Підсумки року 20197 найкращих альбомів 2019 року

Один із головних реперів сучасності − Tyler, The Creator − зрозумів, що хіп-хопу стало забагато. Купа «лілів», «асапів» та інших клонів заполонили ринок, тому потрібно робити щось неочікуване, наприклад, створити окремий світ своїм альбомом IGOR. У ньому майже нічого не лишилося від репу та хіп-хопу: це яскрава суміш різних музичних напрямів і жанрів, у якій з легкістю можна потонути. Що ми й зробили 2019 року.

Нік Кейв для мене − це щось особливе, чим насправді не хочеться ділитися. Коли ти слухаєш цей альбом, то відчуття, що він створив його тільки для тебе, ніхто більше не заслуговує цієї глибини. Його тембр, мов колискова для душі, вібрації цього голосу розслаблюють кожну клітину тіла, а музика вводить у стан медитації. Для мене це щось важливе та усвідомлене, що неможливо передати словами. Його потрібно слухати на заході сонця, сидячи у кріслі й насолоджуючись музикою.

Мені дуже імпонує все, до чого торкається Том Йорк, тому альбом Anima не став винятком. Крім самої музики, особливо вражає те, що супроводжувало вихід платівки: короткометражка для Netflix, майстерно знята Полом Томасом Андерсоном, рекламна кампанія із загадковими постерами та дзвінками у вигадану Anima Technologies. Для мене одна з ознак хорошого релізу − коли вмикаєш першу пісню і хочеш дослухати весь альбом до самого кінця. До речі, у вініловій версії є чудовий бонусний трек, якого немає у цифрі.

Попри те, що Ківанука випустив дуже особистий альбом, у ньому є натяки й на глобальні проблеми сучасності, зокрема на утиски темношкірих. Музично це ще й данина фанку, психоделіці та африканській музиці 70-х. У часи хіп-хопу як панівного жанру популярної музики саме такого нам бракує.

Цей альбом – золота середина: не дуже прості речі, які пояснюють зрозумілою мовою. Як на рівні текстів, так і на рівні аранжувань. Це рок-мейнстрим, який змушує слухача прислухатися до дрібниць, ловити спонтанні думки та напівтони. У We Are Not Your Kind вкладена вся життєва та професійна мудрість гурту. Недарма Slipknot із самого початку бачили цей альбом як «Сержанта Пеппера» (альбом The Beatles – ред.): тобто як концептуальний меседж, відісланий у світ. Ця енергія дуже відчувається у кожному треку.

До виходу цього альбому я щиро ненавидів Лану Дель Рей. Я, звісно, слухав кілька разів Summertime Sadness, але вся інша творчість викликала радше відразу. Ба більше, я був на її живому виступі, і це було жахливо.

Не впевнений, що вона й сьогодні вразить мене наживо, але Norman Fucking Rockwell – це видатна платівка. По-перше, вона майстерно зроблена з погляду саундпродакшену. Там нема нічого зайвого і водночас є багато відсилань і стилів. Усі вони вписані дуже тонко, акуратно, так, щоб нагадувати про себе, але не виходити на перший план.

По-друге, цей альбом схожий на великий американський роман, як порівняв Олександр Мамзуренко. Крізь призму власних переживань Лана розповідає історію сучасної Америки. Це дуже американська платівка від дуже американської співачки. Це як дивитися вестерн у 60-ті, тільки слухати альбом наприкінці 10-х.

Щоб оцінити рівень музики цього альбому, раджу послухати Venice Bitch і прекрасний кавер на джазовий стандарт Doin' Time. Цей альбом варто слухати уважно, вслухаючись у деталі. Як фоновий він просто не запам’ятається.