Цьогоріч міжнародному симпозіуму сучасного мистецтва Biruchiy виповнюється 17 років. За цей час резиденція, яка збирає митців з усього світу подалі від міської метушні, встигла перерости з невеликої тусовки художників на острові Бирючому у великий міжнародний проєкт, що просуває українське мистецтво серед українців і за кордоном. У різні часи до нього долучалися й молоді художники, і визнані спільнотою митці, як-от: Олександр Ройтбурд, Жанна Кадирова, Валерія Трубіна й інші. Навіть війна не змогла змусити засновників відмовитися від організації нового симпозіуму, адже мистецтво у війні за ідентичність не може стояти осторонь.

Видання The Village Україна попросило Геннадія Козуба розповісти про створення симпозіуму Biruchiy. Це історія про спогади, переломні моменти, а також про ідеї, які завжди з тобою, куди б ти не пішов.

Геннадій Козуб – президент ГО «Спілка Дослідників Сучасного Мистецтва» та комісар міжнародного симпозіуму сучасного мистецтва Biruchiy

Усі дороги ведуть до острова Бирючого:

початок

Усе почалося 2006 року, коли мені запропонували взяти участь у популяризації острова Бирючого. Разом із моїм колегою, художником Володимиром Гулічем, ми вирішили, що хорошою ідеєю може стати резиденція для митців на острові з попередньою виставкою сучасного мистецтва, яку ми й організували в Запоріжжі. 10 художників привезли роботи, а після виставки ми зібрали їх на симпозіумі на острові. Концепція наших виїздів – забрати митців подалі від міської метушні та людей і повернути в лоно природи. Тож організовувати їх вирішили восени, коли на острові менш людно. Навіть назва острова розкриває цю ідею, адже діалектне «бирюк» означає «вовк-одинак». Сьогодні, окрім осінніх симпозіумів біля моря, ми проводимо заходи в будь-яку пору року в різних містах нашої країни та за кордоном, а участь у них беруть значно більше митців.

Щороку ми обираємо куратора симпозіуму, який отримує можливість відібрати учасників. Це не лише живописці, а й скульптори, фотографи та митці інших напрямів, які можуть творити як поодинці, так і робити спільні проєкти. Загалом резиденції є міксом освітньої складової, нетворкінгу та творчого часу. Серед учасників ми збираємо як молодих митців, так і художників із досвідом, тож це прекрасна можливість для розмови поколінь і пошуку однодумців. Результатом проведеного часу стають експозиції з роботами учасників, які відбуваються в різних містах України та світу.

Оскільки наш проєкт є сезонним, то щороку, розуміючи обсяг ресурсів, ми формуємо нову команду. У перші роки куратором мистецької частини був Володимир Гуліч, а для інших напрямів ми збирали спеціалістів чи волонтерів. Сьогодні в основі команди я та моя дружина Олена Сперанська, яка є директоркою проєкту, займається міжнародним розвитком і комунікаціями та відповідає за фандрейзинг і грантову історію. Крім того, з 2016 року вона є упорядницею наших щорічних видань. З 2013 року ми працюємо з дизайнерською групою на чолі із Закентієм Горобйовим, редакторською командою, консультантами з різних технічних і творчих питань, бухгалтерами та юристами. Проте ми функціонуємо як живий механізм і за потреби долучаємо інших людей, наприклад, фотографа-документаліста, який фіксує наші досягнення для публікації їх у щорічному каталозі проєкту. На перший погляд, усе просто, адже проєкт триває протягом короткого часу. Але він вимагає багато зусиль для підготовки, розроблення документації чи дизайну.

До 2018 року симпозіум тримався виключно на меценатах. Це була історія взаємодії митців із людьми бізнесу, яким небайдуже українське мистецтво та які розуміють, що без культури в усіх її проявах не може існувати держава. З появою Українського культурного фонду культурна сфера розцвіла. Якщо 2006 року про важливість мистецтва говорити не вдавалося та схожих артпроєктів існувало три-п’ять, то наразі на гранти фонду подається вже майже 400 різноманітних резиденцій як візуального мистецтва, так і письменницьких, музичних та інших. Людина повинна творити, і це надихає, коли розумієш, що ти не сам.

Місця змінюються – ідеї вічні:

трансформація

Попри те, що назва симпозіуму пов’язана з топонімом Бирючого, ми не прив’язані до місця. До 2015 року наші резиденції проходили на острові, коли він був мальовничим і тихим. Проте забудова місцевості, перетворення її на курортне містечко без архітектурного плану та руйнування ландшафтів суперечила нашій головній ідеї – забрати митців подалі від міста в тихе місце для творчості. Після 2015 року ми почали проводити виїзди й в інших містечках України, зокрема в Іршанську та Шаргороді. А з 2016-го виїзні резиденції поширилися й на закордон: Польщу, Чорногорію. Відбувається обмін художниками з резиденціями США, Італії й інших країн. Для нас важливо робити речі, які будуть частиною нашої історії, а Biruchiy уже став частиною історії сучасного українського мистецтва.

Сучасне українське мистецтво:

як реагують люди

В українських містах, де ми регулярно проводимо виставки, люди нас добре знають і чекають, особливо на півдні. Вони приїжджають із Дніпра, Запоріжжя, Приморська, Мелітополя. У менших містах жителі реагують досить напружено, проте жоден, хто зважився відвідати виставку, не лишився розчарованим. Найкращий спосіб популяризувати мистецтво на місцях – зробити там резиденцію. Тож помалу, але постійно – запорука успіху в популяризації сучасного мистецтва серед українців.

Закордонна спільнота із захватом реагує на українських митців. Багато в чому це відбувається завдяки поширеній практиці ходити до музеїв і вивчати мистецтво. Там художники раніше отримали можливість самовиражатися, ми ж поки позбуваємося спадку соціалістичного реалізму, який заганяв митців у межі. Сприяє розвитку та популяризації культури наявність музеїв сучасного мистецтва, про які ми лише мріємо, але які рано чи пізно обов’язково з’являться.

Робити свою справу, попри все:

моменти зламу

Будь-яка рефлексія художника – це реакція на зміни в суспільстві. Так само й наші резиденції як місця, що об’єднують митців, переживали свої важкі часи.

2010

Цей рік був дуже важким для бізнесу, який допомагав симпозіуму існувати. Настільки, що навіть не було думки організовувати резиденцію. Повернення 2012 року стало подихом чистого повітря. Прийшло абсолютне розуміння, що ми робимо класні, а головне правильні речі, адже без культури не може існувати нічого.

2014

Проєкт на Бирючому того року був про війну. Про історію та чітке розуміння, що ситуація не самоліквідується, що ми живемо в часи історичного зламу. У момент найбільшої невизначеності та передчуття війни я приїхав на Бирючий і побачив пусту трасу, яка колись була заповнена базарними ятками та вирувала енергією. І, попри все, 2 вересня діти йшли до школи. Життя тривало, і було величезне бажання донести світу за допомогою мистецтва, що ми існуємо.

2022

Життя під час коронавірусу навчило нас працювати віддалено, робити онлайнові конференції, зустрічі та жити на відстані. Проте ми все-таки вирішили провести цьогорічний симпозіум наживо під час війни, щоб розказати людям майбутнього про події сьогодення. Коли митці збираються разом, голос одного підсилює голос іншого – і вони починають сильніше резонувати із суспільством.

Ми об’єднали 40 митців із різних країн у резиденції під назвою Biruchiy Transcarpathia 022. Art War у маленькому Нижньому селищі на Закарпатті. Хоча ми виїхали з міста до тиші, напруження нікого не покидало. Для художників-іноземців усе спочатку видавалося великою пригодою, проте після декількох днів занурення в контекст вони розуміли, що ситуація серйозна. Постійне оновлення новин, звістки про загиблих. Усе це дало нам зрозуміти, що тут ми робимо важливу справу для майбутніх поколінь.

Art War створили, щоб привернути увагу до проблем психологічної допомоги дітям, постраждалим від сексуального насильства під час війни та зібрати кошти для додаткового фінансування благодійного фонду «Посмішка ЮА», який опікується цим питанням.

Перша експозиція в місцевій сільській раді вмістила роботи, які митці створили під час резиденції або напередодні, коли в країні вже вирувала війна. Серед робіт був живопис, графіка, інсталяції, скульптура, фото- та відеодокументація подій в Ірпені, Бучі, Гостомелі, Києві, Харкові, Лисичанську й інших українських містах. На виставки з результатами роботи вже чекають у Німеччині, Польщі, Великій Британії й інших країнах. Там, де зараз, як ніколи, треба показувати наше сучасне українське мистецтво.

Більше про українське сучасне мистецтво

Матеріал підготовлено за підтримки