Сталкери – це люди, які займаються індустріальним туризмом, досліджують закинуті будівлі та цілі міста-привиди.

Ще у 1979 році радянський режисер Андрій Тарковський випустив стрічку «Сталкер», зняту за мотивами книги братів Стругацьких «Пікнік на узбіччі». Дія книги й фільму відбувається у так званій Зоні, де після аномального впливу з’являються неочікувані артефакти та мутанти. У 1986 році відбувається Чорнобильська трагедія, а пізніше у Зону відчуження починають нелегально ходити перші сталкери: у Прип’ять, на радіолокаційну станцію «Дуга», у покинуті села.

Більш популярними у масовій культурі сталкери стали після виходу гри українських розробників S.T.A.L.K.E.R., яка сюжетно перегукується з романом Стругацьких і стрічкою Тарковського.

4 квітня у зоні відчуження Чорнобильської АЕС виникла верхова лісова пожежа на площі 20 гектарів, яка поширилася на чотири лісництва. Рятувальники гасили пожежу впродовж 11 днів, а окремі осередки тління пожежники гасять і сьогодні.

Через 34 роки після Чорнобильської трагедії, яка сталась у ніч на 26 квітня 1986 року, ми розпитуємо чотирьох сталкерів із різним досвідом походів, навіщо вони нелегально ходять і повертаються у Зону відчуження (розуміючи, що це незаконно).

 Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM – усі головні тексти тут.

Данило Почтарьов

музичний і фестивальний менеджер


9 походів у Зону

Я належу до пізнього покоління сталкерів: почав ходити у Зону у 2016 році. Зона для мене завжди асоціювалася не тільки з катастрофою, а й із магічним місцем. Але я тоді не заглиблювався в тематику Зони, проблему ЧАЕС.

Метою мого першого походу у Зону було послухати улюблений альбом Pink Floyd The Dark Side Of The Moon на даху 16-поверхового будинку, дивлячись на ЧАЕС, на «Дугу» і на всю цю тишу. У цьому альбомі оспівані проблеми людства, в тому числі техногенні.

Знання про Зону відчуження я почав отримувати лише у 2015-му році, коли вже точно вирішив, що хочу туди піти. На сталкерському форумі писали, що рекомендується мати хоч якийсь похідний досвід, а у мене такого не було. У терміновому порядку в травні 2016 року я купив рюкзак і ми з друзями вирушили в ліси Житомирської області, оскільки рельєф і ландшафт схожі на Зону. На сталкерському форумі я знайшов людину, яка погодилася відвести туди мене і мого друга.

Перший похід у Зону – це як перше кохання, його ніколи не забудеш. Похід вийшов дещо поспішним, мені терміново треба було повертатися на роботу. Довелося змінювати плани на ходу, я встановив свій особистий рекорд – пройшов 40 кілометрів за 8 годин. Ми йшли найкоротшим шляхом – від Прип'яті до «колючки», для того, щоб я встиг опинитися на вокзалі й виїхати на фестиваль, де працював.

Перший похід – це страх від будь-якого шереху, боязнь незвіданого. Водночас ми з моїм другом трохи остерігалися людини, яка нас вела, бо ми вперше бачили цього провідника. Надалі ми стали хорошими товаришами з нашим провідником і ходили потім у Зону не один раз. Це був крок у невідомість. Хто тоді знав, що на підході до Прип'яті у нас закінчиться вода за десять кілометрів до міста? Один струмок, де планували набрати воду, пересох, тому що жарко було. Довелося пити нефільтровану воду з прип'ятської каналізації. Це була найсмачніша вода в моєму житті. Вона дійсно чиста і на вигляд, і на смак.

Мені здається, що похід у Зону – це більше похід у себе самого, у свої страхи. Вони можуть бути навіть не пов'язані безпосередньо з небезпеками, які таїть у собі Зона, типу адміністративного протоколу або радіації. Це і дитяча пригода: треба дійти з пункту А в пункт Б, по дорозі можна заходити куди завгодно. Це така первісна свобода в якомусь сенсі, та свобода, якої немає у звичайних туристів. За гідами стежать співробітники Зони відчуження, щоб вони в зайве місце не зайшли. Зайвих місць чимало – той же підвал медсанчастини (медсанчастина прийняла перших постраждалих під час Чорнобильської катастрофи. Одяг пожежних, заражений радіацією, санітари спустили в підвал медсанчастини – ред.). Мені вистачило мізків туди не ходити, хоча серед сталкерів є люди, які ходили туди, коли підвал ще не замурували.


Мені здається, що похід у Зону – це більше похід у себе самого, у свої страхи


Багато людей, не знаючи, що таке радіація, косо на нас дивляться. Якщо ж взяти звичайний дозиметр і підійти до Оперного театру в Києві або пройтися Хрещатиком, то дуже багатьох може злякати побачена цифра: вона буде перевищувати в 5 разів і вище годинну норму випромінювання, бо граніт – радіоактивний камінь.

У мене 9 походів у Зону. Я уже водив групи людей. Досвід є, з огляду на те, що я вчив усе, що мені показував наш провідник. За цей час у мене з’явився один протокол (мається на увазі одне затримання поліцейськими у Зоні – ред.).

Перетинаючи кордон Зони відчуження, я прекрасно розумію, що порушую закон. Але, коли переступаю цей закон, я не завдаю нікому ні морального, ні фізичного збитку, окрім себе самого.

Мені важко пояснити поведінку сталкерів, які буянять і трощать усе, що знаходять у Зоні. На жаль, такі теж є.


Перетинаючи кордон Зони відчуження, я прекрасно розумію, що порушую закон


З огляду на ті пожежі, які зараз відбуваються в Зоні відчуження, більшість покинутих сіл я так і не встиг відвідати. Я про це дуже шкодую і ще більше про те, що лідери думок у чорнобильській темі намагаються повісити всіх собак на сталкерів щодо пожеж. Зона відчуження стає «зоною презирства сталкерів». Ця ситуація ще більше посилить негативну думку про нас. Думаю, у вигляді протесту люди ще більше почнуть ходити в Зону. Водночас я б не хотів, щоб багато людей ходили в Зону, тому що більшість цих людей туплять і їх там затримують. Це тільки погіршує думку про сталкерів.

Сталкерам палити місце, в якому вони відпочивають, немає жодного сенсу. Хто б при здоровому глузді став би спалювати, наприклад, готель, в якому він живе? Я хотів би звернути увагу на те, що в Зоні є підприємства, які займаються вирубкою лісу. Вони вже неодноразово підпалювали ліси, щоб приховати сліди вирубки й мені здається, що пожежі, які відбуваються в центрі Зони відчуження, пов’язані з цим.


Марина Димшиць

режисерка


6 походів у Зону

Перший мій похід був у 2016 році. Я вже тоді проживала в Німеччині, вчилася в кіношколі й хотіла зняти документалку про Чорнобиль. Я довго не могла знайти команду для зйомок, тому що німці законослухняні, та ще й радіації боялися.

У самому поході я зрозуміла, що для повноти відчуттів мені доведеться сходити в Зону ще. Ми були в покинутих селах, потім ми пішли в Прип'ять і на «Дугу». У першому поході я знімала фільм, у наступних – просто знімала для себе.

Мій документальний фільм про те, чому сталкери ходять у Зону і чому повертаються туди. Це був мій дипломний фільм в університеті. Матеріал вийшов хороший і фільм випустили на платформі Amazon. Вже після зйомок я дізналася, що мій дідусь керував групою ліквідаторів під час Чорнобильської аварії. Мого тата мало не відправили на ліквідацію.


У Зоні людина переступає через себе і в фізичному, і в психологічному плані


Такі походи – це дуже важкі заходи, люди дуже втомлюються, починаються сварки. Знімальна команда німців почали вередувати, тому наступного разу я вирішила або сама піти, або з іншими людьми. Я була в Зоні 6 разів. З другого походу ходжу в Зону самостійно, без провідників і брала з собою людей, які не ходили. Кожна година в Зоні – це нова пригода, відчуваю себе максимально живою й усвідомленою, всі почуття загострюються.

У Зоні людина переступає через себе і в фізичному, і в психологічному плані. Коли людина виходить у велике місто з Зони, вона уже зовсім по-іншому сприймає світ. Один із героїв мого фільму сказав, що це схоже на наркотик. Для сталкерів це відчуття сприйняття світу змінюється і тримається після виходу з Зони ще кілька днів.

Похід у зону з людьми оголює вас перед одне одним до нитки, у поході розумієш, що люди означають для тебе. Все несвідоме стає явним. Наприклад, якщо не могли знайти мову до походу, то у поході можете стати ворогами, або зрозуміти, що нічого, крім нудьги, не відчуваєте до цієї людини. Можна, навпаки, відчути симпатію і зрозуміти, що закохалися.


Я дійшла висновку, що ті, хто постійно повертаються в Зону – це люди, які пережили якісь травматичні події й не вписуються в суспільство


Раніше я боялася висоти, але після походу в Зону, коли я залізла на «Дугу», перестала боятися. Можна сказати, що ці походи в Зону вилікували багато моїх фобій.

Я можу помилятися, але я дійшла висновку, що ті, хто постійно повертаються в Зону – це люди, які пережили якісь травматичні події й не вписуються в суспільство.

Закони пишуться не просто так. У рамках Зони відчуження Чорнобильської АЕС я розумію, навіщо вони потрібні. По-перше, заради безпеки тих, хто туди потрапляє, по-друге, щоб не мародерили, бо будь-який предмет може бути потенційно радіоактивним, через це можуть постраждати інші люди. Це причини, які очевидні для мене. Напевно їх більше. Але сталкери – це люди, які знають, що роблять. До походів ми ретельно готуємося. Крім того, не в наших інтересах розкрадати це місце, аж надто багато воно для нас означає.

Слід розуміти, що сталкери діляться на три типи – ідейні або ідеалісти, у яких подібне ставлення до Зони зі мною, ігромани й любителі гострих відчуттів, які хочуть побачити Зону своїми очима після того, як награлися в комп'ютерні ігри. Вони перестають ходити після 2–3 разів до Зони. І є так звані «авошники» – ці бачать мистецтво у вандалізмі. Це якраз ті, що можу розмалювати стелу у Прип’яті. Так ось – між ідеалістами й «авошниками» існує навіть якась ворожнеча. Але я особисто можу зрозуміти тих, і інших, проте віддаю перевагу тому, щоб берегти це місце.


Костянтин Коста

вчитель англійської


3 походи у Зону

Перший раз у Зону я пішов у 2015 році. Мені перш за все була цікава у Зоні радіолокаційна станція «Дуга», а потім уже Прип’ять. Ми зібрали групу з трьох осіб, які раніше там не були, мої друзі намалювали маленьку карту, на якій були вказані основні орієнтири й ми пішли. Ми йшли цілу ніч без світла. Під ранок прийшли у якесь закинуте село і заночували там у хаті.

Пересувалися зазвичай вночі, бо у Зоні багато патрулів – піші, автомобільні, кінні. Їх треба уникати й тихенько ходити. Нічого більш грандіозного, ніж станція «Дуга», я до того в житті не бачив. Це дуже велика споруда. Біля неї є адміністративний корпус, у якому збереглися радянські плакати, на яких зображені американці, які «загрожують миру у всьому світі».

Тільки-но ми прийшли до «Дуги», я помітив дівчину у рожевому з рожевою парасолькою. Спершу подумав, що то галюцинації, але виявилося, що це була просто екскурсія. Ми почекали, коли вони пройдуть і залізли на «Дугу».

Другий раз у Зону я ходив уже на 11 днів у Прип’ять та по селах. Зараз, на жаль, багато цих місць згоріло – військова частина, деякі села.

У мене є хобі: я люблю лазити підземеллями, дахами, військовими частинами, ангарами – місцям, які мають історичну цінність. Зараз я живу у В’єтнамі, там теж шукаю старі військові тунелі. Зона теж дуже цікава у цьому плані. До того ж я дуже люблю природу і мені подобається, коли вона відвойовує свою територію. Я перший раз ходив у листопаді й майже не відчув цього, а другий раз ми ходили у липні – у Прип’яті природа буяє.


Аня Барінова

керівниця відділу кадрів


1 похід у Зону

Я дуже хотіла поїхати в Чорнобиль, але не хотіла робити це з екскурсією, хотілося екстриму. Я знала, що є сталкери, але ніколи з ними не спілкувалася. Почала шукати в інтернеті й знайшла оголошення: «Зводимо в Чорнобиль за 600 євро». Я подумала, що це для іноземців і почала шукати далі. Хтось мені скинув посилання на хлопця, який водить людей у зону. Я просто написала, запитала які умови, скільки коштує. Щоб піти в зону, треба було набрати групу. Тільки один мій знайомий погодився піти. Він сказав, що дівчат ніколи не брав у Зону і брати не збирався, але взяв мене, бо я в гори раніше ходила й у мене є фізична підготовка. В день ми повинні були проходити 30-40 кілометрів, всього похід 4 дні. Одяг і спорядження у мене вже були.

Ми домовилися на певний день. Знайомий таксист нас довіз до посадки, яка розміщена недалеко від КПП «Дитятки» (КПП «Дитятки» — головний контрольно–пропускний пункт до Чорнобильської зони – ред.). Спершу ми йшли по лісу, але далі була річка, яку треба перейти. Коли підійшли, почули сміх – наш сталкер сказав нам, що це були «металюги» (люди, які крадуть дерево і метал, який вивозять із зони – ред.). У підсумку ми перейшли річку в такому місці, де вони нас не бачили. Але я зробила одну фатальну помилку – погано витерла ноги від води й відразу взула кросівки, тому що ми дуже поспішали піти з того місця. Через кілометрів 6–7 я зрозуміла, що ногам стало вже «недобре».

Свинарник, в якому ночували, виявився в непоганому стані, в кімнаті була піч-буржуйка, два ліжка. У цьому місці дуже брудно, бо сталкери зупиняються у свинарнику час від часу.

На другий день я якось забинтувала свої ноги й ми рушили у Прип'ять. Місцями ми йшли болотами й навіть доводилося трохи «прорубувати» собі дорогу. Так ми дійшли до Прип'яті. Там багато квартир, але мало тих, в яких сталкери можуть залишитися і переночувати, тому що все вже повиносили й нічого немає. В деяких квартирах меблі є і поліція ці квартири знає – час від часу туди ходить і дивиться, чи немає там кого. Нам було важливо знайти квартиру, де нас не знайдуть. Наш провідник знав таку квартиру. Був диван, залишилися старі плакати й шафа. Ми перекусили й пішли гуляти Прип'яттю. Пройшлися усіма відомими місцями – і в школах були, в лікарнях, у басейні. У місті дуже тихо.


Було цікаво вивчати себе в зовсім новій атмосфері – як працювала моя психіка, органи чуття, тіло.


Мій друг Саша, який був із нами, пішов у дитячий садок. Він дуже сильний хлопець із хорошою психікою – сам піднявся на семитисячник Аконкагуа без гіда. Коли він повернувся звідти, говорив, що виразно чув у себе за спиною дитячий сміх. Психіка, звичайно, може придумати усе, що завгодно.

Зі мною трапилася інша історія. Через своїх натерті ноги я пішла у квартиру і сказала хлопцям, що полежу там. Вони пішли дивитися на нічну Прип'ять. Квартира була на п'ятому поверсі, а дах – на дев'ятому. Досить велика відстань, крикнути не встигнеш, якщо що станеться. Після того, як хлопці пішли, пройшло хвилин 5 і я почула кроки – розуміла, що це не можуть бути вони. Із засобів самозахисту у мене був тільки ніж. Тоді я подумала: «Ну клас, прийшла до Чорнобиля». Кроки наближалися і наближалися, зупинилися біля дверей, а далі розвернулися і пішли геть.

Тоді я подумала, що пронесло, бо невідомо, хто це був. З боку це звучить, можливо, як дурість, але коли я була одна в місті-примарі й поруч нікого, це не дуже весело.


Коли я повернулася додому, то почала цінувати найпростіші речі – душ, ліжко


До кінця другого дня мої ноги були жахливо розтерті, але треба було ще повертатися назад із Зони. Мене, звичайно, цей момент дуже напружував, я розуміла, що рани не загоїти, а йдучи – я тільки більше розтираю.

Знову хащами ми рушили назад до свинарника. Місцями там такі кущі, що здається, ніби не в Україні, а В'єтнамом ідеш. Дійшли до свинарника, закинули рюкзаки на дах, щоб їх не було видно, переночували й із самого ранку пішли на «Дугу». Це просто величезна конструкція, яку 30 років ніхто не обслуговував. Так відразу на неї не залізеш. Знизу є залізна труба метрів зо 3, з маленькими отворами, де можна ногу поставити. Далі треба лізти іржавими сходами, які хитає. Зверху приголомшливий вид на ліс, на реактор. Цікаві відчуття. Не можу нікому радити це робити, тому що це вкрай небезпечно.

Після «Дуги» ми пішли на вихід із Зони. Мої хворі ноги додали мені адреналіну – я розуміла, що навіть якщо захочу допомоги, мені її ніхто не надасть. Вибору особливого не було. Ми тільки під вечір прийшли до річки, трохи відпочили. Наш провідник домовлявся з таксистом, який нас зустрічав.

Після Зони я відходила кілька днів. Якщо брати саму Прип'ять, то там цікаві відчуття. Здається, ніби всі вікна міста дивляться на тебе. Заради цього досвіду варто було перенести ці страждання. Мене вражав той факт, що я можу залишитися в місті-примарі на ніч, у квартирі, в якій раніше хтось жив ... Такі емоції дають адреналін.

Було цікаво вивчати себе в зовсім новій атмосфері – як працювала моя психіка, органи чуття, тіло. Це дає якісь внутрішні бонуси. Коли я повернулася додому, то почала цінувати найпростіші речі – душ, ліжко.


Текст: Юлія Тунік

Редактор: Андрій Баштовий

Літературна редакторка: Ніка Пономаренко

Верстка: Анна Шакун