4 травня в Києві за підтримки Міністерства охорони здоров’я відбудеться міжнародна науково-практична конференція «Психоделічна терапія в лікуванні посттравматичних синдромів» за ініціативи Центру психічного здоров'я «Лісова поляна» та громадської організації UPRA. Це перший в історії української медицини відкритий діалог про психоделіки в лікуванні психологічних травматичних розладів, кажуть організатори.

Психоделічно асистована терапія (ПАТ) – це метод лікування ПТСР, який здатний змінити спосіб, яким ми сприймаємо та обробляємо травматичні події, вважають прихильники ПАТ. Терапія здійснюється за допомогою психоделічних препаратів на зразок МДМА, кетаміну та псилоцибіну та проводиться під наглядом кваліфікованих фахівців. З липня така терапія стане офіційно легалізованою в Австралії, а в США завершено другий курс клінічних досліджень та очікується дозвіл на проведення ПАТ наступного року. «Революція психоделіків на підході, психіатрія може змінитися докорінно», – роблять акцент у The New York Times.

В Україні поки немає легальної бази для застосування ПАТ у психотерапії. Утім, за словами адвокатів цього методу, використання психоделічної терапії лише актуалізується через наслідки повномасштабної війни. Психоделічно асистована терапія може бути додатковим інструментом в лікуванні таких людей, кажуть фахівці, із якими ми поспілкувалися в процесі підготовки матеріалу. «Я не можу сказати, що вважаю психоделічно асистовану терапію порятунком людства і єдиним способом, який може допомогти людям із ПТСР. Але її перспективи достатньо потужні», – розповідає учасниця конференції під егідою МОЗ Ксенія Возніцина.

Окрім того, журналіст The Village Україна Серж Хуцану розпитав про перспективи психоделічно асистованої терапії у ветерана війни в Іраку Джонатана Любекі та засновника єдиної в Україні «кетамінової клініки» Владислава Матреницького.

Редакція The Village Україна не закликає до вживання психоделіків. Цей текст ми підготували для того, щоб з’ясувати всі аспекти питання та надати контекст для непростої теми, що потребує суспільного обговорення.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів


Чому МОЗ починає обговорення цієї теми

КсеніЯ ВозніцинА


лікарка державного закладу Центр психологічного здоров'я та реабілітації ветеранів «Лісова поляна» МОЗ України

Для того, щоб зрозуміти, навіщо Міністерство охорони здоров’я підтримує розмову про психоделічно асистовану терапію, ми звернулися до її ініціаторки – лікарки державного закладу Центр психологічного здоров'я та реабілітації ветеранів «Лісова поляна» МОЗ України Ксенії Возніциної. Вона пояснює, що ініціювала конференцію, по-перше, для того, щоб «цивілізовано про це поговорити». «Наразі цей напрям мейнстримний, звісно, він прогресивний, але перебуває на шляху дослідження. Я не можу сказати, що вважаю психоделічно асистовану терапію порятунком людства і єдиним способом, який може допомогти людям із ПТСР. Але її перспективи достатньо потужні», – запевняє Возніцина, посилаючись на досвід роботи її команди в реабілітації ветеранів із 2014 року.

«Наша команда працює з військовослужбовцями понад дев’ять років, але саме останній рік ми бачимо колосальний ступінь травми, – продовжує представниця «Лісової поляни. – Ця наша українська травма та контекст війни колосально відрізняється від досвідів іноземних армій і решти країн. Тому і психотерапевт, психолог, будь-яка людина, яка буде допомагати з реабілітацією людям, які повертаються з війни, мають мати в арсеналі багато додаткових методів. Адже те, що може класно допомогти одній людині, зовсім не означає, що може допомогти іншій».

Возніцина стверджує, що Україна потребує переліку з варіантів для пацієнтів із психологічними проблемами, щоб індивідуально підбирати той чи інший метод до кожної людини. Водночас, за її словами, психоделічна асистована терапія теж може підійти далеко не всім, адже для неї теж певний є відбір і категорії, за якими це робиться. «І от саме для цього ми й хотіли про це поговорити з людьми, які вже мали досвід. Україна в цьому новачок, не думаю, що це так швидко станеться в нас, але вже потрібно рухатися в тому напрямку й швидше, якомога швидше», – запевняє лікарка.

Водночас проговорює, що говорити про можливу користь психоделіків в Україні важко: «Ця історія стигматизована просто до непристойності. У більшості люди навіть не знають, що психоделічно асистована терапія – це стаціонарний тип лікування під наглядом психотерапевтів, і дуже досвідчених».

Один зі способів зняття стигми – чітке пояснення принципів роботи. Возніцина пояснює, що сесія ПАТ обов'язково передбачає присутність у ній двох терапевтів, які проводять із пацієнтом усі десять годин, поки той перебуває в стані зміненої свідомості. «Це високоспеціалізована допомога, у певному сенсі як кардіохірургія, нейрохірургія, але в психотерапії. І розцінювати її, звісно, як історію про наркоманів – це просто фарс. Саме для цього ми на конференції хочемо розробити певну комунікаційну стратегію й рамки того, у який спосіб це треба доносити та розповсюджувати медійно. Тому що з цього треба починати, долати цю стигму. Але її треба правильно долати з досвідом інших країн. Так, шлях буде непростий, але його треба починати. Тобто тут немає варіантів. Та травма, яку вже отримали та продовжують отримувати кількість людей, які будуть повертатися – складна та має багато факторів».

У лікарки є лекція про мультимодальність української травми: «Це не тільки саме перебування на війні, як таке, як травматичний досвід. Багато приєднується саме українського контексту, про те, що це війна на рідній землі. Це ще й небезпека рідних наших військових. Адже, крім того, що наші військові стикаються з жахами війни, у них на тлі думки про те, що хтось із родини може бути під ракетним обстрілом. Гібридність війни додає великого травматизму. Коли наші військові деокуповують території, виходять на зачистки, то вони бачать загиблих людей своїх, українців, не воїнів, а звичайних людей, дітей, жінок. Це купа травматичних додаткових елементів, які складають українську травматичну ситуацію».

За словами Возніциної, держава наразі бачить перспективу в застосуванні ПАТ саме через повномасштабну агресію РФ: «[Повномасштабна] війна тут у багатьох процесах іде нам на користь, на жаль. Усе рухається достатньо швидко, багато процесів рухаються значно швидше, ніж рухалися у 2019–20 році. Те, що ми можемо про це говорити на такому державному рівні, – це вже перемога. Зовсім змінилося ставлення до цієї теми, на відміну від того, що було до 24 лютого. Дійсно, усі вже бачать складність травми. І просування її з наукової точки зору у світі дуже потужне. І це не може не враховуватися державними установами, структурами. Тобто це вже не про якийсь зовсім експериментальний метод, а саме про визначений. Найімовірніше, легалізація цього методу в США теж не за горами. Це теж факт потужний для визнання і подальшого використання. Але все одно я би досліджувала спочатку це в Україні. Я за те, щоб це були серйозні клінічні випробування саме з урахуванням актуальної ситуації для нашої країни».

Водночас, як каже лікарка МОЗ, хоч проблема дуже гостра й актуальна, не треба кидатися в крайнощі: «Не ветерани мають інтегруватися в суспільство, а ми маємо інтегруватися в ту спільноту, яка повернеться. Вони роблять для нас ексклюзивну послугу зараз, просто оверексклюзивну. Ми маємо все зробити для того, щоб їх пристойно та достойно зустріти. І від того буде залежати їхній стан. Не катастрофізувати, що тут усі-всі приїдуть хворі й будуть усім бити пики та здригатися від кожного гучного звуку. Але й не думати про те, що буде легко».

Возніцина підсумовує: психоделіки не вирішать проблему, але для її вирішення ми повинні мати всі доступні варіанти, серед яких є, зокрема, психоделіки.


Я лікую ПТСР через МДМА

Джонатан Любекі


колишній військовий, ветеран війни в Іраку

Джонатан Любекі повернувся з Іраку у 2006 році, маючи за плечима 12 років досвіду військової служби. Невдовзі після повернення в нього діагностували черепно-мозкову травму та посттравматичний стресовий розлад. Для лікування він проходив різні види терапій і вживав десятки пігулок-антидепресантів, які лише полегшували симптоми. Протягом цього періоду Любекі здійснив п’ять окремих спроб суїциду. Коли він оговтувався в лікарні після останньої такої спроби, стажистка таємно порадила йому «погугли МДМА від ПТСР», ділився Любекі раніше.

У 2015-му Джонатан почав терапію за допомогою МДМА в межах другої фази дослідження MAPS [Міждисциплінарна асоціація психоделічних досліджень – ред.] і завершив протокол на початку 2015 року. Нині він каже, що повністю вилікував ПТСР. Любекі вже не один рік є ініціатором розмов про ПАТ у США та світі, задля чого проводить тематичні зустрічі на державному рівні в Конгресі США, зустрічається з високопосадовцями та стає учасником всесвітньовідомих шоу (як-от епізод Last Week Tonight із Джоном Олівером) на тему психотерапії за допомогою психоактивних речовин.

На початку 2023 року Любекі втретє відвідав Україну з гуманітарною місією. Користуючись нагодою, ми розпитали в нього про його досвід, протоколи лікування та законодавче врегулювання психоделічно асистованої терапії (ПАТ) у США та Україні.

– Отже, мене звати Джонатан Любекі. Я служив в армії двічі: чотири роки (з 1995 до 1999) в Морській піхоті, а потім сержантом. В Ірак наш артилерійський підрозділ висадили в жовтні 2005-го. У квітні 2006 року мене підірвали в туалеті. Снаряд упав поруч та осколок пробив стіни, коли я посеред ночі сидів там. Я залишився живим лише тому, що був втомлений і присів, щоби «відлити». Мене не зачепило, але свідомість втратив.

Урешті я повернувся додому з жахливим ПТСР, який став каталізатором п'яти окремих спроб самогубства, котрі повинні були бути успішними. Чудово пам’ятаю дебютну: повернувшись додому, я випив горілки та зарядив свою «Берету». Дев’ять міліметрів. Опісля приклав пістолет до скроні й натиснув на спусковий гачок. Потужний удар біля скроні відізвався відчуттям найбільшого за все життя спокою по всьому тілу. Але, як виявилось, – фальстарт. У патроні було замало пороху, тому куля не змогла до кінця пройти у ствол. Упродовж восьми наступних років ось це й було моїм життям. Не було жодного дня, жодної секунди, щоб я не планував вкоротити собі віку, або ж хоча б не роздумував про це.

На шляху до МДМА-терапії


Упродовж восьми років, що в мене був ПТСР, я лікувався в американських шпиталях, які працювали з ветеранами. Вони перепробували цілу купу різних речей. Ліки були їхньою «лінією фронту» в певний момент. Було таке, що я приймав по 42 пігулки на день, в основному – антидепресанти. Іноді вони могли зняти напругу, але не давали жодного покращення в кінцевому результаті.

Я також проходив різні терапії, зокрема розмовну, когнітивно-поведінкову та експозиційну. Розмовна терапія трохи допомагала. Але було дві проблеми: щоразу, коли я наближався до розповіді про досвід травми, або ставав занадто емоційним, або емоційно статтерився і не міг перейти до пропрацювання іншої травми.

І тут важливий чинник часу. У середньому сеанс розмовної терапії у Штатах, – але я чув, що в Україні так само, – триває годину. Упродовж цієї години ми з терапевтом топчемося на місці, доки я не чую: «Час вичерпано, продовжимо наступного тижня». А наступного тижня продовжується лише топтання на місці. Когнітивно-поведінкова терапія не працювала взагалі, тому що в мене черепно-мозкова травма й мені було дуже важко тримати в голові речі, яких від мене вимагали, коли я перебував поза стінами офісу терапевта. Експозиційна ж була занадто болючою для мене через травматичний досвід у дитинстві.

У терапевтичному середовищі психоделіки є дуже цінним інструментом для того, щоб спрямувати розум, тіло й дух у те місце, де вони повинні бути, щоб терапія була ефективною. Це можна порівняти з використанням анестезії під час операції. Знаєте, коли людям роблять операцію на відкритому серці або коли оперують поранених солдат у польових умовах на передовій, їм дають дуже потужні знеболювальні, часто – опіати. Це робиться для того, щоб хірург міг без перешкод зробити свою справу, адже пацієнт, який корчиться від болю, усе ж може відволікати. [сміється] У випадку з МДМА-терапією схожа історія – терапевти використовують психоделіки, вгамовуючи біль пацієнта з ПТСР, щоби терапевт міг спокійно зайти та допомогти обробити травми, спогади та внутрішніх демонів. У психоделічно асистованій терапії психоделіки – не ліки, а скоріше ментальна анестезія для того, щоб терапевт безперешкодно «прооперував» ваші травми.

Мій протокол – це три сеанси з Дня подяки у 2014 році до весни 2015-го. Щоразу в будинку, переобладнаному під медичний центр, я починав із [певної дози], потім половини цієї дози додатково протягом чотирьох годин; і це не для того, щоб підвищити дозування чи щось подібне, а для того, щоб продовжити терапевтичний час, тому що терапія триває до тих пір, поки ви не вийдете з-під впливу «моллі» [сленгова назва МДМА – ред.], в моєму випадку це було близько восьми годин. Я приймав МДМА, а потім брав участь у психотерапевтичній сесії.

Таблетка всередині. Що відбувається далі?


Ну, по-перше, і це найсмішніше – я прийняв таблетку і затамував подих, гадаючи, що ефект буде миттєвим. Це був перший раз, коли я вжив психоделіки. Єдиним наркотиком, який я вживав до цього, був медичний канабіс, і фактично я почав вживати його через чотири роки після того, як я повернувся з Іраку. Це був перший раз, коли я спробував марихуану взагалі. Тобто, так, я навіть не бавився «травичкою» в старшій школі, про що ми говоримо? [сміється]

Тож через брак досвіду я подумав, що з МДМА та ж історія, що й із марихуаною – можливо потрібна хвилина або дві, щоб почало діяти… Але нічого не відбулося через п'ять, десять хвилин. Через пів години я думаю: «Це якийсь відстій, я не розумію, навіщо люди це приймають. Можливо, я взагалі просто отримав плацебо». А потім, десь на 40-й хвилині, воно почало діяти. Я просто сидів і чекав, заплющивши очі, і раптом почав бачити, як папірець переді мною починає рухатися, наче по воді.

І я подумав про себе: «О, воно таки діє, тепер я розумію, у чому фішка». Приблизно через 15 хвилин після того, як я звикав до цього стану і починав ним насолоджуватися, починалася сесія з одним із подружжя терапевтів Мітхоферів, Майклом чи Енні. Це чудові люди, яким я, без перебільшення, завдячую своїм життям.

Хтось із них починав із того, що я називаю «запитаннями з дитячого садка». Запитання, які маленькі діти ставлять про війну: «Яка була погода в Іраку? А що ти їв?» Питання, які навіть при ПТСР не будуть тригером і на які дуже легко відповідати. Я починав відповідати, і все виходило назовні само собою. При цьому в мене не було панічних атак, у мене не було жодних негативних наслідків. Частково це пояснюється тим, як насправді працює МДМА. Він приглушує мигдалину мозку, яка відповідає за реакцію страху, тому у мене не було панічних атак. Також він посилює префронтальну кору, що обробляє емоції, це дає вам змогу довіряти людям, які вас оточують. Насправді це і є причина, через яку МДМА ще називають «наркотиком любові».

Я не можу сказати, скільки часу говорив, тому що коли ти перебуваєш під впливом психоделіка, то втрачаєш сприйняття часу: хвилини можуть відчуватися, як дні. Тож ми говорили певний час, а потім, заплющивши очі, я починав осмислювати сказане, думати з різних точок зору. Саме це допомагає розуму повністю обробити травму. Я йшов туди, думаючи, що буду говорити тільки про Ірак, але я говорив про все лайно, що коли-небудь траплялося в моєму житті. Це можна порівняти із забитою каналізацією, в яку з кожною сесією додавали потроху очисника, доки зрештою злив не пробило.

Через рік після дослідження мої симптоми майже зникли – хоча технічно я досі маю ПТСР. За результатами спостережень моїх лікарів, моя депресія зменшилася, при цьому, за власними відчуттями, суїцидальні думки зникли взагалі. До початку лікування я приймав десятки антидепресантів на день. Тепер я приймаю лише пігулки, щоб зосереджуватися та спокійно спати.

До речі, про сон. У мене був один і той же набір кошмарів про війну щоночі протягом тих восьми років. І я пам'ятаю одну ніч, коли прокинувся від кошмару після того, як пройшов МДМА-терапію. Це був звичайний кошмар, ніби я прокинувся від того, що впав, чи щось таке. І я був безмежно щасливий, бо вперше за вісім років мені приснився кошмар, який не був пов'язаний з Іраком.

А що там із медичним канабісом?


Я вживав його рецептурно протягом п'яти років, щоби запобігти спробам самогубства, і він був доволі дієвим для цього. Але коли я переїхав до штату, де канабіс був заборонений законом, то через 11 місяців я перерізав собі вени. Як тільки я припинив вживати медичний канабіс, усе повернулося. Так само було, коли я припинив вживати антидепресанти. Усе завжди поверталося. У випадку з МДМА-терапією мені достатньо було одного протоколу. Кому точно потрібно більше, так це тому, хто запускає сюди ракети. І, власне, одна з речей, про яку я говорю в США, – це те, що МДМА був винайдений німецькою компанією Merck Pharmaceuticals в 1912 році. Вони намагалися виготовити кровоспинний засіб і зрозуміли, але препарат не виконував належно свою функцію, тож вони відклали його на полицю. А потім, у 1950 році, його знову перевідкрили, але вже як психоактивну речовину. Мені інколи цікаво розмірковувати, що було б, якби Адольф Гітлер пройшов курс терапії МДМА, вийшовши з окопів Першої світової війни. Чи був би світ іншим? [сміється]

Чи можливий бедтріп під час сесії?


Через те, як МДМА діє на мозок (інакше, ніж, скажімо, псилоцибін) бедтріп, як правило, неможливий. Але, якщо це й трапиться під час терапевтичної сесії, то поруч із вами в кімнаті є спеціально навчені терапевти, які допоможуть вам пройти через це. Тому що будь-який бедтріп – це кризова реакція вашого мозку, який намагається обробити травму неорганізованим способом, і тому, коли це робиться організовано, то шанси на бедтріп значно зменшуються.

І, знаєте, тут я повинен підкреслити, що були люди, які чули мою історію і думали: «О, я можу просто піти випити пігулку і вона все виправить». А це може призвести до поганих наслідків. Того самого бедтріпу. Тому що терапія – ось що насправді лікує ПТСР, не психоделік.

Терапія – ось що насправді лікує ПТСР, не психоделік

Психоделічна терапія та залежність


Щодо можливості розвитку залежності повертаємось до аналогії з анестезією. Цей вид терапії проводиться у правильному середовищі. Ви приймаєте психоделіки під пильним наглядом лікарів, встановлену кількість разів. Це не щось на зразок: «Агов, я піду прийму МДМА чи гриби, чи що там у вас, щоб вилікуватись», причому кожної п'ятниці чи щодня, щоб просто постійно бути не в собі. Це дуже чіткий протокол, і одна з особливостей клінічного застосування психоделіків полягає в тому, що є чіткі налаштування і дозування. Вам необхідно мати правильно підібране дозування, щоб не зробити собі гірше. А ще потрібно мати правильну обстановку, де ви це робите, і правильно налаштоване мислення.

Я вживав МДМА тричі в житті, і це було понад вісім років тому, і з того часу я не приймав його, хоч мені й пропонували опісля. Я весь час зайнятий роботою, і я не приймаю, тому що не відчуваю в цьому потреби.

 Звісно, якби я міг обирати, то я б віддав перевагу можливості не вживати наркотики, але це не означає, що люди, які їх потребують, не повинні мати до них доступ.

Однак МДМА – це наркотик


Алкоголь – це теж наркотик. Дуже шкідливий під час ПТСР. Звісно, психоделіки також можуть бути дуже шкідливими під час ПТСР, якщо вживати їх не в належних умовах і без нагляду підготовлених спеціалістів. Це може спричинити проблеми.

В Америці ми маємо звичку розділяти наркотики на «хороші» та «погані». Так от так звані «хороші наркотики» дали нам епідемію опіатів, а «погані наркотики» вилікували мій ПТСР. Тож для мене ці визначення більше не актуальні. Нам потрібно навчитись дивитися не на сам наркотик, а на контекст, у якому він вживається.

Психоделіки та закон


Тут важливо розуміти, як працює американська політика щодо ліків у цілому. Отже, у вас є схвалення FDA [Управління з продовольства і медикаментів США – ред.], які проводять клінічні випробування. Ви знаєте золотий стандарт подвійних сліпих плацебо-контрольованих рандомізованих клінічних досліджень. Те саме, що вони використовують для будь-якого препарату, не тільки МДМА, але й аспірин колись, напевно, пройшов через це для того, щоб науково підтвердити не лише його ефективність, але й безпечність. Тому що якщо препарат ефективний, але вбиває вас, тоді в ньому немає сенсу.

Насправді найбільші проблеми з безпекою, з якими ми стикнулися на випробуваннях, були в групи плацебо, а не в групи, яка приймала МДМА. Але незалежно від цього, про це все одно повідомляється FDA. Інша частина цього питання – робота з Конгресом – була дуже цікавою.

Колишній віцепрезидент США Майк Пенс і Джонатан Любекі
Президент США Джо Байден і Джонатан Любекі

Я не зустрічав жодного посадовця, з ким би я не розмовляв, і хто б не сказав мені, що це все повна маячня. Дехто навіть відмовляв мені в особистих прийомах, тому що вони чули про МДМА й лякалися. Але цьогоріч маємо значний прогрес за участі палати представників Конгресу США в межах Закону про національну оборону. Цей законопроєкт, який уповноважує наших військових, містив формулювання, що вимагало б від Міністерства оборони дозволити проводити клінічні випробування з використанням МДМА, псилоцибіну, ібогаїну [галюциноген, який отримують із рослин ібога і воаканга африканська – ред.] та MeO-DMT [5-метоксидиметилтриптамін – сильна психоактивна речовина з класу триптамінів – ред.] зі строковиками Збройних сил США.

Це було зроблено під керівництвом республіканців – людей, які зазвичай дуже категорично налаштовані проти наркотиків в Америці. І вони не згодні з тим, що наркотики мають бути безплатними й у вільному доступі, але вони здатні зрозуміти, що це працює, коли це робиться в правильному середовищі та правильним чином, і відмовляти людям, які страждають, у доступі до ліків, необхідних для життя, – це неправильно і зле. Сьогодні, схрестивши пальці, ми очікуємо, що МДМА-терапія має бути схвалена FDA та легалізована в Америці в першому кварталі 2024 року.

Як щодо України?


Одна з речей, які я люблю робити, – це просто гуляти та досліджувати міста, і я скажу вам, що Київ – прекрасне місто для мого хобі. Я дослідив купу різних районів, які мене дуже вразили. І церкви. Церкви просто приголомшливі. І ось була неділя, я йшов однією з головних вулиць, дріботів дощ. Уздовж вулиці продавали картини. Мені стало цікаво, я підійшов ближче й почав розглядати. Неочікувано для себе я помітив, що всі картини стали яскравішими. Кольори, особливо на контрасті похмурого неба і мряки, набули насиченості. І я, власне, зміг роздивитися картину як витвір мистецтва. Уперше сталося те, чого я ніколи не відчував у своєму житті. Побачив сенс.

Я не дуже любив мистецтво, тому що, як я припускаю, багато в чому це пов'язано з моєю дитячою травмою. Усе було просто притуплене. І ось тут, на цій вулиці, я зміг бачити красу в цій картині. Без жодних ліків, психоделіків чи інших стимуляторів. Просто йшов вулицею, курив сигарету. Ще мене вразило те, що навіть попри хаос війни на сході, заходи сонця були просто неймовірними. А вночі можна дивитися на небо і бачити Чумацький Шлях, бо у вас немає світлового забруднення. Навіть серед хаосу нас оточуватиме краса, головне мати змогу її побачити.

Це моя третя поїздка в Україну. Після другої поїздки я почав досліджувати своє походження. Я дізнався, що дідусь моєї мами родом з Тетієва, що на Київщині, мав тікати з України в 1905 році в ході Єврейського погрому. Так я відкрив для себе, що є на чверть українцем, що теж стало для мене важливим чинником. Моя мама померла 1 грудня 2020. У цю поїздку я привіз із собою її прах, пройшовся до Великої хоральної синагоги на Подолі, де я зміг змішати його з рідною українською землею. Залишити її тут спочивати. Я не збираюся припиняти повертатися сюди. Я буду повертатися, якщо знаю, що можу бути корисним. Наступний візит планую на квітень.

До проходження курсу МДМА-терапії, якби я почув салют, то сховався б у себе в шафі зі своїм службовим собакою та в бронежилеті. Вибухи, гучні звуки були одним з моїх найбільших тригерів. Але до Києва я приїхав уже зі сходу України, де перебував із гуманітарною місією у населених пунктах біля самої лінії зіткнення. Я чув артилерійські залпи, постріли зі стрілецької зброї – те саме, що я чув, під час служби в Іраку. Звісно, ворожі винищувачі МіГ над головою трохи нервували, але найстрашнішим досвідом у цій поїздці була наша водійка, яка розмовляла водночас по двох мобільних телефонах, їдучи розбомбленими дорогами, намагаючись об'їхати вирви. [сміється] Але ось я тут. Живий доказ того, наскільки ефективною може бути ця терапія.

Україна перебуває у стані війни з 2014 року, а з лютого минулого року ми бачимо, що Київ та інші населені пункти зазнають ударів і стають мішенями для обстрілів. Отже, цивільні також можуть страждати від ПТСР. Але, крім того, є люди, які мають ПТСР не тільки через російські ракети, але й від автомобільної аварії, сексуального чи домашнього насильства. Є багато речей, які можуть спричинити ПТСР, тому так, цивільним особам теж потрібна допомога. Саме тому я вважаю, що в країні з такою кількістю можливих жертв розладу мають бути всі можливі варіанти для лікування. Я знаю людей в США, які мають дуже легкий ПТСР, і відвідування спортзалу або церкви – це те, що їм потрібно. Деяким людям підходить розмовна терапія. Для інших вирішенням будуть антидепресанти.

Ми повинні мати цілу низку рішень, які містять усі можливі варіанти, але нам також потрібні психоделіки в контрольованому середовищі. При цьому в Україні дуже мало кваліфікованих терапевтів, і дуже багато людей з ПТСР, в нас так само насправді. Отже, це не те, що можна зробити, клацнувши пальцями. Потрібен час, а людям потрібні рішення, перш ніж вони зможуть отримати до них доступ.

На сході я зустрічався й говорив про це із солдатами й офіцерами вашої армії, з Ветеранським центром, а також із терапевтичним персоналом у військовому психіатричному госпіталі. Усі вони згодні з моїми словами, але питання було не в тому, що ми повинні чи не повинні робити. Питання наприкінці зустрічей полягало в тому, як нам говорити про це з українським урядом.

При цьому тут, на Подолі, у вас є «кетамінова клініка». Я мав розмову з чоловіком, який нею керує, і він був задоволений тим, що моє запитання було не про наркотики, а про його терапевтичний підхід. Ми можемо навчати українських терапевтів у США, є також організація в Нідерландах, яка теж може навчати. При цьому українські терапевти могли б лікувати українських пацієнтів у Польщі, якщо буде потрібне більш безпечне середовище. Запитайте будь-кого з українських військовополонених, яких повернули з російського полону чи хотіли б вони хоча б просто мати можливість такого лікування, певен, більшість би відповіли ствердно.

Психоделічна терапія в масовій культурі

Використання психоделіків як засобу для лікування психологічних розладів і їхній вплив на свідомість наразі є предметом обговорення не лише в медичному світі, а й у масовій культурі в різноманітних проявах: телебачення й стримінги, література, документалістика тощо. Задля більш детального ознайомлення з темою як останньою частиною цього матеріалу ми зібрали для вас кілька прикладів такого контенту, на який ми також опиралися в ході його підготовки.

  • Книга Майкл Поллана «Як змінити свій розум. Нова наука про психоделіки» (How to Change Your Mind. The New Science of Psychedelics) – знайомить читачів з історією психоделіків (зокрема ЛСД, псилоцибін, МДМА та мескалін) та описує портрет нового покоління вчених, які досліджують їхній вплив на організм;
  • Документальний мінісеріал How to Change Your Mind від Netflix – заснований на однойменній книзі Поллана. Чотири серії, кожна з яких окремо розповідає про певний психоделік і його вплив на організм. За словами режисерки Елісон Еллвуд, серіал намагається відтворити «психоделічні візуальні тропи – дикі кольори, веселкові смуги, зображення, що змінюються», щоб зробити його доступним для розуміння людей, які не мали психоделічного досвіду;
  • The Psychedelic Revolution Is Coming. Psychiatry May Never Be the Sameматеріал The New York Times про використання психоделіків, як революцію у психіатрії;
  • MDMA, Psychotherapy, and the Future of PTSD Treatmentвиступ у форматі TED-току Бреда Берджа, директора зі стратегічних комунікацій Багатодисциплінарної асоціації психоделічних досліджень (MAPS) про переосмислення використання психоделіків у психотерапії, зокрема лікуванні ПТСР;
  • Випуск вечірнього шоу Джона Олівера Last Week Tonight про психоделічно асистовану терапію та про психоделіки, як явище у попкультурі та науковому світі;
  • The Rise of Psychedelic Therapiesвипуск із серії «Новини про наркотики» VICE News, у якому письменник Дж. С. Рафаелі спілкується з науковцями, які вивчають психоделіки про їхні дослідження, щоб відповісти на найбільш розповсюджені питання про світ речовин, що змінюють свідомість;
  • Psychedelic Therapy: Will it be a game changer for mental health treatment?випуск подкасту Американської психологічної асоціації (APA) у якому доктор філософії Альберт Гарсія-Ромеу розповідає про стан досліджень психоделічної терапії у лікуванні ПТСР, депресії, залежностей та інших психічних розладів; про те, як психоделіки діють на мозок і свідомість; а також про те, чи можуть психоделічні методи лікування бути схвалені в США найближчим часом.


Що кажуть спеціалісти

Владислав Матреницький


лікар-психотерапевт

Центр психотерапії, психосоматики та психоделічної медицини «Експіо» – поки єдина в Україні медустанова, у якій проводять психоделічно асистовану терапію за допомогою кетаміну. Саме її Джонатан Любекі згадував у своїй розповіді як «кетамінову клініку». Основними напрямами роботи її засновника лікаря-психотерапевта Владислава Матреницького є депресія, тривожність і психосоматичні захворювання. Для лікування пацієнтів, крім класичних препаратів, які зазвичай використовують у психіатрії (седативні, транквілізатори тощо), він використовує хірургічний анестетик кетамін, який, за словами Матреницького, за останнє десятиліття показав себе з нового боку, а саме «виявив можливість впливати на розум, на свідомість».

У дозах приблизно в десять разів менше, ніж застосування в хірургії, кетамін має психоделічні властивості, тобто властивості змінювати стан свідомості, викликає так званий дисоціативний стан, коли людина втрачає контакт між тілом і свідомістю та може відчувати себе, подорожуючи десь у просторі, бачити якісь образи, які зазвичай у психіатрії називаються галюцинаціями, розповідає Матреницький. Уточнює, що в психоделічній медицині намагаються уникати цього терміну, тому що він має негативну стигму. «Я використовую термін «психоактивні образи», тому що вони зазвичай несуть у собі багато інформації про стан свідомості пацієнта та дають нам можливість із ними працювати в терапевтичному контексті», – каже Матерницький.

Запитуємо в Матреницького, чому його клініка досі єдина профільна в Україні. «Річ у тому, що в цьому виді лікування ми викликаємо змінені стани свідомості, що з якоїсь точки зору суперечать класичній психіатрії. Тобто в класичній психіатрії галюцинації та подібні стани, у яких перебувають пацієнти під впливом психоделіків, визначаються як психотичні» – каже керівник клініки. Виявляється, що такий стан свідомості зазвичай має відразу погаситися транквілізаторами тощо: «Тобто [в класичній психіатрії] галюцинація – це погано. Ми ж використовуємо [кетамін] в лікувальних цілях: даємо зміненому стану розвинутись, проявитися і працюємо з цим. Сьогодні просто немає спеціалістів, які б вміли з цим працювати».

Окей, а що таке кетамін?


Лікар розповідає, що психотерапевтичні сеанси з використанням кетаміну, дозволені через специфікацію препарату, адже той не є першочергово наркотиком, на відміну від інших психоактивних речовин. «МДМА не можна, тому що він належить до препаратів, які в більшості країн перебувають в одному списку з наркотичними препаратами, такими як опіум, героїн тощо. У минулому столітті їх усі звалили в одну купу. Причина цього вже, в принципі, відома. У 1970-х, із початком руху хіпі, його прихильники (в основному молодь) використовували ЛСД, отримуючи розуміння не тільки своїх, але і соціальних проблем. Вони відмовлялися від війни у В'єтнамі, активно протестуючи проти всіх цих речей. Тодішні можновладці вирішили, що це дуже небезпечно й швиденько це все туди та склали», – пояснює психотерапевт. «І хоча зараз ідуть активні клінічні дослідження в багатьох країнах світу, але все ще це поки що на етапі експериментів. Очікується, що в наступному році в США МДМА вже отримає дозвіл на клінічне використання. Нещодавно такий дозвіл із використанням псилоцибіну та МДМА отримала Австралія».

Кетамін – хірургічний анестетик, який широко використовується в майже всіх країнах світу, тому він є препаратом дозволеним в медицині. За словами Матреницького, саме це допомагає використовувати препарат, хоч і не за прямим призначенням: «Те, що ми його використовуємо в психотерапії, це, так би мовити, – off-label або використання за межами визначених показань. У нас в Україні це регулюється окремим наказом Міністерства охорони здоров'я, який регламентує, як це потрібно робити, які папірці заповнювати. Тобто пацієнт має бути проінформований, а також підписати згоду, що він розуміє, як це використовується. Плюс МОЗ дозволило використання закордонних медичних протоколів, тому ми маємо можливість використовувати цей протокол для/у випадку кетаміну», – каже він.

Як це взагалі працює?


Лікар розповідає про способи використання препарату: «Кетамін є в нас офіційно тільки в ін’єкційній формі. Його можливо використовувати як внутрішньом'язово, так і внутрішньовенно. З точки зору психотерапії, для нас більш ефективний якраз від крапельного введення у вену, тому що він дає стабільне 40-хвилинне плато, протягом якого відбувається рівномірна подача препарату. Тоді як внутрішньом'язово препарат одразу дає потужний наплив, а потім стрімке падіння. Це доволі нерівномірний процес», – каже він. Додає: «З точки зору психотерапії, нам у першому випадку є можливість також регулювати швидкість подачі препарату залежно від того, як пацієнт реагує. Також ми можемо регулювати рівні концентрації, або прикрутити, якщо якісь дуже сильні переживання, і пацієнт вже не може цього переносити. Це буває досить рідко, але буває».

Є два способи роботи з кетаміном. Перший – більш класичний, який використовується зараз також у клінічних дослідах із тим же псилоцибіном або МДМА. Коли проводять одну чи кілька підготовчих сесій, під час яких людину діагностують, вона розповідає про свої проблеми та разом із психотерапевтом виділяють кілька основних проблем, з яким вони мають працювати. Потім у процесі використовування препарату, – хай це буде кетамін чи псилоцибін, – людина тримає намір поринути у цю проблему й отримати якийсь інсайт основний, чи якось пропрацювати. «Ми досі не знаємо, що ж насправді відбувається, як цей цілющий процес проходить. Головною метою усіх досліджень є якраз бажання це зрозуміти. Основна гіпотеза – це те, що, мабуть, гальмується цей, так звана мережа роботи за замовчуванням. Те, що наш розум створює як концепцію навколишнього світу і в цю концепцію включається і страждання», – розповідає Матреницький.

«Зазвичай усі психічні захворювання мають за собою вплив стресу – сильного або хронічного – і психіка не витримує, стреси можуть накопичуватись. Коли це ряд стресів, ряд психотравм, тим більше страждає психіка. Що більше вона страждає, то більше закріплюється той патологічний стан, де людина бачить світ як поганий, небезпечний тощо», – продовжує він. Лікар каже, що під впливом психоделіку ця властивість мозку гальмується й активуються механізми в підсвідомості, які мають можливість «випрямляти» психіку: «Тобто звільняти травми. У цьому процесі людина сама перебуває у своїх переживаннях, якщо вона бажає поділитися, або відчуває, що вона якось не вивозить, не справляється з тим емоційним станом, який відкривається, то кваліфікований психолог поруч допомагає людині з цим упоратися».

Значну роль у цьому процесі відіграють старі травми. «Дуже багато людей дистанціюються від своїх емоцій або під впливом дитячих обставин життя вчаться їх пригнічувати, щоб вони не спричиняли їм постійний біль. Це насправді є показником хвороби. Так вони носять у собі такий вулкан травматичних емоцій, часто ще з дитинства. І коли під впливом психоделіків це відкривається, то це може бути досить сильним випробуванням. Власне, це є те, що називається бедтріп, який найчастіше трапляється з людьми в рекреаційних умовах, де людина просто мало що знає, як це працює, не дуже обізнана у своєму психічному стані, не працювала з психологами, не знає, що в неї там цей вулкан, і раптом це все проривається. Негативні емоції відкриваються, і людина в них топиться», – пояснює лікар.

Це причина, через яку в ПАТ необхідний нагляд спеціаліста. Якщо з пацієнтом трапляється бедтріп, той підтримує, проговорює з ним речі, що турбують. А потім, коли сеанс закінчується, проводять бесіду, під час якої людина розповідає про свої враження. Зазвичай у цій моделі відбувається ще кілька зустрічей із психологом, тому що процес не закінчується, власне, на самому сеансі, адже зміни свідомості, за словами Матреницького, можуть проходити ще тиждень, місяць, а то й більше. Психологічний супровід потрібен, щоби людина зрозуміла, що відбувається, як із цим упоратися та як це інтегрувати в життя. Це називається психоделічна інтеграція, якою займаються вже кваліфіковані психологи або психотерапевти.

«Інша модель, яка якраз найчастіше використовується в кетаміновій терапії, це коли ми проводимо психотерапевтичну сесію прямо в процесі введення препарату на тлі зміненого стану свідомості», – продовжує Владислав. «Тут треба розуміти, що в цьому стані не спрацює та сама когнітивно-поведінкова терапія, коли більше апелюють до розуму, аналізу і так далі. У цьому стані це неможливо. Тому ми використовуємо моделі, які базуються на так званому психодинамічному підході, тому що кетамін дуже активує образно-емоційну сферу і він дає можливість бачити свої емоції у формі кольорів, образів та метафор. Якщо ми з цим працюємо, то ми можемо переробляти ті проблеми, травми, які підсвідомість людини репрезентує таким чином. Потім, після сеансу, ми можемо проводити інтеграційний сеанс». Кетамінова терапія в середньому використовується курсом у чотири-вісім сеансів, і в середньому двічі на тиждень.

фото: Зої Шу

Для кого це?


За словами психотерапевта, пацієнтами клініки зазвичай стають люди, які безрезультативно перепробували безліч усього – різні методи психотерапії, багато антидепресантів. «Останні зазвичай вважаються резистентними до фармакотерапії. Сучасна психіатрія має небагато інших засобів, щоб допомогти таким людям. З того, що зараз офіційно є як нефармакологічна терапія, це транскраніальна магнітна та електрична стимуляція мозку та електрошокова терапія. Тому зазвичай пацієнти нашої клініки ті, кому не допомогло нічого з доступних варіантів і вони шукають якісь нові методи. Ці люди самостійно читають, думають, що їм робити й ось так знаходять наш центр». При цьому засновник клініки не вважає психоделіки панацеєю від психологічних проблем загалом. «Знов-таки все залежить, як то кажуть: від стану свідомості людини, від тяжкості її психологічних травм, від рис характеру і так далі, а також від чинників, яких ми поки що не розуміємо і не знаємо, тож терапія може бути більш чи менш ефективною», – каже той.

Що з результативністю?


Про результативність терапії Матреницький висловлює таку оцінку: «У середньому 30% наших пацієнтів мають дуже добрий ефект, який проявляється вже після перших, скажімо, одного-двох сеансів і згодом це розвивається і закріплюється. Інша третина – це середній ефект, ще третина – слабкий ефект. А ще є певний відсоток тих, хто взагалі не має жодної реакції. Сеанси проходять, щось відбувається, але людина не бачить в тому сенсу. Але насправді така картина властива і всім іншим видам лікування.

Матреницький плекає надію, що ми матимемо ситуацію, за якої всі основні психоделіки будуть дозволені, адже тоді для кожної людини знайдеться те, що спрацює саме для неї:

«Тобто в ідеальному світі я бачу ситуацію, коли людина починає, наприклад, з кетаміну, дивитися, як вона спрацювала. Якщо потрібно, то через місяць-два проходить псилоцибіновий сеанс, а далі при недостатньому ефекті – ЛСД чи ДМТ. І, окрім того, що якийсь із них може виявитися більш ефективним ніж іншій, (якщо ми вже кажемо про таких резистентних пацієнтів), то в цілому, хай там як, але кожен сеанс щось по собі залишає. Тобто якусь частину тої проблеми він відкушує. Такий накопичувальний ефект, я вважаю, якраз і виявиться найбільш продуктивним. Бо кожен з психоделіків має свої особливості впливу на психіку та кожен по-своєму працює на зцілення».

Чому це потрібно в Україні?


Матреницький вважає, що впровадження ПАТ конче необхідне нам саме зараз через тяжкі наслідки для психіки військовослужбовців, які беруть участь у війні РФ проти України. На його думку, ситуація може бути катастрофічною: «Якщо ми подивимося на те, що відбувається зараз із нашими бійцями, то, думаю, відсотків 80 вже мають ПТСР. [Точних оцінок цієї проблеми наразі немає, восени МОЗ давало оцінку, що більша частина українців перебувають у зоні ризику розвитку ПТСР, – ред.] Військові психіатри часто навіть не дуже хочуть його діагностувати, тому що тоді всіх потрібно буде звільняти від служби. Коли ці люди прийдуть із війни, то наявна наразі психіатрія з антидепресантами просто з ними не впорається. Ми маємо бути підготовлені для того, щоб запропонувати цим людям щось більш ефективне».

Як говорити про це з людьми?


Інша тема для обговорення – стигматизація такого методу лікування в суспільстві, адже йдеться про безпосередньо психоактивні речовини, у країні, у якій уже кілька років не можуть ухвалити закон про використання медичного канабісу з лікувальними цілями. «Тут нічого не зробиш, окрім активної роботи журналістів і нас усіх, щоб ця інформація про те, що ці психоделіки – це не наркотики, розходилась якомога більше», – каже Матреницький.

Саме це, за його словами, і є основною причиною створення Міжнародної науково-практичної конференції про ПАТ: «Конференція отримала схвалення МОЗ, туди ми запрошуємо провідних міжнародних експертів з ПАТ. Вони розкажуть про те, що відбувається у світі з цим напрямом, там також будуть присутні ветерани (наші та американські, зокрема Джон Любекі), які поділяться своїми кейсами, своїми прикладами. Таку інформацію потрібно якомога більше розповсюджувати в суспільстві для того, щоб ця стигма якось викорінювалась. Щоб люди знали, що це не є чимось небезпечним, поганим. Щоб постраждалі могли відкрито йти до спеціалістів і працювати з цим проблемами», – каже той.

За його словами, підтримка від МОЗ означає, що держава розуміє, що потрібно робити щось більше і вони на даному етапі не відкидають можливість початку діалогу. «Усім іншим хочу побажати приділити цьому увагу і подивитися на те, що насправді зараз відбувається у світі в цьому напрямку. Австралія вже легалізувала цю терапію, Штати на підході. Слідом за ними підуть і всі решта країн. Подивитися, який розмах сьогодні має цей напрям. Його ж називають найбільшою революцією у психіатрії з часу відкриття антидепресантів. Подивитися і зрозуміти, що це величезний тренд у науці, що ми не маємо пасти задніх, особливо маючи на носі велику проблему», – запевняє Матреницький.

При цьому Матреницький переконаний, що просто створення психологічних реабілітаційних центрів недостатньо, під усе це необхідно адаптувати новітні мети. Він проводить аналогію із ситуацією з постачанням західної зброї та фінансування України в цілях відбудови: «Якщо ми вже кажемо про те, що зараз Україні пропонуються новітні системи зброї, фінансування і все інше, то було би незрозумілим, якби у напрямі психічного здоров'я ми не використовували найкраще. Тому кожному самому необхідно пересвідчитись у тому, що це насправді таке. Не використовувати якісь там плітки з інтернету, де незрозуміло, як відрізняти психоделіки від наркотиків, а вдатися до досліджень, науково-популярної літератури, яка це висвітлює. Зрозуміти, що це серйозно, це солідно, це науково, що за цим майбутнє».

 Ми ж говоримо не про те, що потрібно завтра легалізувати психоделіки, щоби будь-хто міг їх використовувати, як завгодно. Ні. Ми говоримо про те, що потрібно перевести використання цих препаратів із розділу «заборонено» в Україні, до розділу «дозволено в медичних і спеціально визначених умовах

Щодо розповсюдження таких препаратів Матреницький пропонує суворий облік. Каже, що препарати повинні зберігатися у сейфах, а видаватися в медичних умовах, коли людина під наглядом. «Якщо в неї якась дуже сильна реакція, їй можуть запропонувати допомогу і медично, і психологічно, тоді це буде лікування, а не просто розваги», – підсумовує психотерапевт.


Автор: Серж Хуцану

Редактори: Ярослав Друзюк, Марк Лівін

Коректорка: Ольга Шкіль

Верстка: Дарина Лисак

Обкладинка: Серж Хуцану