Ми поспілкувалися з українцями, котрі втратили роботу за кордоном унаслідок пандемії. Розпитали про кар’єрний шлях в іншій країні, компенсації від роботодавців, пошуки нового місця та результати таких змін.

Лілія Радюк


працювала на круїзному лайнері

Влаштувалася у 2016 році за допомогою української фірми, що займалася пошуком персоналу для круїзних лайнерів. Спочатку телефоном перевірили англійську, потім було ще два інтерв’ю. Від моменту, коли я пройшла співбесіду, до того, як поїхала на роботу, пройшло пів року.

Людей з України переважно беруть працювати до ресторану. Ще можна прибирати каюти або працювати в барі, якщо є досвід.

Мій перший контракт тривав вісім місяців. Посадка була у Венеції. Місяць ми робили круїзи Європою, а потім за планом зупинилися на ремонт. Роботи можуть тривати кілька місяців, якщо капітально все міняють. У нас був поточний ремонт, два тижні стояли в Іспанії. Ми менше працювали й могли виходити з корабля. Це була наче мінівідпустка. Далі корабель плив до США. Десь пів року ми були у Штатах, потім знову повернулися до Європи.

В основному круїзи тривають тиждень. Наприклад, корабель відплив із Венеції в суботу, значить, у наступну суботу повернеться. Зранку гості вийдуть, а вже з обіду будуть нові. Хоча є круїзи й на три-чотири дні або на два тижні. По-різному.

Під час свого другого контракту я змінила департамент – перейшла працювати на рецепцію. Мене перевели на інший корабель. Робота схожа на армію: живеш за режимом, вихідних немає. У середньому працюєш 10 годин на день. Це не звично, бо ми звикли працювати 5 днів на тиждень по 8 годин. Якщо контракт триває понад п’ять місяців, відчувається втома й хочеться додому. Буває, корабель стоїть у порту, ти відпрацювала зміну й хочеш вийти погуляти, але втомлена йдеш спати.

Прилетіла у відпустку 2 чи 3 березня. У квітні мала повертатися в Іспанію. Але через коронавірус круїзи скасували. Наскільки я знаю, зараз із компанії, де я працевлаштована, лише один корабель робить круїзи в Сингапурі. Вони забирають людей, катаються три дні в морі й повертаються.

Мої колеги, яких коронавірус застав на кораблях, не могли потрапити додому до червня-липня. Гостей випустили, а працівники сиділи. Держави в більшості випадків уже не дозволяли причалювати й виходити з корабля. Людям лише постачали провізію.

Дехто з персоналу продовжив працювати у столовій, щоб обслуговувати своїх. Решту попередили про розірвання контракту. Їм виплатили зарплату й давали ще 300–400 доларів у місяць до від’їзду.

Компанія займалася тим, щоб у кожну країну відправили чартерний літак, оскільки регулярні рейси скасували. Працівників однієї національності перевозили з корабля на корабель, аби зібрати разом. Бувало люди змінювали 3–4 кораблі, щоби дістатися потрібного.

Мені компенсацій не виплачували. Але я радію, що на цей момент була вдома. Зупинилася в батьків. Містечко, де вони живуть, невелике. 



Робота схожа на армію: живеш за режимом, вихідних немає



У зв’язку з карантином багато людей втратили роботу, тому шукати її я не поспішала. Почала в червні-липні. Місяць працювала в державній установі. Коли отримала зарплату, написала заяву на звільнення. Я не вважаю, що 3800 гривень на руки – це зарплата. Це просто знущання. Якраз тоді побачила вакансію, яка мене зацікавила. Паралельно проходила співбесіду. Влаштувалася за допомогою української фірми, проте працювати треба на закордонну. Рятувала англійська й знання Excel. Їм потрібна допомога в email-розсиланні, пошуку контактів потенційних клієнтів. Можна працювати дистанційно, тому я задоволена.

Проте я не розраховувала, що так довго буду вдома. Думала, 5–6 тижнів і поїду. Планувала відпрацювати ще один-два контракти, десь рік часу, і вже тоді шукати щось в Україні.

Коли приїжджаєш у відпустку на місяць, то немає часу слідкувати за новинами, заглиблюватися в те, що відбувається у країні. А зараз дивлюся, які платіжки приходять моїм друзям і родичам, які зарплати в нас, як уряд реагує на ситуацію з коронавірусом. Розумію, що жити та працювати в Україні вже не хочу.

Ніколи не задумувалася про те, щоби виїхати за кордон. Але оскільки просиділа вдома майже рік, почала. Якщо буде така можливість, я нею скористаюся. Поки маю час, вивчаю це питання. Якщо відновлюватимуть круїзи, поїду. Але коли це станеться – невідомо. У мене є знайомі, які чекають, але вже пройшов рік. Усі розуміють, що пора шукати іншу роботу.

Вероніка


стюардеса у країні Близького Сходу (ім’я героїні змінено за бажанням)

Від моменту проходження співбесіди до переїзду й підписання контракту минуло 3,5 місяця. Хоча в інших кандидатів це зайняло 4–6 місяців.

Після прильоту я пройшла непростий двомісячний тренінг та «отримала довгоочікувані крила». Це було саме тоді, коли з’явилися перші випадки вірусу. Я встигла попрацювати 3,5 місяці. Графіка польотів чекала більше, ніж зарплати. Побувала в Європі, Африці й Азії. Загалом відвідала 12 країн. Ейфорія була неймовірна.

Проте коронавірус набирав обертів. Після одного з рейсів я потрапила на карантин. На борту хтось із пасажирів мав позитивний тест і всьому екіпажу сказали сидіти на самоізоляції та пройти тести.

З часом польотів стало дедалі менше, стюардеси сиділи в очікуванні. Згодом почалися масові скорочення. Передусім звільняли працівників, які мали невеликий стаж роботи. Тисячі людей.

Інших розподілили в різні відділи. Є стюардеси, яких відправили працювати в аеропорт, а мене – у департамент підтримки клієнтів. Сказали, на пів року, але, можливо, і на більше. Я навчилася всього, що стосується бронювання й купівлі квитків. Хоча на практиці більшість запитів стосується обмежень у тій чи тій країні або необхідності тесту на коронавірус для подорожі. Проте в нових реаліях авіакомпанії не завжди самі встигають відстежувати правила, які запроваджують різні держави.

Часто апелюють пасажири, яких не допустили на рейс через проблеми з тестами. Наприклад, одній жінці відмовили в посадці через відсутність тесту на COVID-19 в її собаки. Вона звернулася до нас за допомогою, а ми не знали чіткого алгоритму дій у цій ситуації, бо ж мало де вимагають тест у тварин. Уже не пам’ятаю, яка це була країна, але проблему треба було вирішувати за допомогою різних департаментів. Пасажирка висилала документи на свого пса, ми писали листи до аеропорту й перебронювали їй квитки. Це зайняло багато часу. Сподіваюся, історія закінчилась позитивно.



Емоційно важко. Я понад рік не була вдома. Найближчим часом можливості поїхати немає



Часто сидиш і думаєш, чи правильно допоміг людині. Це теж відповідальність. Я постійно прошу своїх пасажирів ще перевіряти інформацію в аеропорту або в інших джерелах. Буває люди скаржаться, що ми не правильно надали інформацію. Але за фактом ми не повинні інформувати щодо тестів, лише із бронювання квитків. Уся інформація є на сайтах, треба просто почитати.

Хоча я дуже переживаю за людей. Був випадок, коли забронювала квитки вартістю 12 000 доларів. Переймалася, чи полетіли ті пасажири. Записала їхні дані й потім подивилася в системі чи все пройшло нормально, чи не скасували їхній рейс.

Керівники в офісі кажуть, що ми дуже добрі до пасажирів. Бо нас так вчили на тренінгах – усе для пасажира. Сustomer service на найвищому рівні. Тому мені важко відмовити комусь у допомозі. Проте на теперішній моїй позиції ми маємо право не відповідати на запит пасажира, який поводиться неадекватно чи ображає. Таке теж бувало.

Узагалі, у компанії багато департаментів, але працювати в тому, де я зараз, напевно, найважче. Найгірше, коли є нічні зміни. Буває, додому приходжу о третій годині ночі чи й пізніше.

До того ж для тих, хто живе у квартирі компанії, діє комендантська година. Коли літаєш, то ці правила непомітні, бо практично не живеш в апартаментах. А коли перебуваєш в одному місті постійно, відчувається тиск. Я два місяці практично не виходила з дому – тільки на роботу. Зараз у мене переважно ранкові зміни, це краще. Але стюардесам, які звикли до гнучкого графіка та «вільного» польоту, дуже й дуже нелегко щодня працювати в офісі.

Та й зміни витримують не всі. Багато колег звільнилися, коли їх перевели в інші департаменти. Особливо люди зі стажем. У них уже немає такої ейфорії повернутися до польотів. А є такі, що брали неоплачувану відпустку.

Нинішня моя робота в департаменті – найскладніша з усіх, які були в моєму житті. Вона нецікава й рутинна. Інколи думала, було б краще, якби мене скоротили. Але сказала собі: «Хіба я не зможу? Це всього кілька місяців, а далі літатиму, як раніше». Зараз настрій позитивніший. Лишилося ще небагато й далі ніби даватимуть рейси. Але термін роботи в департаменті можуть продовжити. Хоча мені навіть страшно про це думати.

На тлі стресу в мене почалися проблеми зі здоров’ям, зокрема, зі шлунком. Набрала зайву вагу, їм багато солодкого. Коли сидиш на місці, хочеться чимось себе порадувати.

Емоційно важко. Я понад рік не була вдома. Найближчим часом можливості поїхати немає. Батьки мене дуже підтримують. Спілкуюся з ними щодня. Мама постійно запитує, як справи й настрій. Вона знає, що останні місяці в мене він буває хорошим тільки перед роботою.

Я сплю й бачу, як знову гулятиму берегами Індійського океану на Занзібарі, їстиму шніцель у Німеччині, кататимуся на слонах на Шрі-Ланці чи відвідуватиму храми в Індії. Прогнози подають надію, бо рейси додають, а люди вакцинуються. Авіація, звісно, не за рік повернеться до нормального рівня, але віра наше все.

Наталія


повернулася з чоловіком з ОАЕ (ім’я героїні змінено за бажанням)

Мій чоловік – інженер авіадвигунів. Працював у Харкові, у 2009 році його запросили на роботу до Об’єднаних Арабських Еміратів. Рік він жив там сам, а я переїхала у 2010-му. Шість із половиною років працювала менеджеркою туристичної компанії. Пішла, коли завагітніла. Після народження дитини сиділа вдома, але ще займалася певними проєктами, вела бізнес на Amazon.

COVID у нас почався раніше, ніж в Україні, у листопаді 2019 року. Було страшно. Компанія чоловіка припинила укладати контракти, а згодом його відправили у відпустку за власний кошт до середини січня. Але тривала вона до березня. Якби чоловіка розрахували ще в листопаді, ми перед Новим роком узяли б квитки та прилетіли до України. Але компанія цього не зробила, ми залишилися. Ми все ж 10 років там жили. Так просиділи, поки повністю не закрили авіасполучення.

Якраз тоді компанія повідомила, що, оскільки роботи немає, чоловіка скорочують. Йому виплатили компенсацію. На ці гроші ми змогли зібрати контейнер із речами до України й ще деякий час жити тут. Але якщо компанія закриває візу, то є 30 днів, щоби покинути країну. Інакше штрафують. Я листувалася з іншими українцями, які опинилися у схожих умовах. Ми об’єдналися, зібрали список. У першому списку було 43 людини. Я написала в консульство, щоби погодили літак з України, бо нам треба повернутися додому. Консульство наше хамське. Консул мені казав: «Що я вам повинен? Я ж вас до себе додому не заберу».

Люди мого віку (героїні 44 роки), допомагали, коли я говорила, щоби кожен зі свого облікового запису надіслав лист до посольства. Я кажу: «Я вже надіслала й відповіді немає. Давайте всі напишемо, щоби було 43 листи. І так по 15 разів». А молодь не така. Вони кажуть: «Чому я повинна писати? Вони мені повинні». Узагалі це правильно, звичайно. Держава має підтримувати своїх громадян і забезпечувати їхню безпеку.



Усі думають: якщо ти був за кордоном, то заощадив мільйони. Людям важко зрозуміти, що за кордоном живеться важче, ніж удома



Це було дуже важко та страшно, нерви були на межі. Але в результаті нам погодили евакуаційний рейс МАУ наприкінці червня. Один квиток коштував 1000 доларів. Потім зробили невелику знижку. Хоча у звичайній ситуації квиток коштує максимум 300 доларів.

Зрештою ми прилетіли до України. Мій чоловік – із Харкова, я – з Миколаєва, але ми вирішили жити в Одесі. Довелося все починати спочатку. Ніхто не допомагає. Усі думають: якщо ти був за кордоном, то заощадив мільйони. Людям важко зрозуміти, що за кордоном живеться важче, ніж удома. Тут ти знаєш мову, знаєш, куди тобі звернутися в разі потреби. Там – ти на пташиних правах.

Дуже багато всього змінилося. Я за спеціальністю фінансистка, у мене дві економічні освіти. Але не працювала у програмі С1 (програма для обліку бізнес-процесів і ведення бухгалтерії), а з українським податковим законодавством востаннє мала справу у 2005–2008 роках.

Закінчила курси підвищення кваліфікації головних бухгалтерів. Мені пропонували роботу з непоганою зарплатнею 20 000 – 25 000 гривень, навіть 32 000. Але я розумію, що тоді буду повністю прив’язана до роботи, а в мене є маленька дитина.

Моєму чоловіку 54 роки. За його спеціальністю роботу в нас знайти важко. Ми відкрили свій бізнес. Чесно кажучи, у мене з’явилося відчуття втраченого часу. Здається, що якби я не поїхала за кордон, я б досягнула чогось більшого. Але зараз ми ще вчимося, розбираємо у всьому, бо багато чого не зрозуміло. За кордоном у цьому плані простіше. Якщо ти приходиш на роботу, тебе відправляють на курси й усе пояснюють. У нас такого немає. Наприклад, якщо я відкрила фірму й чогось не знаю, мені доводиться самій шукати інформацію, збирати все за крупицями.

Три місяці тому мені пропонували поїхати головним бухгалтером у Дубай. Я, звісно, відмовилася. В Україні жити краще. Тут смачніші продукти, нормальна питна вода, краща соціальна атмосфера, люди спілкуються одне з одним. Я дуже рада, що ми повернулися додому.

Надія


втратила роботу в готелі та знайшла нову за спеціальністю

Після отримання диплому бакалавра в Україні я переїхала до Чехії. Спершу навчалась на мовних курсах у Празі, а також у закладі, що надає середню професійну освіту. Це щось схоже на українське середньо-професійне училище в чеській системі освіти. Пізніше склала іспит на мовних курсах із рівнем В2, який є необхідним для вступу до університету. Тому вирішила продовжити навчання в магістратурі й покинула професійне училище.

Зараз живу у Брно, закінчую університет Масарика (філософський факультет, спеціальність «Українська мова та література»).

У Чехії вища освіта чеською мовою безоплатна навіть для іноземців. Але під час першого року навчання для мене не знайшлося місця в гуртожитку. Я була вимушена орендувати квартиру. Платила 6000 крон (близько 8000 гривень). Згодом переїхала до гуртожитку. Його вартість за місяць становить близько 2000 крон, подібну суму я отримувала зі стипендії лише раз у семестр. Аби платити за житло та їжу, я мусила додатково працювати, тому влаштувалася на рецепцію до мережі готелів czech inn hotels. Це була чудова можливість заробляти, навчаючись.

Я працювала неповний робочий день на підставі трудової угоди, яка підходить студентам (у трудовому праві Чеської республіки вона називається Dohoda o provedení práce (DPP). За її умовами, моя максимальна зарплата без відрахувань й утримань не мала перевищувати 10 000 крон, тобто близько 13 000 гривень. Тож мені обмежували кількість пропрацьованих годин і змін, але графік був доволі вільним.

Я залишилася без роботи в березні 2020 року. Офіційно мене не звільняли. Спершу «тимчасово» скасували всі зміни, бо в готелі не було гостей. А згодом його взагалі зачинили. Звісно, жодної компенсації я не отримала, оскільки не працювала на повну ставку. Заощаджень не мала, тому стала залежною від батьків. Я переїхала до них у Прагу, оскільки в університеті однаково почалося дистанційне навчання. На щастя, батьки могли мені допомогти, адже свою роботу не втратили. Хоча мама працювала менше: максимум три дні на тиждень. А в тата (він електрик) була мізерна кількість замовлень.

Становище було трішки скрутне, адже ми не знали, як довго це все триватиме. Хоча в мене на першому місці було навчання. Я думала так: «Буде робота – дуже добре, бо вона мені зараз треба. Не буде роботи, на жаль, доведеться брати гроші в батьків». Насправді мені пощастило, що я тут не сама. Сама я б не потягнула життя ні у Брно, ні у Празі.



Насправді мені пощастило, що я тут не сама. Сама я б не потягнула життя ні у Брно, ні у Празі



Але попри зосередженість на навчанні й допомогу батьків, я однаково постійно переглядала сайти з вакансіями. Знайти щось було важко. По-перше, на той момент я ще не закінчила навчання й не мала диплома чеського зразка. По-друге, оскільки з’явилося багато безробітних, ніхто не був зацікавлений наймати людину на неповний робочий день.

Згодом пощастило влаштуватися перекладачкою. Хоча в мене не було досвіду в цій сфері, моя кандидатура підійшла. Потрібна була людина на неповну зайнятість із можливістю працювати дистанційно. Хоча спершу все мало дивний вигляд. Ми підписали договір у червні, але завдань мені не давали. Роботодавець – магазин, який планує відкрити відділення в Україні. У зв’язку з карантином вони не мали змоги поїхати до України й налагодити співпрацю. Тому я з чистою совістю продовжувала шукати щось інше. Але, крім підробітку, на один чи два дні нічого не було. Зрештою в жовтні мені нарешті почали регулярно надсилати матеріали на переклад.

Якби не локдаун, я б не відмовлялася від роботи в готелі. Вона мені навіть подобалася та влаштовувала фінансово. Але зараз я рада, що все склалося саме так. Теперішній досвід роботи буде неабияким плюсом у резюме після закінчення навчання.