Анастасія Яновицька координує програму з просування політичної участі жінок та протидії сексизму Національного демократичного інституту міжнародних відносин в Україні. Раніше вона проживала у Канаді, Німеччині, Норвегії, Судані й Уганді. Ми вже розповідали про людей, які повернулися в Україну після життя в Нью-Йорку, Лондоні та на Балі.

У продовженні серії матеріалів до Дня Незалежності – Анастасія розповідає про свій досвід життя за кордоном і мотивацію повернення на батьківщину.

Фото: Анна Бобирєва, Анастасія Яновицька

 Канада

Коли мені було 10 років, ми з мамою емігрували в Канаду. Я прожила там два роки, ходила в школу. Там мені дуже подобалися творчі заняття: малювання, театр. А точні науки давалися занадто легко. У шостому класі вчитель дав мені підручник з математики за 9-й клас, аби я просто не сумувала на уроках. Канадська програма дуже відрізнялася від української, мені навіть пропонували перейти в клас для обдарованих дітей. Я відчувала, що хочу повернутися. Тоді я ще не мислила такими категоріями, але мені здавалося, що там я не зможу реалізувати свій потенціал. Я сказала мамі, що хочу повернутися, і вона підтримала моє рішення. У неї в Канаді був контракт на кілька років, тому я поїхала додому сама і жила з бабусею.

Але цей досвід однаково був вирішальним для мене. Я вивчила англійську мову і зрозуміла, що світ дуже великий – мої однокласники в Канаді були представниками різних національностей. З цього розпочався інтерес до всього міжнародного та дипломатії. Я закінчила ліцей міжнародних відносин і вступила до Київського національного економічного університету, де вивчала європейську інтеграцію.


«Ти нічого не втратиш, якщо спробуєш»


Під час навчання я брала активну участь в роботі Європейського молодіжного парламенту. Це організація, яка створює простір для обговорення молоддю з різних країн нагальних проблем. Це, мабуть, був другий визначальний досвід у моєму житті. Я багато подорожувала на різноманітні сесії за кордон, знайомилася з людьми і бачила, що світ повний можливостей. Це дуже важливо розуміти, тому що багато людей спиняється, бо думає, що наявні можливості – недосяжні, не для них. Чого вартує історія з ЄМП – моя мама сказала, що є така ініціатива, і запропонувала подати заявку. Я подумала: «Це ж так серйозно, хто мене туди візьме». Мама відповіла: «Ти нічого не втратиш, якщо спробуєш», чим я і досі частково керуюся в ухваленні рішень.

Після навчання я пішла працювати у представництво Євросоюзу в Україні, потім в агентство ООН з питань міграції. Там я пропрацювала три роки і в якийсь момент зрозуміла, що хочу поглибити свої академічні знання. Вирішила податися на магістерську програму «Еразмус Мундус» з міграції та міжкультурних відносин.

Сесія Європейського молодіжного парламенту у Бразі, Португалія

І ось 2013 рік, середина листопада. Я подаюся на цю програму, пишу в заявці, що дуже цікавлюся проблемами постконфліктної міграції та інтеграції біженців. І за тиждень після цього у нас починається революція, всі мої думки на Майдані. 20 лютого, коли відбувалися трагічні події (розстріл Небесної сотні – ред.), мені надійшов лист-підтвердження, що мене беруть на програму зі стипендією. Свою участь треба підтвердити протягом тижня, на що я відписую їм: у нас в країні революція, прошу відтермінувати відповідь на місяць-два.

Я почала думати про те, що не знаю, чи можу покидати країну в такий період. Зараз це звучить дуже пафосно, але тоді я сумнівалася, радилася зі знайомими. Звісно, усі мені казали, що такий шанс потрібно використовувати. Одна моя знайома слушно зауважила, що я можу стати амбасадоркою України за кордоном і розповідати, що тут відбувається.

Для мене тоді не стояло питання, чи захочу я повернутися. Я точно знала, що хочу і після повернення втілюватиму тут отримані знання. Тим паче, коли почалася окупація Криму, Донбасу, дуже багато внутрішньо переміщених осіб переїхало в інші регіони України, а це якраз тема, яку я планувала вивчати. Коли подавала заявку, то думала, що було б цікаво поїхати вивчити конфліктну ситуацію за кордоном. На жаль, з’явилися обставини, які зробили можливим дослідження цієї теми і в нашій країні. Диплом я писала про внутрішньо переміщених осіб в Україні. Семестр навчалася в Німеччині, семестр – у Норвегії. Потім поїхала працювати в ООН у Судані, далі – навчалась семестр в Уганді.

 Німеччина

Є стереотип, що в Німеччині всі пунктуальні – і громадський транспорт теж. Але настільки часто, як у Німеччині, я ніде не бачила, щоб спізнювались потяги. А наші пари стабільно починалися на 15 хвилин пізніше.

Якщо серйозно, то в Німеччині та Норвегії дуже відчувалася інклюзивність. Наскільки підлаштоване місто, інфраструктура для того, щоб люди з інвалідністю могли повністю безперешкодно пересуватися і бути активною частиною соціуму.

Спочатку мені навіть здавалось, що навколо дуже багато людей з інвалідністю, я не звикла їх так багато бачити на вулиці. Але я ж розумію, що статистика у всіх країнах приблизно однакова, просто у нас вони більше сидять вдома, не мають такої можливості реалізовуватися.

Другий аспект – толерантність до ЛГБТІ. У нашій групі було кілька представників ЛГБТІ-спільноти – і лесбійки, і геї. Це була просто норма, ніхто на це навіть не звертав уваги. Може, жартували, хто там у Tinder, а хто в Grinder, і це було абсолютно нормально та відкрито. Один хлопець зробив камінг-аут під час навчання. Він був з країни Близького Сходу, де це не вітається. Але він почувався комфортно саме в Німеччині, щоб розповісти всім. Після цього повернувся і повідомив родину. Звичайно,  не всі родичі сприйняли це адекватно, але більшість його підтримала.

 Якщо серйозно, то, мабуть, у Німеччині та Норвегії дуже відчувалася інклюзивність.

 Норвегія

Я жартую, що за чотири місяці навчання в Норвегії у мене є аж один друг-норвежець і багато з інших країн. Тому що соціалізуватися з норвежцями на кампусі було дуже складно. З одним норвежцем я познайомилась через українську громаду в місті Ставангер, де навчалась. Він був частиною громади, великий шанувальник української культури: знімав документальний фільм про Майдан. Усі решта друзів – з інших країн.

Щойно ми приїхали, нам сказали, що студенти з України, Ефіопії та ще кількох африканських та південноамериканських країн повинні з’явитися для проходження флюорографії. Виявилось, що в Норвегії взагалі немає туберкульозу. Саме тому вони контролюють іноземців з тих країн, де є високий рівень цього захворювання. Як на мене, це ознака високого рівня життя, коли можна викорінювати такі хвороби. У Норвегію приїжджають працювати навіть з Данії та Швеції. Студенти влітку підзаробляють у барах та ресторанах, щоб потім цілий рік витрачати ці гроші.

У Норвегії дуже високі ціни. Ми скуповувалися у найдешевшому супермаркеті під назвою «Ківі», де були акції. Ми навіть мали додаток на телефоні, який інформував, де які акції. Одна річ – стипендія 1000 євро в Німеччині, де реально вистачає 600-700 євро на місяць, можна навіть відкладати гроші для подорожей. Інша – 1000 євро в Норвегії, де ти 600 євро витрачаєш на проживання, а на 400 ледь-ледь щось їси. З розваг – прогулянки, бо там надзвичайні краєвиди. А ще спортзал, який ми могли відвідувати за студентськими знижками. Ми тільки двічі ходили десь поїсти, решта часу – готували в кампусі.

У Норвегії дуже серйозно ставляться до питань гендерної рівності. Люди з Данії, які приїжджають підзаробити, часто працюють вихователями в дитячих садках, і багато з них – чоловіки. Професіоналізм від статі не залежить. Декретну відпустку можуть брати і батьки, і матері.

 У Норвегії дуже серйозно ставляться до питань гендерної рівності.

 Судан

Судан був контрастним. Я мала багато упереджень, адже ніколи довго не проживала в мусульманській країні. Хотіла зануритися в культуру і тому вирішила мешкати в родині місцевих, а не знімати квартиру. В аеропорту мене мав зустрічати «брат», якому я надіслала своє фото, щоб він мене впізнав. Виявилося, що це було абсолютно непотрібно. Я була єдиною європейкою із свого рейсу.

Судан – диктаторська країна, яка перебуває під міжнародними санкціями від багатьох країн, але найпотужніші – американські. Тому там не працюють міжнародні платіжні системи Visa і MasterCard. Це означає, що в Судані немає жодних банкоматів і можливості зняти кошти теж. Я летіла з усією готівкою, яку планувала витратити протягом цих місяців.

 Судан – диктаторська країна, яка перебуває під міжнародними санкціями від багатьох країн.

І собі думала, що ж буде, якщо всі в аеропорту розуміють, що я їду з великою сумою грошей на руках. Але насправді настільки безпечно, як у Судані, я ніколи й ніде не почувалася. Так, там є небезпечні райони, де тривають бойові дії. Але у столиці до іноземців ставляться з великою повагою. Туристів фактично немає, якщо і є – то це іноземці, які працюють в ООН або інших міжнародних організаціях. Тому місцеві кажуть, що ці люди приїхали їм допомагати. Не було жодних конфліктних ситуацій. Навпаки – таких гостинних людей, як у Судані, я ніде не зустрічала. Ми знайомимось, а за п’ять хвилин нас уже кличуть на вечерю, ще й кажуть друзів з собою брати.

Пам’ятаю, ми їхали через пустелю, де не було ні кущика, але нам треба було в туалет. Нарешті побачили якесь село, і моя подруга сказала, що зараз підемо до когось і нас пустять. Ми постукали у двері, відчинила жінка літнього віку і запросила увійти. Коли ми вийшли, вона стояла з підносом з цукерками, десертами та кавою і сказала: «А тепер сідайте і розповідайте, хто ви, звідки, що робите». І ми ще годину сиділи та спілкувалися.

Колись я сказала своїй колезі з ООН: «Садіє, у тебе така гарна хустка». Вона зняла її з себе зі словами: «Я тобі її дарую». Потім мені пояснили, що не можна робити такі компліменти, бо люди вважають, що тобі це так подобається, що найкраще, що вони можуть зробити – віддати цю річ тобі. Я стала більш обережною у своїх компліментах.

Там дуже розмірений темп життя, у десятки разів повільніший і спокійніший, ніж у Києві. Ми приходили на роботу на 8-му ранку, і з восьмої до дев’ятої просто пили чай на вулиці біля чайних леді на пластмасових табуретках. Спілкувалися, у кого які справи, проблеми. І це єднання і підтримка громади дуже відчуваються. У Києві я бачу якесь розрізнення, кожен сам за себе. А там ти завжди відчуваєш, що тобі раді, тебе приймуть, усі знають про проблеми одне одного й готові підтримати. Звичайно, є й інший бік медалі, коли, наприклад, дівчина не може ухвалити жодного рішення без схвалення родини, переїхати у місто і жити самостійно.

 Там дуже розмірений темп життя, у десятки разів повільніший і спокійніший, ніж у Києві.

 Уганда

Першого дня в Уганді нас пограбували. Ми йшли з подругою та місцевим знайомим через вуличний фестиваль, і нас оточила група чоловіків – десь 15 людей. Вони до нас чіплялися, намагалися витягнути сумку в подруги. Урешті, вона відпустила її і ми провели вечір у поліцейському відділку. Перше враження було негативне, але такий досвід міг статися будь-де в світі. Звичайно, у країні, де високий рівень бідності й так багато біженців, є люди, які не мають заробітку і схиляються до криміналітету. Але варто розуміти – не всі це роблять, є приклади багатьох біженців, які намагаються робити сувеніри, щось вирощувати, організовують воркшопи з мистецтва, продають свої картини.


Країна змінюється, і ми в епіцентрі цих змін


Паралельно з навчанням за кордоном у мене розвивалося особисте життя. Мій хлопець жив у Німеччині, і ми обговорювали можливість переїзду туди. Я мала таку можливість: здобувала диплом німецького університету і за законодавством могла отримати візу на шість місяців для пошуку роботи. Я дуже хотіла бути поряд зі своїм хлопцем, але розуміла, що відчуваю відповідальність і бажання реалізуватися в Україні й не хотіла залишатися в Німеччині. Мені дуже важко давалося це рішення, я щовечора плакала.

Пізніше я зрозуміла, що нічого не заважає мені спробувати переїхати в Німеччину, а потім повернутися. Немає потреби ухвалити рішення до кінця життя. Я переїхала до хлопця, і ми три місяці пожили разом. Усе було добре у стосунках, але я збагнула, що взагалі мені некомфортно в Німеччині і я хочу повернутися в Україну, не лише з якихось патріотичних міркувань. З практичного погляду, Україна – це країна, яка розвивається, з великим пулом можливостей.

У Німеччині я з таким досвідом – одна з тисячі студентів, які намагаються кудись просунутися. І там немає таких питань, за які я так переймалася б і якими так хотіла б займатися, як в Україні. Треба робити те, від чого в тебе горять очі – тоді робота вдаватиметься краще і ти будеш щасливішою людиною. У Німеччині в мене цього не було. Хлопець підтримав мене і сказав, що не хоче, аби я залишалася нещасною, бо не можу реалізувати свої амбіції. Зараз ми вже не зустрічаємося, але я йому дуже вдячна за підтримку в цьому рішенні.

Під час навчання я багато рефлексувала, які маю упередження щодо гендерних ролей, ми часто дискутували про це з одногрупниками. Я зацікавилася цією темою і, повернувшись в Україну, почала працювати в програмі з просування політичної участі жінок та протидії сексизму. Щодо адаптації – пам’ятаю, як після повернення почала обговорювати тему гендерної рівності і толерантності до ЛГТБІ з друзями. І зрозуміла, що не всі готові боротися зі своїми стереотипами. Я була дуже розчарована, зокрема у собі, бо усвідомила, що ніколи раніше не розмовляла з ними на такі теми. Зараз я вчуся дипломатично пояснювати, наводжу приклади, як ми всі виграємо від інклюзивної політики, яка представляє інтереси всього населення.

Коли я повернулася, була в захваті від того, як змінюється країна – і ми в епіцентрі цих змін. Велике задоволення і честь бути тут. Змінюється те, як люди говорять, їхня ідентичність. У нас багато класних стартапів, ми проводимо міжнародні заходи, до нас приїжджають світові виконавці. Зараз купую одяг лише в українських дизайнерів – це красиво та якісно. Мені складно уявити щось, чого мені не вистачає в Україні, з матеріальних речей. Звісно, мені бракує африканських танців та смачних ананасів, але все інше – у нас є.