У світі понад 185 тисяч пілотів, серед них лише 5,2% – пілотеси. Ще менше жінок-капітанів літаків – 1,42%. Значною мірою такі показники – наслідок гендерних стереотипів, коли певні професії сприймають як суто чоловічі.

В аеропорту «Бориспіль» з 5 березня почнеться виставка від UNFPA (Фонду ООН у галузі народонаселення) #професіїбезобмежень, щоб показати, що в роботі головне професійність, а стереотипи обмежують можливості жінок. Героїнями стали 13 працівниць аеропорту: пілотеса, кінологиня, пожежниця, інженерка та керівниці відділів.

The Village Україна спілкується героїнями виставки, які працюють в аеропорту, і розпитує їх про шлях до професії, гендерні стереотипи й те, чи варто поділяти роботу на чоловічу та жіночу.

 Підпишись на THE VILLAGE УКРАЇНА В TELEGRAM усі головні тексти тут.

Світлана Заміхора

начальниця зміни відділу контролю доступу служби авіабезпеки


Раніше я працювала вчителькою англійської мови, але після декрету не хотіла повертатися в школу. Тоді вирішила шукати роботу в аеропорту: це ж літаки, романтика, і всі з Борисполя мріють там побувати. Для посади в службі авіабезпеки треба було знати англійську мову, тому мій досвід став у пригоді. Так з 2006 року я працюю в аеропорту.

Авіаційна безпека – відповідальна робота. Ми перевіряємо, чи є небезпечні та заборонені предмети в багажі та ручній поклажі. Безпосередньо мій відділ працює на контрольно-пропускних пунктах для персоналу, який обслуговує авіарейси. Через ці КПП проходять працівники та службові автомобілі з бортовими припасами й харчуванням – тим, що потрібно для літака в польоті. Однак часто ми перевіряємо і пасажирів у терміналах. Я керую персоналом пропускних пунктів, проводжу інструктажі, стежу за якістю роботи. По суті це менеджерська посада.


Я вважаю, що жінка така ж ефективна одиниця, як чоловік


Коли я тільки прийшла працювати в службу авіабезпеки, чоловіків тут було більше, ніж жінок. Адже коли службу створювали, на посади брали чоловіків із силових структур. Думаю, у той час діяли гендерні стереотипи, що це чоловіча робота. Але тепер вони потрохи зникають. Жінка може виконувати ту саму роботу, що й чоловік, а іноді навіть краще за нього. Часто жінки відповідальніше ставляться до роботи, а в конфліктних ситуаціях їм більше вистачає толерантності й терпіння. Зараз у службі чоловіків і жінок приблизно порівну.

Думаю, гендерні стереотипи діють не лише в нас, а й в інших сферах. Жінкам нечасто доручають відповідальні завдання, не сподіваються, що жінки виконають їх зі стовідсотковою ефективністю, і ставляться як до слабких істот. Але я вважаю, що жінка така ж ефективна одиниця, як чоловік.

Також варто враховувати те, що у жінок і вдома вистачає клопотів і навантаження [хатньою роботою]. Після нічних змін не завжди вдається прийти додому і просто виспатися перед наступною зміною, бо є сім’я, діти. Моя сім’я повністю мене підтримує, але у багатьох жінок чоловіки не люблять нічні зміни. Вони думають, що мама повинна ночувати вдома і готувати їсти. Буває понаднормова робота, і жінка хоче вийти на зміну, але чоловік її не відпускає.

Жарти й насмішки трапляються, якщо жінка дозволяє таку поведінку щодо себе. Наприклад, якщо потрібно оглянути великий автомобіль, а жінка у спідниці, то чоловік може почекати й подивитися, чи ризикне вона це зробити. Це ж такий екшн, як жінка у спідничці залазитиме на ці сходинки і відчинятиме капот. Але є і нормальні працівники, які самі підуть і перевірять авто. Сьогодні спідниця не є частиною уніформи, але раніше було так.


Чоловіки, як правило, вважають, що жінки менш компетентні та досвідчені. Мовляв, це ж жінка


Щоб не виникало жодної упередженості, жінка з першого дня роботи повинна так себе поставити, щоб чоловіки бачили в ній лише колегу. І ставилися до неї як до колеги, а не як до жінки. Ми ж отримуємо однакову зарплату, виконуємо однакову роботу.

Чоловіки, як правило, вважають, що жінки менш компетентні та досвідчені. Мовляв, це ж жінка. Хоча досвід останніх років доказує протилежне. Нині жінки настільки підковані, що знають все про облаштування автомобіля, де мотор, радіатор. Ми розбираємося у вузлах машини не гірше, ніж чоловіки. Також знаємо всі класифікації заборонених предметів – це і зброя, і вибухівка, що раніше сприймали лише як чоловічу сферу. Жінкам потрібно завжди йти вперед, займатися самоосвітою, розвиватися.

Я не думаю, що жінка не може фізично зробити якусь «чоловічу» роботу. Мозок жінки працює так само, як чоловічий. Насамперед жінкам заважає саме ставлення до себе і страх перед «чоловічими» професіями: вони думають, що їх можуть неправильно зрозуміти, осудити. Але треба переступати через усі ці перепони й доказувати собі та іншим, що ви можете. Побороти невпевненість насамперед у собі.


Вікторія Арделян

пілотеса МАУ


У мене ніколи не виникало жодних думок, що я можу бути кимось іншим, крім льотчиці. Сім’я у мене не проста, а в п’ятому поколінні авіаційна: прадідусь літав під час Другої світової війни, дідусь працював штурманом в аерофлоті, дядько – другий пілот МАУ, а тато до сьогодні працює пілотом-командиром. Тому з дитинства в сім’ї виховувалася любов і повага до цієї професії, і я з радістю продовжила династію.

У шість років я вирішила стати пілотесою і йшла до своєї мрії. Я добре вчила французьку мову й отримала високий бал на ЗНО з неї, тож батьки бачили мене на філологічному факультеті. Вони були проти професії пілотеси, бо ця робота важка і потребує високої концентрації уваги, пов’язана з ризиками. Я пройшла у всі київські виші, але оригінали документів подала у Кропивницьку льотну академію і сказала батькам уже по факту. Батьки мене підтримали, бо зрозуміли, що це поклик і що я не поступлюся. Батько мені допомагав, адже у нього колосальний досвід за спиною і йому є що розповісти.


У мене ніколи не виникало жодних думок, що я можу бути кимось іншим, крім льотчиці


На навчанні серед 145 студентів було п’ять дівчат, але я ніколи не відчувала жодних незручностей. Для викладачів дівчата на потоці були в новинку, але вони оцінювали знання, а не стать студентів. Я закінчила академію на відмінно і продовжила навчання у Києві, а потім у Вільнюсі освоїла літаки Boeing. Після цього – співбесіда в МАУ, конкурсний відбір, тест з англійської мови, медкомісія. І от я вже три роки працюю в компанії другою пілотесою Boeing. Перший мій професійний виліт відбувся влітку 2017 року з інструктором з Києва до Пальми-де-Майорки.

Зараз у МАУ працюють дві пілотеси, решта – чоловіки, це близько 450 пілотів. Але жодного зверхнього чи упередженого ставлення до пілотес немає. У пасажирів жінка-пілот завжди викликає здивування та усмішку. Іноді кажуть, що це класно, і передають через бортпровідників мені «привіт».

Робота важка, тобі потрібно розбиратися не лише у технічних аспектах літака, а й бути сильною, витривалою, швидко ухвалювати правильні рішення. Це постійна концентрація, не лише розумова, а й фізична. Тому професія вважається більше «чоловічою». Але завжди можна подолати всі труднощі, якщо цього хочеш. Потрібно прочитати багато книг, активно готуватися до щорічних перевірок у різних країнах.


Це рівень професіоналізму: люди змінюються щодня, але водночас усі працюють однаково


У складі екіпажу є пілот-командир і другий пілот. Командир – обличчя літака, він тотально відповідає за все, що відбувається до, під час і після рейсу. Другий пілот виконує ту саму роботу, що командир, але відповідальність за рішення лежить на останньому. Щодня в команді різні командири і пілоти. Команда змінюється для того, щоб усі працювали за однією схемою і кожен екіпаж мав однакове бачення роботи. Щоб люди працювали, керуючись стандартами, а не дружбою чи особистими стосунками. Це рівень професіоналізму: екіпаж змінюється щодня, але водночас усі працюють однаково.

Я люблю свою роботу за відчуття польоту. Мені подобається те, що я роблю кожного дня. У цю роботу неможливо не закохатися.

Хотілося б, щоб кожна людина була щасливою у своїй професії. Неправильно ділити категорично: ось це для чоловіків, цього тобі не можна. Але всюди є свої особливості й нюанси, і треба самому думати, чи готовий ти це робити.


Марина Фастовець

начальниця відділу із запобігання і виявлення корупції


До «Борисполя» я працювала в правоохоронних органах слідчою. Я навчалася в Національній академії МВС, потім пішла в міліцію, але після реформи з посади старшої слідчої перейшла в аеропорт.

В аеропорту була ідея власними силами створити проєкт з розслідування крадіжок багажу. Я очолила цей проєкт і стала детективкою. Ми запустили гарячу лінію для пасажирів: вони телефонують і кажуть про загублену річ, а ми проводимо внутрішню перевірку, знаходимо втрачений багаж і винних у цьому. Ми ставимо перед собою завдання не лише знайти багаж, а й звільнити причетних до крадіжки.

Гаряча лінія діє вже чотири роки, і, хоча спочатку було побоювання, що ніхто не телефонуватиме, ми отримали велику кількість звернень. Це свідчить про те, що люди нам довіряють. Раніше побутувала думка, що всі речі зникають лише в «Борисполі», але ми виявили, що схожа проблема є у багатьох аеропортах. Тому контактуємо з іншими аеропортами й допомагаємо з пошуками.


Коли в чоловічому колективі є жінка, він набуває більшої функціональності


Під моїм керівництвом є п’ять детективів: чотири чоловіки та жінка. З чоловіками мені працювати комфортно, напевно, тому, що я вже маю схожий досвід у правоохоронних органах. Але й з колегою-жінкою мені комфортно, вона дуже делікатна, а для детектива важливо уміти працювати з постійними претензіями від пасажирів. Людина, у якої зникли речі, перебуває у стресі, тому потрібно вміти погасити конфлікт, іноді заспокоїти пасажира і максимально посприяти у розв’язанні проблемної ситуації.

Мені здається, що, коли в чоловічому колективі є жінка, він набуває більшої функціональності. Жінка більше переймається проблемою, висловлює співчуття, бо людям це потрібно і важливо.

Що важча робота, то цікавіше її виконувати. Психологічно інколи буває важко, оскільки постійна робота з людьми є непростою, але завжди потрібно вміти правильно налаштуватися і швидко та чітко ухвалювати рішення.

Я вважаю, що люди незалежно від статі можуть однаково якісно виконувати одну й ту саму роботу. На жаль, історично так склалось не тільки в Україні, а й за кордоном, що жінки не могли повною мірою реалізувати свій потенціал через фактори, які від них не залежали.

За останні роки українське суспільство трансформується настільки швидко, що гендерні стереотипи у професійній діяльності, та ще й на таких великих підприємствах, як аеропорт, дуже швидко зникають. Однак знадобиться ще трохи часу, щоб самі жінки перестали боятись відстоювати свої права та почали власним прикладом показувати професіоналізм.


Наталія Пономаренко

інженерка з пожежно-рятувальних робіт


Я не мріяла бути рятувальницею. Після школи пішла вчитися на бухгалтерку і зрозуміла, що це не моє. Тоді вирішила спробувати себе в пожежній академії в Черкасах, там я працювала із секретними документами і паралельно вчилася.

Потім я переїхала у Київ, і мені запропонували посаду в «Борисполі». Головне моє завдання – робота з рятувальниками. Щодня я проводжу теоретичні заняття, які потрібно пройти для підготовки до реальних екстремальних ситуацій. Наприклад, якщо загоряється літак, ми обговорюємо, як повинні реагувати, наскільки швидко приїхати, хто що робить у такому випадку. Усе розписано до дрібниць, щоб рятувальники все точно виконували. Також серед моїх обов’язків − практичні тренування на полігоні, де ми з пожежниками відпрацьовуємо імітацію реальних умов і «гасимо» пожежі. Відтак я оцінюю проведену роботу: розповідаю, коли пожежники діяли правильно, а де припустилися помилок.

Коли у світі відбуваються авіакатастрофи, ми кілька разів переглядаємо ці ролики й розбираємо ситуації: чому так сталося, які помилки зробили, як їх уникнути та правильно зреагувати.


Тут обмін досвідом: щось я їм, щось вони мені


Я працюю зі 130 рятувальниками, по 30 людей на зміні та заняттях. Крім робочих питань, ми часом говоримо про особисті психологічні проблеми чи сімейні, оскільки це теж впливає на роботу.

В аеропорту лише я одна жінка-інженер. Напевно, тому, що робота фізично важка. Я важу 55 кілограмів і не зможу допомогти непритомному чоловікові, який важить 70 кілограмів, наприклад. До того ж бойова форма і все спорядження досить важке.

Якщо постійно фізично займатися, то жінки теж можуть працювати рятувальницями, але, з мого досвіду, дуже мало жінок витримують таку роботу. Це морально складно – постійна робота з нещасними випадками, трупами. Ти повинна вибивати двері, якщо горить будинок. Я знаю лише одну рятувальницю, яка працює у пожежній частині.

У мене не виникало конфліктів, і мені комфортно працювати з чоловіками, упереджень з їхнього боку не було. Я думаю, що команда – це найважливіше. Я працюю з рятувальниками з 20-річним досвідом і часто в них вчуся. Тут обмін досвідом: щось я їм, щось вони мені.


Тетяна Крючкова

інспекторка-кінологиня


Усе почалося з того, що в мене з’явився собака. Я хотіла, щоб він був слухняний і добре поводився, тому знайшла кінолога і почала тренувати тварину на майданчику. Пізніше я зрозуміла, що роблю це не заради собаки, а тому, що мені це справді цікаво. Тренування переросли в хобі, я почала брати участь у змаганнях і вчитися у Кінологічному союзі України.

Тепер я працюю кінологинею в аеропорту, разом з собакою стежу за безпекою в «Борисполі», перевіряю багаж. Якщо у ньому є заборонені речі, собака завмирає: так він показує мені, що щось негаразд. У прикордонників собака може активно реагувати, а в нас ні. Тварина не може гавкати й дряпати речі, не повинна проявляти агресію до людей, це заборонено.


Це як робота з напарником: ти повинен довіряти й бути впевненим у собаці


За кожним кінологом закріплено собаку. У мене бельгійська вівчарка. Перед тренуванням потрібен певний час, щоб здружитися із собакою. Тварині має бути цікаво, щоб вона виконувала команди кінолога: для цього їй треба дати щось бажане після виконання команд. Одному собаці цікаво гратися, він хоче отримати м’ячики та іграшки. Іншому подобається їжа – і він виконуватиме команди заради ласощів. Бувають проблемні собаки, але тоді треба знайти індивідуальний підхід і більше з ними займатися.

Мого робочого собаку звати Вулкан, він дуже хитрий і розумний. Ми вчимо з ним базові команди словом і жестом, бо часто тварина не може тебе почути й доводиться показувати команду. Наприклад, зігнута рука в лікті та піднята долоня вгору – це команда «сидіти».

Кажуть, що кінолог і собака – це одна бойова одиниця. Це як робота з напарником: ти повинен довіряти й бути впевненим у собаці. Так само й собака ніколи не піде з людиною, якій не довіряє.


Тому що пожежницю можуть сприймати як «помилку природи»


Найпопулярніший стереотип: якщо собака працює з наркотиками, то він їх вживає. Це, звісно, неправда, собака просто шукає їх за запахом. За мною якось біг чоловік і кричав: «Дівчино, у вас собака наркозалежна?». Це здається абсурдним, але люди іноді так думають.

Я вважаю, що поділ на чоловічі та жіночі професії неправильний. Але, наприклад, пожежники працюють у чоловічому колективі, і якби там працювала жінка, то цього б не зрозуміли. Жінку-пожежницю можуть сприймати як «помилку природи». Тому що суспільство ще не готове до такого.

Чоловіків усе ж більше серед кінологів, потрібно витримувати фізичні навантаження, бо обходи аеропорту тривалі й треба їх проводити за будь-яких погодних умов. Хоча сьогодні дуже багато жінок працюють у прикордонній службі, поліції, є популяризація таких професій.


Текст: Ірина Лесишин

Редакторка: Софія Пилипюк

Літературна редакторка: Вікторія Осіпова

Фото: Валентин Кузан, Євген Борисовський

Верстка: Анна Шакун