The Village Україна спілкується з чотирма київськими поетами – Мирославом Лаюком, Олесею Новік, Еллою Євтушенко та Олександром Мимруком. Вони розповідають, що означає місто для поета та діляться своїми віршами.

Мирослав Лаюк

27 років

Проживає в Києві 10 років


Поезія може бути тим, чого хотітимуть, а не чимось доступним у кожному кабаку

Я народився в Карпатах і почав писати вірші ще до школи. Моя баба Катерина читала мені, часто саме поезію. Вона була ткалею. Одного разу вона ткала ліжники – це такий вид народного мистецтва, який поширений тільки у тому селі, де вона жила, – а я сидів з ручкою і щось собі записував. Я пам’ятаю, що тоді написав віршика про їжачка. І кажу бабі: «Почитай!» Вона сказала, що це я десь вичитав, що це не моє. Але потім усе ж повірила. У школі в мене була прекрасна перша вчителька, яка вчила нас гратися в рими, ми складали якісь примітивні віршики. Це все було таке школярство.

Для мене те, що називають власною поетичною творчістю, настає тоді, коли текст переламує все, що було до нього. Він засвоїв техніку і може рухатися далі, робити з нею, що хоче. Наприклад, раніше я боявся неточних рим – тепер навпаки, інколи уникаю точних. На третьому курсі навчання в Могилянці я написав книжку «осоте!», отримав за неї премію, її видали. Потім видав «Метрофобію». Наступного року вийде третя поетична збірка, яка називатиметься «Троянда».

 Міста для письменників – це трохи більше, ніж просто міста

Раніше я читав дуже багато сучасної української поезії, ходив на літературні вечори. Останнім часом це мені перестало бути цікавим – у старому уявленні про те, яким є літературний процес. Тобто я і далі спілкуюся з поетами, не тільки свого покоління, але хочу, щоб поети не замикалися у своїх тусовках. Читань стало так багато, але вони погано структуровані й одноманітні. Їхня аудиторія – самі поети або постійні шанувальники, нової аудиторії немає. Але я не пов’язую це з якістю текстів, а з неправильною організацією подій. Поезія може бути тим, чого хотітимуть, а не чимось доступним у кожному кабаку.

Коли я переїхав у Київ, у мене не було ніяких проблем, крім того, що я перші кілька днів не міг запам’ятати схему метро. Я ніколи не відчуваю себе чужим в іншому місті. Можливо, тому що моя голова й моє серце – це мій дім. Карпати ж – це те, що забите у мене, як цвях. Вони завжди на моїх горизонтах, у тому числі, уявних. Київ я дуже люблю, це моє місто. Тут дуже багато локацій, які для мене дуже важливі. Я тут живу вже більшу третину свого життя і сподіваюся, що проживу ще більше. Але від старших знайомих чую, що Київ поступово втрачає свій древній шарм. Особливо, коли почалися ці безсенсові забудови, несмак, вульгарне ставлення до старовини. Мій Київ – це все ще Київ з тисячолітніми фрагментами.

Страх перед відсутністю

Самопародія, як у поетів:

дерево родить так, що не витримує ваги плодів, і розчахується.

Коли з середини літа і до кінця спек

у містах опадають плоди – абрикоси, алича, шовковиця –

вони приносять тільки сморід і комашню,

тільки клопоти для прибиральників і нічого більше.

А коли плоди опадають там, де їх більше не збирають,

я питаю: для чого їм взагалі рости?

Для чого родити там, де не ходить

ні звір, ні птах, ні дух? –  що є, що нема.

Можна дійти ще далі, так далі, що краще було не заходити:

то для чого дерева? …Ну для чого дерева? Ударитися головою

об стіну з позбавленим сенсу з надписом (взагалі

чи лиш для тебе?), бо вже не розумієш, хто тут дійсно дурний.

Нехай. Але що таке користь, як не одне з дерев біля шосе?

Що таке дерево, як не страх перед відсутністю дерева?

І любов – страх перед відсутністю любові.

І поезія – чи не страх

перед відсутністю поезії?

Уся творчість йде з історій, які ти бачиш навколо. Тому я ходжу і збираю їх. Люблю виходити на ринок, спілкуватися з продавчинями, слухати, як чоловік з газетою кричить: «Трамп виграв! Усе, кінець світу!» Міста для письменників – це трохи більше, ніж просто міста. Міста – це тексти, які вони читають або не читають. Київ – це текст, який я все ще читаю. Мій новий роман, який буде готовий влітку, має три часові пласти, один з яких переносить нас у Київ 1918 року, а інший – у сучасність. Для мене Київ – це перехрестя цивілізацій, мов, народів. Мене чомусь часто питають, чи хочу я виїхати з Києва, з України. Чому не можна звідси їхати? Цивілізаційно ми –  на маргінесі, Нью-Йорк і Лондон на кілька десятиліть випереджає нас. Але культура майбутнього якраз закладається на маргінесах. Саме тут народиться нова культура. Все, що робиться десь в Америці – здається нам центровим, але ж воно всього-на-всього перебуває в попередній парадигмі. А нові парадигми народжуються тут, на маргінесах.

Я задумувався, коли саме я почав бачити світ образно, інакше. У мене навіть є вірш, у якому я собі хочу відповісти, що таке поезія. Там чотирирічна дитина виходить з дому зранку, вона витягає всі каструлі з шаф, виносить на двір, засипає глиною, потім йде в поле, зриває різні рослини і ніби садить їх у ці горщики. Оце і є поезія – садити зірвані рослини в горщик і думати, що вони проростуть. Було там ще одне порівняння: поезія – це всякі кротики, мишки, землерийки, яких кіт приносить зранку на поріг свого господаря. Нікому тих гризунів не потрібно, а кіт усе приносить і приносить. Зрештою, у кінці вірша одна з рослин таки проростає.


Олеся Новік

22 роки

Проживає в Києві з народження


Київ це не повсякденний одяг, який можна прийти і зняти з себе вдома

Я киянка, 19 років прожила на Академмістечку. Все життя пройшло в одній квартирі. Мабуть, саме тут народився мій поетичний талант, якщо так можна сказати. У мене творча сім’я: мама художниця, дідусь теж малював, півсім’ї журналістів. Свідомо я пам’ятаю, що перший вірш написала у четвертому класі. Потім в одинадцятому класі ходила на підготовчі курси до вступу в Шевченка (КНУ – ред.), де у мене був викладач, який зумів зацікавити сучасною українською літературою. Тоді я з нею ознайомилася, почала ходити на творчі вечори. У цей час я вже писала. І якось світогляд відійшов від Ліни Костенко, від того, що в тебе вкладають протягом життя. Я зрозуміла, що є цікава література, яка не пише про ночі, очі, калину, Україну і патріотизм. Почалися літературні тусівки, поїздки на Форум видавців, літшкола. Мабуть, так я і стала київською поеткою.

 Половину віршів я написала в метро. Я любила спостерігати там за людьми і уявляти, хто вони.

У Києві багато поетів і всі вони різні. Тут зібралося багато осередків поетичного життя. Але всі вони локальні і завжди стосуються якихось окремих людей, організаторів, які між собою не спілкуються. Найкращими заходами для мене були Форум видавців та Книжковий Арсенал, але я багато ходила і на літературні вечори. Потім зрозуміла, що у мене немає мети видати збірку, і це перетворилося радше на своєрідну сублімацію. Вірш – це щось, що допомагає вивільнити думки, випустити на волю те, що робить боляче.

Київ це не повсякденний одяг, який можна прийти і зняти з себе вдома. Київ – це твоє місто, твоє тіло, яке разом з тобою росте, яке разом з тобою болить, разом з яким ти падаєш, встаєш, радієш. З ним тобі і боляче, і добре. Я живу очима, і слів мені іноді не вистачає, щоб зафіксувати як фотограф те, що я бачу. Тому це потім трансформується у метафоричні слова.

Київ маленькою дитинкою росте разом з тобою. Я пам’ятаю, коли була малою, росла на Академмістечку, то там не було ніяких МАФів, нічого не було. Потім з’явилося метро, а навколо нього – з’явилося життя. Половину віршів я написала в метро. Я любила спостерігати там за людьми і уявляти, хто вони. Так народжувалися поетичні образи.

рейтарські ворони

мені більше не

посміхаються

не посміхалися

рейтарські ворони

і тоді

як плющем обвивалось

навколо шиї

чорне бажання любові

білі порошки

у відбитках пальців

вимазують цегляні

зелені стіни 13того

червоні туалети

плачуть червоними

сльозами

я більше не слухаю

джой дівіжн

я ніколи не слухаю

джой дівіжн

вокаліст групи

оазис

навіть не був

у справжній оазі

хіба коли

вживав екстазі

і плакав

сльозами

що повнили

міські оазиси

а джефф баклі

ненавидить оази

так як я

не люблю джой дівіжн

купи мені платівку

я повішу її

біля капкану

і хай ті ворони

слухають джой дівіжн

і більше ніколи

мені не посміхаються

у всі 13 зубів

Місто для мене – наче якась окрема людина, яка може мене образити чи в яку я можу закохатися у певний момент. У мене немає такого до інших міст, лише до Києва. Моє найулюбленіше місце в Києві – вулиця Рейтарська. Я не можу пояснити чому, мене просто тягне туди. У мене є вірш про воронів на Рейтарській, і там змішалися дивні штуки: образи чувака з групи Oasis і те, що я ненавиджу Joy Division.

Може, це смішно, але я лише тепер зрозуміла, що треба виходити з роботи раніше і піднімати голову від асфальту. Ми настільки сильно заглибилися в роботу, що у нас немає часу, щоб поглянути на те, що відбувається довкола. Я не помітила, як виріс Київ за 22 роки. Я наче жила із заплющеними очима до цього часу, а тепер мені ніби розвиднілося. Може, тому що весна прийшла. Київ місто травневе насправді.


Елла Євтушенко

21 рік

Проживає в Києві з народження


Поезія ніколи не буде масовим явищем, мистецтвом, яким цікавиться кожен другий

Я народилася в Києві. У мене творчі батьки-музиканти. Вперше написала вірш десь у 4-5 років. Усе дитинство і підлітковий вік я писала, але в певний момент, у 15 років, зрозуміла, що це не просто одна з моїх діяльностей, а щось серйозніше. Я хотіла вдосконалюватися у цьому, розвиватися. Тому почала ходити на різні заходи про сучасну поезію. У школі цього не навчають, але важливо в якийсь момент прошарити, що є сучасна поезія. Зрозуміти, що немає сенсу писати альбомну лірику 19 століття. Навіть у плані форми є певні тенденції. Я почала ходити на різні літвечори, щоб просто слухати молодих сучасних поетів. Ну і, звісно, знайомитися з ними, «вливатися» у цю тусовку. Так я дізналася про формат вільного мікрофона, почала публічно читати свої вірші.

 У віршах більше відображається місце, де я живу, до якого я прив’язана емоційно

Десь коли мені було 15-16 років, у дворику на Грушевського діяла мистецька платформа і там часто проводилися різні читання. Там збиралася різноманітна тусовка: якісь маленькі дівчатка, типу мене і моєї подруги, які прийшли сюди лише вдруге, та Полунін, який приходив читати. Зараз є угруповання LitHUp – вони організовують не тільки вільний мікрофон, а й батли чи заходи, присвячені окремому поету. Є інші заходи у форматі вільного мікрофона, де участь чомусь платна. Взагалі, читати одне перед одним – це класно, але потім хочеться кудись рости. Наприклад, ті ж самі батли, про які я згадувала, мають журі, яке може дати якийсь адекватний відгук.

Далі я подавалася на різні конкурси – Молоду республіку поетів, Dictum. Коли я почала виходити в фінал, то зрозуміла, що я все ж щось можу. Конкурс – це якась легітимація того, що ти пишеш щось непогане. Коли я назбирала достатньо віршів, щоб податися на премію від видавництва «Смолоскип» – тоді й зрозуміла, що маю достатньо віршів, аби видати збірку. Після конкурсів йде момент, коли ти знайомишся з людьми, тебе вже знають як поетку, яка пише непогані вірші, тому запрошують десь почитати. Так усе і відбувається.

місто

п'яні поети розгулюють Києвом і співають.

п'яні поети, свіжі подряпини, місяць принишклий.

п'яні поети, а поміж словами – бетонні сваїі телевишки.

ніч розквітає вогнями доріг і очей віконних.

скільки ти поглядом їх проводжаєш, жовтавих китиць, щоб на одне з оцих вікон й самому у себе вдома перетворитись?


спи, моє лагідне місто, під ковдрою із асфальту.

спи, розкидавши кінцівки натруджені пелюстково.

п’яні поети тобі заспівають грудним контральто

колискову.

Поезія ніколи не буде масовим явищем, мистецтвом, яким цікавиться кожен другий. Важко сказати, що буде вирішувати – реакція публіки на вірш чи як відгукується про тебе авторитетний поет. Мені, мабуть, важливіше якесь визнання у профільному середовищі, а не сто лайків під віршем – що, до речі, майже нереально.

Місто як простір відігравало велику роль раніше, коли я жила в самому Києві, на Троєщині. У мене є вірш про Київ – «спи, моє лагідне місто, під ковдрою із асфальту» – де місто, наче велике створіння, яке нас всіх приймає. Відколи я переїхала в село Чайки під Києвом, то дуже сильно змінився акцент на природу. У віршах більше відображається місце, де я живу, до якого я прив’язана емоційно. Місто може надихати, а може, й втомлювати. А ось щоб мене втомила природа, не можу собі такого уявити.


Олександр Мимрук

29 років

5 років проживає у Києві


Я хотів створити міф невеликого мономіста

Я живу в Києві 5 років. З перемінним успіхом: часом доводилося дауншифтити додому. Почав писати десь років у 19-20, доволі пізно порівняно з іншими. Я постійно зустрічаю людей, які розказують про те, що пишуть вірші з дитинства. Я прийшов до цього вже у більш зрілому віці. Просто хотілося займатися творчістю, а поезія – це найменш затратне за бюджетом мистецтво, і я вирішив, що буду писати вірші.

Спочатку я просто писав для себе. Жив у маленькому містечку в Кіровоградській області – в Ульяновці, тепер це Благовіщенське. Там нічого не відбувається, ніякого культурного життя, вірші нікого не цікавлять, тому писав я сам для себе. Усе змінилося, коли переїхав у Київ і випадково зв’язався з київськими поетами. Вони почули мої вірші, і виявилося, що це непогані вірші. Я почав читати в різних місцях. Поступово у мене набрався корпус текстів, з якими я подався на конкурс від «Смолоскипу», отримав премію, мою книжку видали.

 Мені цікаве місто як організм, який живе сам собою. Який впливає на поведінку людей, а не навпаки.

«Купідон» – це була, мабуть, перша локація, де я натрапив на людей, які збираються читати вірші. Це не можна назвати літстудією. Організатор – Олександр Ірванець (український письменник, член літературного угруповання Бу-ба-бу – ред.). Читаєш один-два вірші – тобі дають порцію кави. У кінці вечора Ірванець обирає найкращий вірш і дає міні-премію – пачку кави. Так-от, я прийшов і того ж вечора отримав каву. Тоді і зрозумів, що варто писати ще. Просто в мене не було якогось способу об’єктивно оцінити творчість, і коли я отримав схвальні відгуки від людей, які на цьому розуміються, то зрозумів, що роблю щось правильне. Це було важливо для моїх творчих пошуків. Саме в Києві я познайомився з великою кількістю людей, які теж займаються якоюсь літературною діяльністю.

Київ – велике місто, у цьому просторі переплітається багато соціальних зв’язків. Тут багато емоційної взаємодії між людьми, а це більш плідно, ніж якась медитативна ізольованість у провінції. У тебе постійно з’являються нові ідеї, ти отримуєш більше вражень з довколишнього простору. Думаю, Київ стимулював мене до чогось нового.

Мені було цікаво описати місто в поезії. Збірка «Цукровик» певною мірою зроблена на матеріалі мого рідного міста, що є стереотипним: провінційне, пострадянське, таких тисячі на цих теренах. Я хотів створити міф невеликого мономіста. Київ – дуже строкатий: тут є історичний центр, але є і різні райони повністю з панельних будинків, які є в кожному іншому місті країни. Ця універсальність існування в урбаністичному просторі – її можна накладати на Київ і будь-яке інше місто.

є міста дуже старі

такі старі що мають у своїх тілах

церкви

костьоли

синагоги

деякі навіть мають ратуші

і кам'яні будинки

такими містами приємно гуляти

влітку

коли дерева плодоносять кольором

і округла стиглість дня розбивається

об вулиці пам’яті

у моєму місті все по іншому

там немає храмів і бруку

але є такі ж дерева

що спадають плодами на бетон

він стає червоним

рожевим

помаранчевим

його рани запікаються дуже швидко

зі швидкістю світла

тут немає божої домівки

і тому наш бог ширяє навколо нас

осідлавши вітри та пташині зграї

вселившись у пшеничні поля

та елеватори

доторкнувшись до кожного саду і парку

у глибині яких вчорашні діти

вивчали любов

йому ніколи не стане холодно

адже тіла наші не знають холоду

розжарені серця мешканців цього міста

підігрівають літо

віддаляючи полюси на безпечні відстані

та останнім часом

все більше тривожних новин

ринками і школами ходять чутки

про велике будівництво

і саме тому

до автовокзалу

під старі акації

навезли червоної цегли

схоже

що нашому богу лаштують пастку

затишну тюрму

під верхами золотої пластмаси

Коли книжка була сформована, стало зрозуміло, що місто є ключовим персонажем у тексті. Є багато віршів інших поетів, які просто використовують місто як тло для подій, як декорацію, описуючи своє повсякденне життя. Мені цікаве місто як організм, який живе сам собою. Який впливає на поведінку людей, а не навпаки.

У людей, які живуть у містах, з’являються прив’язки до певного місця. Навіть до такого, у якому немає нічого визначного. Наприклад, дитячий майданчик у якомусь «спальнику». І ось мені важлива ця канва міста, системи цих емоцій і сакральних місць, які між собою взаємодіють і створюють щось як одне ціле.

У моїх віршах можна побачити, так би мовити, джентльменський набір урбаністичної поезії: трамваї, асфальт, усе таке. Використання їх завжди виправдане, тому що це архетипи – універсальна та зрозуміла річ. Якщо ти хочеш за допомогою короткого символа передати якийсь настрій, то завжди можеш до цього звернутися. Я намагаюся уникати конкретної топоніміки. Це пов’язано із бажанням універсальності. Я не можу писати про проспект Свободи або про конкретний район Києва, тому що це буде впізнавано. Коли людина читає мої вірші, вона має відчувати, що це про неї, незалежно від того, де вона перебуває.