У Білорусі в ніч на 10 серпня почалися масові протести – люди, незгодні з фальсифікацією результатів президентських виборів, вийшли на вулиці.

У Мінську та інших великих містах почалися сутички протестувальників із правоохоронцями, проти людей застосували сльозогінний газ, гумові кулі, водомети, світлошумові гранати. МЗС Білорусі повідомляє про понад 3000 затриманих й одного загиблого протестувальника. 11 серпня у країні почався загальнонаціональний страйк – працівники великих підприємств масово залишали свої робочі місця на знак протесту проти силового розгону мирних акцій і фальсифікацій під час голосування.

Редакція говорить із білорусами, які живуть у Києві, про те, як вони переживають події у своїй країні, як підтримують зв’язок із рідними, та запитує, чи вдалося їм проголосувати на виборах.

Даша Кулик

проджект-менеджерка Zdatni

На протести вийшли мої друзі. Я дізналася, що навіть моя подруга, яка в принципі боїться великих натовпів і ніколи не бере участь у масових протестах, учора вийшла.

Уже третій день в Білорусі не працюють месенджери, учора (10 серпня) якимось дивом запрацював дірект в Instagram, і мені вдалося списатися з друзями. Мамі я щодня дзвоню, з подругою теж спілкуюся телефоном. Учора подруга попросила подивитися номер дільниці, на якій вона голосувала, але я не змогла, тому що всі білоруські сайти заблоковані.

Мені взагалі незрозуміло, чому про силові розгони не кричить увесь світ. Пам’ятаю, коли це відбувалося в Україні, про це говорили всі, а про Білорусь говорять недостатньо, хоча вона потребує цього, як ніколи.

Особисто я через цю ситуацію просто паралізована, мені дуже складно працювати. Учора дуже часто оновлювану стрічку новин, сьогодні намагаюся робити це рідше. Усе, що відбувається зараз у Білорусі, дуже сильно впливає на мене емоційно, але я маю життя тут, яке також потрібно контролювати: у мене є тут робота, собака, треба елементарно приготувати собі обід. А коли я читаю новини, мене просто паралізує, здається, що мене накриває темрява, що я більше ні про що не можу думати. Це дуже страшно.

Мені взагалі незрозуміло, чому про силові розгони не кричить увесь світ

Страшно думати, чи можуть протести кардинально щось змінити. З одного боку, я розумію, що Лукашенко при владі все моє життя, я пам’ятаю інші спроби протестів проти його влади – були й масові виходи на вулиці, була кров, але так нічого й не змінилося. Хоча настільки масштабних протестів раніше не було. З іншого боку, я не можу дозволити собі думати, що всі зусилля, які прикладають люди, не дадуть того результату, заради якого вони вийшли. Мені здається, що це вже війна. А у війні немає переможців або переможених. Постраждає і влада, і народ. Але я дуже хочу, щоб люди, які зараз на барикадах, домоглися того, за що воюють. Вони борються за те, що кожному має бути дано від народження – за справедливість і свободу.

Під час цієї передвиборчої кампанії всі почали говорити про те, що білоруси не будуть такими, як раніше. Навіть старше покоління перейшло на сторону опозиції. Наприклад, із розмов із моїми батьками, які живуть у Мінську, знаю, що вони збиралися голосувати не за Лукашенка. Але вони досить обережні, тому на протести не виходять. Зміни вже відбуваються, але чи вдасться досягнути глобального результату, заради якого люди вийшли, не знаю. Дуже сподіваюся, що так.

Особисто я простояла 8 годин біля виборчої дільниці в Києві, але так і не проголосувала на виборах. Нас пропускали дуже повільно. Після того, як люди почали обурюватися, стали пускати 1 людину на 4 хвилини – це 15 людей на годину. А нас було понад півтори тисячі. Хтось пустив плітку про те, що до дільниці прийшла масовка, тому всіх попросили підняти вгору свої білоруські паспорти – і стало зрозуміло, що це не масовка. Люди дуже сильно об’єдналися, приносили воду та їжу, пропускали вперед вагітних, тих, хто годує груддю, тих, у кого був квиток на потяг в інше місто на 17:00 годину. Тому, в принципі, я непогано провела час.

Віталій Дроздов

генеральний директор «Хіт FM», генеральний продюсер «ТАВР Медіа»

Я переживаю ці події як білорус, громадянин своєї країни, якому небайдуже майбутнє цієї країни та її народу. Серед протестувальників були мої друзі та близькі. Деякі зіткнулися і з кийками, і з автозаками, і з камерами ув’язнення.

На щастя, зв’язок вдається підтримувати. Більшість друзів підковані в гаджетах і інтернет-технологіях, тому інтернет у них є, зв’язатися можна. Батькам і родичам дзвонимо на мобільні телефони.

Яке моє ставлення до цього? Орім обурення очевидними речами, є одне дуже гарне відчуття.

Здається, що народжується народ. Не просто громадянське суспільство, але народ. І цього не відкотити назад. Чи будуть досягнуті інші цілі – хоча б перерахунок бюлетенів – поки сказати складно.

Здається, що народжується народ

Особисто я намагався проголосувати в Києві в посольстві. Ми простояли на спеці 7 годин. На жаль, як і більшість людей, що стояли у величезній черзі біля посольства, зробити цього не вийшло: нібито через карантинні обмеження в посольстві працювала тільки одна кабінка для голосування. І це було досить дивно: створити правильні епідеміологічні умови всередині величезного посольства, поставивши п’ять кабінок, було б правильніше, ніж піддавати ризику зараження величезну чергу біля посольства, в якій люди годинами стояли дуже щільно. Але це було б правильно за медичними рекомендаціями. Очевидно, були якісь інші міркування з цього приводу, не медичні.

Наталія

Я маніакально стежу за новинами. Морально важко за цим спостерігати – усе-таки, я в іншій країні, а не у вирі подій. А ось тим, хто зараз виходить на вулиці, сидить без зв’язку, не може зв’язатися з друзями – набагато складніше. Мої друзі та знайомі виходили на мирні протести, на щастя, зараз із ними все окей, але ми розуміємо, як швидко змінюється ситуація. Крім цього, я б хотіла підтримати й тих, хто не виходить на вулиці, але подає скарги до виборчої комісії, збирає підписи на своїх районах – вони теж великі молодці. У цьому році я бачу величезний ріст активності серед свого кола спілкування – наприклад, багато хто були незалежними спостерігачами на виборах. Я розумію, як може бути страшно вийти, думаю, що будь-який внесок важливий.

Залишатися в контакті зараз досить проблематично, з друзями трохи простіше, вони періодично з’являються в мережі, а ось із батьками зв’язок тримати виходить зовсім погано, тому що вони не вміють налаштовувати VPN (а поки це єдиний спосіб вийти в інтернет). Моїй близькій подрузі довелося їм зателефонувати й запитати, як справи, а вже потім написати про це мені.

Я розумію, як може бути страшно вийти, думаю, що будь-який внесок важливий

Я бачила, що із самого початку було дуже багато порушень із боку виборчих комісій. Майже три місяці щось систематично порушувалося, і якщо спочатку це були якісь дрібні речі, то потім почалися арешти кандидатів, якісь незрозумілі звинувачення на їхню адресу, зриви мирних агітаційних мітингів. Мої друзі зі спостерігачів це підтверджували. З іншого боку, я побачила неймовірне єднання людей, якого не було давно, і це дуже круто. Але те, що відбувається зараз, коли люди вийшли на мирні протести, коли вони несуть у руках квіти й прапори, коли там бабусі, жінки, хлопці, чоловіки, які просто хочуть, щоб їхній голос врахували, щоб їх почули, а їх за це хапають, б’ють, закидають світлошумовими гранатами – це, звичайно, жах.

Що зараз важливо зробити? Поділитися інформацією про ці події з друзями й близькими, щоб вони знали, що відбувається у країні поряд. Досить подивитися на фото й відразу стане ясно, що це звичайні люди. До речі, ще хотілося б сказати, що спочатку всі були налаштовані дуже мирно, за весь час протестів не було жодного підпалу, жодного розбитого скла або вітрини. Люди не хочуть погромів і насильства – люди хочуть бути почутими.

Мені вдалося проголосувати на виборах, але для цього я простояла в черзі до посольства 8 годин, хоча думала, що впораюся за хвилин 15. Коли стала в чергу, подумала, що витрачу максимум 2 години. Приблизно на 5–6 годині проголосувати стало справою принципу. До слова, ніхто не розходився. Навіть розуміючи, що проголосувати вони не встигнуть, люди все одно стояли біля посольства.

Ірина Журавльова

авторка-сценарист

Серед моїх близьких друзів і рідних ніхто не бере участь у протестах в Білорусі, але все одно я дуже сильно хвилююся за людей, які вийшли на вулиці, як за своїх. Це дуже боляче й тривожно, коли таке відбувається на твоїй батьківщині. Зараз все відійшло на другий план. Вдень і вночі я сиджу на білоруських Telegram-каналах. Там вся інформація, але ситуацію ускладнює блокування інтернету.

Хочу підкреслити, що протести, на які вийшли люди, дійсно мирні. Ці вибори стали дуже важливим моментом для країни, оскільки вперше люди хотіли зробити свій усвідомлений вибір. Ніхто не хоче революції, ніхто не збирався захоплювати владу. Ніяких політичних сил і коаліцій. Ми – мирні люди – просто хотіли чесних виборів і щоб наші голоси чесно порахували. Але цього не сталося.

Я до останнього вірила, що все зможе вирішитися в межах закону, що вихід на вулиці не стане єдиним способом захистити свій голос. А якщо й судилося цьому статися – то влада, яка намагається втриматися, не застосовуватиме такі радикальні методи.

Я не знаю, змінять щось протести чи ні. Щоразу, коли ми раділи, що якийсь омонівець перейшов на сторону народу, у той же момент відбувалося щось жахливе. Сьогодні люди на підприємствах почали виходити на страйки, у Telegram-каналах вже є інформація про те, що почали затримувати людей, які просто не вийшли на роботу. Мені складно сказати, зміниться щось чи ні, просто дуже страшно та боляче, я відчуваю безсилля й розпач.

Я до останнього вірила, що все зможе вирішитися в межах закону, що вихід на вулиці не стане єдиним способом захистити свій голос.

Але що б не сталося – тепер усі знають, наскільки білоруси круті, яка ми супернація зі своєю унікальною історією, що замовчувалася 26 років, з унікальним сучасним і майбутнім. Я не хочу робити ніяких прогнозів і порівнянь із Майданом. Тут усе інакше, інші причини, інша передісторія. Зараз білоруси – це сила, єднання. Тепер усі знають – ми не трактор, картопля і «батька». Ми давно виросли з цих стереотипів.

Особисто я ніколи не підтримувала нинішній режим, але й опозиція, яка існувала весь цей час, мені не подобалася. І саме на цих виборах я вперше побачила гідних, освічених, мудрих, інтелігентних кандидатів, які вміють вести діалог на будь-якому рівні. А далі все по-кіношному закрутилося: хтось опинився у в’язниці за сфальсифікованими справами. Хтось був змушений покинути країну. А їхні дружини й соратниці об’єдналися – це єдиний та унікальний випадок в історії. Ми всі хотіли справедливості, саме тому проголосувати було дуже важливо, це було справою принципу.

Більшості людей із мого білоруського оточення в Україні не вдалося виїхати в Білорусь, аби проголосувати, через карантинні обмеження. Ми збиралися голосувати в посольстві. Спочатку була інформація, що треба заздалегідь записатися у списки, тому що охочих буде багато, і посольство не зможе всіх прийняти. Але коли я зв’язалася з ними, мені сказали просто прийти в день голосування. Таких, як я, виявилося дуже багато. Мабуть, ніхто не очікував такого ажіотажу, усі ми думали, що швидко проголосуємо й поїдемо тусити у свій вихідний. Але черга була величезна – людей пускали по одному, пояснюючи це тим, що необхідно дотримуватися дистанції. Ми простояли в черзі 7,5 годин і проголосували прямо перед закриттям дільниці. Мені пощастило проголосувати, а після мене залишилася ще величезна черга з тих, хто не встиг. Деякі мої знайомі вирішили стояти до закриття з принципу, навіть розуміючи, що проголосувати не встигнуть.

Андрій Митянов

продюсер

Я слідкую за ситуацією в Білорусі: не можу сказати, що дуже активно, але оскільки про це всюди пишуть, неможливо залишатися у стороні. Більшість моїх знайомих уже виїхала з Білорусі, тому я підтримую зв’язок тільки з батьками та сестрою. З їхніх слів, у Мінську зараз дуже напружена атмосфера, немає інтернету, тривога та хвилювання просто в повітрі відчуваються. Люди на іншому кінці міста не можуть почуватися спокійно, коли у центрі ллється кров. Я так розумію, що такі ж відчуття були, коли в Україні відбувалися аналогічні події.

Мої батьки не брали участі у протестах, з розмов із ними я зрозумів, що поки й не планують, але вони підтримують протестні настрої. У сестри маленька дитина, тому не думаю, що вона буде виходити. Але поки ми не знаємо, як усе розвиватиметься, будь-якої хвилини може все змінитися.

У Мінську зараз дуже напружена атмосфера, немає інтернету, тривога і хвилювання просто в повітрі відчуваються

Враховуючи ситуацію та мою роботу, я не поїду зараз у Мінськ, бо розумію, що мені буде проблематично повернутися, а зараз я маю бути тут. Колись давно, у студентські роки, ми виходили з друзями на протести, але робили це дуже обережно. Якщо тебе затримають, можуть бути проблеми з отриманням освіти. Також мені було важливо зберегти репутацію батька, оскільки він довгий час працював військовим, тож я намагався не брати активної участі у протестах, але розумів, що треба щось змінювати.

У Білорусі все жорстко контролюється вже на початкових етапах: відключають інтернет, людей садять ще до того, як щось станеться – усі спроби вийти й висловити невдоволення намагаються придушувати відразу.

Дуже хочеться, щоб ці протести принесли хоча б якісь зміни, дуже сподіваюся, що це станеться максимально мирно. Але ситуація показує, що це малоймовірно.

Оксана Майорова

керівниця Event Cafe

Ми всією сім’єю слідкуємо за ситуацією в Білорусі, дуже вболіваємо та хвилюємося. Ми з Мінська, але живемо в Києві 12 років. Там у нас залишилося багато друзів, які виходять на протести, також там живуть наші батьки. На щастя, нікого з наших знайомих не затримали, ніхто не отримав травм, але ми все одно дуже хвилюємося за друзів, які виходять протестувати, намагаємося підтримувати з ними зв’язок. Інтернет там не працює, але наші друзі підключаються через VPN, і ми зв’язуємося через Instagram або Viber, чоловік списується з друзями через Telegram. Відповідь приходить хоч і не відразу, але приходить.

У нас дуже багато знайомих білорусів у Києві. Так сталося, що ми переїхали сюди першими з нашої компанії й дуже багатьох молодих людей потягнули за собою. Усі голосували – щоправда, ми з чоловіком якраз у цей час були на відпочинку, тому не змогли проголосувати – але всі люди з нашого оточення прийшли на вибори в посольство. Ми дуже переживаємо, усі в напруженні, тому що у всіх нас у Білорусі батьки, друзі, знайомі.

Я дуже бажаю білорусам, щоб у них все вдалося, і щоб Лукашенко пішов із влади

Я дуже бажаю білорусам, щоб їм усе вдалося, щоб Лукашенко пішов із влади. Але навіть якщо цього не станеться зараз, я переконана, що це все буде недарма. За моїми відчуттями, це тільки початок змін. Не впевнена, що Лукашенко втече, як це зробив Янукович, бо він інший – дуже впевнений у собі та жорстокий. Мені здається, що зараз він не піде, але це стане початком хвилі спротиву, яка через деякий час призведе до того, що в нього не залишиться вибору.

За темпераментом білоруси дуже терплячі, добродушні й довірливі люди. Але якщо їх сильно дістати, вони покажуть свою позицію. Мій тато довгий час підтримував Лукашенка, і я завжди казала: якщо такі люди, як тато, змінять свою думку та стануть проти нього, це означатиме, що чаша терпіння не те, що повна – це вже фонтан.