Успішний лікар, який святкує день народження наодинці, тому що через робочий графік загубив зв’язок із близькими. Сім’я, що втратила свого сина через наркозалежність і почуваються вдвічі розбитішими, бо на його похорон ніхто не прийшов. Дівчина, що навчається в університеті й перебуває серед людей, але не відчуває, що комусь цікава: «Ніхто ніколи не запитує, як у мене справи».

Історії різні, але їх об’єднує один термін – самотність. Люди погано знають, що це таке й часто називають відчуття самотності депресією або ж плутають її із соціальною тривогою.

«Самотність – це природний сигнал, який нагадує, що потрібно більше спілкуватися з іншими». Це слова 19-го генерального хірурга США Вівека Мурті. Обійнявши свою посаду у 2014 році, він очікував, що у фокусі його роботи будуть такі проблеми, як ожиріння, серцево-судинні захворювання, наслідки тютюнокуріння, психічне здоров’я чи хвороби, яким можна запобігти завдяки вакцинуванню.

Але найпомітнішою проблемою, з якою він зіткнувся, виявилася саме самотність. У деяких випадках вона була рушійною силою проблем зі здоров’ям і залежностей: алкогольної, опіоїдної, сексуальної. В інших – ставала наслідком труднощів чи хвороби, яку переживали люди, наприклад, через важкий діабет чи часткову знерухомленість.

Ця тема – стигматизована, а люди при цьому схильні приховувати та заперечувати свою самотність, тому що вона не видається їм соціально прийнятною.

«Сором і страх спільними зусиллями перетворюють самотність на стан, який може тривати вічно, запускаючи самокритику, яка, своєю чергою, знижує самооцінку й відохочує нас від того, щоби звернутися по допомогу», – розповідає Мурті. За його словами, це заганяє людину все далі й далі всередину себе й переконує її в тому, що вона не заслуговує любові та стосунків, які їй так потрібні.

Таке ставлення може призводити до саморуйнування, автоагресії та навіть суїциду.

Ми поспілкувалися з людьми, які відчувають себе самотніми, дізналися в них про усвідомлені причини появи цього стану, а також запитали у психологині, яка різниця між депресією, самотністю та соціальною тривогою.

Катерина Юнакова

36 років


керівниця архітектурної компанії

Усвідомлена причина самотності: синдром подразненого кишківника, ендометріоз.

У мене дві освіти, перша – юридична, друга – медична.

У медицину я пішла у 26 років. Ближче до закінчення інституту зрозуміла, що потрібно рухатися в бік психіатрії та планувала йти в інтернатуру. Але не пішла, тому що сімейний бізнес потребував уваги. Коли кажуть, що людина йде туди, де їй можуть допомогти – це правда, принаймні в моєму випадку. Думаю, медична освіта врятувала мені життя. Я змогла самостійно поставити собі діагноз. Я зробила це пізніше, ніж варто було, але вчасно, щоби попередити більш серйозні наслідки для мого здоров’я.

Мені довгий час ставили діагноз «синдром подразненого кишківника». До проблем призводило все – стрес, режим дня та харчування, зміни клімату тощо. Приступи сильно впливали на психіку. Складно жити, коли я – молода та активна – була змушена жити в постійній тривозі через те, що мені може стати погано. Пішла із друзями в ресторан, щось не те з’їла – приступ. Часом у туалеті на підлозі доводилося проводити пів ночі, настільки бувало паскудно.

Людям, що не переживали ці ситуації, важко пояснити, як це. Перед класичною маніфестацією хвороби в мене почалися психологічні проблеми. Перші панічні епізоди я пережила десь на екваторі навчання. Пов’язувала це зі стресом і навчальними навантаженнями. Пригадую першу панічну атаку – на парі з терапії. Мені стало погано – класичні прояви. Викладач (лікар) запитує: «У вас панічна атака?» Я кажу: «Ні, тиск». Соромно було зізнатися, що в мене може бути панічна атака.

Згодом сталася маніфестація (вияв хвороби – ред.). Моя тривожність розвинулася у клаустрофобію, я не могла зайти у транспорт. А якщо трапиться приступ, як мені бути? Я не можу літати в літаках. Одного разу наважилася полетіти із друзями на Шрі-Ланку. У літаку трапився приступ, я шість годин польоту простояла біля туалету. Одна лише думка про те, що я в літаку, викликає в мене приступ гострої тривоги. Якість життя не те, що страждає, вона просто зникає. Усе втрачає колір і смак, бо змушений постійно думати про свій біль і страх.



Я не могла вийти з квартири, тому що постійно була в передчутті «трапиться щось паскудне»



Можливо, самотність у цьому плані для мене – питання довіри. Коли мені зле, я не можу терпіти присутність іншої людини. Крім того, що мені треба витратити ресурс на збереження захисного кокона, його також треба витратити на пояснення, що саме відбувається, чому та як я при цьому почуваюся. Часом це вимагає надзвичайних зусиль психіки, з’являється роздратування, що викликає ускладнення. Тож здається, що простіше просто не відкриватися.

Я хворіла десь 5 років. За цей час через такі обставини сформувалося переконання: «Треба бути одній». Я не ходила на дні народження, не зустрічалася із друзями, тому що в будь-який момент мені могло стати погано. Думка, що хтось може стати свідком моїх проблем, викликала повне відторгнення.

Важко показати себе, свою слабкість, особливо в нашому суспільстві, де все достатньо стигматизоване. Простіше втекти, зникнути, щоби мене не бачили, не чули. Дійшло до того, що я навіть в голові не уявляю, що побудую справді близькі стосунки зі зв’язком емоційним. Дружба не закриває поки цієї потреби. Друзі не бачать мене 24/7, ми поговорили та розійшлися.

А як бути з людиною, що живе поруч і разом зі мною переживає ті ж відчуття, що і я?

Хоча я допускаю думку, що колись, бувши здоровою, зможу мати сім’ю. Це уявлення дає мені якусь основу для подальшого життя.

Уже зараз я розумію, що фізичне та психічне здоров’я пов’язані між собою. Як нерви можуть викликати розлади ШКТ, так і розлади ШКТ можуть викликати психічні захворювання. Зрозуміти, що є причиною чого вкрай складно.

Після багатьох досліджень, лікарів, я сама собі поставила діагноз – ендометріоз. Це більше гінекологічне захворювання, більшість наших лікарів-гінекологів розглядають його, як звичайний ПМС. Але в моєму випадку це були якраз ті 3%, у яких ендометріоз вражає кишківник. Мені зробили операцію, видалили частину кишківника.

Після операції призначили дуже важкі синтетичні гормони, за три місяці в мене розвинувся генералізований тривожний розлад і депресія середньої важкості. Я побачила все очима людей, які перебувають у хронічній депресії. Нічого немає сенсу, хочеться лише, щоби цей біль емоційний минув. І відчувається він, як фізичний. Коли кажуть: «Болить душа» – це не метафора.

Я не могла вийти з квартири, тому що постійно була в передчутті «трапиться щось паскудне». Я собі описувала цей стан, як перебування в шоломі. Є я в цьому шоломі та є інший світ. Відчуття відірваності від життя, від зв’язку з його суттю. Це страшно, особливо в суспільстві, де люди думають, що депресія – це коли дощ і людині сумно, але якщо подивитися серіал і випити чаю – попустить. Або ж що депресія – то від того, що багато вільного часу. А коли зайнятий, то ніякої депресії немає.

Я кинула гормони й пішла на поправку, але ж є люди, які живуть у цьому стані все життя. Їх не розуміють, адже якщо ти не перебував у цьому стані, описати його неможливо. Мене вражає, коли я на якихось фейсбук-сторінках читаю коментарі людей, які намагаються щось сказати людям із ментальними захворюваннями. Типу: «Займися справою», «Одружися», «Народи». Емпатія відсутня. Делікатність відсутня.

Я вже рік працюю із психологом, це мені допомагає. Як тільки мені вдається обговорити якесь питання з ним, на цю тему стає простіше говорити з рідними та друзями. Я зараз більш відверта з родичами та друзями, ніж до хвороби. Вона відкрила всі ці шлюзи.

Я не можу сказати, що моя самотність на мене тисне, я вже звикла. Можливо, навіть на несвідомому рівні намагаюся постійно бути чимось зайнятою, увесь час щось робити, щоби не було часу подумати про це. Із самотністю можна жити й із нею треба жити, але не заповнювати нею весь простір.

Нам потрібно бути одним, у лікувальному усамітненні. Щоби побачити себе, почути свої думки чи хвилювання – це корисно. Я із жахом під час локдауну уявляла батьків із цими дітьми, закритими, я це гостро відчувала – відсутність лікувального усамітнення.

Але вона не має бути сенсом життя, адже ми – істоти соціальні. У якийсь момент можна цією самотою впитися та втратити час, за який можна було б побудувати стосунки. І опинитися в болючій частині самотності.

«Дослідники визначають три «виміри» самотності, які відбивають певний тип стосунків, яких не вистачає.

  • Інтимна, або емоційна самотність – це прагнення мати близьку людину, якій можна довіряти, чи партнера для інтиму, тобто людину, з якою у вас буде глибокий взаємний зв’язок любові й довіри.
  • Реляційна, або соціальна самотність – прагнення мати якісну дружбу й соціальне товариство та підтримку.
  • Колективна самотність – жага мати коло спілкування чи спільноту людей, які поділяють ваше розуміння сенсу життя та інтереси.

Віка Горелова

22 років


маркетологиня

Усвідомлена причина самотності: хронічна депресія

У мене з дитинства був занижений настрій, через це не дуже складалися стосунки з людьми. Мене цькували, тому що «стільки сумувати неможливо». Люди старалися й досі стараються мене обходити.



Я не знаю, чи можу відчувати радість і приємні почуття. Але знаю, що є речі, які мене трохи заспокоюють.



Рік тому мені поставили діагноз – депресивний розлад. Усе почалося з болів у животі та грудях. На обстеженні нічого не знаходили. Тоді я пішла до психіатра, зробила МРТ головного мозку, електроенцефалограму. Мені поставили діагноз «депресія», я почала лікування, у тому числі антидепресантами.

Перед лікуванням мене могло засмутити все. Подивлюся у вікно, побачу людину, подумаю, що вона не проживе вічно. Засмучуюся й можу заплакати. Я із трьох років добре пам’ятаю своє дитинство. Я могла уявити, як у мене помирають батьки й через це розплакатися.

Улітку 2019 я три місяці пролежала вдома, не могла виходити нікуди. Почувалася мляво, постійно спала. Коли намагалася встати та починала підіймати ногу, то відчувала, що навіть і палець не можу підняти, настільки важко. Денна активність – 3–4 години. Мене звільнили з роботи, тому що я не могла виконувати свої обов’язки. Я пояснювала, що зі мною відбувається, але, як-то кажуть: «Семеро одного не чекають», у них все стояло на місці через мене.

З родичами не спілкуюся. Іноді мені може подзвонити мама. Коли контактую з нею, у мене з’являється тривога, тому що в дитинстві мене часто била через схожість із батьком. Навіть зараз, якщо ми нормально говоримо, у мене серце починає колотитися через те, що я чекаю якихось проблем від цього спілкування.

Зараз живу сама. Друзів у мене немає. Є контакти з роботи. Я намагаюся сильно не розкриватися, тому що кожне спілкування закінчується тим, що мені людина каже, що їй уже просто нестерпно бачити вічно сумну людину поряд із собою. З людьми ми розходимося, тому що їм не подобається мій емоційний стан. Я розумію, що люди не приходять вирішувати проблеми одне одного, деяким складно вдається спілкуватися з людьми в такому стані, як я.

Мені говорять наостанок, що я сама себе тримаю у цьому стані. Єдине, що я могла б сказати цим людям: «Якби мене тішив мій стан і я хотіла б бути вічно сумною, я б із цим не починала боротися, не пішла б на терапію, не намагалася б хоч якось розв’язати цю проблему». Але люди цього не розуміють, не сприймають. Якщо людина активніша за мене, то вона від мене йде.

Іноді буває дуже гірко. Дивлюся на інших людей: у них є спілкування, стосунки з батьками, друзями, коханими, а в мене цього не було й виглядає це все неможливим. Я не знаю, як це складається та будується. Іноді буває дуже гірко.

Останні контакти, напевно, уже були за моєї ініціативи обірвані. Я бачила, що все рухається тим самим шляхом, що й усі мої стосунки. Я розуміла, що людина скоро зірветься та скаже, що зі мною нестерпно. Тож я вирішила не чекати.

Щоби зрозуміти мій стан, у нього, мабуть, треба зануритися, і не кожна людина це відчуває. Можливо, за допомогою літератури чи фільмів. Найповніше, як на мене, ця тема розкрита в «Меланхолії» Ларса фон Трієра. Після перегляду мені здалося, що я не самотня, що мій стан ще комусь знайомий, що я не одна така.

Терапія змінила моє життя. Тепер я не кажу щодня, що не хочу існувати. Вона допомогла трохи вирівняти та прийняти, що це є в моєму житті. Постійна відсутність емоцій чи глибокий сум – це ненормально, але це не значить, що я маю прислухатися до слів своїх колишніх друзів або однокласників, які мене цькували за це.



У мене з дитинства був занижений настрій, через це не дуже складалися стосунки з людьми.



У мене вже було 55 годин терапії, через які трохи змінилося прийняття себе. Буває складно, але зараз я розумію, що я ось така, і вчуся з цим бути. Моя самотність стала рівномірною. Наприклад, я знаю, що на день народження мене ніхто не привітає. Мені ніхто не подзвонить, щоби просто так поцікавитися, як мої справи. Я нікому нецікава. Для мене це більше не новина.

Я не знаю, чи можу відчувати радість і приємні почуття. Але знаю, що є речі, які мене трохи заспокоюють.

За порадою терапевта я завела собаку. Я взяла її із притулку, тепер у мене є обов’язки, ми ходимо гуляти. Також почуватися не самотньою дозволяє робота, яка мене годує й подобається, іноді малюю та фотографією займаюся. Я себе не змушую чимось займатися постійно, але є речі, у яких знаходжу підтримку.

Я б хотіла сказати, щоби люди не засуджували інших за їхні почуття, тому що ми всі різні й відчуваємо по-різному, і в різних людей різні стани. А людям, які переживають самотність, хотіла б сказати щось таке саме, тому що треба знаходити підтримку для себе, шукати її у якихось дрібницях.

Не всі люди приймуть і зрозуміють депресію чи іншу особливість людини. Це нормально, тому що всі різні. Але при цьому не треба себе самотужки опускати на дно. Почуття – це нормально, якими б вони не були.

Даніл Косіченко

27 років


працює у сфері IT

Усвідомлені причини самотності: еміграція, сексуальність

Моя самотність виражається в неможливості отримати стільки соціуму, спілкування, опіки над собою, скільки мені хотілося б. У моєму житті не існує романтичних стосунків. І просто дружніх стосунків, спілкування із сім’єю я не отримую стільки, скільки хотілося б. Простими словами – я майже завжди голодний. І я вчуся з цим жити.

Я залежний від стосунків. Мені потрібно більше людини, ніж це є соціально нормальним. Сьогодні в моєму житті такого не відбувається, тому що через роботу, яку я над собою провів, я контролюю себе, тримаю під контролем свою потребу в соціумі та спілкуванні. Я можу відчувати себе пригніченим від цього, але мої друзі не відчувають того, що я можу потребувати їх більше, ніж їм би хотілося.

Раніше в мене були стосунки, у яких мені було класно. Але я в них почав поступово поглинати людину й вимагати максимум уваги. Закінчилися вони тим, що я повністю розчинився в цій людині. Я став нецікавим, тому ці стосунки й закінчилися. Мене кинули, тому що нічого в житті, окрім перебування поряд із цією людиною, володіння її часом і нею фізично мені не було потрібно.

Я шостий рік живу у Кракові. За цей час у мене не було романтичних стосунків. Я перебуваю у своїй бульбашці діаспори. Я – гей, це ще більше зменшує мої шанси знайти партнера тут.

У мене є люди, з якими я можу поговорити. Це мої друзі, яких я знайшов тут. Як-то кажуть: «Мігрант до мігранта прибивається». Усі ми українці, познайомилися в одній і тій самій компанії, ми майже нерозлучні. Можливо, нас пов’язало те, що ми є анклавом в іншій країні.

У мене є проблеми зі здоров’ям. Час від часу я потрапляю в реанімацію. У такі моменти мені потрібен особливий догляд, я не можу про себе потурбуватися. Останній раз це сталося кілька місяців тому. Щоб отримати піклування, мені достатньо було в нашому груповому чаті написати, що я потребую допомоги. Друзі провели зі мною не день і не два, годували мене, одягали, вмивали, тому що я не міг про себе потурбуватися. Це незмінна річ, на яку я завжди можу розраховувати.



– А ти взагалі щасливий, – запитала вона?

– Ні, – відповів я.



Про відчуття самотності я говорив із психотерапевтом. Я не приходив із запитом самотності, мене тривожили інші речі. Наприклад, зайнятість моєї мами, коли вона не може присвятити мені весь свій час. Адже я не єдина дитина, у неї вже є онуки. Мені здається в такі моменти, що я якийсь не такий, непотрібний, нецікавий. Тригером також є соцмережі, через які сигнал самотності може посилитися.

Нас близько 10 людей, є спільний чат, у якому ми спілкуємося. Але часом мені здається, що я «той нав’язливий друг», який постійно всіх дістає своєю активністю. Адже я постійно ініціюю рух – поїхали туди, пішли туди, зробімо це тощо. Коли люди відповідають, що зайняті, що їм нецікаво – це одне, мені з цим нормально. Але коли ніхто навіть не реагує – це тригер, який викликає відчуття пригніченості та непотрібності.

Я доросла людина, я розумію, що це відбувається, тому що в людей свої інтереси та життя. Самотність – це моя проблема, яку я не перекладаю ні на кого. Я кажу собі, що люди не стають гіршими для мене через те, що вчасно не відповіли, чи що відмовили в тому, що для них не є актуальним.

Якщо говорити про романтичну сферу – тут кардіограма самотності стабільна. Я вже багато років без взаємин. Часом це гнітить. Намагаюся раціоналізувати проблему, визнаю, що маю певні очікування й що реальність від них відрізняється. Ну, що ж поробиш, думаю я. Треба жити тим, що є, принаймні старатися. Ніхто в цьому не винен.

Мабуть, варто також додати, що я пережив депресію. Справжню, клінічну. Можливо, це ще один фактор мого відчуття самотності.

До того, як дізнатися, що це взагалі таке, я жив зі своїми проблемами так, ніби вони – моя даність. Я не знав, що в цих станів є назви та психологічні пояснення. Я просто був тим, що відчував. «Депресія, – думав я, – це те, що відбувається з героями американських фільмів».

У мене був нежить, я звернувся до звичайної лікарки в Польщі. Що мене справді здивувало – це її підхід до мене. Її цікавила не лише моя хвороба, але і я. Здається, я вперше з таким зіткнувся. Лікарка призначила мені лікування, воно не подіяло. Я знову прийшов до неї на прийом, ми говорили, вона ставила мені питання про моє життя.

– А ти взагалі щасливий, – запитала вона?

– Ні, – відповів я.

За якийсь час я вже був у кабінеті психіатра. Не психолога чи психотерапевта, а саме психіатра. У людини, яка займається діагностикою. Я пішов до нього із цікавості.

Одне з питань – чи були в мене колись спроби суїциду? Я відповів, що так, були. Це дуже допомогло спеціалісту зрозуміти, що зі мною. Він побачив проблему, до якої призвела низка подій – випуск з універу, проблеми зі здоров’ям, побутові проблеми, еміграція, але найбільше – складні травматичні стосунки, що проходили не дуже добре, а обірвалися брутально.

Усе це супроводжувалося відчуттям самотності – я тут один, я нікому не потрібен, мої переживання ні для кого не важливі. Я один у полі воїн.

У роботі із психіатром мене найбільше здивувало його розуміння всього, що відбувається, про що б я не говорив. Я з ним провів не одну годину. Він мені пояснив, що як психіатр самостійно з цим не справиться. Треба психіатричне лікування плюс психотерапевт. Через кілька тижнів я знайшов собі спеціаліста. Спочатку це робив через цікавість, а тоді відчув користь.

Я працював із терапевтом півтора року. Терапія закінчилася успішно, життя налагодилося. Багато сфер мого життя справді покращилися. Відчуття самотності притихло, але не згасло остаточно. Я розумію, що моя самотність – це мої почуття, тільки мені з ними боротися або з ними жити.



Здається, самотність – природна частина мене



Я не згідний із ними жити, тому в мене свої механізми подолання. Я справді думаю, що живу в дуже хороших умовах. У мене хороша сім’я, друзі, усе зі мною добре, мене оточують класні люди. Те, що в мене може виникати відчуття самотності, це те, що відбувається виключно всередині мене й тільки мені з цим працювати й розвивати себе, робити своє життя цікавішим.

Сьогодні в мене більше й більше виходить помічати свої інтереси, займатися своїми справами, отримувати задоволення просто від себе, своїх хобі, які я знайшов недавно. Починаю отримувати задоволення просто від свого побуту, від часу, який ніяк не пов’язаний з іншими людьми.

Думаю, у мене все краще виходить не діставати себе самого.

Поворотний момент – відвідування клубу «Бергхайн» у Берліні. Я зрозумів, що я ок і життя ок. Цьому передувало півтора року роботи із психотерапевтом, із психіатром, медикаментозне лікування.

Я поїхав до друзів у Німеччину на свій день народження. І це була ніч, коли я дозволив собі жити, відчувати, насолоджуватися собою. Я дозволив собі все, чого хотів. У цей момент я зрозумів, що все добре. Я туди заходив, не знаючи, що це за місце. Я не захоплювався ні електронною музикою, ні нічним життям.

Просто я кайфонув.

Здається, самотність – природна частина мене. Я маю ставитися до неї спокійно. А якщо вона приносить дискомфорт і травить життя – я знаю, що з цим робити.

Психолог Ірвін Ялом також пише про три види самотності:

  1. Віддаленість від самого себе (людина не у зв’язку з частинами свого «Я», заперечує свої бажання, не довіряє собі),
  2. Віддаленість від людей (соціальна самотність через відсутність людей поруч або ж невміння будувати близькі стосунки, страхи, особистісні особливості, досвід попередніх стосунків).
  3. Екзистенційна самотність (її переживають усі, це про те, що ми народжуємося й помираємо наодинці із собою, і весь спектр нашого внутрішнього життя ніхто не може на 100% розділити, лише бути поруч).

Андрій Кібиш

28 років


тестувальник програмного забезпечення

Усвідомлені причини самотності: складне дитинство, схильність до депресії.

Більшість часу я почуваюся самотнім.

Це коли хочеться зв’язку, але його або немає, або ж здається, що він неможливий.

У мене було складне дитинство, я був жертвою цькування однолітків та агресії батька-алкоголіка. Це накладалося одне на одне, часом було відчуття, що я в житті нікому не потрібен. Не було з ким поговорити про власні переживання, адже, як тоді здавалося, щось відчувати – це соромно. А допитуватися, що зі мною й чому все так – нікому не хотілося. Я почав замикатися в собі. З часом почувався самотнім навіть у компанії тих, хто вважав мене своїм другом.



Нав’язливі стани зі мною ще з дитинства. У мене це проявляється у вигляді нав’язливої думки (обсесії), вона може стосуватися чого завгодно



Ну, бо внутрішньо мене ніхто не знає. І яким би активним не був світ зовні, я однаково почуватимуся чужим.

Батько був алкоголіком скільки себе пам’ятаю. Напиваючись, він влаштовував удома концерти, часто розпускав руки. Я розумію, чому він пив – є спадкова схильність. Був період його активного п’янства, десь із 1999 до 2005 років, це повторювалося кожного дня. Були епізоди, коли батько, наприклад, обливався бензином і намагався себе підпалити або пробував підірвати газові балони.

Це все припало на період формування моєї психіки.

Я жив у селі, воно невелике. Усі люди знали про епізоди п’янства та знущалися з батька за спиною. Мені теж перепадало від однолітків, які брали приклад із дорослих. Вони казали, мовляв, твій батько пішов «на село» сьогодні, пригощав усіх. Жалівся, як ми його б’ємо, як знущаємося з нього. Він перекручував усе навпаки, мабуть, хотів, щоби його пожаліли.

Я майже нічого світлого з дитинства не пам’ятаю. Уже зараз розумію, що ці події сильно вплинули на те, як я себе сприймаю.

Мені було комфортно сидіти вдома, нікуди не виходити, займатися власними справами. Мою історію знали всі, часом здавалося, що чогось хорошого про мене подумати не можуть. Якщо треба було ввечері йти до школи, щоби підготуватися до якогось виступу чи щось таке, то перебувати серед людей було важко, хотілося швидше втекти додому. Я до 6 класу зі своїми однокласниками добре спілкувався, ми разом грали у футбол, гуляли. Але потім усі повиростали, змінилося мислення, звички, дехто почав пити, курити. Мені було не до того, втратився інтерес одне до одного.

Я хотів мати друзів, але не міг, думаю, через погані думки про себе й самооцінку. Мені тоді здавалося, що я взагалі нічого не можу мати в цьому житті, що взагалі нічого не доб’юся й не заслуговую нічого хорошого. Я сам себе переконав у цьому.

У період із 7 до 11 класів я звик до того, що я – сіра миша. Я осторонь від усіх, ніхто на мене не звертає уваги й нікому діла до мене немає. У сьомому класі мені почала подобатися однокласниця, моя симпатія до неї тривала до 11 класу, але вона про це так і не дізналася. Я думав: «Хто я такий, щоби комусь подобатися?»

У 2010 році я вступив на перший курс університету й ситуація почала поволі змінюватися. Мабуть, великий плюс у тому, що мене ніхто в університеті не знав. Нікому не були відомі історії про мене та мого батька.

Що змінилося? Люди мною цікавилися. Зі мною віталися, до мене висловлювали добре ставлення. Але я відчував, що не можу до кінця відкритися, тривога зростала. Хоча розумів, що треба відкриватися людям, не можна постійно тікати та бути «сірою мишею», якою сам себе назвав. Процес «відкривання» себе людям зайняв час.

На першому курсі запросили грати в університетському театрі. Я зіграв першу виставу й на короткий час люди почали впізнавати мене. Стало світліше на душі. Поволі з образу невдахи сам для себе я ставав людиною. Усе-таки інші бачать у мені щось хороше, думав я.



Це коли хочеться зв’язку, але його або немає, або ж здається, що він неможливий



Але одного ставлення було замало, адже в минулому було багато речей, які тягли назад, варто було трохи віддалитися від людей. Я розумів, що варто працювати із власними переконаннями. Шукав інформацію в інтернеті, дізнавався більше, як влаштована людина, як вона проходить процес виховання та соціалізації. Я вчився помічати в собі негативні думки та працювати з ними, з’ясовувати, звідкіля вони, чому я так про себе думаю та якою може бути дійсність.

З часом мені стало легше мислити, комунікувати з людьми й узагалі існувати в цьому світі. Ці зміни сталися за якихось два роки. А тоді сталася трагічна подія в моєму житті, я знову закрився в собі на певний період, це мене надломило. Мій одногрупник пішов святкувати 9 травня й не повернувся, ми саме здавали сесію. Через два дні його тіло знайшли в річці. Це була перша серйозна втрата в моєму житті.

Я важко переживаю втрати людей, особливо тих, яких я знаю. Це було закінчення другого курсу, ми два роки вчилися разом. Я звик до цієї людини, до того, що вона завжди поряд, а тут раптом її не стає. Я перестав працювати над собою й до мене повернулися всі негативні думки.

На той момент у мене не було духовного наставника чи близьких друзів, які могли б мене переконати в тому, що все налагодиться, що, на жаль, так трапляється в житті. Часто цю роль також виконує батько, а з ним у мене так і немає стосунків.

Робота над собою відновилася із 2013 року, біль заспокоївся, я сказав собі, що треба далі працювати над собою. Не було більше подій, які могли б мене зламати. Зараз я почуваюся набагато краще, ніж років 5 чи 10 тому. Я беру себе в руки й перепрограмовую свої думки в конструктивному напрямі.

Через усі ці події та велику кількість стресу, що тягнувся з дитинства та не мав шляхів виходу з мого тіла, у мене розвинулася депресія та нав’язливі стани. Коли я кажу «депресія», я не маю на увазі, що мені сумно, що я хочу з кимось поговорити. Я маю на увазі, що можу не відчувати нічого, повна байдужість. Усередині все ніби помирає.

Нав’язливі стани зі мною ще з дитинства. У мене це проявляється у вигляді нав’язливої думки (обсесії), вона може стосуватися чого завгодно. Наприклад, у дитинстві я обов’язково мусив зробити щось тричі, наприклад, виходжу з дому, закриваю двері й обов’язково мушу повернутися до них тричі. І так може статися з будь-чим, з’являється внутрішня зацикленість на думці, дії чи переконанні.

З депресією я ще не розібрався, працюю над собою. Періодично з’являються суїцидальні думки. Це не тимчасово відсутній настрій – це проблема внутрішнього стрижня. Його ніби немає або ж він геть стерся. Я кажу зараз про відчуття себе. Мої друзі та знайомі знають, що я практично людина без настрою. Але це не про сум, а загалом про відсутність емоцій і надмірну вразливість.



Я важко переживаю втрати людей, особливо тих, яких я знаю



Я називаю себе самотньою людиною, тому що не відчуваю близького зв’язку з людьми. Навколо наче є люди, але я однаково соціально голодний. У мене немає дівчини, немає людини, якій я міг би довіряти повністю. Часом думаю, що було б класно комусь розповісти про свої почуття, а потім думаю: «А навіщо це взагалі комусь? Хіба в людей своїх проблем мало?».

Я був у відпустці вдома півтора тижня. Увесь час провів один, з ранку до вечора. До мене ніхто не дзвонив, мені ніхто не писав. Коли це триває постійно, замислюєшся, чому нікому не потрібен чи ніхто тобою не цікавиться. Відчуваю в такі моменти повне спустошення, знову повертається думка: «Я нікому не потрібен», не завжди вистачає сил, щоби з нею працювати.

Людям, що переживають самотність, хотів би сказати – завжди є люди, яким ви потрібні. У періоди гострої самотності в це важко повірити, але це так. Якщо ви відчуваєте, що потрібної людини чи зв’язку немає зараз, але це вам потрібно, воно обов’язково буде, з’явиться з часом. Думаю, важливо бачити якусь перспективу у своєму житті, самостійно приносити в нього радість і зміст.

Каріна Готовченко

27 років


Customer Care Manager

Усвідомлена причина самотності: еміграція

Я вважаю себе самотньою, тому що переїхала до Бельгії, не знаючи нікого, окрім колег із роботи.

Самотність – це ж про неможливість внутрішнього зв’язку із близькими та про відсутність відчуття приналежності.

Роботу тут я знайшла в лютому, до першого локдауну, а тоді все закрилося, я залишилася працювати з України віддалено. Перемістилася в червні. Сам факт переїзду в нову країну передбачає обмежене коло спілкування, складно будувати зв’язки там, де нікого не знаєш. Через локдаун це ще складніше.



Тактильного контакту також бракує. Я тут ні з ким не обнімаюся



Про Брюссель уявлення я мала розмиті. Конкретних цілей щодо соціалізації тут не було. Хотілося просто приїхати й подивитися, що та як буде. Хоча були очікування, що буде більше дій, спілкування. Думала, що познайомлюся з мільйоном людей, адже в Брюсселі багато іноземців – тут Єврокомісія, Європарламент, багато експатів, інтернів. У доковідний період проводилося багато вечірок.

Через кілька місяців після переїзду відчула себе самотньо. Спочатку була зайнята пошуком квартири, придбанням меблів, пошуком магазину, у який я буду ходити за продуктами. Настав момент, коли в нормальний час у нормальному житті я б просто жила зі своїми рутинними справами, а тут ще ніяких цих рутин немає, сформувати їх дуже важко через локдаун. Немає вечірок, не можу піти в зал, не можу ні з ким зустрітися, бо все закрито – це раз. А два – це ні з ким ще не знайома.

Жила очікуванням, коли ж нарешті зможу вирватися додому, побачити своїх друзів. Для мене це був жахливий контраст. Я звикла, що в Києві стільки всього відбувається, а тут все інакше. Там, де раніше простір був зайнятий звичними речами, не з’явилося нічого нового. Тож моє спілкування у Брюсселі складається, як правило, зі спілкування із друзями в Україні. Я дуже за ними сумую.

Коли я тільки приїхала, познайомилася з дівчиною з України, ми шукали разом квартиру для оренди. Зрештою не стали винаймати разом, але вирішили підтримувати зв’язок, тому що в дуже схожій ситуації опинилися. Почали ходити неділями на хайкінг – виїжджаємо за Брюссель і ходимо кілька годин місцевістю.

Я можу чимось поділитися з нею й із дівчиною з роботи, яка мені дуже допомогла на початку. Вона пояснювала, у якому районі шукати квартиру, як виносити сміття.

Але все одно це не настільки близький зв’язок, щоби бути внутрішньо на одній хвилі.

З друзями в Києві я все-таки ближча, нас пов’язує чимало спільних історій. Якщо я переживаю із приводу чогось і мені треба виговоритися, просто подзвонити й розказати, як мені погано, то насамперед я буду дзвонити мамі або комусь із друзів у Києві. З цими двома дівчатами я б поділилася вже постфактум, просто за нагоди, я б не дзвонила за емоційною допомогою.

Я працюю в невеликій компанії – 10 осіб. Усі франкомовні, але також усі знають англійську. Коли їм треба звернутися до мене щодо робочих питань чи навпаки – це відбувається англійською. Але спілкування між собою, наприклад, за обідом, відбувається французькою.

Вони ніби намагаються про щось зі мною поговорити англійською – декілька фраз англійською. Далі хтось щось скаже французькою, усі відразу перейдуть на французьку, а я ніби опиняюся за бортом. Коли вже всі поїли, мені може хтось коротко розповісти, про що йшлося. Вони намагаються тримати мене в курсі, але при цьому я почуваюся ізольованою. У мене це викликає тривогу.

Тактильного контакту також бракує. Я тут ні з ким не обнімаюся. У Києві, коли ми вітаємося та прощаємося із друзями, то обнімаємося. Або коли щось відбувається й мені хочеться швидко з кимось цим поділитися, а поруч нікого немає. Тоді я починаю дзвонити друзям із Києва або мамі, але вони не завжди доступні.

Бувають періоди усамітнення. Я в такі моменти можу почитати книжку, подивитися якісь корисні відео на ютубі, іноді можу вмикати Netflix. Якщо я чимось зайнята, у мене фокус зміщений із моїх відчуттів на процес. Коли є чим цікавим себе зайняти, немає часу думати про свої відчуття.

А бувають періоди самотності. У них мені шкода себе, хочеться уваги, у них я думаю, що життя проходить повз мене, що я втрачаю можливості. Тут знову йдеться про відчуття приналежності до якогось руху, життя, наповненості. Зверху додається сум за домом, за батьками, за друзями.



Самотність – це ж про неможливість внутрішнього зв’язку із близькими та про відсутність відчуття приналежності.



Коли я планувала сюди переїжджати, життя мало бути іншим – більш наповненим, активним. Я розповіла всім, що їду, а люди мені: «Ну, клас, будеш розповідати, як там живеться». А в мене що? Магазин, ноутбук, ліжко, іноді хайкінг. Гортаєш стрічку, а в Києві всі тусуються, мимоволі стає сумно.

У такі моменти я очікую від близьких підтримки, розуміння, що мене бачать і підтримують. Що навіть якщо ситуація йде не так, як хотілося б, але все ок, усе минеться, мене досі люблять, попри те, що я лежу на дивані та втикаю серіал, а не веду суперсоціальне життя.

Мій рецепт від самотності – намагатися пам’ятати про те, що це тимчасово, що все проходить, намагатися себе чимось зайняти, поки це відчуття не пройде. Якщо сьогодні в мене день не вдався, це не значить, що так буде завжди.

Хоча я знаю, що для людей, які почуваються хронічно самотніми та чужими, це не спрацює. У такому випадку потрібна терапія.


Євгенія Чернега

психологиня, сертифікована екзистенціальна психотерапевтка


Що люди мають на увазі, коли кажуть: «Я самотній чи самотня»?

Загалом люди погано вміють ідентифікувати свої почуття та визначати їхні відтінки.

Вони можуть відчувати самотність, а називати це пригніченістю. Чому важливо розуміти, що саме відчуваєш у кожен момент життя? Тому що почуття – це компас, який вказує на незадоволену потребу.

Відчуття самотності – це про відсутність близькості, про відсутність відчуття приналежності та безпеки. Голод, наприклад, каже людині – треба поїсти. А переживання самотності – треба емоційний зв’язок.

При цьому можна бути оточеним іншими людьми. Але всі розмови відчуватимуться поверховими – про подорожі, політику, серіали. Немає контакту, коли показуєш свою вразливість, відчуваєш, що тебе бачать. Це емоційна відповідь на те, що потреба у близькості незадоволена.

В епоху успішного успіху люди не кажуть: «Мені важко, я хочу розповісти про те, що мене турбує». Вони йдуть шляхом героя та страждають від самотності, не виказуючи того, що відчувають насправді. Ідеться про парадигму самодостатності. Усі сили можуть іти, наприклад, на те, щоби більше заробляти або працювати над мережевою репутацією. Здається, що люблять тих, у кого більше лайків. Щоби показувати успіх, треба приховувати слабкості. З цього якраз і формується самотність.

Як відрізнити депресію, соціальну тривогу та самотність одне від одного?

Між цими поняттями є кореляція, але вони – про різне.

Самотність відбиває, як людина почувається у зв’язку зі своїми близькими стосунками. Соціальна тривога відбиває, як людина почувається зі своїми соціальними стосунками.

А депресія відбиває, як людина почувається загалом.

Депресія не про стосунки. Це про переживання смутку, безнадії, пригніченості. І на відміну від самотності, депресія не викликається певним класом стимулів, наприклад, відсутністю соціального близького зв’язку чи відчуття приналежності. Також депресія – не про сум і горе. Про це ще Фрейд писав. Якщо людина правильно переживає сум чи горе від розриву стосунків, вона МАЄ почуття. А депресія – це наче відсутність почуттів. Противага депресії – це здатність відчувати повний спектр емоцій, включаючи печаль, скорботу, радість, захоплення. Депресія нас наче відрізає від усіх почуттів: це безсилля, відсутність емоцій, втрата чутливості.

Самотність – це стан, який може бути гострим і тимчасовим (розрив важливих стосунків), а може бути хронічним (постійна нестача зв’язку). Багато батьків, наприклад, задовольняють функціональні потреби дитини: у їжі, освіті, хобі, але емоційного контакту з дитиною не будують, не пов’язуються з нею. Діти виростають у дорослих, яким, за відчуттями, чогось не вистачає. Потреба близькості не задоволена.

Соціальна тривога має еволюційне походження. Якщо людина залишалася без племені або ж не подобалася своїм і її виганяли – вона могла швидко померти від зовнішніх загроз: звіра, стихії, хвороби. Плем’я – це про безпеку, надлишок їжі, піклування, комунікацію. Отже, коли залишаєшся без племені – треба бути вкрай уважним, щоби помітити всі небезпеки, які несе в собі зовнішній світ.

Головна проблема соціальної тривоги – що люди подумають. Цей тригер досить потужно спрацьовує через соціальні мережі. Здається, що у всіх є свої люди, лише зі мною щось не окей. Якщо про це не говорити, не усвідомлювати це та пригнічувати, внутрішня напруга зростатиме.

Існує теорія прив’язаності, яку розробив психоаналітик Джон Боулбі. Якщо дитина росте ментально здоровою й у неї є здорова прив’язаність, тоді вона вміє шукати задоволення цієї потреби. Людина так само вчиться задовольняти свої емоційні потреби, як і фізичні. Дитина бачить, як мама варить борщ, і згодом теж цьому вчиться, щоби задовольнити голод. Дитина бачить, що їй погано, сумно, приходить мама, питає, що сталося, втішає – і стає добре. Тоді дитина вчиться сама себе про це питати та шукати людей, які так само здатні на цей глибинний емоційний зв’язок.

Як помітити, що інша людина самотня?

Ми не можемо помітити самотність людини за кількістю соціальних контактів. Може бути безліч спілкування кожен день і порожнеча всередині (відсутність емоційного зв’язку). А хтось проводить увесь час наодинці, ні з ким не спілкується й не відчуває самотності.

Можна мати звичку питати близьку людину: «Як ти? Розкажи мені, що ти переживаєш, через що зараз проходиш?» І якщо вона закривається, віджартовується – припустити, що це самотність. Але в наш час люди часто декларують необхідність поваги до кордонів інших, що найчастіше ми не будемо лізти в душу й розпитувати, що там. Але можна хоча б сказати: «Я хвилююся за тебе, поговори зі мною, коли захочеш, я буду тут для тебе». Тримати руку поруч, щоби людина, якщо захоче, змогла її взяти.

Від тілесного контакту – обіймів, потискань, поцілунків – виділяється окситоцин. Це гормон, який відповідає за близькість і мотивацію.

Про самотність варто говорити гучно, щоби люди замислювалися, що це окремий феномен – важливий і недооцінений. Звертати увагу на те, щоби вони самі собі ставили питання про те, чи не відчуваю я «погану» самотність, чи можу диференціювати її, чи знаю, як будувати емоційний зв’язок, а не чекати, що він сам собою зі мною відбудеться? Є люди, поруч з якими дуже відкриті емоційно друзі, а вони не можуть узяти від них цю близькість, тому що просто не навчені цього.


Ось тут ви можете пройти опитувальник «Шкала самотності». За його допомогою можна зрозуміти суб’єктивний рівень власної самотності.

Читати на цю тему:

Вівек Мурті «Самотність»

Олівія Ленг «Самотнє місто»

У випадку гострих переживань, ви можете отримати безкоштовну психологічну підтримку.