Христина Цукур до 24 лютого була керівницею великого барного івенту Barometer International Bar Show і розвивала барну культуру в Україні. Женя Горбань консультував ресторанні проєкти, допомагав їх відкривати, судив кавові чемпіонати, робив міжнародну кавову конференцію та писав музику. З початком повномасштабного вторгнення і Христина, і Женя залишилися в Києві. Христина відправила дитину за кордон, щоби мати можливість включитися в допомогу тут, на місці.

Зараз Христина і Женя опікуються фондом Onuky, в якому крім них працює близько 20 людей. Вони вже допомогли 12000 людей. Це адресна допомога літнім і маломобільним людям, підтримка багатодітних сімей та батьків з новонародженими малюками, а також допомога внутрішньо переміщеним особам та їхнім дітям. Минулого місяця Onuky спільно з «Києвом Волонтерським» запустили літній табір для дітей-переселенців.

ФОТО: Костянтин Гузенко, Onuky

Христина:

Onuky як ідея народилися 26 лютого. Я сіла в машину, відкрила телефон і побачила величезну кількість чатів, у яких просили допомогти людям. У когось бабуся без продуктів, дідусь без ліків, хтось у важкому стані, десь лежача людина, якій нема кому замінити підгузок. Цих запитів було безліч. Тож я поїхала їх закривати.

Я писала про те, що роблю, у соцмережах, і поступово до мене почали приєднуватися інші люди, які теж хотіли долучитися та допомогти. Так формувалася команда. Моя близька подруга Наталка Завінська закрила «гарячу лінію». У якийсь момент бабусі та дідусі, яким ми допомагали, почали ділитися нашим телефоном, передавати його «сарафанним радіо». Так у нас з’явився кол-центр. А в Наталки тепер інший номер телефону. [сміється]

«Не турбуйтеся, тепер ми – ваші онуки»

Я розмовляла з однією бабусею, якій приїхала допомогти. Вона дуже плакала – їй було страшно, вона чула вибухи, не могла знайти продукти. Я намагалася якось її заспокоїти та сказала: «Будь ласка, не турбуйтеся, ми про вас попіклуємося. Тепер ми – ваші онуки». Ця фраза глибоко закарбувалася в мені. Дійсно, усі люди, яким ми допомагали, ставали рідними та важливими.

Женя:

Наша філософія – не допомогти разово. Ми на постійній основі підтримуємо вразливі зараз групи населення та показуємо на власному прикладі, чому взаємодопомога – це важливо. Ми закриваємо запити людей літнього віку, багатодітних сімей і сімей із новонародженими малюками. Також підтримуємо внутрішньо переміщених осіб по всій країні. Є категорії, яким потрібна постійна допомога, як-от із дорослими людьми. Але що стосується ВПО – ми розуміємо, що їм потрібно допомогти з адаптацією. Ми закриваємо первинні потреби: продукти, гігієну, дитяче харчування, ліки та даємо можливість і мотивацію облаштовувати нове життя на новому місці.

У нас підхід – допомогти комплексно. Не просто «тримайте житло, тримайте роботу», а підтримати, людину так, щоб у неї з’являлася мотивація. Це дуже важливо зараз. Від кожного з нас зараз залежить перемога всієї країни. І дуже важливо, щоб усі включалися і також щось робили, допомагали й собі, й іншим.

Іноді допомогою можна врятувати життя, а іноді навпаки – зробити людину слабкою та залежною. Тому людям, які вели активне повноцінне життя в іншому місті, де тепер не можуть перебувати, ми допомагаємо по-іншому. Наприклад, створили табір для дітей переселенців, щоб їхні батьки мали можливість сходити на співбесіду, знайти роботу чи нове житло.

Лейла Туваклієва, директор БФ «Київ Волонтерський»

Світлана Левченко, куратор Summer camp для дітей-переселенців

Ідея створити табір для того, щоб діти відвернулися та пожили максимально нормальне, навіть у ці часи, дитинство, а батьки соціалізувалися, перепочили та мали змогу знайти роботу, виникла на початку червня. Менш ніж за місяць ми знайшли партнерів, дівчата з команди Onuky обдзвонили сім’ї, які зараз перебувають у Києві, і відібрали дітей, зважаючи на їхні історії, психоемоційний фон і становище батьків. У команді, яка працює над денним табором, майже всі мами (чи от-от ними стануть), тому цей проєкт створений із великою любов’ю – таким, яким би ми хотіли бачити його для своїх дітей. Діточок годує Milk bar, а навчаються вони в Newtone kids. Також проєкту допомагають наші друзі: команда «Небайдуже» надає батькам психологічну допомогу, хлопці з t.c.pizza вчили малих готувати піццу, «Молоко від Фермера» пригощали морозивом, City Swell будуть вчити кататися на серфі, музей Ханенків знайомить дітей із мистецтвом, Fresh Market привіз фрукти, Kalush Orchestra записали відеозвернення до діток першого заїзду, бо ті готували танок під їхню «Стефанію». А кілька днів тому сталося таке, що змусило нас плакати від захвату: подзвонила дівчина з комерційною пропозицією, під час розмови виявилося, що вона – мама дитини з першого заїзду. Під час табору вона знайшла роботу, а зараз компанія, у яку вона працевлаштувалася, хоче допомогти провести третю зміну. Такий «діалог» із всесвітом доводить, що ми все робимо правильно – і від цього всередині все тремтить.

Табір був тільки початком роботи «Києва Волонтерського» з малечею. Розглядаємо ідею створити освітній проєкт, що підримує не тільки вимушено переміщених діточок, але й тих, хто лишився в Одесі, Миколаєві, Харкові й інших містах, що потерпають від агресії країни-террориста. У планах на літо 2023 року – виїзний табір повного дня. І, звичайно, школа. Яка мама не мріє створити школу? Це все згодом. І для всього потрібна підтримка свідомих бізнесів. Зрозуміло, що наразі здається, що думати наперед зарано – зараз треба дати відсіч. Але внесок у дітей – це внесок у майбутнє. Таке, яким ми хочемо його бачити для них і для себе.

40% батьків, що віддали дітей до табору, за час війни встигли знайти роботу

Христина:

Головна мета табору – приділити час дітям і попрацювати з їхнім психоемоційним станом. Але інша велика перевага – батьки мали змогу два тижні вільно ходити на співбесіди, спілкуватися, шукати роботу, нове житло, знайомства. З першої зміни нашого табору 40% батьків, що віддали нам дітей, знайшли за цей час роботу.

Великий вплив табір має і на дітей. Там є малюки, що виїжджали зі своїх міст під обстрілами. Були два хлопці, які припинили говорити. А під кінець табору вони танцювали, співали – знову відкрилися. У них був серйозний посттравматичний синдром. А у таборі з ними попрацювали психологи, і їх стан почав стабілізуватися, вони заговорили. Звісно, це робота дуже довгострокова, але ми її почали. І за ці два тижні батьки могли приділити час собі, адаптуватися.

Ми помітили, що матусі (а це переважно були саме матусі), коли забирали дітей, мали мокрі, набряклі очі. Вони з вдячністю забирали малюків, але відчувалося, що вони наче трохи заздрять їм. Ми бачили, що їм би теж так хотілося. Тому запустили групи з психологом, щоби батьки теж мали можливість виговоритися, виплакатися, також попрацювати зі спеціалістами.

Зміна в таборі триває два тижні. Там діти ВПО від 4 до 10 років. Переважна більшість – із сімей переселенців, яким Onuky вже допомагали. Ми добре знаємо їхні історії, і в насамперед запрошуємо тих, про кого впевнені, що вони потребують допомоги. Це сім’ї з Маріуполя, Херсона, Краматорська, Донецької та Луганської областей. Але переважна більшість зараз із Харкова.

За одну зміну в таборі може пройти багато дітей, але стоїть питання фінансування. Перша зміна в нас була з 28 дітей, зараз – 21 дитина. Одна зміна обходиться у 250 000 грн. Зараз табір фінансується з донатів, але ми ведемо перемовини з бізнесами й тими, хто міг би долучитися довгостроково на постійній основі.

Поки що плануємо зробити ще одну, третю зміну. Друга зміна закінчиться 5 серпня. А третя почнеться з 8 до 20 серпня. Потім буде півтора тижня підготовки до початку навчального року. А далі – питання зі школами для переселенців. Не всі діти ще зараховані в місцеві школи, і зараз ми думаємо про те, що, можливо, ми би продовжили партнерство, якусь частину дітей залишили в цій школі, на базі якої проходить табір. Але це також питання фінансування.

Женя:

Нам пощастило, що ми працюємо з дітьми. Це окрема велика місія – показати, що таке підтримка та допомога маленьким онукам. У межах табору ми також приводимо дітей до нашого штабу, де вони допомагають збирати продуктові набори для таких самих переселенців, як вони, дізнаються, як працюють волонтери та вчаться підтримувати інших.

«Ми знаємо історії цих людей»

Христина:

Коли ми починали та фокусувалися на літніх людях, ми спочатку не думали про переселенців. Але якось нам за чотири години прийшло 500 запитів. І ми не могли зрозуміти, що трапилося. Нам писали історії, кожна була дуже важка. Виявилося, що нашу гугл-форму залишили в чатах для переселенців: у Полтаві, де багато ВПО з Харкова та ще десь, де були ВПО з Маріуполя.

Це було дуже важко. Ми читали історії, розуміли, що не можемо залишитися осторонь, але на той час ми не були готові обробити таку кількість заявок. Етап перевірки людини, що залишила запит на допомогу, є не дуже швидким, але ми робимо це для того, щоб реально розуміти, що якість оброблених заявок і попит від людей відповідають реальності. Тобто ці люди реально цього потребують. Ми знаємо особисті історії цих людей, перевіряємо документи, дивимося фотографії зруйнованого житла, якщо потрібно.

Женя:

Це важливий етап, бо коли ми їздили з гуманітарними місіями у складі «Києва Волонтерського» по областях і доставляли людям продуктові набори, часом за наборами приїздили люди на таких автомобілях, що пальне для них коштує дорожче, ніж сам набір. Ми розуміли, що треба переформатовувати допомогу – просто їздити та доставляти продукти всім ми не зможемо. Ми всі розуміємо, що попереду непрості часи, ресурси вичерпуються, люди повинні мати мотивацію працювати самостійно для нашої перемоги.

Звісно, ми розуміємо, що допомога деяким людям не буде одноразовою. Тих, кого ми підтримуємо, ми вже не покинемо. Наприклад, за той час, що ми працюємо, у нас було приблизно 30 вагітних дівчат із гарячих точок, які вимушено переїхали в нові міста. Тож у нас уже народилися маленькі онуки. Ми знаємо про кожне народження, бо ми разом готувалися до їхньої появи на світ.

У нас дуже теплі стосунки з підопічними. Бабусі, до яких ми приїжджаємо регулярно, бачать нас із вікна та вже кричать: «Onuky – ви найкращі». Хтось зустрічає нас із домашньою випічкою, хтось намагається пригостити шоколадкою, хтось вбирається до нашого приїзду у вишиті сорочки.

Один дідусь, до якого ми приїхали, розплакався, дякуючи за допомогу та розповів, що він отримує пенсію, але повністю всю переказує на ЗСУ. Це дуже надихає, бо ці люди також намагаються зробити свій внесок.

Є люди, у яких більше немає дому, яких ніхто не шукає

Христина:

Якось мені на особистий номер зателефонував лікар однієї з київських лікарень. Йому хтось мене порадив. Він розповів, що в них у відділенні лежить В’ячеслав, що потрапив до лікарні у важкому стані 23 лютого. Йому ампутували ногу, він пережив пневмонію, але вже одужав, його можна забирати додому. Але його ніхто не шукає. Я приїхала познайомитися, В’ячеслав був абсолютно при здоровому глузді, сказав, що хоче додому. Наступного дня по нього приїхав Женя.

Женя:

Дорогою додому він розповідав, що не має близьких родичів. Швидку йому викликав сусід, про долю якого тепер нічого не відомо. Але рідне село В’ячеслава – Мощун – було під окупацією, ми знали про це. І коли приїхали, зрозуміли, що вся вулиця, на якій чоловік жив, перетворилася на руїни. Дому в нього немає, він згорів разом з усіма документами. Ми помістили В’ячеслава у приватний будинок для літніх людей, але зараз шукаємо можливості відновити його документи, щоб у довгостроковій перспективі він не опинився на вулиці. Дуже важливо дбати зараз про людей, які не мають куди повернутися та не мають можливості самостійно впоратися з обставинами. На жаль, таких людей багато.

Треба, щоб допомога працювала як окрема екосистема

Христина:

Кожен наш крок зараз має стратегічну місію. Наприклад, переселенці – це та категорія, якій потрібна підтримка прямо зараз, але, як показує практика, ти трошки їх підтримуєш, і в них з’являється ресурс: сили, час, енергія, щоб зорієнтуватися, знайти роботу. І тут відбувається дуже правильний колообіг добра. Тому що ці люди пам’ятають, що для них зробили. Вони працюють, держава отримує податки, і ще вони хочуть допомагати від вдячності, що допомогли їм: руками чи донатами.

Це важливий момент. Війна затяжна, тож дуже важливо, щоб ми не просто постійно шукали, де взяти ресурс і комусь віддати. Треба, щоб допомога працювала як окрема екосистема.

Женя:

Мені здається, що в нас є крута можливість об’єднати різні групи наших підопічних: стареньких і маленьких, попрацювати над їхнім емоційним станом. Щоби всі могли допомагати одне одному та відвертатися від новин.

Поки що все йде до того, що в нас ставатиме все більше спецпроєктів, направлених на різні групи людей, і ці спецпроєкти вибудуються в окремий мікросвіт – як міцелій у грибів. І вони всі будуть співпрацювати.

Підтримати фонд Onuky

Матеріал створено в партнерстві з програмою СИЛА (Єднання через спільні дії молоді), що працює над інтеграцією внутрішньо переміщеної молоді в Україні та забезпеченням найбільш комфортних умов для них