли ми дізнаємось про їхню успішність за межами України.

Але якщо ми кажемо про успішність, то тут йдеться не так про якість музики, як про справді міжнародні показники. Якість музики це все «на любителя» – комусь подобається, а комусь і ні. Так чи інакше «заліки» у вигляді сцени на Glastonbury чи World Stage на Sziget стають маленькими приводами для гордості і самого музиканта, і навіть країни.

У сучасній музиці ми не є Англією, Америкою, Францією чи Німеччиною. Ми все одно щось запозичуємо, стежимо за тенденціями. Але якщо ми будемо до чогось прагнути – у професійному плані і щодо якості – можливо, зовсім скоро наша музика буде вже достойно виглядати у світових чартах. Ця тенденція прагнення до чогось сучасного, хай навіть запозиченого від якоїсь культури, це класно.

Мабуть, зараз потенційно найбільш успішними можна назвати молодий український поп і електронну музику.

Через запровадження квот на радіо україномовного контенту відчутно побільшало. Іноді (але не завжди) вибір музичної стилістики досить далекий від того, що програмні директори звикли ставити в ефірах радіостанцій.

Другий напрямок – це електронна танцювальна музика. Вона вже давно розвивається. Це цілком може стати важливим музичним стержнем щонайменше Києва – про це вже пишуть світові ЗМІ, на події організовані командою Closer приїздить багато туристів. У цій спільноті електроніки вдалось досить швидко сформували досить велику тусовку.

Що з хіп-хопом в Україні? У цій сцені я зовсім не підкований. Але із задоволенням влаштував би якесь мікророзслідування, щоб з’ясувати, як справи з реперами в Україні.