Люди звикли сприймати науку, як щось не надто просте та зрозуміле. Самі науковці часто нарікають на штампи та стереотипи навколо своєї роботи. Мовляв, в уявленні наука виглядає, як справа «ботанів», яка стосується незначної кількості людей.

Але, насправді, сучасна наука – це в тому числі те, що ми їмо, дивимося і звикли вважати частиною свого побуту. Ми попросили трьох науковців із різних сфер простими словами пояснити свою роботу й те, як вона стосується кожного з нас.

Підтримай The Village!

Наталя Атамась

кандидатка біологічних наук, наукова співробітниця НАН України

Я науковець-зоолог, кострубатою бюрократичною мовою це називається «науковий співробітник науково-дослідного інституту». Є різні зоологи – одні їздять на експедиції та багато працюють «у полі», інші – більше досліджують у лабораторії. Я – «польовик», і вивчаю птахів, переважно тих, що пов’язані з водою, але не тільки.

Річ у тім, що жива природа – з одного боку – дуже складно побудована, а з іншого – людина весь час втручається в неї й переробляє під себе та свої потреби. Осушує болота, вирубує ліси, перетворює річки на водосховища або канали. Моє завдання – дослідити, як така діяльність змінює населення птахів та їхні звички, і які в цих змін можуть бути наслідки.

Природа – це щось типу складного конструктора Lego, тільки живого. Якщо висмикнеш одну деталь або декілька – може нічого не відбутися, а може завалитися пів споруди. Моя робота – розібратися, як ці деталі всередині складено докупи, як вони одне до одного чіпляються, чому саме так. І що буде, якщо якихось деталей не вистачатиме, або додадуться зайві? І чи не буде після цього якоїсь біди природі, а також і людині, бо ми така сама її частина, хоч і дуже зарозуміла й дурненька. Я завжди хотіла знати, як усе влаштовано. Немає нічого цікавішого за те, як побудовано наш світ.

Змінюється клімат і природа, разом із ними в якийсь момент, можливо, доведеться міняти спосіб життя. Нові види, які поширюються на нетипові для них території, можуть нести невідомі хвороби, загрожувати врожаю або сільськогосподарським тваринам. Там, де колись був степ, у результаті розорювання в якийсь момент утвориться пустеля, а з нею – піщані бурі.



Природа – це щось типу складного конструктора Lego, тільки живого



Можна вирубати старі ліси та насадити нові, але в них не буде того природного багатства мікроорганізмів, ґрунтових безхребетних, грибів, лишайників, мохів, птахів і комах, тобто такі ліси вже нестійкі до впливу шкідників або гірше витримують пожежі. Якоюсь мірою моя робота – помічати зміни у світі та фіксувати їх, адже люди не помічають купи важливих речей, поки не стає надто пізно.

В експедиції я встаю о 5:00–6:00 ранку, готую на багатті сніданок, збираю табір, сідаю в байдарку та пливу Дніпром із біноклем, фотоапаратом і купою різного приладдя рахувати та досліджувати водних птахів. Закінчується мій робочий день о 19:00. Я причалюю, ставлю табір, готую на багатті в казані вечерю, о 21:00 лягаю біля намету.

Якщо я в місті, то приблизно те саме, але без багаття, байдарки, намету та Дніпра.

У моїй роботі мені радість приносить усе. Крім грошей, точніше – їхньої відсутності.

Два роки тому я народила дитину, усе моє життя було пов’язане з наукою та діяльністю навколо неї. У мене практично не було якогось окремого «повсякденного життя». Зараз я намагаюся зрозуміти, що воно таке.

Сергій Данилов

кандидат біологічних наук, доцент КНУ ім. Т. Шевченка

Я керівник компанії Beehiveor, ми займаємося аналізом поведінки та створюємо алгоритми для дослідження того, як люди взаємодіють із програмами, продуктами та іншими людьми. Що більше в житті співдій із медіа, то складніше зберігати їх природними. Ми розробляємо різні методи вивчення невербальної поведінки. Це рухи очей, голови, кількість кліпання, міміка, натискання на кнопки й рух мишкою, а також фізіологічні стани – кардіограма, електроенцефалограма та ін.. Це потрібно для того, щоби розуміти й прогнозувати поведінку та стан людини.

Уявіть, що комп’ютер, який аналізує нашу роботу, може зрозуміти, що для нас складно, що – легко, цікаво чи нудно, і, залежно від цього, коригує програму навчання або складність інтерфейсу програм. Якщо вона знає, як ви вчилися, то й немає сенсу проводити іспити або тести для перевірки знань. Якраз розробленням таких програм і алгоритмів ми зараз зайняті.

Наприклад, багато хто під час карантину відчув, що таке втома від онлайн-зустрічей. Уявіть, що ви навіть не бачачи людини, отримуєте інформацію про те, що її зацікавило в розмові, а коли їй стало нудно чи між вами виникло непорозуміння. Або ж алгоритми підлаштовують передання звуку під природні паузи мови й не дають перебивати. Люди все більше часу будуть проводити онлайн, і якщо ми не зможемо придумати, як зробити взаємодії з комп’ютерами та іншими людьми зробити більш природними, то дістанемо ворожий до нашої психіки світ.



Я вірю: що більше ми матимемо таких даних, то кращих результатів досягнемо



Я все життя вивчаю поведінку й нейробіологію, тому розумію, що здатність до символічної комунікації – це невелика частина нашої поведінки, яку ми не дуже добре знаємо. Але кожен крок уперед у цьому напрямі робить життя людей кращим. Розуміти й аналізувати, як ми щось робимо – не менш важливо, ніж пояснення. Я вірю: що більше ми матимемо таких даних, то кращих результатів досягнемо. Важко встановлювати рекорди, якщо в тебе немає секундоміра.

Оксана Півень

Старша наукова співробітниця НАН України

Якщо говорити простими словами – я вивчаю серце. Це можна робити на різних рівнях, я це роблю на рівні генів. Навіть п’ятикласникам відомо, що тіло складається з клітин. А в кожній клітині є ядро, в якому зберігається найбільш цінна інформація, інструкція до життя – ДНК. Вона визначає наш зовнішній вигляд, наше функціонування, тривалість життя. Ген є ділянкою молекули ДНК, у нас є дуже багато різних генів, учені нараховують від 20 000 до 23 000 – це лише ті, які ми наразі ідентифікували та вивчаємо. Але є й ті, які ми, можливо, ще не знаємо. За такої кількості все вивчати неможливо, тому я зосередилася на трьох генах, які важливі для серця.

Треба розуміти, що ДНК – а разом із нею й гени, які містяться на ДНК – з клітини не виходять і ніякої роботи в клітині не роблять. Це інертне сховище, яке свято оберігається, дуже точно копіюється, перевіряється, щоб усе було правильно. Усю роботу в клітині, відповідно – у нашому з вами організмі, роблять білки, інформація про які записана в цих генах. Серед таких і наші будівельні компоненти, з них складається наша клітина.

Гени, які я вивчаю, кодують білки, що забезпечують сильну міжклітинну взаємодію. Вони, немов якір, прищеплюють клітини одну до одної. Їхня робота важлива для того, щоби серце функціонувало, могло витримувати навантаження тиску та об’єму. Уявіть серце – один із перших органів, який починає працювати в людини. Воно одне, дубліката немає, як і з нирками чи лівою-правою півкулею головного мозку, з лівим-правим оком, легенями.



Дослідження, які я зараз проводжу, для простої людини, можливо, будуть актуальними років через 10–20



Для вивчення цих генів ми використовуємо мишей. Миші – зручний об’єкт, бо в них теж два кола кровообігу, у них також чотири камери серця, ліве та праве передсердя, лівий і правий шлуночок, схоже побудована кровоносна система. У цих тварин геном змінено так, щоби ми, дослідники, мали змогу вимкнути ген, що вивчаємо, тільки в клітинах серця. Це унікальна можливість, яка дає нам змогу на рівні цілого серця вивчати функцію одного гена. Отримати відповідь на питання: «Що буде, якщо ми цей ген узагалі вимкнемо? Чи розвивається серце тоді?».

Під час таких досліджень, ми з’ясували, що N-кадгерин дуже важливий для формування та розвитку серця в ембріональному періоді, що його відсутність призводить до загибелі ембріона (він гине приблизно на 12 добу ембріонального розвитку, який, до речі, у мишей триває 19–20 діб). Окрім цього, ми показали, що нокаут гена бета-катеніну, хоч і не впливає на порушення формування серця чи ембріона, проте спричиняє смертність мишенят відразу після народження. Нам вдалося значно доповнити знання про функцію цього гена в серці.

У кожній історії є моменти сплановані, а є те, що трапилося випадково. У мене з фокусом моєї роботи щось схоже. Аспірантуру я закінчила з іншої тематики, займалася генетикою та вивчала мутагенез – процес змін у нашій ДНК. А тоді познайомилася з науковцем, який повернувся після довгої роботи в Америці. Він привіз генетично модифікованих мишей в Україну та почав цю роботу. За певний час він перейшов у фармакологічну компанію. Працювати науковцем в Україні – це чималий стрес, особливо, якщо є досвід роботи в США. Оскільки я була залучена в цей робочий процес, стало цікаво рухатися в цьому напрямі та розвивати тему далі, виходити за межі того завдання, з якого вся ця робота починалася.



Треба розуміти, що ДНК – а разом із нею й гени, які містяться на ДНК – з клітини не виходять і ніякої роботи в клітині не роблять



Дослідження, які я зараз проводжу, для простої людини, можливо, будуть актуальними років через 10–20, і можуть стати підґрунтям покращеної діагностики кожної людини. Це також може стати основою для розвитку сучасних методів терапії, які би базувалися на гені інженерії, на редагуванні геному, які могли б розроблятися персонально під кожного пацієнта. Це якщо говорити про перспективу 10–20 років.

Найбільше задоволення в моїй роботі – це коли я приходжу в лабораторію й бачу, як довкола мене розпочинається рух. Речі, які там просто стоять, починають діяти, студенти прибігають, вчаться працювати в лабораторії, щось пробують, десь помиляються. Увесь цей процес мене дуже надихає та захоплює. Я відчуваю, що навколо є життя. У цій роботі багато рутини, але і простору для креативності також чимало.

Найважчими для мене є обов’язки менеджера. Моє завдання – створити умови, в яких наука може функціонувати. Часом я маю думати не лише про науку, але і про те, як замінити старе вікно в лабораторії, щоби не дув вітер. В українських реаліях бути науковцем нелегко, ми постійно в умовах хронічного недофінансування. У нас є якісь гранти та програми, але кошти в них мізерні. Колеги за кордоном такі гроші витрачають на закупки в лабораторію за тиждень. Сучасна наука не лише справа складна, але й супердорога. Виграє той, у кого є більше грошей, у кого є більш сучасні мікроскопи, методи, а це все фінанси.

Завдяки своїй роботі я, мабуть, більше піклуюся про своє серце. Я знаю, наскільки це унікальний орган, як йому важко, бо ми його не дуже бережемо. Я намагаюся відвідувати кардіолога. Уся наша родина намагається займатися спортом, мати постійну рухливість (без фанатизму). Ну, і харчування: намагаємося їсти здорову їжу: більше фруктів, овочів, менше свинини, жирного. Ми всі однодумці, тут не треба когось переконувати.

Недавно відповідала на питання від дітей, і одне з них було: «Скільки треба часу, щоби стати хорошим генетиком?». Відповідь – усе життя. Наука – це не історія, якою можна займатися на роботі, а вдома жити іншим життя. Це 24/7. Приходжу з лабораторії та пишу якусь статтю, чи вивчаю матеріали експериментальної роботи, чи читаю статті інших вчених. Іноді я жартую, що найкрутіші ідеї мені приходили після години тренування на біговій доріжці. Як у будь-якій іншій професії: якщо ти професіонал, то постійно в цьому вдосконалюєшся, вчишся. Я не можу уявити, як лікар може закінчити аспірантуру, а тоді сказати: «Усе, далі мені вчитися не треба, я – класний лікар». Це нескінченний процес, який стосується кожної професії.