Сльози не обумовлені статтю. З погляду психології це природний спосіб реагувати на емоції. Незважаючи на це, стереотипи кажуть, що чоловіки не плачуть. Усе це результат гендерної соціалізації, за якої жінка отримує умовно право плакати, а чоловік начебто ні, бо має бути сильним.

Ми зібрали п’ять історій чоловіків, які плачуть, і це ніяк не впливає на їх силу. А також разом із психотерапевткою пояснили, чому сльози – це природно та що буде, якщо їх свідомо уникати.

Максим Закрижевський, маркетолог: «Уперше я плакав місяць тому»


Ставлення до прояву чоловічих емоцій у мене змінилися місяць тому. До цього моменту я взагалі не плакав. Я не сентиментальна людина. Відео з милими котиками чи фільм, де головна героїня чи герой жертвують собою, мене не можуть розчулити. Я не пригадаю, щоб за все свідоме своє життя плакав.

Водночас я чутлива людина. Наприклад, можу дозволити собі прояв емоцій, люблю обійми, можу дозволити собі бути ніжним. Я цього не цураюся. У мене був період, що я навіть вважав набір цих рис невластивими чоловіку. Але з часом пропрацьовував і зрозумів, що це радше моя особливість.

Я переконаний, що всі чоловіки переживають емоції. Просто хтось під тиском стереотипів уміє це приховувати. Але внутрішнє закупорювання тривог, сумніву, смутку, горя чи відчаю я вважаю проблемою сучасного чоловіка. Загалом я ніколи не замислювався про сльози. Не відчував, що блокую їх. Тобто не бувало такого, що під час сильного емоційного потрясіння я хочу плакати, але стримую себе, бо що подумає соціум. Ні, такого не було. Мені було сумно, я горював, але без сліз.

Навіть був один момент, коли відчув, що мені соромно не плакати. Це були похорони прабабусі, потім дідуся. Усі навколо плакали, а я – ні. Не тому що мені байдуже, а тому що я просто не хотів.

Але місяць тому в мене трапилася істерика. Це не був контрольований процес. В один день два життєвотворчі процеси зруйнувалися. Я втратив роботу, яку вважав перспективною та з якою стратегічно пов’язував своє життя. І розійшовся з дівчиною. От два основні напрями розсипалися, і все. Так сталася моя перша в житті істерика.

Після розмови з дівчиною я сів у машину й понеслося. І не стільки через дівчину та втрату роботи, як через різкий, несанкціонований вихід із зони комфорту. Це була умовна балія з накопиченим негативом, стресом, тривогами, страхами, переживаннями, яка взяла й перекинулася. Емоції не плавно полились через край, а в один момент усе наче вибухнуло. Тоді я почав сильно плакати.

Це був абсолютно безконтрольний процес. Тобто я не давав собі дозволу на сльози. Не було такого «ок, зараз я можу поплакати». Ні, я просто сів у машину, і почалося. У моєму житті тоді все різко й неочікувано обнулилося. Я не був готовий до тих змін. Ця істерика тривала близько години. Я намотував кілометри Києвом і плакав. Це була реакція на страх і нерозуміння того, що буде далі.

Але коли я поплакав, відчув полегшення. Психологічна й емоційна напруга впала. Я краще пережив стрес.

Після цього приїхав додому, зустрівся з друзями. І тоді якраз був момент, коли вперше в житті я собі усвідомлено дозволив сльози. Ми розмовляли. На мене накотилися думки, спогади – і тоді я собі сказав: «Ок, давай поплач, дозволь собі». Поруч було двоє найближчих друзів. І я це зробив. Виплакався.



Cльози – це інструмент, який допомагає впоратися з емоціями



Згодом почав цікавитися, чому сльози вгамували моє психологічне перенапруження. Я читав про це, дізнався, що плач – це звична реакція нашого організму на збудник. Коли людина плаче, виділяється окситоцин, ендорфіни, притупляється фізичний біль, адже виділяються енкефаліни. Сльози можна вважати умовним природним психологічним знеболювальним.

Можна сказати, що сльози – це інструмент, який допомагає впоратися з емоціями. Але через соціальний фактор чоловікам цей інструмент не доступний. Заведено корчити з себе героїв, які впораються з будь-яким негативом крізь піт. Бо, якщо рюмсаєш, то ти тюхтій, недолугий, недочоловік і тобі не місце серед нас, тестостеронових самців. Але це не так працює. Сльози – це не про слабкість. Ви знаєте, що лікарі рекомендують плакати щотижня?

Кирило Харітонцев, стиліст та дизайнер: «Сльози – це таке ж вираження емоцій, як й усмішка. Але сльози важче підробити»


Для мене сльози – це таке ж вираження емоцій, як усмішка. Але сльози важче підробити. Як і в усмішки, так і в сліз можуть бути різні мотиви. Сльози можуть виникати з різних причин: від радості до страждань. Я, як жива людина, яка живе тут і зараз і необтяжена стереотипами, вважаю, що адекватне, емоційно здорове життя – це коли дозволяєш собі і сміятися, і плакати, і сумувати.

Тільки все це в сукупності може наповнювати життя й робити його справжнім. Я справді не бачу нічого жахливого в тому, що чоловік плаче. Яка різниця плаче чоловік чи жінка? Насправді важлива тільки причина.

Мене виховували жінки. Я адепт жіночої енергії. У моєму середовищі ніколи не було стереотипних чоловічих приколів. Мені ніколи не нав’язували якусь конкретну поведінку, не казали, як я маю поводитися, як правильно чи неправильно, крім логічних, стандартних соціальних та етичних норм. Тому що, звісно, має бути якісне виховання, але не обтяжене сексистськими поглядами. Але водночас я не можу сказати, що, наприклад, у дитинстві багато плакав. Мабуть, саме тому, що це не заборонялося.

Є момент, який я запам’ятав назавжди. Момент, коли дуже плакав. Це смерть близької людини. Коли мені було 11 років, померла мама. Це була трагедія. Це були найбільш гіркі сльози в моєму житті. Коли я залишився один, у мене з’явилося відчуття самотності. Це відчуття не залежало від тих, хто тоді зі мною був поруч. Це було спровоковано внутрішніми переживаннями смерті мами. Не було з ким це пропорацювати. У школі не було хорошого психолога, який би допоміг упоратися з втратою. Тому в той підлітковий період були сльози. Це ніби була відповідь на внутрішню пригніченість і самотність.

Що старшим я стаю, то більше помічаю, що даю волю емоціям. Це може бути через якийсь емоційний зрив або навіть під час перегляду фільму. І це нормально. Що більше ми себе стримуємо в емоціях, то більше застрягаємо в проблемах.

Те, що сльози – ознака слабкості, це супер застарілий стереотип. Як можна судити чоловіка по тому, плаче він чи ні? Чоловіка варто оцінювати за його вчинками, як він поводиться з людьми. Це не про зовнішність, не про сльози, не про те, де в нього родимка й великий у нього ніс чи маленький. Чоловік не про це. Чоловік – про вчинки.

Іван Валуєв, письменник: «Мені легшає, коли вони ллються»


Говорячи про сльози, я знаю лиш одне: мені їх важко стримувати. У мене не було прикладу чоловічої поведінки. Востаннє я бачив батька на свій п’ятий день народження. Але він запізнився на кілька днів. Я пам’ятаю, як чекав на нього весь день, сидячи на підвіконні. Я чітко можу згадати момент, коли на вулицю вже опустилося марево вечірнього літнього неба. Але він так і не з’явився. І прийшов тоді, коли я вже не чекав. У горлі став розпач і біль. На очі наверталися сльози. Згодом на мої листи він не відповідав. Не знаю, соромився чи йому було байдуже, але й це минуло.

З одного боку, мені пощастило. Мене виховували дві жінки. Мама й бабуся навчали мене любові. Але коли на вулиці мене лупцювали дорослі хлопці, я відбивався як тільки міг зі сльозами на очах. Але то були сльози не болю, а радше розпачу, сльози розпачу від людського насильства.



Відверто говорити про свої сльози мені не складно



Потім мене віддали на кікбоксинг. Я отримав силу, пройшовши через біль синців. Я почав застосовувати цю силу, аби відбиватися від насильства з боку інших, доросліших і дужчих за мене хлопців. Але насильство не приваблювало мене. Після кожної бійки я шукав куточок, де міг дати волю сльозам.

Своїх противників я бив з усією професійністю рингу, намагаючись не завдати сильної шкоди. Хоча, звісно, таке неможливо контролювати. Тому після бійок я плакав. І це були сльози співчуття. Перед очима постійно була картина розбитого обличчя чи заплющених від болю очей.

Відверто говорити про свої сльози мені не складно. Мабуть, через те, що не боюся своїх емоцій, почуттів. Певною мірою це заслуга моєї бабусі. Вона була для мене вчителем. Бабуся пережила Голодомор, війну, безліч несправедливостей і болю, але мала сили завжди усміхатися. Але коли плакала вона, мені завжди ставало боляче.

Бабуся навчила мене любити та проявляти свої емоції. Наприклад, вона навчила мене, що смуток і горе можна сублімувати завдяки творчості: вона вісім років малювала першу в житті картину, коли втратила чоловіка. Ця картина з усіма іншими картинами бабусі прикрашають тепер стіни моєї квартири. І вони постійно нагадують мені про те, що вихід завжди є і його не потрібно шукати, а достатньо просто відкрити двері страждань, аби сльози витягнули весь біль зсередини.

Коли бабуся померла, усі плакали, окрім мене. Я стримував свої сльози до кращих часів. Я не міг дозволити собі посипатися в той час, коли всі дивилися на мене. Я тримався доти, поки не почав плакати вночі, уві сні. Але ставало легше. Це були сльози від утрати.

Іноді я порівнюю свою сентиментальність з творами Марселя Пруста. А ще пам’ятаю, як уперше познайомився з музикою Еріка Саті. Якось увечері слухав його твори й тоді ж у мене була розмова з дівчиною, з якою я прожив більше чотирьох років. Вона хотіла піти від мене, а я її не стримував. Я не міг стримувати сліз. У кімнаті було темно, сльози бігли по щоках. Вона торкнулася мого обличчя й запитала: «Ти плачеш?!» Вона була дуже здивована. На що я їй відповів: «Не переймайся. Це все через Саті та вино». Але насправді це були сльози відчаю, коли я відчував, що нічого не можу зробити, що моя любов ущент зруйнована й нікому не потрібна.

Багато людей вважають це за слабкість. Я й сам не знаю, як маркувати свої сльози. Але в одному я впевнений: мені легшає, коли вони ллються. Я завжди їх стримую до моменту самотності, поки не знайду власний простір, аби болеві дати волю. Я постійно шукаю цей свій куточок усамітнення, тому що не хочу, щоби хтось бачив мою відвертість у вигляді сліз, бо часто люди вбачають у цьому слабкість, нездатність стримувати емоції й інфантильність.

Олексій Лунков, бізнес-аналітик в ІТ-компанії: «Я дозволяю собі емоції. Переживаю їх, і з часом все минає»


У 24 роки в мене стався інсульт. Це була ситуація безпорадності. Це трапилося, і все. Я не можу це контролювати. Це була перша ситуація, коли я стикнувся з безпорадністю. Довгий час, декілька місяців, я часто лежав і думав, що можу померти. Тому що після інсульту в перший рік вірогідність повторного інсульту набагато вища. Згодом ця вірогідність падає. Але перший час після цього я думав, що можу просто померти, що мені не треба йти на війну, я просто можу лежати та померти й на цьому все закінчиться. Ці переживання викликали сльози.

Є ситуації, які можуть викликати сльози. Біль чи втрата. Наприклад, мій друг утратив маму через COVID-19. Такі ситуації вимагають сліз. Чоловіки через стереотипи часто уникають сліз. Я в такі моменти думаю, а що ж вони будуть робити, якщо не плакати? Як вони будуть позбавлятися стресу? Мені здається, у таких випадках краще якраз поплакати.

Після сліз я завжди відчуваю полегшення. Я дозволяю собі емоції. Переживаю їх, і з часом усе минає. Мені здається, якби цього дозволу не було, то не пройшло би, тільки б накопичувалося.



Сльози не показують слабкість. Бо сила та слабкість зовсім не в цьому



Я намагаюся відмежовуватись від стереотипів. Коли ти розумієш, що щось відчуваєш, то маєш про це говорити. Звісно, у людей може бути спротив. Хтось до цього просто не звик. Але, як правило, коли ти аргументуєш, що емоції – це нормально, що сльози – це нормально, у людей не залишається, що сказати у відповідь, крім суб’єктивних штук типу «хлопчики не плачуть». Загалом так і виникають стереотипи: людина щось відчуває, але обирає не говорити про це. У результаті всі залишаються зі своєю думкою та формується стереотип.

Виховання в мене було круте. Хоча, звісно, були ситуації, коли старші люди просували стереотипи. Вони жили в інші часи, коли не йшлося про прийняття. Своє ставлення до емоцій і взагалі емоційний інтелект мені допоміг сформувати психотерапевт, книжки, фільми. Я розумів, що в мене є вибір: бути закритим і супер закомплексованим, тримати все в собі або ж висловлювати емоції попри те, що це комусь може не сподобатися, але ти будеш собою.

Якщо хоч одній людині історія про сльози буде корисна – це вже чудово.Сльози не показують слабкість. Бо сила та слабкість зовсім не в цьому.

Максим Шаповал, танцюрист, актор: «Мені завжди говорили, що плакати можуть або дівчата, або слабаки»


Я з маленького селища Черкаської області. Мені завжди говорили, що плакати можуть або дівчата, або слабаки. Так говорив дід, батько, бабуся. Якщо ти чоловік, маєш бути сильний, не повинен плакати.

У школі я був такий пухкенький. Мене любили зачіпати. Це було неприємно, я не розумів, чого до мене лізуть. Я намагався не показувати, що мені образливо, не хотів видаватися слабаком, бо могли ще й по лобі зверху дати. Але мене це зачіпало. Я приходив додому й тихо плакав у подушку. Нікому це не казав. Мені здавалося це соромом. Не проявляв на загал, бо думав, що це неправильно.

Але моя мама вчилася на психолога-практика. У шкільні часи я їй не розповідав про свої проблеми. Мені не хотілося її засмучувати. Навпаки, хотілося, щоб мама думала, що в мене все добре. Але вже коли я почав дорослішати, усе поступово змінювалося. Я почав з мамою говорити й більше їй відкриватися. Навіть міг у критичні моменти поплакати перед нею.

Переломний момент стався у 20 років. Тоді в мене з’явилися перші серйозні стосунки. Я почав відкриватися перед людиною. Зрозумів, що мій партнер не дуже розуміє те, що в мене всередині. Я вирішив більше показувати, що мені неприємно, що зі мною відбувається, що можна й поплакати, коли мені це потрібно. Тоді почав уже дозволяти сльози навіть серед людей. Мого партнера такий прояв емоцій спочатку тригернув.



Сльози можуть виникнути через якусь позитивну ситуацію й людей



Він дивно реагував, не розумів, чому я можу плакати. Але я продовжував говорити. Бо емоції накопичуються. І потім просто буде складно пояснити, що не так. Як є маленька причинка, одразу все це потрібно проговорити. Із часом партнер теж почав більше відкриватися, і, зрештою, будь-який прояв емоцій, зокрема через сльози, став нормою.

Нещодавно я плакав, наприклад, після мульфільма Over The Moon на Netflix. Він змушує задуматися. Або ж сльози можуть виникнути через якусь позитивну ситуацію й людей. Тиждень тому я знімався в кліпі ізраїльської співачки, переможниці Євробачення-2018 Netta. Вона приїхала знімати відео в Україну.

Це був мій перший досвід роботи з іноземним хореографом. Кліп триває три хвилини, але знімали ми його дві доби. Хореограф настільки нас підтримував. У кінці зйомок ми вже останній раз танцювали й він каже: «Останній раз має бути найсильніший. Я вас люблю». Після зйомок я обійняв його, подякував за це тепло й підхід. І в мене з’явилися сльози радості, що стався цей досвід, цей момент, така співпраця.

Катерина Калиновська

психотерапевтка


Навіщо ми плачемо?

Сльози – це природний спосіб реагувати на інтенсивні емоції. Тобто не тільки болю, горя, страху або жалю, але й радості, захоплення, ніжності, естетичного переживання.

Сльози супроводжують виділення деяких нейропептидів, що вгамовують фізичний і психічний біль. Сльози допомагають нормалізувати тиск, серцебиття та дихання. Тобто з погляду фізіології це передбачена організмом розрядка стресу.

Сльози та плач – це перший засіб емоційного контакту, комунікації між немовлям і матір’ю, перший доступний людині спосіб повідомити середовищу про свій стан і потреби. Тобто в нас усіх є досвід відкритого вираження емоцій через плач.

Безумовно, дорослішання зумовлює скорочення використання плачу та сліз як засобу контактування. Якщо діти реагують плачем на будь-яку фрустрацію, дорослі зазвичай здатні психічно опрацьовувати достатньо великий об’єм почуттів, не відреагувавши.

Водночас високоінтенсивні переживання викликають сльози й у дорослих.

Сльози не обумовлені статтю, проте гендерна соціалізація впливає на те, наскільки людина є вільною у вираженні своїх переживань. Якщо для жінок плач є більш соціально прийнятним способом відреагувати, то чоловіки часто обмежені стереотипним сприйняттям того, що «чоловіки не плачуть».

Подібні переконання у вихованні ведуть до емоційної закритості, складнощів з емпатією, узагалі проблем в емоційному контактуванні та здатності до близькості. Проте найбільш яскравий наслідок – це невміння переживати свої почуття передусім за допомогою психіки; тоді вони можуть соматизуватися, тобто викликати порушення в тілесному функціонуванні людини. Насамперед це серцево-судинні проблеми, де психогенний компонент є дуже суттєвим. Крім того, різні залежності та ризикована або агресивна поведінка також значною мірою обумовлені неможливістю витримувати та переживати свої почуття безпосередньо.