В рубриці «Де ти живеш» The Village Україна розповідає про незвичні та відомі будинки, а також про їхніх мешканців.

Історія цього будинку складна і сповнена протиріч. Першими жителями дому були працівники профільного відомства – міліціонери і їхні сім’ї. Дехто не прожив там довго, вже за два-три роки потрапивши під сталінські репресії. Архітектора будинку, П. Савича, чекала така ж трагічна доля. Тут жили і «чесні опера» і ті, хто брав по 50 рублів за кожну розстріляну людину. У 60-70-х роках тут з’явилась і радянська інтелігенція – вчені, викладачі. Сьогодні лише одиниці пам’ятають «міліцейські» часи, але історія дому продовжується.

У 2015 році мешканці почали боротьбу проти незаконної забудови у пожежному проїзді в дворі дому.

Фото: Діана Андруник

АРХІТЕКТОРИ: П. Савич

Житловий будинок працівників обласної міліції


АДРЕСА: вулиця Круглоуніверситетська, 2/1

Статус: пам’ятка архітектури місцевого значення

Роки будівництва: 1933-1935

Архітектурний стиль: конструктивізм

 Будинок працівників міліції на Бессарабці – представник стилю, який дослідник радянської архітектури Селім Хан-Магомедов називає постконструктивізмом.

Будинки цього стилю – перехідний етап від чистого конструктивізму 20-х до неокласичного стилю кінця 30-х. В «Міліцейці» ще зберігається конструктивістська горизонтальність – низькі, витягнуті вікна, розпластаність форми, при цьому вже з'являються «архітектурні надлишки» – парадні сходи на розі будівлі, декоративні елементи, які можна віднести до радянського варіанту ар-деко.

Кутова частина будинку, що виходить на Бессарабку, якщо так можна сказати, менш конструктивістська. Лоджії і вікна тут більш вертикальні, немає характерного для конструктивізму заокруглення, пластики.

Лев Шевченко

дослідник архітектури

Жителi

Віктор Степанович Новицький

72 роки, найстаріший мешканець будинку

 Я живу тут з самого народження – з 1944 року. Післявоєнний Київ.

Трамваю на Круглоуніверситетській вже не було, але рейки лежали ще довго. На вулиці Басейній був такий самий бульвар, як і на Тараса Шевченка. Бесарабський ринок ніби розділяв його на дві частини. На Басейній, щоправда, була барахолка. Батько там колись купив мені човник з паровим двигуном, який я запускав в рукомийнику.

Бесарабка була одним із найкримінальніших районів столиці. На місці сучасного Палацу Спорту був відкритий ринок – філіал Бесcарабського. Якщо ти йшов звідти додому з курочкою, то були великі шанси, що курочку додому ти не донесеш. Наш будинок завжди обходили стороною через його репутацію – тут жили працівники органів, яких районна шпана ненавиділа. Коли ми грали у дворі, у нас, дітей, частенько летіло каміння з сусідніх дворів.

Але мені завжди болить, коли люди кажуть, що перші мешканці нашого дому тільки й робили що розстрілювали людей. Так, то були страшні і важкі часи, але завжди були і хороші люди. Історія моєї сім’ї добре ілюструє, як дивно переплітались долі.

До війни мій батько займав посаду парторга київської робітничо-селянської міліції, жив у квартирі номер 4. У 1937 році закінчив школу міліції в Москві, а потім перевівся у Чернігів. В цьому ж домі у 10 квартирі жив його близький друг – генерал-майор Іван Клементійович Вольневич. Діло було у тому ж 37-му. Вольневич кликав батька назад в Київ працювати до себе, але водночас надійшла пропозиція продовжувати службу у Таджикістані. Тато вагався. Якось він подзвонив в кабінет Вольневича і каже: « Здравствуйте, а я хочу услышать товарища Вольневича». Незнайомий голос йому відповідає: «А вы кто будете?» Тато все одразу зрозумів. Він поклав слухавку і наступного ж дня підписав направлення в Сталінобад (Душанбе сьогодні, столиця Таджикістану).

 Здравствуйте, а я хочу услышать товарища Вольневича». Незнайомий голос йому відповідає: «А вы кто будете?»

На Вольневича написали донос, і того заарештували. Йому ще пощастило – не розстріляли, а згодом виправдали. В 60-х роках навіть показали сам донос. Чоловік, який його написав, був знайомим Вольневича і був ще живий, але важко хворий.

Якби батько раніше переїхав до Києва, його спіткала б та сама доля. У Таджикістані він познайомився з моєю майбутньою матір’ю. Її першого чоловіка теж репресували, а вона була змушена їхати далеко з рідного дому – жила до того на Алтаї.

У 1944 батька направили на звільнені території – так ми знову опинились у Києві. Отримали ту саму квартиру номер 10, де до арешту жив батьків друг – Іван Клементійович Вольневич.

В 30-х і 40-х роках за одну голову (за одну розстріляну людину) платили 50 рублів. У батька якось запитала жінка, що мешкала на нашій вулиці, чому б йому не взяти собі «пару голів». Той сказав, що йому вистачає і своєї зарплатні, а потім тиждень не виходив з дому, боючись, що його за такі слова заарештують.

В нашому будинку була гаряча вода і центральне опалення ще до того, як провели газ. Загальна котельня палилась вугіллям. У підвалах кожна сім’я мала місце, де зберігала дрова для плити і сухарі. Знаєте, страх голоду був у всіх, тому хліб не викидали ніколи – робили сухарі і зберігали «на чорний день».

З вулиці лишились два старі клени – їх садили тоді ж, коли побудували дім, у 1935 році. Подивіться на інші старі будинки вулиці. Так будували київські архітектори – всі дахи на одному рівні.

Контингент змінювався з часом – хтось помирав, а в квартиру заселялись нові люди, які не мали вже жодного стосунку до міліції, тому сьогодні лишилась лише назва і історія.

Оксана Миколаївна

Шарафутдінова, 89 років, геолог

 Знаєте, я належала до іншого прошарку суспільства – не до тих, кому платили за голову, а за чиї голови платили.

Народилась і жила у іншому районі Києва, а тут ми з 1975 року. З сусідами спілкувались небагато – трошки чужі ми були. Я – геолог, чоловік мій викладав в університеті. А почали ми спілкуватись, коли у нас трапилась ця історія з будівництвом – два роки тому. Ми почали разом відстоювати свій двір і будинок, всі роззнайомились, почали допомагати одне одному.

Володимир Хенгістов

31 рік, журналіст

 У 2015 році нам всім прийшли листи.

Там йшлось про те, що ми маємо пускати в свої квартири якихось незрозумілих людей, які ставитимуть гіпсові маячки на стінах. Розпочнеться будівництво і, якщо підуть тріщини, то без них жителі не зможуть отримати компенсацію. Нас це розізлило, про підготовку будівництва ніхто не знав. Виявилось, що на кількох квадратних метрах, замість пожежного проїзду, чиновник з Адміністрації президента планує збудувати 8-ми поверховий торговий центр. Тут і почалась наша боротьба.

Ми фізично блокували будівництво, не давали техніці проїхати у двір, перекривали вулицю. Паралельно провели колосальну юридичну роботу – дізнались, що майже всі документи на будівництво недостовірні. Через суд домоглися скасування дозволу на будівництво від міністерства культури, скасування дозволів від всіх інстанцій.

У кінці травня будівництво знову розпочалось. Вони відгородились парканом, розставили «тітушок» з собаками по периметру і розрили котлован, пошкодивши каналізацію будинку, а ще й підземна річка почала просочуватись наверх. КМДА завжди була ніби на нашій стороні, але забудовник мав судові рішення, які забороняли будь-які перевірки комунальних служб. Тільки після пошкодження каналізації, чиновники дійсно злякались. Нам сказали, що будинок може розвалитись у будь-який момент. МНС оголосило наш двір зоною стихійного лиха, а на таких територіях не діють жодні судові рішення, і комунальники мусять демонтувати будівельний паркан. Місто виділило гроші на ремонт території. Але перед цим ми пройшли півтора року судів, щоб це рішення було можливим.

Щоправда, забудовник подав в суд на нашу бабусю, якій, до речі, у бійці вони зламали руку, і вимагають 5000 гривень компенсації – вона їм будувати заважала. Ми почали самі два роки тому, без будь-яких знань і досвіду, а зараз маємо хороших юристів, розбираємось у законах і знаємо, як захистити себе і свій будинок.

Моя сім’я купила тут квартиру у 1994 році. Незважаючи на те, що це центр міста, компанія у дворі була абсолютно звичайна. Один мій друг з цього ж дому був сином чоботаря, явно не найбагатші люди. Такі ж хлопці приходили сюди з навколишніх дворів.

У будинку зверху жила сім’я баптистів, у них було 12 дітей. Двоє найстарших з них заробляли тим, що «гопували» на Хрещатику. В мене десь були їхні фото – такі сині джинси, білі кросівки. Шик 90-х.

Був у дворі ще один «гопарь», який до того ж приторговував наркотиками, але був затятим фанатом російської літератури. Особливо любив Солженіцина – на виступи до нього ходив, коли той приїжджав до Києва. І от він приходив до нас і починав з матом через кожні два слова розповідати нам, дітям, який Солженіцин «***єнний тіп», а «Архіпелаг Гулаг» – «просто ***датєйша тєма».

Тому, як розумієте, дитинство в 90-х всюди було однаковим – що в центрі, що в спальних районах. Тільки в метро ми не їздили майже.

Наталя Пилипенко

 Ось так виглядають конструктивістські квартири – високі стелі, малесенькі кухні. Стіни дуже товсті, але все одно сусідів чути, бо всередині дерев’яна перегородка.

У гостьовій кімнаті в мене багато картин – одна з Африки, а ту, що з квітами, намалювала моя близька подруга. Їй виповнилось 40 років і вона вирішила, що почне малювати.

Планування квартири не змінювалось. Єдине, що я зробила і про що жалкую, – замурувала вікно у ванній, яке виходило на двір. Ззовні воно, звичайно, лишилось – фасад я б не посміла змінювати, але коли робитиму ремонт наступного разу, обов’язково відновлю його і зсередини. Із часом ти вчишся і починаєш ставитись по-різному до одних і тих самих речей.

Найбільш цінна деталь цієї квартири – балкон. Він величезний, оригінальну решітку трохи довелось відновлювати від іржі. Ви не уявляєте, яке це задоволення – лежати вночі на цьому дивані і дивитись на місяць крізь балкон. Я навіть піддашок не могла зробити – як тут щось можна взагалі чіпати?! Не розумію чому люди склять балкони і позбавляють себе такого задоволення. До мене приходили із ЖЕКу і пропонували знижку на скління. Я їм кажу: «Дорогі мої, навіть якби ви мені заплатили, я б цього не зробила!» На першому поверсі ще пару років назад висіла стара табличка з радянських часів, де було написано про заборону скління балконів з вулиці – тільки ті, у кого вони виходили в двір, могли це зробити.

Я корінна киянка, все життя живу в центрі. Комунальники казали, що наш рідний будинок на Артема в аварійному стані і звідти треба виселятись, але він і досі стоїть, там тепер магазини, офіси і все в повному порядку. Коли переїхала, ми мало спілкувалися із сусідами. Часто я ходила в гості тільки до нашої бабусі. Тоді ще була жива її матір, а вона була найстаршою жінкою України. Народилась у 1901, а померла у віці 113 лише кілька років тому. І знаєте, вона мала таку пам’ять! Пам’ятала яке плаття вона одягала, коли ходила на концерти Маяковського, як відпочивала у Лівадійському палаці ще за царських часів.

А потім, коли почалось будівництво, ми і познайомились всі. Ходили разом на акції протесту, у суди. Тепер ми зідзвонюємось чи списуємось у фейсбуці щодня, ходимо в гості один до одного, допомагаємо. Ця ситуація нас багато чому навчила – ми створили організацію власників житла і тепер жоден клаптик прибудинкової території не може продати без підпису всіх мешканців. А в новорічну ніч вийшли всім будинком у двір і разом пили шампанське. Таке було вперше.

Тут жило і живе стільки цікавих людей – справжньої київської інтелігенції. Стільки історій тут трапилось, а хтось наївно думає, що після всього цього ми будемо купувати квартири в інших місцях, бо хтось хоче тут щось будувати. Ні-ні, вони не на тих напали.


P.S. 10 ЧЕРВНЯ 2017 РОКУ БУДІВНИЦТВО припинено. МНС ОФІЦІЙНО ОПЕЧАТАЛА БУДІВЕЛЬНИЙ ПАРКАН ЗА ДОЗВОЛОМ МІСЬКОЇ КОМІСІЇ З НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЙ.