The Village Україна розпитує містян, чому вони люблять ходити в театр.

Фото: Андрій Баштовий, Андрій Шурпенков

 Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – усі головні тексти тут.

Міла Товкач

Співвласниця та адміністраторка Small Talk & Coffee

Улюблений театр: Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка

У театр ходжу 3-4 рази на місяць. Звичайно, бувають місяці, коли вдається частіше, але трапляється і навпаки.

Театр люблю з дитинства, переважно через можливість спостерігати наживо за грою акторів. Це як захоплива кінострічка, але без дублів і права на помилку. Я часто порівнюю це з фотозйомкою на плівку: ти маєш один кадр і повинен його не зіпсувати. Мені подобається те, як акторам, режисерам і решті, хто працює над створенням вистави, вдається без особливих спецефектів, іноді навіть без декорацій, витворити цілий світ.

Ходжу в різні театри і навіть намагаюся відвідувати театри в інших містах, коли подорожую. Завжди беру з собою друзів, мабуть, переважно тому, що люблю ділитися емоціями. Нерідко збираю великі компанії, люблю залучати людей до цієї культури.

Театр Франка став моїм улюбленим давно, ще з підліткових років. Тоді він аж запав у душу, особливо коли я вперше побачила на сцені Богдана Сильвестровича (Богдан Ступка – ред.). Тепер важко сказати, чому він улюблений, мені подобаються й інші театри. Мабуть, театр Франка – це як перша закоханість, залишилося багато теплих спогадів. Я навіть мала нагоду познайомитись і поспілкуватись зі Ступкою – це була визначна зустріч у моєму житті.

Я завжди жартую, що обираю вистави за принципом «ще не бачила». Але насправді можу відвідувати один спектакль кілька разів. Часто доводиться обирати вистави під компанію чи подію – це як обирати фільм для перегляду.

На мене стільки вистав справляли враження, що важко пригадати якусь одну. Згадується переважно щось з останнього. Наприклад, вистава «Тату ти мене любив?» в театрі «Золоті ворота». Вона вразила саме історією – життєвою і близькою – та акторами, котрі передали всі її тонкощі. Просто неймовірно, як у маленькому чорному залі, з абсолютною відсутністю декорацій, завдяки постановці та грі акторів у голові вимальовується повна картинка. Ти бачиш місце, де все відбувається, – і це ще більше персоналізує сприйняття спектаклю.

Раджу вистави: «Моя професія синьйор – з вищого світу» в театрі Франка, «Таке Єврейське щастя» в Київському театрі оперети.

Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка

Євгенія Гагаркіна

Менеджерка спільноти освітньої платформи Classtime.com в Україні

Улюблений театр: «Дикий театр»

Нещодавно подумала, що за останній рік я подивилась більше вистав, які дають поживу для розуму та залишають приємний післясмак, ніж серіалів. Вважаю це непоганим показником, тож вирішила, що не буду зупинятись. Зараз відвідую театр приблизно раз на місяць.

Мені подобається переживати все одночасно з акторами та глядачами. Подобається дивитись на людей, вгадувати, що їх цікавить, як вони сприймають новий момент вистави. Навіть вести з ними small talks. Люблю аналізувати побачене. Коротше, я приходжу наче маркетолог на фокус-групу, щоб отримати нові гіпотези, тільки не про продукт, а про життя.

Тепер ходжу переважно в «Дикий театр» і насамперед шукаю вистави там. Але іноді потрапляю в театри Франка, оперети чи «Молодий». Хочу нарешті дійти до «Театру на Подолі», але поки ніяк.

Я люблю, коли все по-справжньому, і в цьому ми зійшлися з «Диким театром». Мені подобається їхній підхід, що з’явився як відповідь класичному театральному процесу, через який пройшла більша частина команди. В «Дикому» все досить по-дикому. Це те, що ви ніяк не можете очікувати від театру, особливо якщо звикли до вистав, на які вас водили в школі.

Полюбляю ходити в театр з батьками та розмовляти з ними про побачене. Маю кількох подруг у Києві та Парижі, з якими ми вважаємо себе «колом інтелігентних театралок» і вже бачимо, як разом ходитимемо на спектаклі через 30 років. Можу і сама відвідати театр, якщо компанії немає, але на виставу дуже хочеться.

Найбільше враження на мене справила одна з різдвяних вистав у Миколаївському академічному художньому російському драматичному театрі. Мені було 5 років, ми з мамою сиділи в ложі. Чесно кажучи, не пам’ятаю, що то був за спектакль, але цей візит до театру був одним із перших. Пам’ятаю, як мама казала, що театр – місце, де реальне життя наповнюється магією. Певно, з того часу я шукаю тут доповнення реального життя, і кожен візит – наче надіти VR-окуляри.

Раджу вистави: «Сашо, винеси сміття» в Молодому театрі та «Гей-парад» у «Дикому». Обидві – про речі, які можна побачити у своєму житті, вони турбують і не відпускають.

Вистави «Дикого театру» відбуваються у просторі «Сцена 6» в «Довженко-центрі»

Настя Косирєва

PR-менеджерка Aimbulance

Улюблений театр: Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки

Останні 5 років ходжу лише в Театр імені Лесі Українки. Це звичка з дитинства – саме туди мене водила мама. Тепер, коли я дивлюся афіші інших театрів, все одно повертаюсь до театру російської драми.

Не можу сказати, що ходжу на вистави дуже часто. Буває, що двічі на місяць, а інколи раз на сезон. Мені подобається сама атмосфера театру, що це «подія». Тут почуваюся аристократкою.

Зазвичай ходжу на вистави з мамою, інколи з друзями. На які – обираю за назвою чи жанром. Найбільше люблю комедії, але залежить від настрою. Спектакль, на який піду наступним, обирала за книжкою «Загадкове нічне вбивство собаки».

Найбільше враження на мене справила вистава «Вітер шумить у тополях». Вона про трьох літніх чоловіків, які пройшли війну і не втратили любов до життя. Її показують у камерній залі: там ти максимально почуваєшся всередині подій, бо навіть чуєш, як дихають актори.

Раджу вистави: «Занадто одружений таксист» і «Занадто щасливий батько»; це комедії з абсурдними ситуаціями.

Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки

Вікторія Савчук

Експертка з медіа та комунікацій, «Центр протидії корупції»

Улюблений театр: Київський академічний Молодий театр

Ходжу в театр раз на кілька місяців. Для мене це можливість на якийсь час випасти з реальності й потрапити в світ емоцій та драми.

Вистави відвідую завжди з компанією: щоб було з ким в антракті попити каву, а відтак поділитися враженнями. Ходжу в різні театри, але улюблений «Молодий» – бо він з історією, атмосферою та чудовими людьми.

Щоб обрати виставу, дивлюся на сайті описи та акторський склад. Цікаво ходити на спектаклі з відомими акторами.

Найбільше мене вразила вистава «Сталкери» – це специфічна комедія з Ірмою Вітовською про життя в Чорнобильській зоні. Це сміх крізь сльози. Адже спектакль про правду життя, нашу історію і забутих людей.

Раджу виставу: «Гагарін і Барселона» – низка оповідань з ключовою історією про мрії Гагаріна та Барселони і колоритним героєм – дідусем Валєркою Івановичем.

Київський академічний Молодий театр

Наталі Ватаманюк

Експертка з парламентської відкритості, Програма розвитку ООН в Україні

Улюблений театр: «Дах»

У театр ходжу тричі на місяць. Відпочинок, пов’язаний з мистецтвом, у мене в пріоритеті.

Кілька років тому зрозуміла, що неакадемічні театри приносять мені більше задоволення. Театр – це синкретичне мистецтво (мистецтво, що поєднує в собі різні види – ред.), у цьому й кайф. Йдучи на виставу, ти очікуєш насолодитись декораціями, персонажами, костюмами, хореографією, глибокими діалогами, акторською грою, яку навіть «грою» не хочеться називати. Очікуєш вірити герою і проживати історію разом з ним.

Усе це можна отримати і в академічному, і в неакадемічному театрі. Але альтернативні театри цікаві тим, що вони мають змогу виходити за рамки, експериментувати, провокувати. У світі, де багато інформації, знайти те, що здатне здивувати – дуже цінно. Це наче наркотик. Спробував – шукаєш ще.

Така історія склалась у мене з театром Влада Троїцького «Дах». Його велика перевага: тут уміють експериментувати і ставити вистави часом майже без слів («Але вітер…»), а буває, що в них слова – головне («ЦеШо»).

У театр можу піти й сама, але момент обговорити, поділитись думками, почути підхід до проблеми, що була центральною у виставі, від компаньйона/ки, – теж має величезне значення. Фактично, це стає невід’ємною частиною розуміння, що для нас є сучасне мистецтво. Це вже не просто красиво/не красиво, передає історичні події чи ні, захопливо/нудно.

Сьогодні мистецтво провокує нас на роздуми, ставить неоднозначні питання, порушує складні теми. І можливість піти далі, ще глибше і з цікавим співрозмовником – зробити фінальний акт.

Раджу виставу: «Парадокси злочину» від театру «Дах».

«Дах»

Юлія Менжуліна

Happiness manager в Genesis

Улюблений театр: «Мізантроп»

У нашій сім’ї завжди була традиція ходити в театр на дні народження та свята. Я любила те, що ми йдемо разом, що є щось «наше». Але сюжети вистав не вражали і взагалі рідко тішили. Мені не було ні смішно, ні зворушливо – ніяк, але я боялася, що справа в мені, що я не розумію чогось у мистецтві, тому мовчки і покірно ходила та «просвітлювалася».

Одного разу тітка запросила мене сходити на виставу «Голокост Кабаре» театру «Мізантроп». Назва мене злегка збентежила, а коли я ще й прочитала новини про скандал навколо того, що вивіска з назвою п’єси висіла поруч із синагогою та її неправильно потрактувала громада, – зовсім розгубилася (у мене єврейське коріння, я досить активна в молодіжній єврейській тусовці). Але, подумавши трохи, вирішила, що навіть якщо це буде щось образливе, я завжди можу піти, але принаймні знатиму, що і як не за переказам інших людей, сформую власну думку.

У день вистави все моє розуміння театру перевернулося – я такого ніколи не бачила. Те, як актори грали, співали, рухалися, танцювали – все це тримало не тільки в напрузі, а й буквально пробирало до мурашок. Таке в театрі було зі мною вперше.

Раджу вистави: «Король Убю», «Три сестри» та «Орестею» театру «Мізантроп» – ви точно не залишитеся байдужими.

Театр «Мізантроп» виступає на різних майданчиках, зокрема в Театрі на Подолі

Оля Шило

Волонтерка проекту А3 teatr

Улюблений театр: «Золоті ворота»

Я театрознавець, тож намагаюся ходити в театр кілька разів на тиждень. Але насправді вдається лише разів п’ять на місяць.

Мені складно не відвідувати театр. Він заповнює якусь внутрішню прогалину і дає віру, що українське мистецтво може бути крутим. Ось так – пішов після жахливого дня на хорошу виставу і забув, як усе погано. До того ж в Україні театр тепер дуже активний і є за чим стежити.

Правильно було б відвідувати різні театри: давати шанс і маленьким підвальним студіям, і великим, але нудним театрам. Але в мене вже виробився певний список, куди я піду за будь-яких умов. Це театри, які найбільш відкриті до пошуків, цікавих знахідок та дружать зі своєю аудиторією: «Золоті ворота», «Дах», Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра, Молодий театр і «Театр на Подолі».

Найчастіше ходжу на вистави з друзями з театральної тусовки, які готові поділитись запрошеннями або вміють переконати, чому варто купити квиток. Часто трапляється, що хтось із кимось працював, хтось когось знає чи буває на репетиціях і може точно сказати, що вистава варта уваги. Здебільшого ходжу за порадами тих, хто вже бачив п’єсу, або заради конкретного режисера.

Театр «Золоті ворота» найбільш відкритий до експериментів та молоді. Більшість його акторів – талановиті студенти, випускники та молоді актори, які знялися в кіно. Крім того, театр не боїться віддавати майданчик юним та недосвідченим режисерам, які вже знають, що хочуть зробити, але ще не мають довіри великих театрів.

Як на мене, «Золоті ворота» – це театр, який не набридає, бо кожна вистава зроблена за новою інструкцією. Сьогодні ти подивився абсурд, завтра трагіфарс, післязавтра чорнушну драму – і тобі зайшло. До того ж їх цікаво читати у Facebook. Вони вміють сміятися та дивувати.

Певно, театральні люди вже давно не ходять просто в театри – всі ходять на режисерів. Якщо є режисер, стилістика, підхід і вибір матеріалу якого тобі подобається, – вважай, він твій. Будеш ходити на всі його спектаклі, де б вони не були. Хоч на камерній сцені Франка, хоч у студентському театрі, хоч в облупленому приміщенні на Русанівці. Такий підхід не завжди працює, бо якась постановка може виявитись геніальною, а інша через тиск сцени чи обставин геть паскудною. Але це допомагає не нарватись на розпіарену виставу якогось не надто вмілого початківця.

Мене вразив спектакль Стаса Жиркова «Ілюзії» – я не очікувала, що плакатиму. Це мелодраматична історія про дві підстаркуваті пари та їхнє життя. Вона спочатку змушує тебе довго сміятись, а потім, коли ти геть розслабився і не очікуєш удару, нестримно плакати.

Раджу вистави: «Буна» (Театр ім. І. Франка) за те, що в нас є молоде покоління акторів-режисерів, якими можна пишатись; Morituri te salutant (Театр ім. І. Франка) за найкращий ансамбль акторів, живу трембіту та мурах; «Пой, Лола, пой» (Театр драми і комедії) за білий грим, пісні та кабаре.

Театр «Золоті ворота»