Люди в містіЦе люди, які всиновили дітей

Про всиновлення в Україні є дві думки. Найчастіше люди не розуміють, навіщо інші це роблять, і дивляться з підозрою. Або ж навпаки – вважають усиновлювачів героями. У будь-якому разі усиновлення досі не є для України нормою.

Відвертих історій про усиновлення майже ніхто не розповідає. А тим часом станом на 2018 рік в Україні налічується більше як 70 тисяч дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, водночас кількість усиновлень упродовж року рідко перевищує дві тисячі. Ми вирішили запитати людей, які всиновили дітей, про їхній досвід.

Артем і Катерина Крикуни-Труші

28 і 28 років, юрист і кінологиня, батьки трьох дітей

Ми зустрілися 11 років тому в інституті. За освітою – військові юристи. За місяць після вступу в нас почалися стосунки. А за кілька місяців ми вже говорили про усиновлення. Кожен з нас хотів усиновити дитину. На той момент ми планували мати п’ятьох дітей. Думали так: один-два – свої, решта – усиновлені. Ніхто нікого не вмовляв, це було спільне рішення.

Ми одружилися на п’ятому курсі, а чотири роки по тому з’явилися Ераст і Забава, двійнята. Утім бажання усиновити нікуди не зникло. Ми подумали, що коли діти підростуть, нам уже не захочеться проходити всі ці дитячі періоди знову, тим паче Каті теж потрібен час на себе, кар’єру. Тож вирішили усиновити дитину, поки двійнята ще маленькі. Ми розуміли, що з трьома малюками буде важче спочатку, зате потім вони виростуть і нам усім буде легше.

Відео нас шокувало. На ньому дитина, якій скоро два роки, без упину розгойдується і ричить. Ми злякалися, але вирішили все-таки поїхати.

Щойно нам принесли хлопчика, ми подумали, що перед нами дитина з розладом аутичного спектру. Йому був рік і дев’ять місяців, а все, що він робив – це або стояв навкарачки та розгойдувався, або гарчав, або збирав з підлоги волосся і їв його. Він не реагував ні на звуки, ні на іграшки. Єдине, що привертало його увагу – взуття. Сурдолог навіть не зміг визначити, чи є в дитини слух. Ми були, м’яко кажучи, шоковані. Особливо дивувало те, що нам сказали, нібито це відносно здорова дитина. А ми не планували брати малюка із серйозними захворюваннями. Бо розуміли: якщо усиновимо дитину з таким розладом, то на своїх дітей бракуватиме часу, адже малюк потребуватиме максимум нашої уваги.

Ще до зустрічі з ним ми вирішили, якщо буде хлопчик, назвемо його Лукою. Спочатку його кликали Артемом. І ось ситуація... Ми ніяк не можемо ухвалити рішення, а поруч із дитячим будинком був невеликий храм. Загалом ми не дуже релігійні, але зайшли туди й думаємо: ось би отримати якийсь знак. І самі з себе почали сміятися... Серйозно? Знак? Банальщина якась. Щоб храм імені святого Луки називався? Нісенітниця. Вийшли, а храм так і називається.

Це було ризикове рішення, але ми покладалися на те, що це все-таки депривація і ми впораємося з її наслідками. Ми вже багато читали про неї й розуміли: є велика ймовірність, що це мине. Хоча морально готувалися до того, що буде все погано. Вирішили, як би не вийшло, будемо з цим жити.

Коли діти підростуть, років до десяти, ми б хотіли ще одну дівчинку. Певно, це буде удочеріння. Звісно, усиновлену дитину прийняти складно, але в нас уже був цей досвід і ми розуміємо, що змогли б іще раз. Для нас це рівнозначно – усиновлений і біологічний. Який сенс народжувати ще? Як батьки своїх кровних дітей ми реалізувалися. Навколо ще величезна кількість дітей.

Наталя і Володимир Назаренки

45 і 48 років, керівниця HR-відділу і підприємець, батьки чотирьох дітей

Мені було 20, чоловікові 23 роки, коли ми побралися. Ми не говорили про те, як кожен з нас уявляє подружнє життя, і про дітей взагалі. Тоді не було заведено наперед таке обговорювати. Хоча я завжди уявляла собі велику родину і що я обов’язково буду мамою, яка працює. Так, власне, і сталося. Про що думав чоловік – не знаю, ми були дуже юні.

У наших дітей велика різниця у віці. Альонці – 25 років, а Вові – 8. Коли синові було чотири, я почала говорити з чоловіком про можливість усиновлення дитини. Я завжди про це думала, відчувала, якщо цього не реалізую, то не зможу почуватися щасливою. Це моє прагнення врятувати світ. Коли я була маленькою, всіх додому тягнула. Хто тільки в нас не ночував. Пам’ятаю, як привела чотирьох глухонімих хлопців додому на ніч. Підійшла до тата зі словами: «Хлопцям нема де ночувати», а він: «Ясно, стелимося».

Дімі було п’ять років, коли ми його всиновили. Уже три роки він з нами. Перед усиновленням ми проходили спеціальні курси й загалом нас попереджали, що найскладніше почнеться, коли ми заберемо дитину додому. Ми готувалися до «танців з бубном», але все одно виявилися неготовими. Найважче було через власні ілюзії та сподівання. Ти собі малюєш ідеальну картину, думаєш, яка це буде радість і як ти зміниш життя дитини... Це велика помилка. Взяти малюка з дитячого будинку – це побачення наосліп. Навіть якщо ви проводили разом час, ти однаково ніколи не знаєш, з чим зіткнешся і як дитина буде проявляти себе в період адаптації.

Пам’ятаю, як ми приїхали в дитячий будинок знайомитися і нам вивели цього пацана – п’ять років, мале, худе і синє. Я таких худих дітей ще в житті не бачила. По ньому можна було карту вен вивчати. Руки в кишенях, діловий, каже: «А ви цукерки привезли?». Представниця дитячого будинку тоді нас виручила, тихенько підсунула солодощі.

Перші дні Діма був тихенький. Поводився чемно. Це так у всіх, адже спочатку дитина хоче сподобатися. Пам’ятаю, коли він тільки приїхав, усі куплені для нього речі склав в один пакет і тримав його біля ліжка. Сказав: «Хай буде». Мабуть, не був упевнений, що він тут надовго. А коли вже трохи освоївся, почав показувати, хто тут господар. Спеціально доводив до сказу. Випробовував по-всякому. Міг розірвати шапочку для плавання і вигадувати нісенітниці про те, як це сталося. Коли просила не ставити склянку на край столу, він, дивлячись прямо в очі, навмисно її туди ставив. Ніби дрібниці, але насправді з цього і складалися наші перші місяці, а то й роки.

Загалом кожен усиновлювач проходить одні й ті самі періоди. Період захвату: боже, у нас є ще одна дитина! Руки-ноги на місці! Як нам пощастило! Потім з’являється здивування, шок, а тоді відчай. Прокидаєшся і засинаєш з думкою: «Як це взагалі могло статися, чому він так поводиться?». Після надзвичайно довгого періоду відчаю настає період прийняття, але він теж хвилястий. Гарний день, спокійно пережили – то й слава богу. Поганий день – знову руки опускаються.

Спершу я постійно приймала заспокійливі. Мені бракувало психологічної підтримки. Ти ж взяв дитину, щоб її любити, а не можеш. І це почуття провини тебе з’їдає. Якби хтось сказав, що всі мої почуття нормальні, що всі через це проходять, мені було б легше. Бо, коли ти ненавидиш дитину, важко повірити, що це лише етап, який проходять усі або майже всі. Ніхто про таке не говорить.

Щоб вийти з цього пекла, потрібно було сказати собі: я просто виховую цю дитину, розкриваю її талант, допомагаю, піклуюсь, але не обіцяю любити. Після цього відразу попускає. Найбільша проблема всіх усиновлювачів у тому, що вони забагато очікують – і від дитини, і від себе.

Сьогодні, коли вже три роки минуло, все інакше. Я вже не ділю на «свій» і «не свій». І люблю однаково. Але на це знадобилося три роки.

Мабуть, у нагороду за наше терпіння п’ять місяців тому в нас з’явилася Теона. Ми цього не планували, просто одного дня в свої 44 роки я усвідомила, що вагітна. І це справжнє диво! Теона всіх нас об’єднала. Вона Дімку дуже любить, як і він її. Спочатку йому непросто було показувати почуття, але за ці п’ять місяців він навчився і тепер без упину до неї щебече.

Сергій і Наталя Гедзі

48 і 43 роки, власники бізнесу, батьки 12 дітей

Наступним ми усиновили Антоніо. Це теж не було заплановано. Ми зустріли його в лікарні. Уявіть: біла палата, біла стеля і паралізована дитина лежить. І нічого не відбувається! Ми подумали, що треба щось терміново робити. Лікарі лякали нас тим, що в нього, окрім ДЦП, купа захворювань і він ніколи не буде ходити й говорити. Казали, що таких дітей навіть за кордоном не усиновлюють. Ми все-таки його забрали в сім’ю. Звісно, у нього залишилося ДЦП, але з перших днів він почав ворушити ногами й загалом почувався набагато краще, ніж нам обіцяли.

Ми тоді усвідомили одну важливу річ: не можна допомогти дитині, просто приїжджаючи в інтернат. Допомогти їй можна тільки через сім'ю. От уявіть, що на вулиці вирили величезну котловину й людина туди потрапила. А ми всі ходимо зверху: хтось байдуже проходить повз, дехто продукти скине, хтось матрац притягне. Ось на це схожа допомога дітям в інтернатах. Дитину з ями треба дістати. Тільки потім починається справжня допомога.

Після другої усиновленої дитини ми збагнули, скільки ще малюків перебувають за бортом сім’ї. Наш бізнес уже не тішив нас так, як раніше. Ми подумали, що можемо ще комусь допомогти. Але була проблема: ми мешкали в трикімнатній орендованій квартирі й не могли собі дозволити ще дітей. Тоді дізналися, що є така програма – дитячий будинок сімейного типу. Тобто діти потрапляють не в інтернат, а в сім’ю, а держава цю сім’ю підтримує. Ми дуже цим загорілись! Довелось оббити чимало порогів, але нам вдалося. У 2005 році ми відкрили перший дитячий будинок сімейного типу в Києві.

Після цього до нас в один день потрапило троє діток. Нам зателефонували зі служби і сказали, що є двоє дітей, яких завтра відвезуть в інтернат, якщо ми їх не заберемо. Колі тоді було вісім років, а Томі – чотири. Вони рідні брат і сестра. Того ж дня до нас потрапив і Рікардо. А ще за кілька тижнів у нас з’явилися сестри Віолета і Вікуся. А, наприклад, Танюшу сусідка привела до нас під двері. Дуже різні у всіх дітей історії, але спеціально ми нікого не шукали.

Коли люди чекають на біологічну дитину, у них є час підготуватися. А в нас – бах!Усе змінилося за день. І багато до чого ми не були готові.

В інтернаті повз дитину проходить до 300 осіб, враховуючи нянечок, волонтерів, вихователів... І це велика біда. Дітям потрібна одна людина, яка буде поруч постійно. Тому, якщо ви не готові до усиновлення, мотивуйте інших. Якщо не можете мотивувати, але хочете відвідувати дитячий будинок – приходьте, але до однієї дитини, станьте їй другом. Якщо ви йдете в притулок, не знаючи навіть імені малюка, ви робите зло.

Сьогодні наші біологічні діти живуть за кордоном. На щастя, у нас прекрасні стосунки, хоча ми й завинили перед ними. Свого часу, самі того не розуміючи, ми зробили одну серйозну помилку. Звісно, всі усиновлення ми погоджували з дітьми. Але ми розподіляли увагу так: де більша проблема – туди більше уваги. Немає проблеми – немає уваги. Це неправильно. Тоді ми не розуміли, що навіть якщо у дитини все добре, їй однаково потрібна турбота, обійми. Ми ніби зробили дітей сиротами у власній родині, тому що вони залишилися без нашої уваги. Пізніше ми все це проговорювали, перепрошували в них і як могли виправляли. Шкода, що в той час не було поруч нікого, хто міг би нас до цього підготувати, навчити, як потрібно.

В Італії, наприклад, не батьки обирають собі дитину, а органи опіки обирають під конкретну дитину батьків. І люди стоять у черзі кілька років. А в нас люди намагаються підібрати дитину під себе. Але вони не знають, із чим зіткнуться потім. Усі діти в притулках травмовані, і цього не треба боятися, до цього потрібно бути готовим. Любов – це не просто почуття, любов – це рішення.

Коли опускаються руки – це нормально. Але коли в подружжя настає період спустошення – це вже серйозна криза. Не тільки стосунки з дітьми мають значення, стосунки між батьками теж важливі. Адже коли один з батьків занепав духом, другий його підтримав, і далі в бій. А розчарування, біль, сльози – це нормально. Ми це постійно проходимо, відновлюємося і прямуємо далі.

Сьогодні ми розуміємо, що не потягнемо ще дітей. Хоча б цих треба на ноги поставити. Добро треба робити відповідально, розраховуючи свої сили. Не повинно бути так, що одна сім’я усиновила 10 дітей. Кожна сім’я має взяти одного-двох дітей і все.

На жаль, у нас суспільство до цього поки не готове. Навіть коли хтось усиновлює, реакція досі неадекватна. Одного разу діти прийшли додому зі словами: «Мамо, а хто така шльондра? Тебе так бабусі називають. Кажуть, понабирала, а тепер ради дати не може». Наташа посміялася, відповіла: «Шльондра – це ж та, яка кидає дітей, а я ж вас понабирала. Вони помиляються».

У суспільстві досі панує нерозуміння. Коли люди дізнаються, що дитина усиновлена, її починають розглядати під мікроскопом. У звичайній родині ніхто не зверне уваги, у що дитина одягнена, потерті кросівки чи ні. У нас – не так. Ґудзик на сорочці відірвався – нас викликають до директора. Не довіряють. Це ментальність така. На нас іще впливає радянське минуле, де ідеологія була важливішою за сімейні цінності. Ми виховані на казках про Попелюшку та Дюймовочку, а це історії, в яких ставлення до сиріт дуже спотворене. В Америці, Європі такого немає. Там усиновлення – це нормально, круто. Ні підтексту, ні негативу. А в нас виникає німе запитання: що тут не так? Може, за це щось дають? Ну смішно ж, правда.

Більше про родину можна дізнатись з блогу Наталі.