Люди в місті«Ми виходимо грати на вулицю не через гроші». Це вуличні музиканти

Саша та Влад – вуличні музиканти, спів яких ви неодноразово чули на Контрактовій площі або на Пішохідному мосту. The Village Україна знайомить вас ближче з людьми, які є частиною життя Києва. Про вуличну музику із середини, страхи та відчуття музикантів, стосунки та заробіток читайте в нашому тексті.

Наші герої зацікавилися музикою ще в дитинстві. До того, як почати співати на вулиці, Саша записувала кавери в Instagram, а Влад співав на шкільних та університетських заходах. Музичний виступ на «Дебюті першокурсника» надихнув Влада на те, щоб співати більше.

Влад: Після виступу на «Дебюті першокурсника» я почав більше співати, зокрема в кімнаті в гуртожитку. Хлопцям з кімнати набридли мої щоденні співи, і вони сказали, щоб я йшов кудись в інше місце співати. Це був травень 2015 року, я вийшов у парк Кіото, сів на лавочку й сам собі співав. На лавочці лежав мій чохол від гітари, якийсь чоловік проходив і поклав туди 20 гривень. У цей момент я подумав: «О, а шо так можна?» За годину мого співу на лавочці я назбирав 86 гривень. Тоді жив на 300 гривень на тиждень, тому ці екстра 86 гривень здавалися мені великою сумою. Я зрозумів, що це лише за годину та скільки ще можна заробити, якщо грати більше щодня.

Вони познайомилися на вулиці

Саша: Ми пішли з подругами їсти пончики на Поділ, і там я почула, що хтось співає. Це був Влад. Тоді зрозуміла, що маю зараз підійти до нього й попросити щось заспівати. Я подумала, що це певний виклик для мене, аби стати більш розкутою. Довго не могла наважитися підійти, але моя подруга сказала мені: «Сашо, або зараз, або ніколи». Я підійшла до Влада й попросила заспівати пісню Let it be. [показують спільні татуювання на руці з написом Let it be].

Після цього ми іноді виходили разом співати на вулицю й через два місяці почали зустрічатися.

На початку було страшно

Саша: Коли я вперше заспівала на вулиці, мені було дуже страшно, оскільки люди не були готовими саме до мого вокалу. Влада вони вже чули, а мене – ні. Тому голос трішки тремтів, але я розуміла, що потрібно розширювати межі своєї музичної діяльності. Якщо страшно заспівати на вулиці, то що буде потім, коли потраплю на велику сцену? Я хотіла довести собі, що можу співати не тільки вдома під гітару, а ще можу це зробити тут і зараз. Це було страшно, але щоразу, коли виходила співати на вулицю, ставало все легше й легше.

Влад: У мене не було страху перед співом на вулиці, я більше хвилювався через те, що подумають мої знайомі, адже я грав через дорогу від кампусу й, коли проходили мої знайомі з університету, вони могли посміятися з мене. А людей на вулиці я не соромився, бо з самого дитинства виступаю на сцені й звик до публіки.

Я просив друзів їздити зі мною до центру, бо боявся, що на Хрещатику є «мафія», яка відбирає гроші у вуличних музикантів. Я співав у переході біля ЦУМ. Це місце, у якому вперше відчув, що таке гроші й що цим можна заробляти. Потихеньку з’явилося більше апаратури. Після того, як відкрили пішохідний «міст Кличка», я став постійно там грати. Цей міст – певна альма-матер для вуличних музикантів.

Удвох співати легше

Влад: Коли вас двоє, відбувається обмін енергією з людьми. Удвох ви даєте більше енергії, і вам менше її потрібно, аби зачепити людей. Ви одне одного підсилюєте й емоційно співати набагато легше.

Саша: Я зрозуміла, що самому привернути увагу людей не так просто.

Влад: Так. Коли нас двоє, люди бачать, що між нами відбувається якась хімія, це їх чіпляє. Хлопців, які самі співають, дуже багато. Тому, коли співає Саша, їй значно простіше зібрати людей. А вдвох узагалі мало хто співає, тому це привертає увагу ще більшої кількості людей.

Саша: Ти бачиш живі емоції, це не коментар під відео. Ти бачиш очі людей, це набагато більше надихає.

Вуличні музиканти складають графік

Влад: Минулого року серед київських вуличних музикантів з’явилося ком’юніті. У нас є спільний чат у телеграмі, у якому 130 людей, які грають на вулицях Києва. Щоб не було такого, що музикант приїжджає з іншого кінця міста в центр з апаратурою, а точка вже зайнята, ми створили гугл-таблицю, у якій за два дні займається місце. Є певний графік. Коли на одну точку претендує кілька музикантів, вони між собою домовляються, хто в який час грає.

Улюблені локації Влада та Саші

Влад: Найчастіше ми граємо в центрі. Наприклад, на Пішохідному мосту є три точки: біля Арки дружби народів, на самому мосту, де оглядовий майданчик, і фонтан на іншій частині мосту. На Контрактовій також є три точки: біля трамвайної зупинки, навпроти Могилянки та на Сагайдачного, між «Пузатою хатою» та «Сільпо». Нещодавно з’явилася ще одна локація на Художній алеї, біля Андріївської церкви. Раніше там ніхто не грав, бо думали, що не можна. На цих локація ми граємо найчастіше. Я граю п’ять разів на тиждень, а Саша трохи менше. Спочатку я граю декілька годин, потім приходить Саша та грає свій сет.

Саша: Моя улюблена локація – це Андріївська церква, але тільки ввечері, бо вдень там дуже палить сонце – і через це в мене швидко розстроюється укулеле. Ще я люблю грати біля фонтана.

Улюблена публіка та, що слухає

Влад: Я полюбляю грати за Андріївською церквою. Публіка там більш інтелігентна. Звичайно, бувають «зальотні» люди, але там їх не багато. На цих локаціях якась камерна атмосфера. Люди там більш схильні до того, аби посидіти й послухати тебе. Візьмуть собі якоїсь наливочки, піднімуться до оглядового майданчика, бо знають, що там грають музику, і будуть слухати тебе три години.

На Контрактовій гірша публіка. Я граю там увечері п’ятниці. А що роблять люди у вечір п’ятниці, особливо на Контрактовій? Вони п’ють. І всім потрібні такі пісні, як «Старі фотографії», «Люди як кораблі» чи «Мам» Скрябіна. У цьому плані люди більш схильні до того, аби зупинитись і послухати тебе. У них своя тусовочка, вони випивають і насолоджуються живою музикою. Але буває багато неадекватних людей.

Іноді трапляються трешові ситуації

Влад: Я колись грав у парку Шевченка, ішов якийсь дядько і вдарив ногою мій чохол від гітари, звідти розлетілися всі гроші. Потім з цим чуваком розбиралися двоє чоловіків, які стояли та слухали мене. Часто люди заступаються в таких ситуаціях. Був випадок, коли грав біля трамвайної зупинки, на Контрактовій, і якась жінка почала дуже агресивно лаятися, що я занадто гучно граю. Люди також заступились і накидали мені грошей.

Саша: Буває таке, що намагаються вкрасти гроші. Один чоловік потягнувся до мого чохла, типу хотів покласти гроші. Клав п’ятірку, а іншою рукою тягнувся до більшої купюри. Але Влад мене рятує в таких ситуаціях. Сама не стою на локації, бо це трохи небезпечно. Зі мною завжди є Влад. Часто буває, що до мене підходять чоловіки з перегаром, коли ще не закінчила співати пісню, просять зіграти «Старі фотографії». У таких ситуаціях до них підходить Влад і «розрулює» всі питання. Тому, коли зі мною Влад, я взагалі не переживаю.

Влад: Також з нами трапилася цікава історія з поліцією у Відні. Я знав, що там не можна грати на вулиці, але побачив, як на вулиці грає скрипалька. Навколо неї було багато людей, їй кидали гроші. Я подумав, що можна спробувати. Оскільки ми були без апаратури, співав я, бо голосно співаю. Ми почали грати й через 15 хвилин приїхала поліція. Вони пригрозили штрафом у розмірі 500 євро за повторне порушення та сказали, що, якщо ще раз побачать, заберуть your little ukulele. [сміється] За 15 хвилин ми заробили 26 євро, але від стресу поїли на 50.

Зароблених на вулиці грошей вистачає на життя

Саша: Зараз музика – мій основний вид заробітку. Узагалі я журналістка. Але в один момент зрозуміла, що в мене не лежить до цього душа. На роботі мені урізали зарплату. Я вирішила, що за такі гроші не буду продовжувати писати, а краще піду співати на вулицю. Почала отримувати більше грошей і, головне, більше задоволення. Найбільша сума, яку заробляла за день гри на вулиці, – 2 500 гривень. Це за дві з половиною години приблизно. У Влада найбільша сума – 5 000 гривень.

Влад: Саша заробляє вдвічі більше за мене. Я граю більше годин, але грошей виходить однаково. У середньому за день я можу заробити 1 000 гривень. Це за три години. У Саші така сума виходить за півтори години. Раз на раз не випадає. За день може бути багато людей, але вони будуть кидати по 10 гривень. А буває, що людей майже немає, але хтось один кине 500 гривень. Немає якоїсь стабільності, і це доставляє найбільше дискомфорту. Так, ти від цього кайфуєш, але ніколи не знаєш, скільки сьогодні заробиш.

У теплу пору року заробляєш більше через те, що виходиш грати щодня. Узимку за одну годину можна заробити вдвічі більше грошей, але фізично неможливо вистояти багато часу, бо холодно. Також узимку на вулицях грає набагато менше музикантів, тому більший заробіток.

Залежно від сезону мій заробіток варіюється від 15 000 до 30 000 гривень на місяць.

Саша: Я збираю зароблені гроші на подорожі. До того, як у світі трапився COVID-19, у мене були плани назбирати гроші на Іспанію. Відверто кажучи, у всіх нас були якісь плани до ковіду. Але все накрилося. Зараз я збираю гроші для того, аби кудись поїхати. Я не витрачаю їх на якісь матеріальні речі.

Влад: А я винаймаю квартиру та купую собі їсти. [сміється] Майже всі гроші я витрачаю на апаратуру. Також хочеться відкладати ці гроші на подорожі, але є питання: подорожувати зараз чи вкласти гроші у свій розвиток і потім подорожувати більше?

Для вуличних музикантів основним сенсом є публіка, яка їх слухає

Саша: У мене є певний страх, що, якщо я співатиму пісню, яка мені подобається, але її мало хто знає, люди просто підуть. Хочеться якось їх утримати. Але грати одні й ті самі популярні пісні, щоб утримати публіку, мені якось соромно перед собою.

Влад: Гроші – це добре, але ми виходимо грати на вулицю не через них. Якби я хотів багато заробляти, пішов би на курси програмування. Я граю для того, аби люди приходили. Коли ти граєш, а нікого немає, і люди просто проходять та кидають гроші, немає ніякого бажання продовжувати. На торішній День Незалежності я співав п’ять годин поспіль лише через те, що багато людей мене слухали. Вони віддавали мені свою енергію, і я відчував себе всесильним. Я співав навіть свої пісні, і люди мені підспівували, вони взаємодіяли зі мною. Коли стоїть 10 людей, важко взаємодіяти. А коли стоїть 150 і навколо тебе просто натовп, це зовсім інші відчуття.

Гроші – це добре, але ми виходимо грати на вулицю не через них

Пара пише власні пісні та мріє виступати на сцені

Саша: До написання власних пісень нас наштовхнув своїм прикладом Коля Серга. На одному з «Куражів» виступали багато вуличних музикантів, куди запросили й нас. Це організовував Коля. Наступного дня він запросив нас на свій квартирник. Після нього ми мали змогу поставити йому запитання. Запитали його про те, як він починав, а він також починав як вуличний музикант. І він розповів нам, що співав тільки свої пісні й ніколи кавери. Це стало поштовхом для того, аби ми почали писати власні пісні.

Влад: На квартирнику Коля дав змогу всім запрошеним музикантам заспівати й серед усіх вуличних музикантів лише ми заспівали авторську пісню.

Саша: Тоді нас так надихнула ця творча атмосфера, що зрозуміли: тільки з власними піснями ми можемо досягти високого рівня. Зараз пишемо разом пісні. Влад займається аранжуванням. Чомусь я придумую пісні, коли мию посуд або кросівки. Обов’язково щось мию в цей момент. Якщо щось спало на думку, відразу надсилаю це Владу.

Влад: Мені набагато легше придумати текст, ніж написати мелодію тому, що я думаю, що мої мелодії примітивні. Зараз виходить трохи краще, бо більше це практикую. Але основною частиною займається Саша, а я виступаю в ролі саунд-продюсера, роблю аранжування.

У жовтні на всіх стримінгових платформах відбудеться реліз нашої дебютної пісні. Сингл називається «Хованки». Далі плануємо випустити ще дві пісні, над якими зараз працюємо. А після цього хочемо замахнутися на альбом. Наш дует ми назвали Tember Blanche.

Саша: На вулиці класно, але в якийсь момент ти розумієш, що далі немає розвитку. Є певне відчуття, що ми вже переросли кавери й хочеться, щоб уже наші пісні хтось переспівував.

У планах – не підкоряти «Олімпійський»

Саша: Років у 13 у мене була мрія зібрати, умовно, «Олімпійський». Зараз для мене це не так важливо. Нехай людей буде не багато, але це будуть наші люди.

Влад: В одному інтерв’ю в Білі Айліш запитали, коли вона востаннє плакала. Вона відповіла: «Коли мені в лютому показали мій графік на наступний рік». Ми не хочемо так.

Є британський музикант Том Розенталь. Він їздить по світу, збирає в кожній європейській столиці від 500 до 2 000 людей. Його мало хто знає, але в нього є своя аудиторія. Він собі їздить і кайфує.

Саша: Так. У цього музиканта є час на сім’ю, він достатньо уваги приділяє своїй дружині та дітям. З таким розкладом можна влаштувати сім’ю та кар’єру. Потрібен баланс. Ось нам хочеться так само.