«Земля блакитна, ніби апельсин» – перший український фільм, який здобув нагороду за режисерську роботу на найбільшому фестивалі незалежного кіно США «Санденс». Дебют письменниці Ірини Цілик у повнометражному кіно – це документальна стрічка про родину в місті Красногорівка Донецької області, яке вже сьомий рік перебуває у прифронтовій зоні українсько-російської війни. Завдяки ініціативі «Жовтий автобус» четверо дітей та їхня мама Анна знаходять нове захоплення – кіно буквально відволікає їх від постійних обстрілів і небезпеки війни. Водночас Цілик фіксує у фільмі те, як сім'я на чолі зі старшою дочкою Мирославою знімає свою стрічку під назвою «2014». Виходить «фільм у фільмі» та історія про те, що кіно може бути чимось значно більшим за рухомі картинки.

The Village Україна спілкується з Іриною Цілик кілька тижнів до виходу «Землі блакитної...» у прокат, прем’єра в українських кінотеатрах відбудеться 26 листопада. У цей момент режисерка закінчує зйомки другого повнометражного фільму, цього разу ігрового, екранізуючи ще не виданий роман письменника Артема Чеха.

Запитуємо в Цілик про пошук героїв для «Землі блакитної, ніби апельсин», різницю в підходах до документального та ігрового кіно, а також рішення відмовитися від звання заслуженої діячки мистецтв України.

Трейлер фільму «Земля блакитна, ніби апельсин»

– Можете розповісти, яким був процес створення «Землі блакитної...»? У подкасті Нарімана Алієва Mincultpryvit ви розповідали, що у фільму було відразу кілька «народжень», кілька підходів.

– Так, мене дуже хитало, я людина імпульсивна. Коли мене в цей проєкт запросила продюсерка Анна Капустіна, я погодилася без роздумів. Хоча до цього не працювала з Анею й мало що знала про [табір] «Жовтий автобус». Тобто я знала, із захопленням ставилася до ідеї, але сама участі не брала. Довелося швидко реагувати, бо там була специфічна ситуація, потрібно було швидко ухвалювати рішення. Cловом, це був дивний досвід: ти виграєш проєкт, починаєш research і лише тоді розумієш, що це за проєкт і куди ти хочеш іти.

У нас був момент глухого кута, коли ми зробили ставку на певних героїв і планували фільм як груповий. Але згодом я усвідомила, що жанр групового портрета – один із найскладніших у документалістиці, тому що втримати увагу глядача та зберегти емоційний контакт дуже важко. До того ж ми трохи помилилися з вибором, тому що герої, яких ми обрали спершу, були класні й цікаві, але вони погралися в кіно на етапі табору й кинули, у них уже були нові захоплення. І я подумала, що не можу заради свого фільму підштовхувати їх до того, що їм непотрібно. Це була б неправда, нещирість, яка в документалістиці дуже відчувається. Я іноді бачу в документальних фільмах, як режисер рухав своїми героями, ніби маріонетками. Не хотілося так робити.


У нас був момент глухого кута, коли ми зробили ставку на певних героїв і планували фільм як груповий


Коли ми зрештою приїхали до цієї сім’ї в гості, усе склалося буквально за день. Було відчуття влучання в ціль – класні герої, які дійсно захоплені тим, що вони роблять. Мене цікавила ідея того, що люди намагаються знімати кіно в таких обставинах. Я зрозуміла, що для мене це було щось особливе, що може бути в нашому фільмі. Коли ми побачили їхній дім, який насправді дуже кінематографічний, його географія, кольори, фактури, усі ці коти, музика…

– І підвал!

– Я дуже довіряю інтуїції нашого оператора Слави Цвєткова, він надзвичайно талановита людина. Він зазвичай мовчить, але, коли я бачу, що він гасне й потухає, я розумію, що ми ідемо кудись не туди. Коли ж у нього з’являється блиск в очах, я розумію, що все так. Коли бачу, що в нас обох загорілися очі, розумію, що ми на правильному шляху.

– Ось цей момент, коли ви знайшли героїв – як це було? Валентин Васянович («Атлантида») описує такі моменти як: «Я розумію, фільм склався». У вас було це відчуття, що пазл нарешті склався?

– Так, це було, коли ми провели перші два дні з героями. Пригадую, ще в перші дні Мирослава повела нас гуляти Красногорівкою, і це місто теж дуже сильно мене зачепило. Воно дуже кінематографічне, ніби поділене на паралельні виміри. У центрі пробиті будинки, але життя ніби абсолютно триває. А тоді відходиш на кілька кварталів і здається, ніби це Чорнобиль: життя зупинилося, трава вище коліна, навіть характер звуку зовсім інший. Стало зрозуміло – якщо ми проведемо достатньо часу з цими людьми, то зможемо зробити сильний фільм.

Це були сильні враження: цей будинок, ця мама, яка миттєво збила мене з ніг – я зрозуміла, що вона дуже крута героїня. Щоправда, у мене не вистачило розуму й досвіду відразу зробити ставку на неї. Адже вона насправді головна й центрова героїня цієї сім’ї. Але я ж думала, що знімаю фільм про дітей і гнула свою лінію довго, тож ми знімали переважно тільки дітей. Уже пізніше, на етапі монтажу, я зрозуміла, що мені не вистачає матеріалу про маму. Нам пощастило, що ми відразу знімали й монтували, відповідно – можна було щось виправити. Довелося рости, враховуючи власні помилки.


Нам пощастило, що ми відразу знімали й монтували, відповідно – можна було щось виправити


– Ви сказали, що Анна – це ключовий персонаж всієї історії. З одного боку, це історія про жінку, яка начебто уособлює сучасну Україну: багатодітна мати, яка сама виховує чотирьох дітей у прифронтовій зоні. З іншого боку, я розумію, що вам не хотілося робити її стереотипним образом матері-героїні. Як ви шукали цей баланс?

– Мені не довелося її робити, тому що вона була собою. Звісно, я як режисерка маю владу щось показувати, а щось ні; обирати, як саме я хочу представити свою героїню. Це постійне питання вибору: що залишити в тіні, а на чому сфокусуватися. Та я абсолютно щиро полюбила Аню, я нею захоплююся, тому мені не довелося на екрані ліпити неіснуючий образ. Водночас те, як я показую її у фільмі – це моя оптика, мій закоханий погляд. Можливо, інший режисер побачив би це по-іншому.

Я дійсно захоплююся тим, як вона сама не просто виховує дітей, а насичує їхнє життя важливими речами. І при цьому сама не забуває жити. Мене дійсно вразило, що діти принесли додому захоплення кіно, і Аня щиро його розділила. Вона завантажила якусь програму, почала монтувати відео, щось почала читати про драматургію.

Історіями саме таких людей мені й хочеться ділитися. Українці дуже різні, нам властиво себе жаліти, більше зосереджуватися на проблемах. Але поруч є безліч людей, які викликають у мене захоплення. Тим, як вони беруть у руки своє життя й не просто живуть, а примудряються йому радіти. Такі люди мені страшенно імпонують, саме про них мені хочеться розповідати. Словом, у нас з Анею все по любові [сміється].

«Магія кіно»

– Ви не робите на цьому зайвих акцентів, не даєте це в лоб, але у фільмі є окрема лінія про чари кіно. Ви знімаєте фільм у фільмі – як родина у прифронтовому будинку починає знімати кіно. І чи не єдине, що може відволікти цих людей від війни та постійних обстрілів, це процес залученості у створення фільму. Наскільки свідомим був цей вибір? Чи це те, що народилося у процесі знайомства з героями?

– Насправді мало що відбувалося усвідомлено, тому що я з тих режисерів, хто рухається навпомацки, довіряючи своїй інтуїції. Я далеко не завжди знаю, чому ухвалюю певні рішення. Уже з монтажем чи готовим фільмом я розумію, що ці рішення були правильними. Усі працюють по-різному, але з цим проєктом я довіряла своїй інтуїції.

По-перше, так вийшло, що цю тему обрали замість мене. Але потім, разом із цією сім’єю, я зрозуміла, що це дійсно щось особливе. Фільмів про сім’ї, які живуть у зоні війни, є багато. Що мені подобається – це те, що для цих людей кіно було способом розповідати історії про себе – і самим собі, й іншим людям. Це їхній спосіб не бути жертвами війни, а хоча б щось робити.


Я з тих режисерів, хто рухається навпомацки, довіряючи своїй інтуїції.


Я говорю всі ці розумні речі, але не сама до цього додумалася. Після виходу фільму я прочитала дуже багато критичних статей і коли побачила, що критики в цьому побачили, то сказала собі: «А, так ось, що ми мали на увазі». [сміється]

Мабуть, так ми й відчували, у цьому напрямку рухалися. Тому що в документальному кіно в тебе немає чіткого сценарію. Говорять, що сценарій пишеться тричі: спершу, коли ти уявляєш, про що буде цей фільм, потім у процесі, коли ти все змінюєш і, головне, народжується на монтажі.

– «Земля блакитна, ніби апельсин» – перший український фільм, який здобув нагороду на кінофестивалі «Санденс». Як ви думаєте, чому ця історія зрезонувала саме на найбільшому фестивалі незалежного кіно США? У мене є припущення, що важливим у цьому було захоплення у США кіно та його роллю, що виходить за межі культури. Найбільш грубі приклади – фільми, у яких кіно стає рятівною паличкою: приміром, тільки за останні десять років «Оскар» здобули «Арґо» Бена Аффлека та «Артист» Мішеля азанавісьюса.

– Я не знаю, чи справа саме в кіно, але мені здалося, що наша історія досить добре влучила саме в американську аудиторію, бо і на Sundance, і в Нью-Йорку глядачі дуже круто реагували: і сміялися з найменших жартів, і плакали...

Потім я читала відгуки, де наш фільм порівнювали з «Маленькими жінками», які під час війни, не чекаючи батька, усе тягнуть на собі; про те, що наші героїні – це така собі Скарлетт О’Хара, помножена на чотири. Я подумала, що є певна близькість, що ці героїні зрозумілі. Але досвід показав, що цей фільм відгукнувся не лише американській аудиторії, але й в різних країнах. Хоча ми навіть не підозрювали, що так буде.

– Крізь призму цього фільму здається, що ви вважаєте кіно чимось більшим, ніж просто рухомими картинками. У певний момент хороший фільм переходить у щось більше. Дехто навіть говорить про терапевтичний ефект кіно. Наскільки велику роль кіно ви побачили під час зйомок? І наскільки змінилося ваше сприйняття того, що взагалі може робити кіно?

– Я фанатка кіно. Я дійсно думаю, що кіно відкриває двері в паралельні світи. Я знаю, що ніколи не залишусь самотньою, поки маю можливість увімкнути якийсь фільм. Звісно, ця тема близька. Коли ми почали їздити в інші кінотабори, в Авдіїївку, я бачила цей дивний викривлений світ, коли ми зустрілися з дітьми, які виросли в часи війни. Війну вони сприймають як норму, як якусь нецікаву рутину, вони вже не реагують на звуки вибухів. Але для них кіно – це якийсь магічний світ. І коли ми за цим спостерігали, то всіх нас, дорослих, дуже плющило. Були моменти дикого сюрреалізму, поєднання непоєднуваного.

Наприклад, моє перше сильне враження – коли ми показували уривки кінокласиків. Діти дивилися Бертолуччі, аж раптом почалися вечірні вибухи. І вони взагалі не звертали на це уваги. Такі моменти били під дих: коли за вікном реальна війна, а діти не звертають на неї уваги.

Увесь цей табір «Жовтий автобус» і подібні ініціативи – це щось суперкруте, бо воно прочиняє двері цим дітям у паралельні світи. І кіно – це один із цих світів. Я дійсно вірю, що кіно може давати дуже багато, особливо в такі часи, які ми переживаємо зараз.


Я дійсно думаю, що кіно відкриває двері в паралельні світи


– Є ціла серія фільмів про українсько-російську війну, але останнім часом найбільш успішні фільми на цю тему – це фільми, які показують не просто війну, а долі конкретних людей. Умовно кажучи, не «Кіборги» чи «Позивний «Бандерас», а «Атлантида» чи «Погані дороги». Чому, на вашу думку, саме така перспектива на тему війни спрацьовує найкраще?

– Тому що триває вже сьомий рік війни, ми вже говорили про цю війну з різних боків. І дуже сильно змінюється градус того, як ми про це говоримо. Я суджу по собі, принаймні не в кіно, а в літературі: мені хотілося писати в перші два роки [війни], а потім, навпаки, захотілося більше мовчати, ніж говорити. Ставити більше запитань, ніж давати відповідей. Тому що високий градус патріотизму – це все одно небезпечна доріжка, на якій дуже легко схибити й заглибитися у спекуляції чи щось таке, що не пасує хорошому кіно чи літературі. З іншого боку, я бачу, що всі ми шукаємо способи, як про це говорити – і письменники, і кінематографісти. І це добре, бо є сотні різних голосів.

Головне – про це треба говорити, дуже важливо рефлексувати на цю тему. Усе змінюється, ми дуже швидко змінюємося, рефлексувати про це потрібно тут і тепер. Наше суспільство глибоко травмоване війною, слід говорити про це вголос. Лише так, проговорюючи вголос, ми можемо рухатися далі.

– також можна сказати, що Найкращі фільми про українську війну знімають жінки-режисерки: ваша стрічка, «Погані дороги» Наталії Ворожбит. Навіть при створенні «Атлантиди» Васянович розповідав, що склав фільм лише тоді, коли ввів у нього жіночого персонажа. Це тенденція? Якщо так, то чому так виходить?

– Я ще не бачила «Погані дороги», тож не можу висловитися з цього приводу. Щодо тендеції, то я не дуже вірю в цей метод «жіночих голосів». Це ж не залежить від гендеру, це залежить від того, хто та як уміє говорити на ці теми. Можливо, жіноча оптика в чомусь й інша. Я про себе знаю, що я дуже чутлива особа: легко сміюсь, легко плачу. Мабуть, тому й кіно мені хочеться знімати таким.

– І це саме можна сказати про «Землю блакитну...» та ваших героїв. Вони не бояться на камеру показувати свої емоції та щирі почуття. Це треба було побороти чи це відбулося органічно у процесі зйомок?

– Ні, просто ми знайшли одне одного. Вони такі. І я, певно, така. Документальне кіно створює контакт між режисером і знімальною групою та героями. Тому від ступеня відкритості героя залежить дуже багато, особливо якщо йдеться про фільм-портрет.

Нам пощастило, тому й фільм вийшов таким. Ця сім’я дуже відкрита, вони від початку з великою симпатією ставилися до ідеї того, що будуть у кадрі. І вони майже моментально відкрилися. Мабуть, по-перше, через те, що вони хоч трішки, але знали, що таке процес зйомок. По-друге, їм самим це було цікаво. По-третє, вони просто такі: вони дуже швидко стали собою [у фільмі], не боячись сміятися, сваритися та плакати. Мене це дуже підкупило.

Але для того, щоб зловити ці справжні моменти, треба було провести дуже багато часу з людьми. Приїхати на тиждень і відразу встановити контакт не вийде. Ти маєш розуміти, що доведеться провести тривалий час разом із людьми для того, щоб вони перед камерою були справжніми. Принаймні цей досвід у мене був такий.


Нам пощастило, тому й фільм вийшов таким


– Але все одно є різниця між героями, коли вони в кадрі внутрішнього фільму й коли вони поза кадром. І це якраз свідчить про те, що вони чітко розуміють різницю між кіно й реальним світом.

– Так, у них є свої певні уявлення... Це й хотілося зловити. Хоча для нас найсильнішим досвідом був день, у який вони вперше брали інтерв’ю одне в одного. Коли вони вирішили, що зніматимуть фільм у цьому форматі, я відразу зрозуміла, що це для нас велика удача. Не хотіла в нашому фільмі мати формат talking heads, але, з іншого боку, мені страшенно хотілося поділитися з глядачами тими історіями, які чула в цьому домі. Я думала, як же це зробити. І врешті зрозуміла, що до цього можна підійти по-іншому – спостерігаючи за тим, як вони розповідають ці історії одне одному.

Звісно, для нас це була удача. Коли вони перед камерою почали ставити одне одному запитання – фактично вперше почали говорити на непрості теми. До цього і з нами, і між собою, говорячи про травматичні досвіди, вони постійно сміялися. І я розумію, що це був такий механізм захисту. Наче нічого серйозного й не сталося: пів року спали в підвалі, міна прилетіла у двір сусідів. Вони й із нас постійно сміялися, коли ми були обережні, перевіряючи, де можна знімати, а де не можна, бо там же свої правила гри.

Але коли почали говорити про всі ці речі [на камеру], то стали плакати. Я дивилася на Аню, коли вона слухала своїх дітей, і в мене було відчуття, що ми бачимо щось суперсправжнє. Це так і було. Ми були свідками цього особливого кульмінаційного дня. І для них, і для нас. І у фільмі він зрештою теж став кульмінацією.

– І це народилося саме на екрані під час зйомок, завдяки інструментам кіно.

– Так. Хтось говорить, що наше кіно стало певною терапією для героїв. Я не знаю, чи це справді так. Але мені хочеться вірити, що всі ці досвіди дали більше, ніж забрали, що вони дали їм щось хороше. Тому що з часом це дуже корисно – щиро поговорити одне з одним про страхи, мрії й загалом речі, про які ми чомусь дуже часто мовчимо.

Кіно та література

– Наскільки я розумію, ви зараз не прив’язуєтеся до літератури чи кіно. Як вибираєте історії, які хочете розповісти? Коли ви читаєте сценарій або чуєте про якусь історію, за якими критеріями ухвалюєте рішення: «Про це можна написати книгу», «Про це можна зняти фільм»? Це окремий перелік критеріїв на зразок візуальності історії чи просто відчуття?

– Я людина, яка реагує на імпульси. Просто повинно щось йокнути. Нещодавно в мене був момент, коли я сиділа на знімальному майданчику та в один момент вигадала, про що хотіла б написати наступний сценарій повного метру. Я не знаю, як це спрацювало, у мене просто склався пазл. Виникла конкретна ідея, я побачила початок наступного фільму, побачила його в усіх деталях, і зрозуміла, як можу побудувати всю історію. Але як це відбулося – я не знаю. Мабуть, на зіткненні якихось образів, візуальних чи словесних, тебе раптом наздоганяє якась знахідка. І все сталося.

Також я дуже неорганізована людина. Для мене важливі дедлайни. З новим фільмом, якби не [продюсер] Вова Яценко, який дав мені місяць на написання сценарію, я б ще п’ять років сиділа й не наважувалася на повний ігровий метр. Тому мені важливо, щоб за мною було сильне плече, яке мене підстраховує та вчасно дає мені обмеження. Інакше я можу дуже довго розкачуватися. А коли я знаю, що в мене є місяць, то напишу сценарій.


Виникла конкретна ідея, я побачила початок наступного фільму, побачила його в усіх деталях, і зрозуміла, як можу побудувати всю історію


– Зараз ви закінчуєте зйомки першого ігрового фільму. Як досвід документального кіно допомагає вам у цьому проєкті?

– Я змінилася після досвіду документалістики. Ігрове кіно я давно хотіла, але не могла наважитися. Та з цим проєктом відчула в собі певні сили, мені вдалося по-новому налаштуватися на процес.

Спочатку мене дратувало те, що в команді [ігрового фільму] настільки багато людей. Я звикла, що нас троє, ми тихі непомітні ніндзя, які вміють швидко реагувати, вистрибувати із засідки й ловити мить. А коли вас десятеро чи 40–50, то спершу ламає страшно. Хотілося відсунути цих усіх людей із майданчика подалі [сміється]. Але потім я звикла, тому що все одно ігрове кіно – це командна гра. Ти не можеш бути самітником, бо кожна людина від себе щось дає. Тут головне – тримати ніс за вітром і від кожної людини брати щось, що вона може запропонувати.

У чому мені точно допоміг досвід документального кіно, так це в роботі з акторами. Я зрозуміла, що терпіти не можу зайві репетиції. У нас усі репетиції на майданчику відбувалися в режимі зйомки, бо іноді найбільш живі речі відбуваються лише тут і зараз. Кілька дублів і все, магія зникає. Звісно, в ігровому кіно не завжди виходить вхопити живе з першого дубля. Ти маєш побудувати кадр так, щоб склалися всі дублі, технічні речі, рухи камери тощо.

Я знаю, що всі режисери працюють з акторами по-різному. Наприклад, читала в інтерв’ю Васяновича, що він робив безліч репетицій із непрофесійними акторами. У мене трохи інший досвід, тому що у фільмі, який я зараз знімаю, є і професійні, і непрофесійні актори. І всі вони дуже різні, до кожного потрібен свій підхід. Думаю, що головне – це вибір актора, це найважливіший вибір.

Наприклад, певним акторам я даю багато можливостей імпровізувати. Особливо, якщо йдеться про дітей і підлітків. У новому фільмі знявся мій син, йому десять років і, звісно, про жоден професійний підхід до зйомок не йдеться. Він – людина імпровізації, і якщо ти даєш йому можливість спробувати щось зробити по-своєму, то народжуються нереальні справжні речі. Щойно ж йому доводиться повторювати репліки, написані кимось іншим, магія зникає.

Певні актори вразили мене своєю професійністю й тим, як можуть одні й ті ж речі робити по-різному, з різними відтінками. Тут моїм режисерським завданням було визначити, який відтінок потрібен нам для загального пазлу та просто їх скерувати. А комусь із наших акторів, навпаки, імпровізації нічим не допомагали й треба було дуже чітко ставити завдання, крок за кроком.

– А пан Юрій [Іздрик] з якого типажу?

– Пан Юрій мене вразив. Я вважаю, це наша суперудача, що наш фільм відкриє в українському кіно Іздрика-актора, бо він великий молодець. Але він теж найкраще почувається тоді, коли може бути собою, коли може імпровізувати. Зрозумівши це, я вже відштовхувалася від його природи. Багато в чому змінила написаного героя під нього, тобто наш Фелікс став не зовсім таким, яким був на початку. Але Іздрик зробив його значно цікавішим. Я дуже задоволена роботою з Іздриком. Окрім того, що він теж із задоволенням і відданістю шукав разом зі мною, як можна зробити різні сцени, він ще й виявився несподівано супердисциплінованою людиною. Готова тепер йому співати нескінченні оди [сміється].


Моїм режисерським завданням було визначити, який відтінок потрібен нам для загального пазлу та просто їх скерувати


– Є шаблонна фраза про те, що в документальному кіно тебе ведуть герої, а в ігровому ти сам диктуєш темп й історію загалом. Від цього було простіше чи складніше? Як ви порівнюєте ці два досвіди?

– Ігрове кіно – це теж живий організм. Воно було задумане якимось одним, на майданчику виростає зовсім іншим, а що буде на монтажі – я навіть не знаю.

Насправді на цьому етапі я ще не знаю, яке кіно зняла. Причому в мене ще й ставлення змінюється: іноді здається, що все пропало, я впадаю в паніку, а потім сяду, подивлюся матеріал, і він мені подобається. І починаю думати: «А чому ж тоді панікувала на майданчику?»

Це ще треба знати мене: у мене дуже стрибають настрої. Певно, це нормально, тому що це жива матерія. Просто в документальному кіно вона ще живіша, бо все відбувається плюс-мінус у режимі одного дубля й найбільша майстерність режисера полягає в тому, щоб вчасно реагувати й ловити миті чогось найсправжнішого. Бувають сцени, коли на твоїх очах народжується щось непередбачуване, і вся група це відчуває. А буває, що воно тобі не йде. Бувають кадри, які просто не виходять і все. Ти якось із цим маєш змиритися та підстрахувати себе й акторів, щоб вийшло так, щоб не було соромно за кадр.

– Знову ж таки, вам дуже пощастило з героями «Землі блакитної», але чи було відчуття, що у вас більше контролю над тим, як розвивається історія в ігровому кіно?

– Звісно, тут я можу контролювати дуже багато й маю право на це, тому що в документальному кіно найбільшими випробовуваннями для мене було це відчуття відповідальності за те, що ти знімаєш живих людей. Іноді дуже кортіло влізти в їхнє життя, хотілося щось спровокувати, повести їх в бік, який був би найбільш вигідним для фільму. Але, якщо ти робиш такі речі, ти порушуєш невидимі межі дозволеного. Хоча кожен документаліст сам вирішує, де ці червоні лінії, я для себе у процесі робила висновки, що не можу вести героїв туди, куди мені вигідно. Я маю, навпаки, підлаштовуватися й орієнтуватися на те, як насправді це відбувається з ними.

В ігровому кіно я дійсно маю значно більше свободи, мене не мучить совість, я можу змінювати все, як хочу: сценарій, репліки, що завгодно. Тому що тут інші правила гри, це вигадана реальність, ми маємо право робити її такою, як нам заманеться.

– Хоч і засновано на власному досвіді Артема [Чеха], але все одно це фікшн.

– Так. Є, звісно, якась художня література чи кіно, які один в один переносять у життя. Але абсолютно все опрацьовується, охудожнюється. І найголовніше те, що ми маємо на це право.


В ігровому кіно я дійсно маю значно більше свободи, мене не мучить совість, я можу змінювати все, як хочу


– Я не можу не запитати про історію вашою відмови від звання заслуженої діячки мистецтв України. Ви пояснили рішення в пості на Facebook, але я запитаю про мотивацію, тому що ви назвали ключовою причиною відмови те, що зняли лише дебютний фільм. Чому, зрештою, ухвалили це рішення?

– Усе спрацювало в комплексі. Я весь день ходила й думала про те, що відбулося, бо я насправді не чекала нічого подібного. Намагалася поміряти на себе слово «заслужена», і це не викликало нічого, крім скептичної посмішки. Тому що звання «заслужені» чи «народні» асоціюються з пережитком радянщини. Думаю, ця система нагородження у принципі застаріла. Напевно, потрібно шукати нові форми заохочення й нагородження. У мене щось йокнуло, стало ясно, що це не для мене, що я не можу й не бачу себе в цій ролі. І все. Так у мене завжди все й відбувається.