The Village Україна поспілкувалося з людьми, які з різних обставин обрали для себе життя на два міста.

Як воно – прокидатися в Києві, а засинати в Полтаві? Як встигати працювати в Харкові та готувати вечерю в Бахмуті? Що допомагає не випадати з життя близьких людей, коли живеш на два міста та як це допомагає віднайти баланс?

Ніна Дмитрієва

32 роки

Одеса – Київ


Ми з чоловіком, Олексієм, народилися та жили все життя в Києві. Сім років тому, за два роки після народження першої дитини, переїхали в Одесу через роботу. Ми прожили там чотири роки, нам дуже подобалося жити біля моря. Потім повернулися до Києва, щоб розвиватися, відкривати свій заклад, віддати доньку до школи. Уся наша рідня в Києві. 

Та ми все одно любимо Одесу, мені важко довго жити в Києві без моря. Олексій хотів проводити в Києві десять днів, а в Одесі – п’ять, але робота забирає в нього багато часу, тому він зараз живе 50/50 у двох містах. На сьогодні ми три роки в Києві, у нас народилася друга дитина. Два роки їздимо до моря на літо, а Олексій курсує між містами постійно.



Життя на два міста розкриває творчий потенціал для роботи



Маємо в Одесі чудову квартиру з краєвидом на морський горизонт, вирішили її залишити, тому стали частіше їздити: раз на тиждень приблизно.

Олексій має в Одесі ресторан «Бернардацці», ще він співвласник кав’ярні «Крем кафе». У столиці працює сомельє, ходить на дегустації та проводить час із рестораторами. У Києві він має більше часу на сім’ю.

Я – письменниця. Зі співавторкою дитячої книги «Бальтазар назад» Аліною Ревенко відкрили своє видавництво. В Одесі зосереджене моє творче життя: з Аліною влаштовуємо презентації в книгарнях, зустрічі з читачами, беремо участь у фестивалях. Складно залишатися з дітьми й роботою на самоті в Києві – тоді вмикається режим «вижити»[сміється]. Життя на два міста розкриває творчий потенціал для роботи. Найбільше замовлень якраз в Одесі та Києві, тому що ми інтегровані в суспільство обох міст.

Про відчуття від життя на два міста

Одеса нам для відпочинку, бізнесу та любові. Це місто медитативне. Прогулянки біля моря відновлюють ресурс. У столиці я ще не знайшла місця або дозвілля, які допомагали б так відновити сили. Але Київ – більш динамічний, він розвивається. Дні в ньому насичені, а входити в робочий процес набагато легше.

Уже відчуваємо контекст обох цих міст, а вони вважають нас «своїми», довіряють більше, як землякам. У наших сферах це важливо.

Життя на два міста виснажує, особливо, якщо у вас є діти. Думаю, якби в нас не було дітей, нам ще більше подобалося життя на два міста, тому що це класне відчуття, коли ти приїжджаєш в іншу квартиру, з краєвидом на морський горизонт. Мозок трішки у стресі, але більше в захваті. Він починає працювати інакше. І коли це відбувається постійно, ти перебуваєш у тонусі, отримуєш більше натхнення.



Життя на два міста виснажує, особливо, якщо у вас є діти



З дітьми важко. Буває, чоловік повертається з Одеси, втомлений, а в Києві діти. У мене теж фултайм-робота, я сама з дітьми, у кінці дня виглядаю та відчуває себе, як зомбі. Тому коли він повертається, не може відпочити, бо я кажу: «На, забирай дітей, ідіть кудись». Тобто ми ще в пошуках цього балансу. Дітки трохи підросли, молодший уже пішов у садочок – можливо, нам стане легше жити на два міста.

Зараз у доньки в школі раптово збільшили канікули, а в Києві погіршився стан повітря – я вирішила, що їдемо до моря в п’ятницю. Будемо гуляти, їсти смачні шу з кав’ярні тата, а я працюватиму дистанційно. Круто, що в нас є така рекреаційна база в місті, яке ми любимо, біля моря. Ще плюс у тому, що немає якогось застою. Життя стає більш різноманітним, коли ти живеш на два міста. Всюди є люди, які радіють, коли ти приїжджаєш, і ти щасливий їх бачити, встигаєш скучити.

Як далі

Ми щороку плануємо обрати якесь одне місто. Найімовірніше, це Київ, але все ніяк не можемо відмовитися від Одеси. Тому поки що нічого не змінюємо. Можливо, вийдемо на більш ресурсний темп, чоловік зможе проводити більше часу в Києві та менше в Одесі. Тоді зможемо разом проводити час у цих містах. Бо коли ви сім’я, важливо бути постійно разом, розділяти сумні й радісні моменти, не почуватися самотніми. Особливо, коли є діти. 

Андрій Сидорук

17 років

Львів – Івано-Франківськ


До того, як почати жити на два міста, я жив у Івано-Франківську, це моє рідне місто. Тут я прожив 17 років і лише місяць тому почав жити на два міста. Я закінчив школу та думав над тим, куди мені йти далі вчитися, чи не йти вчитися та робити gap year. Але все-таки вирішив вступити, для мене було важливо спробувати пожити в іншому місті.

Я насправді дуже люблю Франківськ, люблю це місто та людей, які тут живуть, своє оточення. Тут усе дуже класно, але є такий нюанс, що місто дуже невеличке, камерне, усі одне одного знають. Це в деяких випадках прикольно, але іноді набридає, бо кожен день тут, ніби день бабака. Тому мені хотілося спробувати пожити в іншому місті та змінити якось атмосферу.



Виходить так, що я витрачаю більше часу на дорогу з Франківська до Львова, ніж на саму пару



Я вступив до Львова на журналістику, але річ у тім, що у Франківську в мене є робота. Я вже чотири роки працюю фотографом і відеографом, усі мої зйомки тут. Тому вже місяць із моменту, як почалось навчання, я живу на два міста. Але зараз, через карантин, навчання дистанційне, тому повноцінно втілити план життя на два міста не вийшло. Розклад у мене був такий, що один день пари, один день лекції. Лекції в мене онлайн, а пари проходять наживо. Тобто через день я катався з Франківська до Львова.

Зранку я виїжджав блаблакаром чи потягом до Львова, удень був у Львові на парах або зустрічався ще зі знайомими. Зазвичай я лечу з потяга на пари та з пар одразу біжу на потяг, бо у Франківську зйомка. Інколи буває таке, що скасовують деякі пари й залишається одна пара. Виходить так, що я витрачаю більше часу на дорогу з Франківська до Львова, ніж на саму пару. Зараз більша частина мого життя залишається у Франківську. У мене були думки переїхати повноцінно до Львова та винаймати там квартиру, але поки з цим карантином це важко зробити, та й мало сенсу, насправді.

Про відчуття від життя на два міста

Я дуже люблю Франківськ і не хочу прощатися з ним назавжди. Я точно хочу спробувати пожити більший час в іншому місті, щоб відчути різницю. Але я хочу продовжувати регулярно приїжджати у Франківськ. Життя на два міста – це суперцікаві відчуття, бо коли ти більшу частину свого часу проводиш в одному місті, ще й у досить невеличкому для тебе – усе дуже однаково. Інша справа, коли ти приїжджаєш в місто, яке набагато більше, у якому все для тебе нове та цікаве. Є купа нових закладів, у яких ти ще не був, і в яких можна спробувати щось нове.

У Львові зовсім інший ритм життя. Хоча, здавалося б, відстань від Львова до Франківська – усього 150 кілометрів, але Франківськ дуже повільне місто, тут ніхто нікуди не поспішає, тут такий собі перманентний чіл. А Львів схожий на мурашник, тут набагато більше людей і машин. Відчувається цей контраст і це дуже прикольно, мені подобається дивитися на цю різницю.



Життя на два міста додає різноманітності, зовсім немає часу, щоб нудьгувати



Складнощі в моєму житті на два міста в тому, що, щоб встигнути на пару до Львова, яка починається о 8:30, мені потрібно встати о 4:30 ранку. Треба встигнути зібратися та бажано поїсти, бо декілька годин я буду в дорозі, а після цього відразу їду в універ і часу на їжу немає. Я їду в іншу частину Франківська, звідки о 5:30 виїжджаю до Львова, щоб встигнути на пару.

Насправді бути кожного дня по 3–4 години в дорозі виснажливо, але в цьому є певний шарм та антураж. Життя на два міста додає різноманітності, зовсім немає часу, щоб нудьгувати. Постійно несеться якийсь безперервний двіж. Мусиш усе встигнути, бо інакше ніяк. Чергувати два міста набагато цікавіше.

Як далі

Я ще не розкуштував до кінця життя на два міста, тому планую спробувати пожити на два міста сповна, а далі буде видно. Але, мені здається, що неможливо довго протягнути в ритмі, у якому я жив минулий місяць. Бо досить складно фізично бути постійно в дорозі й так рано прокидатися. Проте якщо жити тиждень в одному місті, тиждень в іншому, то це абсолютно можливо. Тому буду пробувати жити так, бо це цікавий досвід.

Марина Головко

25 років

Київ – Полтава


Я з Полтави. Закінчила там школу та коледж і у 2013 році переїхала до Києва, щоб навчатися в університеті. Після закінчення університету залишилася тут працювати. Протягом 6 років їздила раз на три тижні додому в Полтаву, щоб побачити батьків, друзів. Тим паче в Полтаві в мене були всі процедури – манікюр, брови, тому їздила додому регулярно, але це не було життям на два міста.

Півтора року тому я почала зустрічатися з хлопцем, ми знайомі були ще зі школи, він також із Полтави й ми іноді бачилися, коли я приїжджала додому. Коли в нас почалися стосунки, я почала їздити до Полтави частіше. За можливості, залишатися там на довше. У мене віддалена робота, тому такий варіант можливий.

Про відчуття від життя на два міста

Коли приїжджаєш в інше місто, є відчуття, ніби ти в якомусь іншому всесвіті. Зовсім різне життя та темп міст. Наприклад, у Києві із самого ранку вже всі кудись біжать, тут черга за кавою, тут черга в метро, там затор. Увечері також місто кипить, усі кудись їдуть, є купа закладів, у які можна піти, доставлення в будь-який час привезе тобі все, що завгодно. А в Полтаві все інакше. Мій потяг приїжджає о дев’ятій годині вечора, я виходжу з вокзалу, а місто вже спить. Людей на вулицях майже немає, нічого не відбувається.

Зазвичай, якщо не хочу працювати вдома, виходжу о 9:00 працювати десь у кафе за чашкою кави. А в Полтаві все працює з 10:00. І мені після Києва цікаво, як виживають тут люди, які прокидаються раніше. І в Полтаві все дуже компактно. Бо в Києві, наприклад, якщо тобі потрібно з кимось зустрітися, ти витрачаєш час на дорогу. Для Києва година часу на те, щоб дістатися кудись – це норма. А в Полтаві можна пів міста пішки пройти за годину. Там ніхто нікуди не спішить, усі ходять повільно.

Коли я приїжджаю після Києва в Полтаву, мені здається, ніби я одна бігаю, а не ходжу. Усе якось дуже спокійно. Спочатку ти намагаєшся чинити опір цьому повільному темпу, а потім уже розслабляєшся. Бо коли я приїжджаю з Києва, мене драйвить, я не розумію чому всі такі повільні, але потім звикаю та входжу в цей потік людей «на релаксі».

Через те, що моя робота пов’язана з діджитал, через купу івентів, подій, курсів, зустрічей у Києві, я постійно кудись біжу, постійно оновлюю стрічку в Інстаграмі. Є відчуття, ніби за 30 хвилин, поки я їду в метро без зв’язку, сталося щось важливе, що я щось пропустила. А в Полтаві нічого не пропустиш, бо тут нічого не відбувається [сміється].



Коли я приїжджаю після Києва в Полтаву, мені здається, ніби я одна бігаю, а не ходжу



Під час карантину мало чого відбувалося, багато хто сидів удома, я змогла плавно заспокоїтись. Бо в Києві я живу в дуже швидкому темпі, хочеться все встигнути, бути всюди. Але в якийсь момент ти зупиняєшся й думаєш: «Ого, я вичавлений лимончик». У Полтаві всі живуть більш спокійним ритмом. Але в Полтаві в мене з’являється відчуття, що я занадто розслабилася. Мені здається, що тут я недопрацьовую, не розкриваю повністю всі свої можливості. Тут мені здається, що я прокрастиную та перебуваю у своїй зоні комфорту. Я думаю, це на мені так відбився досвід життя в Києві.

Коли мій хлопець або знайомі з Полтави приїжджають до Києва, вони починають говорити: «Боже, ми вже 40 хвилин у заторі, тут стільки людей, тут ніде припаркуватися». А для мене 40 хвилин затору – це дрібниця, ще швидко проскочили. Хлопець не розглядає варіант переїзду до Києва. У Полтаві у нього вже є робота, кар’єра, він не уявляє собі, щоб у 29 років переїжджати в інше місто та починати все з нуля.

Я розумію, що для розвитку наших стосунків, мені легше переїхати до Полтави, ніж моєму хлопцю до Києва. Оскільки у нього там робота, а Полтава моє рідне місто, там мої батьки й це не переїзд у чуже місто, де потрібно починати все з нуля. Я довго відтягувала переїзд у Полтаву, але стався карантин і в мене з’явилася можливість пожити в цьому місті 3 місяці поспіль – усе нормально, не померла. Коли я повернулася в Київ після карантину, я себе комфортно почувала, зрозуміла, що не випала з ритму.

Дуже виснажує дорога. Я приїжджаю в місто й розумію, що в мене є обмежена кількість часу, тому намагаються всюди встигнути, з усіма побачитися. Хочеться лежати та відпочивати, але потрібно багато чого встигнути зробити, бо часу обмаль. Я іноді не помічаю, як швидко минає тиждень мого перебування в місті. Ніби багато чого зробила, з усіма побачилася, а всередині нічого не залишилося.

Також є труднощі в плануванні часу. Наприклад, на вихідних у моєї подружки в Полтаві день народження, а на роботі в Києві в ці дні запланований івент. Коли живеш в одному місті, можна встигнути й туди, і туди. А так, через життя на два міста, ти випадаєш із деяких важливих моментів і доводиться обирати. Коли я довгий час перебуваю в Києві та спілкуюся з друзями з Полтави, я деяких речей уже не розумію, бо в них уже є якісь внутрішні історії та ситуації, про які всі знають, бо вони кожен день бачаться. А мене якийсь час немає в місті й заново розповідати мені всю історію ніхто не буде.



Важливо вміти підтримувати свою присутність у житті близьких людей, коли ти живеш на два міста



У житті на два міста мені подобається те, що є можливість порівнювати. Так починаєш багато чого помічати. Наприклад, зазвичай я йду по Києву, на вулиці безліч кафе, кожен день можна ходити в новий заклад, я сприймаю це, як щось звичайне. Після Полтави, де в центрі умовно 5–7 кафе, у яких ти уже по сто разів був, починаєш цінувати це, здавалося б, звичайне для Києва різноманіття кафе.

Також я навчилася дружити на відстані. Дружба на відстані – це дійсно робота. Я зрозуміла, що не треба чекати, коли тобі хтось напише. Якщо тобі цікаво дізнатися, як справи у твоїх друзів, треба просто підтримувати цей зв’язок, спілкуватися й не випадати з їхнього життя.

У мене було навіть таке, що я до завдань на день у своєму щоденнику додавала пункт: «Зателефонувати, запитати, як справи у..», тому що я розумію, що я давно не спілкувалася з тією чи іншою людиною, але мені це важливо. Тому коли я на гострій стадії карантину довго не бачилася зі своїми друзями з Києва, ми спілкувалися все одно кожен день. Навіть робили разом зарядку через відеозв’язок, бо на карантині всі вдарилися у спорт. Ми ніби не розлучалися на цей час. Важливо вміти підтримувати свою присутність у житті близьких людей, коли ти живеш на два міста.

Як далі

Якщо мої стосунки будуть розвиватися, перейдуть на ще більш серйозний рівень, мені доведеться обрати для життя Полтаву, але я б усе одно хотіла приїжджати часто до Києва. У такому випадку я планую приїжджати раз на місяць у Київ, десь на тиждень. Тому що я відчуваю, що мені потрібно змінювати обстановку. У Полтаві одна центральна вулиця, на якій усе відбувається – як робочі зустрічі, так і відпочинок.

Коли ти кожного дня бачиш одну й ту саму вулицю, тебе накриває. Багато моїх знайомих із Полтави часто їздять на вихідні за кордон, наприклад, а для мене і в Київ з’їздити це свято, бо дуже люблю це місто. Я розумію, що не можу повністю відмовитися від життя в Києві, бо в цьому місті залишається великий шматок мого життя. Я все одно продовжую слідкувати за життям міста, мені цікаво, що там відбувається.

Я продовжую винаймати квартиру в Києві, навіть коли довго перебуваю в Полтаві. Я все одно приїжджаю кожного місяця на тиждень-півтора в Київ, я порахувала, що кожного разу шукати та знімати на цей час житло значно дорожче, ніж продовжувати орендувати квартиру постійно. І через те, що я їжджу регулярно, мені не хочеться постійно зупинятися у друзів, бо це трохи напряжно. А так, у мене є житло в Києві, там мої речі, я можу в будь-який момент приїхати на скільки мені потрібно.

Вікторія Бугрова

23 роки

Харків – Бахмут


Я все життя жила в Харкові й десь місяць тому ми з моїм хлопцем переїхали в містечко Бахмут, Донецької області, через його нову роботу. Уже місяць я активно живу на два міста, тому що моя робота залишилася в Харкові. Я працюю контент-менеджером, роблю зйомки для різних брендів одягу та косметики, тому я частково можу працювати дистанційно. Я їжджу до Харкова на 3–4 дні, роблю там свою роботу, фотографую, роблю контент, бачусь із батьками та повертаюсь у Донецьку область, де два тижні маю можливість виконувати далі свою роботу дистанційно.

Про відчуття від життя на два міста

Зараз я розумію, що в мене немає відчуття дому ніде. Якщо раніше, коли я жила в Харкові, де була моя сім’я та батьки, я могла назвати це своїм домом, зараз у мене це поняття розмилося. Я ніби ще не відвикла повністю від Харкова, але й тут ще не звикла до кінця. Дуже великий контраст. Харків – велике місто, там завжди швидкий темп, багато людей, працюють торговельні центри, місто молодіжне, воно рухається. У Бахмуті все спокійно, людей мало, ніхто нікуди не поспішає, мені дуже важко до цього звикнути, я відчуваю себе трохи не у своїй тарілці.

Зазвичай люди переїжджають із маленького міста у велике, а ми навпаки. Мій хлопець дуже переживав, що я буду відчувати себе некомфортно тут, як буде з моєю роботою та самореалізацією. Я підтримувала його, але бачила для себе одні мінуси в цьому переїзді. Він розумів, що створює певний дискомфорт, але робить усе для того, аби я відчувала себе добре в цих обставинах. Я не знала, що я буду робити в маленькому місті, чим тут зайнятися, я тут нікого не знаю. Але плюси є, бо для мене цей переїзд – можливість усе ж таки трохи зупинитися.



Складно входити з однієї атмосфери в іншу



Мені здається, ніби я з кимось помінялася життям, зараз я ніби живу зовсім інше життя. Це новий етап, тут нові люди, можна знайти нові способи реалізувати себе в цьому місті. Але цікаво пожити в іншій ролі. У Харкові я можу в будь-який момент зустрітися зі своїми друзями, поїхати у справах, а тут я більше займаюся домом і своєю сім’єю. У цьому є свої плюси, як на мене. Було класно створювати затишок у новій квартирі, усе облаштовувати.

Нещодавно я їздила на тиждень до Харкова, коли їхала в таксі додому, мала дивні відчуття, бо за кілька тижнів у Донецькій області я вже звикла до повільного та спокійного ритму життя. А тут я їхала в час пік: затори, купа машин, людей, усе кипить, бурлить. Я навіть трохи відчувала себе наляканою, це були дивні відчуття. Я побула тиждень у Харкові, уже знову звикла до темпу й мені знову незвично в маленькому місті, де спокій здається мені дивним. Складно входити з однієї атмосфери в іншу.

Дискомфорт доставляє дорога, хоч вона і займає 2,5 години, але все одно це трохи вимотує. Тим паче в мене не має водійських прав і постійно доводиться їздити на блаблакарі.

Як далі

Поки ми плануємо жити й далі на два міста. Ми тут не назавжди, але на декілька років точно. Можливо, якщо я знайду для себе шляхи реалізації в Бахмуті, Харкова буде менше в моєму житті, але мені б так не хотілося. Я людина мегаполісу й мені не хочеться його залишати. Мій хлопець не хоче, щоб якась зі сфер мого життя просідала через переїзд, тому він не проти, що я часто їжджу до Харкова. Він розуміє, що мені потрібно працювати там і бачитися з батьками, тому все добре. Ми сприймаємо це як тимчасовий етап.