СпецпроєктиАлфавіт рівності: як скласти слово «любов» з літер Л Г Б Т К І
(частина 1)

З дитинства я з найбільшим теплом згадую літо і пікніки з подругою на покривалі, на якому ми грали в карти. До нас ще часто підбігали місцеві хлопці.

Зі мною ще з дитячого садочку відбувалися якісь історії, пов’язані з симпатіями до хлопців. У першому класі на 1 вересня за мною весь день ходив один хлопчик. Я звернула на нього увагу вже через кілька років, він мав смагляву шкіру і великі сині очі. І ще він був дуже самовпевненим і зухвалим.

Поступово з’явилося розуміння, що не варто прислухатися до будь-кого, окрім себе. Дуже яскраво пам’ятаю, коли мене вперше схвилювала дівчина. Це сталося миттєво і щиро на відкритті моєї першої виставки. Я сиділа за столиком зі своєю знайомою і до нас підійшла її подруга. Я на фізичному рівні відчула хвилювання в тілі, моральне зрушення, яке локалізувалося десь у грудях і розійшлося по всьому тілу.

У свої 22 я вперше йшла на побачення з дівчиною і сказала про це мамі ненароком. Мама відповіла, що головне, щоб я була щаслива. Без дивних поглядів, реакцій або питань.

Під час стосунків з дівчиною я відкрила для себе пансексуальність – сексуальний або романтичний потяг до людей незалежно від біологічної статі та гендерної ідентичності. І тоді все стало на свої місця, я почала краще розуміти себе і стало простіше жити.

Зараз я в стосунках з творчим високим білявим хлопцем з сіро-зеленими очима, який грає на гітарі в панк-рок гурті, любить знімати і монтувати відеоролики про подорожі, смачно готує і який з першої ж зустрічі знайшов спільну мову з моїм біглем Жеромом. А ще нам спокійно разом.

Я хотіла б жити у свідомому суспільстві, де всі рівні, піклуються про себе і одне про одного, є підтримка, але немає тиску і примусу. Мені хотілося б, щоб в Україні на державному рівні в освітніх установах був предмет про життя в соціумі, про його багатогранність, толерантність і про те, що дискримінація і насильство – це погано.

Жити так, як живуть інші, і не ховатися – це правильно і природно. Для цього я і створила свій фотопроект «#этонормально».

Я народився у Сімферополі. Вся моя родина переїхала в Крим з Росії. За національністю я росіянин, а за громадянством українець. Але для себе я насамперед кримчанин. Моє улюблене місто – Ялта, вулиця – Пушкіна в Сімферополі, а місце – третій пляж на Аю-Дазі (Ведмежа гора).

З самого дитинства я мріяв стати режисером. Збирав сусідських дітей, писав для них сценарій, роздавав ролі та репетирував виставу. Потім на вуличну прем’єру приходили батьки. Найприємніші спогади дитинства пов’язані з санаторієм «Чайка» у Євпаторії. Я був там тричі. А найменш приємні мали б бути через 5 операцій на обличчі. Але навіть вони не завдали мені стільки болю і не залишили стільки шрамів, як розлучення батьків.

Моїм першим коханням був друг, до якого я почав відчувати щось більше, ніж дружбу. Мої почуття не були взаємні. Він був першим, кому я сказав про свою орієнтацію. Але він не відвернувся від мене і ми продовжили спілкуватися.

Моя старша сестра – лесбійка. Спочатку я зізнався про себе матусі, а вона – татові. Вони підтримали нас, але не знали, що в них не одна, а дві дитини ЛГБТК. Потім мені треба було зізнатися татові, а сестрі – матусі. І це вже було трохи важче. Всі мої рідні та друзі підтримали мене, і все було добре. Навіть ті друзі, які мали гомофобні думки, змінили їх.

У мене є чоловік. Його звати Сашко. Він найкращий чоловік у всесвіті! Він актор, режисер, психолог та філолог англійської мови. У нього сексуальна борода та найкраща у світі усмішка.

З мене знущалися на роботі. Декілька разів нападали через мою орієнтацію. Мене та мого чоловіка побили за те, що ми ходили на Прайд. В Україні не вистачає безпеки, а це одна з базових потреб людини. Я хотів би жити в країні без війни і праворадикалів.

Рівність – це коли я можу тримати свого чоловіка за руку на вулиці і не боятися, що нас будуть бити за це. Іноді, коли ми з Сашком тільки удвох, я щасливий. Але це буває не часто. До останнього часу я не хотів дітей. Лише зараз почав думати про те, що міг би стати татком.

Я народилася у невеликому містечку на Ямалі (північ Сибіру). Олені, тундра, північне сяйво і вічна мерзлота. Виросла я в атмосфері домашнього насильства і шкільного цькування, тому складно згадати щось хороше про ті часи.

З самого дитинства мені було складно вписати себе в рамки нормативного суспільства. «Ти ж дівчинка, вилізи з калюжі!» Я відповідала: «Я Марина, а не дівчинка». Перший камінг-аут я зробила у 13 – розповіла своїй подрузі, що я бісексуальна. Вона була шокована і якийсь час зі мною не спілкувалася. Іронічно те, що потім у неї з’явилася дівчина раніше, ніж у мене.

Я намагалася побудувати життя за «щасливим» сценарієм: вийшла заміж, реалізовувала себе в соціально схвалюваних сферах, прагнула бути такою, як  цього очікувало суспільство. І чекала, доки стану щаслива. Але не стала. Зараз у мене бувають труднощі, стреси, тривоги, я стикаюсь із різними формами насильства, але я обрала жити так, як хочу.

Довгий час у мене була бісексуальна ідентичність. Хоча закохувалася я лише в людей, яких у нашому суспільстві прийнято називати чоловіками. Під час заміжжя чоловік висував до мене вимоги як до «справжньої жінки», котрі базувалися на гендерних стереотипах. Потім я познайомилася з гендерною теорією і визначила себе як агендера: хотіла видалити молочні залози, матку, не могла змиритися зі своїм тілом. У мене був негативний досвід гормонотерапії, я почала погано почуватися від прийому таблеток. Рефлексія і усвідомлення того, що проблема не в мені, а в соціальних стандартах і поняттях «чоловічого» і «жіночого», знайомство з квір і феміністичною теоріями допомогли мені прийняти своє тіло та експресію.

Мама дуже довго і складно приймала мене і мій активізм. На це пішло роки чотири. Скандали, сльози, маніпуляції, ігнорування. Тепер вона досі боїться за мою безпеку, просить, щоб я пішла з активізму. Але принаймні вона прийняла те, що я негетеросексуальна.

Я мала стосунки і з транс, і квір-людьми, тому мої сексуальні ідентичності змінювалися і я була то пансексуалкою, то помосексуалкою. Зараз я відмовилася від потреби ідентифікувати себе будь-як. Коли мені треба представитися, можу сказати, що я небінарна персона або квір-людина.

Що більше я намагаюся розібрати, що таке любов, і зрозуміти, чи люблю я людину, то більше я гублюся. Я пройшла довгий шлях прийняття себе як поліамурної людини, як людини, яка може переживати різні бажання і почуття до різних людей. Зараз я люблю одну дівчину, але через різні причини ми не можемо бути разом, хоч це і взаємно. І якщо ми не можемо бути в стосунках, то хіба це применшує мою любов? Не думаю.

Зараз я вважаю, що особисте – це політичне. Через свою історію і власний досвід я можу показати людям, що світ багатогранний і це прекрасно.

Мені б хотілося жити у світі, де право людини бути іншою поважатимуть. Де важливо не який я маю вигляд, а що думаю і роблю. За даними соціологічних досліджень, приблизно 90% українців кажуть, що ніколи не бачили ЛГБТ+ людей. Багато хто навіть не знає, що серед близьких, колег і знайомих є ЛГБТ+. Моя позиція – бути відкритою, хоча я досі можу нервувати, коли тримаю кохану за руку в кафе, хвилююся, коли лишаю її біля входу в метро після нашого поцілунку. А раптом цей натовп хлопців зараз піде за нею? Я стомилася приховувати, я хочу жити і любити відкрито.