Інтерв'юБюджет Українського культурного фонду хотіли зрізати вдесятеро. Чому важливо, що цього не відбулося

Суттєво скоротити фінансування культурної сфери пропонували в першій версії державного бюджету на 2020 рік. Наприклад, держфінансування Українського культурного фонду хотіли скоротити майже вдесятеро – з 700 мільйонів гривень до 74 мільйонів.

«Завдяки спільним зусиллям державних інституцій і громадськості нам вдалося зберегти більшу частину бюджету», – розповідає виконавча директорка УКФ Юлія Федів. Так фонд, створений для диверсифікації державного фінансування культурно-креативної сфери, зможе реалізувати протягом року приблизно 300 проєктів.

The Village Україна запитує у керівниці УКФ, як фонду вдалося відстояти фінансування, на що планують виділити кошти протягом наступного року та як УКФ хоче побудувати систему, що не залежатиме від державного фінансування.

Підтримай The Village!

Donate

– Наскільки рішення про скорочення фінансування вплине на плани УКФ? Як фонд буде працювати в нових реаліях?

– На щастя, завдяки спільним зусиллям державних інституцій і громадськості нам вдалося зберегти більшу частину бюджету. Якщо раніше в нас хотіли забрати майже все, залишивши лише 74 мільйони гривень із 700, то врешті вдалося зберегти до 400 мільйонів. З них на підтримку проєктів – приблизно 330 мільйонів.

Відповідно, цьогоріч ми можемо підтримати понад 320 культурно-мистецьких проєктів. Це велика інвестиція в культурно-креативну галузь, особливо в час, коли більшість представників сектору не мають можливості отримувати дохід. Наша грантова підтримка дозволить не лише якісно реалізувати проєкти, а й допоможе підтримати та зберегти галузь у непрості часи.

Ми проаналізували проєкти, які потребують фінансування, з погляду реальності проведення в умовах карантину та невизначеності щодо відновлення міжнародних транспортних сполучень. На рішення наглядової ради ми, як дирекція, винесли три пропозиції [щодо оптимізації]. По-перше, відмовитися від підтримки проєктів, що стосуються міжнародної мобільності або участі в міжнародних подіях, які скасовують чи відкладають через COVID-19. По-друге, подієві ініціативи, на зразок фестивалів, резиденцій і будь-яких навчальних форматів – ми закликаємо перевести в онлайн-формат. По-третє, скорочення бюджетів кожного проєкту, запрошеного на переговорні процедури, щонайменше на 10%.

– Частину проєктів УКФ фінансуватиме частинами й поетапно – частину активностей – 2020-го року, а решту – згодом. Чи не завеликий це ризик? Якщо, наприклад, наступного року щось зміниться з фінансуванням чи здатністю організаторів провести подію?

– До кожного заявника ми використовуємо максимально індивідуальний підхід. Ми проводимо консультації з кожним із потенційних грантоотримувачів, розглядаємо проєкт і його реалістичність у нових умовах. Рішення ухвалюємо лише за умови, що певний результат ми отримаємо вже цьогоріч. Приміром, відкриття експозиції не передбачає значних фінансових витрат, у кошторисах це зазвичай займає 10–15% загальної вартості проєкту. Власне, ці 10–15% УКФ не може покривати через ризики, що карантин може продовжитися до кінця року, через ризики другої хвилі епідемії восени. Але 90% фінансування йде на створення експозиції.

Фонд, своєю чергою, перевіряє цей результат: наскільки готова експозиція до відкриття для відвідувачів. У такому разі ми розуміємо, що гроші пішли на конкретний результат – виставка готова. Витрати на відкриття, на жаль, не можуть бути покриті УКФ. Тому, приміром, у 2021 році заявник відкриває виставку для відвідувачів, уже без підтримки фонду. Тобто ми фінансуємо продакшн, а не власне відкриття.

Інший приклад – репетиції, освітні проєкти, дослідження тощо – усе це можна робити в час карантину й за підтримки УКФ. До того ж заявник підписує гарантійний лист про те, що його проєкт буде презентовано громадськості у 2021 році. Або ж презентація проєкту відбудеться за допомогою онлайн-засобів: наприклад, відеозапис вистави чи презентація в мережі. Повноцінну презентацію ж можна провести у 2021 році й не за кошти фонду. Усе це ми вирішуємо під час індивідуальних перемовин із заявниками.

– На якому етапі загалом цей процес?

– Ми протягом тривалого часу чекали на рішення Верховної Ради щодо бюджету, тому лише нещодавно ми перейшли до онлайн-зустрічей із заявниками та переговорів у Системі управління проєктами, за якою працює конкурсний добір. Власне, тому ми відтермінували оголошення переможців на червень. Упродовж травня ведемо перемовини, ухвалюємо рішення щодо переформатування, погоджуємо проєкти з Наглядовою радою. У червні будемо розуміти, скільки проєктів врешті-решт вдалося зберегти. Обов’язково можна буде долучатися до проєктів за підтримки УКФ, про які будемо інформувати на наших ресурсах.

– Як фонду вдалося відмовити владу від суттєвого зрізання бюджету? Ви згадували про чинник громадськості. Наскільки він був важливимв ухваленні рішення про фінансування?

– Якби не було жодної реакції від УКФ, Українського інституту, Інституту книги, представників культурно-креативної спільноти, рішення про скорочення бюджету, на думку тих, хто його ухвалював, було би правомірним. Мовчання було б свідченням згоди з тезою, що культура не на часі. Потім ми б побачили ухвалений бюджет зі зрізанням фінансування культури майже на 100%. Перший заклик до дії пішов від профільного комітету [Верховної Ради] з питань гуманітарної та інформаційної політики, ми вперше побачили інформацію про скорочення бюджету в публікації голови комітету в Facebook. Що теж досить дивно, бо ми б мали отримати цю інформацію офіційним листом: є пропозиція скорочення, просимо надати ваші коментарі. Але цього не відбулося.

Відповідно, ми з директорами інших культурних інституцій вирішили сформувати публічне звернення до комітету, Міністерства, Кабміну та Офісу Президента, наголосивши, що неприпустимо в часи кризи на 100% зрізати фінансування культури. Адже креативні індустрії – це майже мільйона робочих місць, 4% ВВП.

Потім до нашого звернення приєдналися 6 000 підписантів, які підтримали лист. Ми оформили його, як офіційний запит, і надіслали прем’єр-міністрові. Звернення [до влади] також оформили асоціації, профспілки, окремі лідери думок. Також ми отримали підтримку медіа. Спільні дії в інформаційному просторі вплинули на рішення Кабінету Міністрів і профільних комітетів парламенту. Спочатку суму збільшили не суттєво, врешті її зафіксували на позначці 400 мільйонів гривень для УКФ, приблизно 100 мільйонів на Інститут книги тощо.

Тому вважаємо, що інформаційна підтримка виконала свою роль – наше звернення було почуте. Це був дзвіночок – культуру варто зберігати, оскільки вона є важливою частиною економіки країни. Це треба взяти до уваги на майбутнє: спільнота не повинна замовчувати та сприймати такі дії як належне; навпаки – варто йти на діалог.

– Торік у бюджеті на УКФ закладали 700 мільйонів, а зараз – 400 мільйонів. На що фонд міг би використати ці 300 мільйонів?

– Насамперед – додаткові програми УКФ. Навесні ми планували запустити ще дві-три програми з підтримки галузі. Ця підтримка була б на часі в умовах кризи, як це використали в інших країнах. Приміром, схожий до нашого фонд підтримки культури Великої Британії запустив окрему цільову програму інституційної підтримки культурно-креативних індустрій. У Німеччині виділили 50 мільярдів євро на підтримку культурної сфери в умовах COVID-19. Тому [ці 300 мільйонів] могли стати додатковою програмою підтримки галузі, переформатовані в умовах пандемії. Ми зберегли фінансування переможців конкурсних програм, але не можемо собі дозволити додаткові програми. Це значна втрата.

По-друге, ми завжди залишаємо певний люфт на випадок, якщо велика кількість проєктів набирає високі бали, для підтримки якомога більшої кількості культурних діячів та інституцій. Якщо раніше ми планували підтримати 400–500 проєктів, то тепер – 300–320. Це втрата можливих інвестицій у галузь. Адже запит цьогоріч прийшов на 3 мільярди гривень. А тепер у нас навіть не 700 мільйонів, а 400, з яких 16% – на операційну діяльність і роботу експертних рад фонду.

Окрім того, ми відмовилися від частини заходів, які планували в межах операційної діяльності. Ми планували серію тренінгів в усіх регіонах України, а також серію координаційних зустрічей для представників різних секторів культури та мистецтва, разом зі стратегічними сесіями за участі міжнародних спікерів. На цьому теж будемо заощаджувати, частково перейдемо в цифровий формат.

– Я розумію, що це окрема історія, але нещодавно ми записували кінопродюсера Володимира Яценка, він поділився враженнями про те, що 2019–2020 роки можуть стати або піком, або закінченням певного етапу в українській культурній сфері. Зрозуміло, що за останні п’ять років державне фінансування культурних проєктів суттєво зросло, а зараз обставини будуть іншими. Чи є зараз відчуття занепокоєння, що це дійсно міг бути пік?

– Звичайно, скорочення фінансування негативно вплине на динаміку галузі. Я згодна з Володимиром, це дійсно була висхідна траєкторія розвитку, не лише аудіовізуального сектору, а й інших галузей культури. Ми це бачимо за динамікою заявок, які надходили УКФ, і за їхньою якістю.

З кожним роком якість проєктів зростала, збільшувалася їхня кількість із регіонів. Це важливо, бо ще п’ять років тому на ринку було 5–10 гравців, які постійно отримували підтримку – і від держави, і від міжнародних партнерів. Зараз ми бачимо дуже широке конкурентне поле, дуже багато нових цікавих гравців; вони з’явилися за останні п’ять років саме завдяки активній підтримці держави.

– Можете назвати кілька прикладів? Про кого саме йдеться?

– Можу говорити про динаміку заявок УКФ. Коли ми починали роботу у 2018 році, були скептики, які казали, що запуск фонду нічого не змінить, що державне фінансування будуть отримувати тільки державні організації та великі інституції, які вже давно підтримувалися профільним міністерством, а не незалежні гравці сектору. Однак, за статистикою за 3 роки, 80% заявників – це саме громадські організації, креативний малий і середній бізнес і самозайняті митці. Тільки 20% заявників є державними музеями, бібліотеками чи комунальними закладами. Це свідчить про зростання активності громадського сектору.

Наприклад, раніше основними заявниками на державне фінансування були державні театри. Ніхто не знав, що в нас є незалежний театр. Та зараз значний відсоток [фінансування УКФ у секторі] – це незалежні театри в різних формах, хай це буде ФОП, ТОВ чи ГО. Приміром, Nova Opera і «Дикий театр» – активні заявники, які роблять круті проєкти не лише державного значення, а й міжнародні копродукції з театрами Німеччини, Бельгії та Канади.

Так само й із візуальним мистецтвом. Раніше основними заявниками були державні та регіональні музеї. Зараз серед заявників багато приватних галерей, відкритих просторів і незалежних митців, що створюють експозиції без прив’язки до фізичного простору. Те саме й із медіаартистами: УКФ уже підтримав близько десяти медіаарт-виставок і резиденцій. Наприклад, Frontier VR Art Festival, що відбулася торік, або Artefakt на Річковому вокзалі. Тож дійсно велика кількість нішевих ініціатив була реалізована завдяки підтримці УКФ і міжнародних грантодавців. Ще років п’ять тому ми про це не могли й мріяти.

Звичайно, зараз триває криза. Ми не знаємо, як буде формуватися бюджет надалі, які кошти будуть заплановані на 2021 рік. Головне, щоби вони були принаймні на рівні 2020 року до секвестру бюджету. Бажано, щоби державне фінансування щороку зростало, тому що екосистема культури буде наповнюватися новими активними гравцями та інновативними ідеями. Ринок тільки починає розвиватися.

До того ж підтримка вкрай важлива для невеликих гравців, для самозайнятих митців, тому що вони можуть зійти з ринку, якщо втратять це фінансування. У такому разі можемо знову зіштовхнутися з монополізацією галузі державними й комунальними установами, а незалежний сектор або перекваліфікується, або піде в тінь.

– Ви згадали про «Дикий театр». Можете назвати ще кілька прикладів, які можна назвати історіями успіху УКФ?

– Із 700 проєктів, які ми вже підтримали за минулі два роки, це, приміром, анімаційний серіал «Книга-мандрівка. Україна» від агенції Green Penguin. Знову ж таки Artefakt – як приклад медіаарту та розвитку критичного мислення й боротьби із fake news. Також можна виділити інклюзивні проєкти, адже УКФ був першою українською інституцією, що запровадила у сфері мистецтва програми з інклюзії, а саме підтримку митців з інвалідністю та адаптацію контенту під потреби людей з інвалідністю.

За останні 3 роки ми підтримали створення, приміром, тифлоперекладів кінофільмів, видання на зразок комікса Blindman для незрячих дітей. Також можна назвати проєкт «Знак» від колективу «У,Н,А» та Ist Publishing з аналізом графічних знаків України – круте фахове видання. Книга Аліси Ложкіної «Перманентна революція. Мистецтво України ХХ – поч. ХХІ ст.» про історію українського мистецтва, яку вже переклали кількома мовами. Проєкти «Мистецького Арсеналу» про українських митців Параску Плитку-Горицвіт, Олега Голосія. Zelyonka Fest, як фестиваль сучасного танцю, адже незалежний сектор танцювального мистецтва також потребує підтримки держави.

– Як ви оцінюєте ефективність проєктів? Адже в культурній сфері це зробити складніше.

– У нас працює команда з п’яти фахівців, які проводять аналітику ефективності проєктів. Паралельно відділ комунікацій створює архів проєктів, який не лише працює як база даних, а й показує їхню динаміку. Окрім того, кожен із заявників заповнює моніторингову анкету ефективності, в якій вказує показники реалізації проєктів і плани щодо сталості в майбутньому.

Наприклад, ти отримав кошти, а тоді прозвітував: виставу відвідали 10 тисяч людей, у ЗМІ вийшло 10 тисяч публікацій тощо. За рік ми знову робимо опитування про динаміку – що було із проєктом за наступний рік. Та сама кількість відвідувачів чи зменшилася? Працює вебсайт, який ви запустили, чи ні? Похибка на непродовження проєктів – не більш ніж 10%.

– У будь-якому разі ми бачимо тенденцію щодо скорочення державного фінансування культури. Це точно вже не на один сезон, це може затягнутися. До чого ви, як інституція, готуєтеся?

– Ми вдячні тим, хто готував закон про Український культурний фонд, бо, за ним, нам дозволено поповнювати бюджет не лише державним коштом, а й з інших джерел. У 2019 році ми розробили стратегію фандрейзингу, тобто залучення коштів через інші канали. Якщо УКФ буде залежний суто від державного бюджету, ці коливання можуть негативно впливати на спільноту, і ми це розуміємо.

Відповідно, станом на початок 2020 року ми маємо три спільні програми, які фінансуються й бюджетними коштами, і коштами інших держав. Ми хочемо продовжувати цю практику залучення коштів через спільні грантові програми. Зокрема, в одній програмі співпрацюємо зі США через фонд USAID, ще в одній – з Німеччиною. Своєю чергою, інклюзивна програма, про яку я згадувала раніше, – це спільний проєкт із «Британською радою» в Україні. Також нещодавно УКФ став членом міжнародної мережі культурних фондів, до якої входять понад 100 фондів культури, вивчаємо їхні методики та стратегії розвитку.

Окрім того, ведемо перемовини зі «Спільнокоштом», плануємо запускати спільну програму, що передбачає частково фінансування УКФ, частково фінансування краудфандингом. Окремо працюємо над тим, щоби реалізувати проєкт, за яким підтримку могли б отримати проєкти, що пройшли конкурсний відбір, але не змогли отримати достатньо коштів від УКФ. Це може відбуватися за системою краудфандингу або B2B-пітчингів, до яких можна буде долучати інвесторів із великого й середнього бізнесу. Це також спосіб диверсифікації фінансування та донорів, це може дозволити розвивати в Україні інститути благодійництва й меценатства. Тож УКФ не просто думає про цей напрямок, а вже активно в ньому діє. Прикладом цьому є також співпраця з «Фондом Загорій» і «Зенко Фундацією».

– Чи є можливість приблизно оцінити, яку частку у фонді складають недержавні кошти? І до якої позначки треба її довести, щоби забезпечити сталий розвиток фонду?

– Наразі цей відсоток незначний з об’єктивних причин – фонд працює лише протягом двох із половиною років. Думаю, це приблизно 10% – з іноземними донорами та приватними інвестиціями. Бажано, аби з роками ця частка зросла щонайменше до 50%. Тобто половина з державного бюджету, половина – через фандрейзингову стратегію фонду.

Це був би гарний формат суспільного фонду, який фінансується державою, але має й інші механізми отримання коштів. Адже держава повинна набувати авторитет надійного партнера; маю надію, що ми до цього доростемо. Усвідомлюючи ж, що проєкти пройшли державний аудит, бізнес міг би відповідати за їхній супровід. Практика приватно-публічного партнерства – це класний зразок, який використовує багато інших держав.

– Ви згадували про членство УКФ у міжнародних проєктах, як ще співпрацюєте з подібними закордонними організаціями?

– Нещодавно ми стали членом Європейської мережі культурних центрів і Європейської мережі творців культурних політик і культурних менеджерів, а також мережі резиденцій. Ми обрали шлях інтеграції в міжнародні мережі, щоби через це проторувати дорогу українським культурним діячам.

Це важливо, тому що раніше Україна не була дотичною до ухвалення рішень, що стосуються європейської культурної політики. Оскільки зараз Україна стає повноправним членом цих організацій, ми визначаємо формування міжнародної культурної політики, ми, як держава, набуваємо суб’єктності. Власне, це перша функція УКФ.

Друга функція – допомагати українським митцям інтегруватися у глобальний культурний контекст. Наприклад, ми створили сайт з українськомовною та англомовною версіями, який містить аналітику за секторами української культури. Усім закордонним партнерам даємо підписку на сайт, а українські діячі культури можуть приєднатися до нашої бази даних, яка також доступна за кордоном.

Окрім того, ми є членом «Креативна Європа», до якої входить 41 країна. У нас уже понад 30 підтриманих проєктів, там також є пошуковики та бази. У такий спосіб ми синергуємося з Українським інститутом, основною метою якого є розвиток культурної дипломатії.

– Окремо хотіли запитати про програму «Культурні столиці». Розуміємо, що реалізацію проєкту відклали на 2021 рік. Але якою є мета проєкту? У чому його цінність для Маріуполя та Славутича, які здобули перемогу в конкурсі?

– З одного боку, дійсно шкода, що програму довелося відкласти на 2021 рік. З іншого – це може бути й плюсом. Коли ми планували програму й обговорювали її концепцію, розглядали два варіанти: оголошувати її та відразу визначати переможців або робити це за прикладом європейських країн, де переможців оголошують на наступний рік. Об’єктивні обставини врешті змусили нас перейти до другого варіанту й оголосити переможців «Культурних столиць 2021». Для обох міст це можливість використати рік на підготовку.

Основна мета програми – звернення уваги місцевої влади на те, що в культуру варто інвестувати. Маємо надію, що статус культурної столиці змусить владу міста виділяти гроші на культуру не лише в рік, коли його називають столицею, а й надалі. Так би мовити, виробити безумовний рефлекс інвестувати в культуру. Ще одна мета – розвиток внутрішнього туризму. Це не тільки про економіку, а й про об’єднання країни: люди мають розуміти, як живуть їхні сусідні області, Схід має розуміти, як живуть на Заході, а Північ – на Півдні. Це таке зшивання країни.

– І особливо в умовах коронавірусу, коли внутрішній туризм матиме ще більше значення.

– Так, і ми маємо надію, що статус культурної столиці спричинить ефект метелика – зокрема, посприяє розвитку туристичного, ресторанного та готельного бізнесу. Це дозволить, завдяки культурі, висвітлювати українські великі та малі міста на мапі країни. Аби всі їхали не лише до Києва, Львова, Одеси та Харкова, а й в інші міста. Міністерство інфраструктури, своєю чергою, подумає, що треба покращити залізничне сполучення. Можливо, на порядок денний вийде питання внутрішніх авіаперевезень. Статус культурної столиці міг би посприяти тектонічним зсувам у розвитку українських міст.

– Що на практичному рівні означає статус культурної столиці? Тобто фактично це великий грант на серію культурних подій у місті?

– Фактично завдання міста – розробити план розвитку всіх секторів культури та мистецтва на рік. Наприклад, Маріуполь, як велика культурна столиця, розробив план на 12 культурних подій протягом року. Зокрема, це події у сфері книговидання та літератури, перформативного мистецтва, аудіовізуального мистецтва тощо. Упродовж року люди різного віку та соціального статусу зможуть відвідати в Маріуполі літературний фестиваль, артрезиденцію, масштабний перформанс тощо.

Окрім того, це дозволяє на тривалий час залучити до міста митців – не на день-два, а на пів року-рік. Це може збагатити культурне життя міста. Це має особливе значення саме в Маріуполі, як у місті, яке потребує включення в загальноукраїнське культурне життя. Плюс, запровадження конкурсу національної культурної столиці ще на крок наближає Україну до програми Європейських культурних столиць і відкриває нашу державу світові.

Інтерв'ю: Ярослав Друзюк, Андрій Баштовий