Станіслав Чечко у 2015 році вступив на службу до Французького іноземного легіону. Це підрозділ французької армії, він заснований у 1831 році та складається з бійців, які мають високі кваліфікації. Його особливість у тому, що він відкритий для іноземців, тобто служити в ньому можуть громадяни будь-якої держави світу.

Перші роки служби легіонер вважається іноземцем. Але після трьох (і більше) років служби може отримати французьке громадянство. Після 15 років служби легіонер отримує довічну пенсію, яку виплачують і за кордоном. Крім того, виплачується разова фінансова допомога.

Кандидатів ретельно перевіряють, складають психологічний портрет, проводять численні тести. За словами Станіслава, під час його перевірки конкурс пройшли приблизно 10% охочих.

Уранці 24 лютого Станіслав ухвалив для себе рішення повертатися до України та битися за нашу незалежність. The Village Україна розповідає, з чим йому довелося зіткнутися, що покинути та через що пройти.

You can also read this piece in English.


Дисклеймер: ми записували цю історію, коли Станіслав перебував на лікуванні в Івано-Франківську. Він проходив реабілітацію після поранення, яке отримав на Луганщині.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів


Як вступити до міжнародного легіону

Моє життя до повернення в Україну можна назвати стабільним та розміреним. Хоча для інших воно таким не здавалося. Я брав участь у місіях за межами Франції, наприклад, Малі, Ніґер, Ліван. У французькому легіоні я служив уже вісім років і дослужився до офіцерського звання.

На що схожа служба? Мабуть, щось таке ж, як у нас, з тією відмінністю, що легіон бере участь у багатьох місіях за межами країни. Франція має свої інтереси в Африці, наприклад. Я лише зараз почав дивитися на це інакше. Типу, ми втручалися у справи інших держав, нібито з правильного боку. Бо під час служби там не ставив собі цих запитань. Яка сторона має рацію, які ні.

Це шкодило службі. Я розумів, що мені потрібно «відхерачити» свої чотири місяці та повернутися назад до Франції. Якщо вдаватися в політичну ситуацію – можна було б і в депресію ввійти.

Про можливість служби в легіоні я дізнався ще у 2005 році, під час своєї служби в Україні. Я сидів на курилці, хтось із дембелів розповідав, що є така от структура. Зазвичай, коли служба наближається до кінця, думаєш, окей, зараз я повернуся й думатиму, що робити далі. Ця інформація в мене відклалася. У певний момент я вирішив спробувати життя за кордоном. Обрав Францію. У мене був вибір: стати робочим чи піти на службу в легіон. Я обрав друге. Людей було багато, відбір тривав місяць.

У мене було відчуття, що вони відбирають людей не скільки за вольовими якостями, а швидше за «правильною» психологічною картиною. Наприклад, якщо в тебе немає батька – це мінус. Якщо твій батько був алкоголіком – також мінус. Вони складають психологічний портрет, без нього пройти далі неможливо. Були випадки, коли я спілкувався з кимось із претендентів і розумів, що я з ним нікуди не зможу піти – ні на тусовку, ні побухати. Бо якщо щось трапиться, він тебе просто не підтримає. Уже не кажучи про гарячі точки. Але його візьмуть, тому що він із правильної сім’ї.

Крім того, було багато інших тестів і перевірок: емоційної витривалості, інтелекту, фізичних здібностей. Також спеціальна служба (у якій також працюють наші колишні військові та поліційні) перевіряє, чи немає в тебе якихось хвостів в Україні. У нашому легіоні орієнтовно 130 національностей служило. Тому коли проходиш відбір, там точно є хтось з України, хто знає, які запитання тобі ставити та про що. Зі ста людей до легіону потрапляли в кращому випадку десятеро.

На службу я потрапив у 2014 році. Уже тоді, коли відбулася анексія Криму та почалася війна Росії проти України, були думки повернутися, але я багато чого не розумів. Що відбувається, чи на довго це, які перспективи. Я собі вирішив, що вивчуся добре й уже тоді буде сенс повертатися, щоби бути кориснішим. Я сапер, хотів чогось навчити своїх побратимів. Але це рішення відкладалося.

Тож я залишився у Франції. Потрібно було вчити мову й адаптуватися. Мій типовий день починався в казармі, я кайфував від цього. Тому що в житті був порядок, логіка, цілі. Ще більше задоволення отримував, коли став офіцером, коли додалися якісь керівні процеси. Якщо перекласти це на нашу логіку, то я отримав звання старшого лейтенанта.

Після сніданку завжди був спорт, вони дуже люблять бігати, по 10–15 км горами. Тоді обід, після нього навчання. Далі, якщо солдат, купа якихось інших обов’язків, але коли стаєш офіцером (у мене це сталося після п’яти років служби), маєш час на себе та можеш покидати частину. На вихідних на сніданок навіть були круасани.

Але ранок четверга, 24 лютого, почався не зі сніданку, а з повідомлень і дзвінків з України. Тоді я й вирішив, що далі відкладати нікуди.


24 лютого – березень

Ніч перед війною була цікавою, тому що ми були на польових навчаннях із французькою армією, у лісі. Нас там було людей 800, різні частини: артилерія, піхота, десантники, сапери. Десь о 23:30, 23 лютого, усі навчання скасували, нас привезли назад у казарму. Я нічого не розумів, думав, можливо, ковід ще якась хрінь. Лягли спати. А вранці мені дзвонить друг і каже: «Стасе, в’єбали по нашому (Івано-Франківськ) аеропорту. Я був в ахуї.

Я з кількома українцями запросив рапорт до командира з проханням відпустити мене до України. Вони сказали: «Окей, ми внесемо це на розгляд». Дві доби ми чекали на їхню відповідь, а тоді вони нас викликали, порівняли та зачитали статут про те, що ми військовозобов’язані Франції та не маємо права воювати на боці інших держав. Навіть якщо це твоя батьківщина.

Ми не були задоволені цим рішенням, звісно. Вони це бачили. Українців загалом було людей, можливо, 400. Нам почали пояснювати наслідки: якщо ви це зробите, ви втратите громадянство, військову допомогу після завершення служби (майже 30 тисяч євро). На нас здійснювали тиск.


Я зрозумів, що мені потрібно пакувати речі та поволі передавати їх додому. За вісім років служби я встиг обжитися. У Європі вже почали полювання на легіонерів, які могли піти на війну.

Я зрозумів, що мені потрібно пакувати речі та поволі передавати їх додому. За вісім років служби я встиг обжитися. У Європі вже почали полювання на легіонерів, які могли піти на війну. Вони знали, на що дивитися, що шукати. Але ми їхали на війну та розуміли: «Нам потрібна форма, спорядження». Те, що я передавав додому, було зі списку списаного. Брали спальники, штани й усе таке. Якщо легіонера ловили в Європі, у нього був вибір: або його зі всіма речами передають назад до легіону, або він заливає все та їде далі ні з чим. Я розумів це, тому шукав обхідні шляхи, як дістатися до України. Їхав, як звичайна людина, без військових документів, машиною.

Який вигляд це мало. Уявіть, ніби ви працювали на роботі, а наступного дня просто на неї не прийшли. Імовірно, на мене могли завести кримінальну справу у Франції за дезертирство, за це може світити від трьох до семи років. Хоча, можливо, нічого й не буде, і це буде виглядати просто як звільнення. Я не знаю. Але якщо справу таки відкриють, то мене можуть зупинити в будь-якій країні Європи.


Але я розумів, що моя батьківщина б’ється за себе, і не міг вчинити інакше. Я б тоді перестав себе поважати.

До України я приїхав у перші числа березня. Дорога зайняла два дні. Відразу після приїзду я пішов у батальйон «Сафарі». Я знав, що є частина, у яких командири – аватари (ті, хто зловживає алкоголем), я не хотів потрапити в таке місце. Розумів, що не дарма вісім років служив в одній із найкращих армій світу. Підрозділ «Сафарі» – це збірна «Корду», «Соколу» й інших спецпідрозділів. Це елітний батальйон, багато хто мріє туди потрапити.

Спершу ми були в Києві, застали Бучу й Ірпінь. Звідти поїхали до Сум, пробули місяць, напевно. Потім із Сум ми поїхали до Харкова, там теж десь місяць пробули. Потім із Харкова повернулися до Києва, там я написав заяву, щоб перейти в ЗСУ. Це угода на період війни. Після перемоги я її закінчу.


Перші бої

Мені завжди було цікаво, як я поводитимуся в екстреній ситуації. Чи не дам у штангу. Дорослі, досвідчені офіцери, я це на власні очі бачив, під час обстрілів у стані шоку залазять під танк і сидять там, поки все не закінчиться. Так працює шокова реакція. І не можна нічого з цим зробити. Це людський чинник. От і я так думав. «Якщо почнуть пиздувати конкретно, чи не дам я в штангу?».


Можна бути класною людиною, профі. Але в момент атаки просто завмерти, заморозитися. Ти кричиш людині: «Що з тобою? Неси патрони». А там нуль контакту. Звісно, це небезпечно, і не лише для того, з ким це стається.

Ближні бої, артилерія – доволі спокійно. Є якийсь адреналін, але він додає енергії, драйву. А от справді страшно, коли по тобі пиздує танк. Коли сидиш і розумієш, що тебе там бачать, і ціляться конкретно в тебе. Але загалом досвід та тренування дали своє, я розумів, що мені потрібно робити, як переміщатися, що робити в разі атак від різних груп військ.


Я чи не я

Складно емоційно, коли нічого не можеш зробити. У нас була ніч на Луганщині, коли нікуди не можеш переміщатися, тому що тебе відразу покладуть, адже в них є тепловізори. А на додачу ще й кілька танків гатили по нас. У них особливий звук, не надто приємний. Спершу чути вихід. Тоді дві-три секунди паузи, протягом яких ти думаєш: «Я чи не я»?.

Під час тієї операції мене поранили. Спершу ми вибили їх з електростанції, далі було завдання її утримати та дочекатися підмоги. Бій тривав чотири дні. Напружувало також, що сигарети закінчились. Це тоді була найбільша проблема.

У такі моменти дуже підтримує ідея, у яку віриш. Вона ховається в дрібницях. Наприклад, листівки від дітей, які ми отримували разом із провізією та спорядженням. Хтось із дитсадка чи школи пише, що ти захисник. І це гріє та підтримує, навіть коли на вулиці мінус.


Поранення

Відстань до ворога – 20–30 метрів. Четвертий день штурмів електростанції. Двічі-тричі на день. Боєприпаси та їжа закінчувалися, треба було постійно переміщатися між блоками та повертатися, куди нам підносили щось із тилу. Я був добровольцем, який мав забрати припаси.

Забрав усе та повертався в перший блок. Вибігаючи, я знав приблизно, де сидять снайпер і кулеметник. Я прикинув швидкість руху та місце, куди цілитись. Біг другим. Мені пофортунило, прилетіло в ногу.

У мене на грудях був увімкнений телефон, який усе зняв. Після першого пострілу, який прилетів по мені, було ще пострілів 15, які не влучили. Відстрілюючись, я дістався до блоку. А вже там була операція.


Контрасти

Франківськ – рідне місто. Коли я опинився тут на лікуванні, я тішився, що життя триває. Є ті, кому дуже важко повертатися до цивільного життя. Як це, хтось живе, ходить на роботу, п’є каву, з кимось зустрічається. У країні війна. Спокій міста, рідні місця, навпаки, нагадують мені, за що я б’юся.


Атмосфера трауру мене виснажує, утомлює. На фронті важко. А коли ще й удома важко, то як тоді воювати? Усюди втома, роздратування.

Що найбільше підтримує? Та банально – слова вдячності. Прості, від серця. Пам’ятаю, як після поранення мене привезли до Дніпра. Евакуація тривала годин сім. Мене привезли туди ні з чим. Ні трусів, ні шкарпеток, ні одягу. Лікарка каже: «У тебе ж нічого немає?». «Ну, так», – відповідаю. – «Пішли».

І вона заводить мене в кімнату з одягом. Там можна вибрати все, що тобі треба. І не просто якийсь мотлох, а як у магазині. Припускаю, що це робота наших волонтерів. Я був дуже приємно здивований. Уся Україна об’єдналася, щоб ми могли відстояти себе.

Думаю, увага, слова підтримки – це те, чого зараз потребують військові. І далекобійну зброю, звісно.