Майже пів року триває повномасштабна війна Росії проти України. Протягом цього часу активісти в Європі намагаються привертати увагу до війни своїми протестами й перфомансами на зразок обливання посла РФ «кров’ю» чи «подарунків» лідерам ЄС. До кінця літа акцій поменшало, але організатори розповідають, що намагаються робити їх більш масштабними.

Редакторка The Village Україна Вікторія Кудряшова розпитала активістів з Німеччини, Польщі й Словаччини, як вони організовували мітинги на початку вторгненння й зараз, чи не з’явилася втома у мітингувальників й чому важливо продовжувати виходити на демонстрації.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів


ГО «Віче» – ком’юніті українців у Берліні


 Нам не подобався вайб хороводу й закритості

Спільнота українців, які живуть у столиці Німеччини, почала формуватися ще до повтомасштабного вторгнення РФ. Фактично це була ком’юніті до десяти людей, переважно креативних менеджерів і митців. Театральна тусовка бере початок із закладу Space Meduza Bar у Берліні: невелика кімната стала волонтерським штабом і складом для гуманітарної допомоги після початку повномасштабної війни.

У мирні часи цей бар був такою собі частиною європейського дискурсу від частини української діаспори, яка скептично оцінювала зусилля деяких активістів у Берліні: «Нам не подобався вайб хороводу й закритості», – каже акторка й співзасновниця «Віче» 19-річна Владислава Воробйова. Вона вже протягом п’яти років живе в Берліні, але родом із Харкова, де залишилася частина її родини.

Демонстрації Влада часто модерує разом із Євою Якубовською, яка родом зі Львова. За освітою Єва – історикиня-етнолог, але займалася й організацією театральних фестивалів. На мітингах Єва зазвичай доносить меседжі до українців, а Влада перекладає німецькою (іноді англійською) й інтерпретує ці стейтменти для німців. Розповідають, що особливо важко було перекладати промови українців, які вибралися з Бучі й Ірпеня.

Фото: Sophie Tichonenko

Зараз рада «Віче» – це 19 людей, які організували більше пів сотні мітингів із початку повномасштабної війни. Спочатку демонстрації організовували що два-три дні, реагуючи чи не на кожен інфопривід. Як наслідок, «вигоріли» вже дві команди організаторів мітингів, тож зараз шукають людей у третю.

Загалом «Віче» налічує близько 5000 волонтерів, активних із них дві тисячі, а на івенти постійно ходить 100–150: «Не прийти на мітинг, бо сортував у цей час аптечку – це теж важливо», – вважають активісти.

Спочатку організація існувала у формі civil society movement, але згодом стала громадською організацією, адже така форма надавала більше юридичних можливостей. «Віче» функціонує на волонтерських засадах і поки що не фандрейзить, розраховує хіба що на грантові дотації.

Загалом структуру було вибудувати важко: у перші місяць-півтора працювали, як виходило, бо просто не мали подібного досвіду. Далі намагалися розподіляти роботу за департаментами (гуманітарна допомога, евакуація й поселення українців, культура), але зараз сфокусувалися на окремих проєктах і вирішили проводити мітинги рідше, але більш масштабно, щоб люди не втомлювалися, а результат був більш якісним.

Коли до організації приходять люди з ідеями демонстрацій і культурних проєктів, керівники «Віче» голосують за ті, на які є сили й ресурси. Із «хорошими росіянами» й білорусами принципово не співпрацюють.

 24 лютого люди на мітингу просто ридали, а я відчувала безсилля й більше не могла кричати, що ми армія Дамблдора

На початок російського вторгнення у «Віче» зреагували швидко: один зі співзасновників, німець Яків, який вивчив українську, оформив демонстрацію біля Бранденбурзьких воріт уже об 11:00. Це був мітинг тривалістю більше десяти годин, на який зібралося близько 20 тисяч людей (організатори вагаються з точною цифрою).

«Якби не демонстрація, я б у цей день з’їхала з глузду», – каже модераторка Єва Якубовська. Зранку вона почала обдзвонювати представників української діаспори, шукати техніку для мітингу. «Віче» об’єдналося з ще однією групою українців, які хотіли влаштувати демонстрацію.

Єва згадує, скільки енергії й віри в неї було перед цим, на мітингу 22 лютого: хотілося кричати, що українці – армія Дамблдора, яка стоїть за свої цінності. Вдавалося заряджати людей саме до того моменту, щоб вони кричали, але ще не йшли палити російське посольство. Але в день вторгнення РФ і ще місяць опісля Єва називає себе роботом, який на автоматі виконує свою роботу, але насправді відчуває безсилля: «Дивлюся на перші ряди: вони ридають, другі ряди теж ридають…» Владиславі ж, навпаки, емоції допомогли: «У цей день я дозволила собі кричати, плакати, злитися, дивитися під час демонстрації в телефон, бо мені писали мої рідні, які саме в цей момент збиралися виїжджати з Харкова».

Активісти влаштували відкритий мікрофон. Люди могли прийти ненадовго, але сказати щось важливе, наприклад, один із чоловіків повертався з нічної зміни в лікарні та сказав, що його тато пішов на війну. «У цей день переживання українців були чисті, без помилкових стейтментів. Вони чітко бачили ворога», – згадує Єва Якубовська.

Фото: Chris_Knickerbocker. Демонстрація 19 червня.

О 16:00 мітинг перемістився до резиденції канцлера ФРН Олафа Шольца: «Нам тоді здавалося, що ми одні, інші країни нас не підтримують, а весь світ ігнорує. Усі очікували, що Київ упаде за три дні, ніхто не хотів псувати відносини з Росією», – ділиться Єва.

А о 19:00 організатори несподівано виявили, що поверх їхньої демонстрації зареєстрували ще одну: «хороші росіяни» переконували, що це путінська війна, а не їхня. Активістів це обурило: «Але ж у Німеччині ніхто не каже: це гітлерівська війна?! Ми попросили сцену й виголосили промову про те, що війна – насправді відповідальність усіх росіян. Особливо потужною була промова співзасновниці «Віче» Ганни Домбровської. Вона з Рубіжного, проводила там протести ще тоді, коли їй було менше 20 років. У відповідь росіяни прив’язували молодих активістів до дерев».

Уже на другий день війни, 25 лютого, «Віче» вдалося відправити першу вантажівку з гуманітарною допомогою до Маріуполя. Кажуть, німці хотіли допомагати, але відсотків 70 не розуміли потреб українців: «Як українці можуть поїхати на двотижневу резиденцію, якщо в них у цей час запис на візу? Або треба влаштувати дитину в садочок?» Тому «Віче» стало таким собі місточком, який передавало контакти українських кріейторів культурним інституціям, і навпаки.

На мітингах й івентах організація збирає кошти здебільшого на подвійне призначення: наприклад, на фестивалі Ukrainian Sound Garden, який тривав добу, вдалося зібрати 5 000 євро на турнікети, а на одній з барахолок виручили кошти на п’ять Starlink.

 Викрасти танк і повернути свою історію

Частина німців відчуває «історичну відповідальність» перед росіянами. У капіталістичному світі деякі можуть вважати, що комунізм – це не так і погано й він справді передбачав рівність прав, розповідають активісти. Усе загострюється перед 9 травня: зокрема, посилено охороняють радянські пам’ятники, що біля Тіргартена в Берліні.

Загалом усе радянське асоціюють із російським, тож ці пам’ятники належать російському посольству. Водночас Т-34 у Treptower Park був сконтруйований харківським інженером Михайлом Кошкіним, тому «Віче» вирішили звідти метафорично «вкрасти танк», тобто повернути українську історію. Для цього зареєстрували мітинг на п’яту ранку, але поліція приїхала навіть у такий ранній час. Довелося вести з ними перемовини протягом кількох годин, бо вони не дозволяли торкатися меморіалу й наближатися до нього, згадує Єва.

Відео з «викраденням» танку

Крім того, у меморіальних місцях у Німеччині 8 та 9 травня не можна використовувати як російську, так і українську символіку. Єва розповідає, що їй зробили зауваження за жовто-блакитний браслет, але через дорогу не зупинили росіян із георгіївськими стрічками. Та активісти не розгубилися: перейняли естафету в поляків і скидали прапор із колони Перемоги (Siegessäule), як це було після звільнення Берліна в Другій світовій війні.

Також 8 травня облаштували імпровізований пам’ятник – меморіал українцям, що стали жертвами Другої світової війни, оскільки на території одного з нацистських таборів, куди засилали українців, не було навіть відповідної таблички. Люди почали зносити квіти до пам’ятника, якого не існує, і робили це ще протягом місяця, навіть коли дощечки вже прибрали.

Узагалі «Віче» не планували більше мітингів, але 10 травня таки не витримали й вирішили показати «порушення», які сталися в Берліні за 8–9 травня. І за п’ять хвилин до них все-таки вийшла мер Берліна, запевнивши, що все місто в українських прапорах і Німеччина підтримує Україну.

Про радянський вірус і скульптури Леніна в сміттєвих пакетах

Загалом «Віче» розглядали ще багато стейтментів, як-от спростування слогану «Нет войне», який транслювали інші активісти, або прецедент із росіянкою Мариною Овсянніковою (коли die Welt взяли її на роботу, а український голос замовчували).

Але найбільш віральним став перформанс із 67 головами Леніна (це рандомне, а не символічне число), які активісти загорнули в сміттєві пакети, щоб показати, що радянський вождь уже на смітнику історії. Із цими головами танцювала «номенклатура», яка уособлювала зазомбованих радянських громадян.

Скульптури Леніна данський колекціонер збирав протягом 30 років і вирішив передати у «Віче» після того, як побачив відео, де активісти «крадуть танк»: «Я нарешті зрозумів, для чого я збирав усі ці голови», – сказав він.

Перформанс вирішили влаштувати саме 5 серпня, у символічний для німців день, коли вони згадують жертв режиму СРСР. Щоби німці не закидали «емоційним українцям», демонстрацію доповнили історичними фактами: із 09:00 до 20:00 через колонку повторювали лекцію польського єврея Рафала Лемкіна. Автор терміну «геноцид» одним із перших сказав, що геноцид українців почався ще за Леніна, а не за Сталіна (це було в 1953 році в Нью-Йорку). Також роздавали листівки із цитатами Лемкіна.

«За Камю, вірус – це те, що живе в тобі й іноді збурюється. Радянський вірус – це викривлене розуміння Радянського Союзу. Тож ленінські голови проростають наче «квіти зла» Бодлера, а слідом за ними на українську землю приходять російські танки», – коментує задум перформансу Єва Якубовська. Тому у «Віче» намагаються працювати з історичною пам’яттю й руйнувати історичні міфи. Тему з головами Леніна хочуть продовжити, подарувавши скульптури німецьким інтелектуалам, які підтримують російські наративи, зокрема виступають проти постачання важкого озброєння.

«Звісно ж, знайшлися ті, кому такий перформанс не сподобався. Одна жінка почала кричати: «Як ви могли поставити Леніна в сміттєвому пакеті, ще й на підлогу! Я радянська людина, я не можу таке стерпіти!» Тоді один поліцай знизав плечима: «Нехай купує квиток і їде в Росію, там же все ще Радянський Союз». Тоді я була приємно здивована.Узагалі поліцейські бувають доволі милими, якщо розмовляти з ними по телефону і якщо не напередодні 9 травня», – каже Воробйова.

Як проводити мітинги за кордоном: поради від організаторів

Організовувати мітинги неважко, якщо робиш це часто, кажуть активісти. Краще робити це завчасно, але в разі, якщо треба провести спонтанний мітинг, реєструють і на місці події. Ось тут можна знайти гайд від «Віче», як українцям у Берліні можна організувати свій маленький пікет:

Безпосередньо перед демонстрацією реєстратору варто поговорити з поліцією, надати необхідні документи. Різні місця проведення мають свої особливості, відповідальні особи мають із ними ознайомити. Із загальних правил: спічі мають бути в одному напрямі, приблизно однакова концепція плакатів (їх можуть перевірити перед демонстрацією).

Якщо мітинг затягується більш ніж на дві години, краще «розбавляти» його маршем (адже приходять люди з дітьми й літні люди, їм важко довго стояти, особливо коли нема того адреналіну, який був на початку). Загалом демонстрація схожа на радіоефір, де організатори виголошують свої стейтменти, а далі виступають спікери по темі, описує Єва Якубовська.

Спрогнозувати, скільки людей прийде на мітинг, буває важко. Наприклад, під час одного з мітингів на Александерплатц зареєстрували 5 тисяч українців, а їх прийшло втричі більше, тому поліція не дозволила піти маршем.

Активісти кажуть: одна людина з плакатом навряд чи матиме вплив на історичний хід подій, але якщо їх зібралося двоє або троє, це вже мітинг, який тепер потрібно офіційно реєструвати (наприклад, як на Берлінале після показу фільму «Клондайк»: троє активістів стояли з плакатами «Фільм закінчений, а війна ні». Але тоді мітингом вважалося зібрання більше трьох людей).

Загалом на демонстрації можуть приходити тисячі людей, а дізнаватися про них із соціальних мереж – мільйони. Але насправді мітинги не обмежуються офлайн-подіями: їм продовжують життя хештеги й шери, вважають активісти.

Завдяки демонстраціям часто стають можливими зустрічі з політиками, активістами, інтелектуалами й публічні дискусії з ними щодо російських наративів і не лише. На мітингах можна збирати кошти на фронт, а можна відразу завантажувати вантажівки гуманітарною допомогою.

Щодо техніки для мітингів, то її «Віче» зазвичай надають німецькі та польські друзі: «Загалом достатньо однієї колонки, мікрофона й мегафона. А коли вони не працюють, ми зриваємо голос».

Історія з «Путін хуйло» (спойлер: таке кричати можна)

«До 24 лютого в Німеччині забороняли кричати «Путін хуйло», бо це нібито зачіпає людську гідність. А в нас був цілий набір: «Путін – хуйло, Лукашенко – хуйло, Кадиров – хуйло, русский военный корабль, иди нахуй!» – розповідає Єва.

Під час однієї з демонстрацій «Віче» йшли маршем і кричали звичні гасла (начебто вже дозволені), як їх зупинила поліція й сказала, що таке кричати не можна, інакше випишуть штраф. Як виявилося пізніше, справа була в перекладі лозунгу: російський перекладач сказав поліції, що «Путін хуйло» – це однаково що «смоктач члена» (Schwanzlutscher).

Протягом 30 хвилин організаторам довелося пояснювати поліції, що це не так. Вони вже майже здалися, як Єва здогадалася забити словосполучення в онлайн-перекладач і показати поліцейському. Цього разу переклад був Scheise («лайно»). Попри це, поліцейський зауважив, що Україні з її гідністю не потрібна й така комунікація. «Так ми можемо кричати «Путін хуйло» чи ні?» – не заспокоїлася Єва. І поліція таки дозволила.

Фото: Chris_Knickerbocker

Загалом на мітингу немає жорстких правил, головне не порушувати закон. У Німеччині заборонена свастика й символи СС.

Також варто пам’ятати, що в німців інший політичний контекст й інше виховання. «Наприклад, гасло «Слава нації» в Україні матиме один ефект, а в Німеччині – зовсім інший. Німці сприймають слово «нація» більше в сенсі етносу, тобто мають на увазі кровні зв’язки. Для українців це політичний вибір і політичні рішення», – пояснює Влада. Те саме стосуються слогану «Понад усе!», який німецькою звучить як Über alles. Тож у «Віче» переважно використовують гасла «Слава Україні!», «Разом і до кінця» й «Одна єдина соборна Україна».

Із провокаторами явної конфронтації не було, але «Віче» спостерігали за тими, хто ходить на російські мітинги. Вони могли фотографувати українських волонтерів, а одного разу зателефонували додому до Єви о другій годині ночі: «Вони хотіли показати: ми знаємо, де ти живеш. Під домом я побачила дорогу чорну Audi, яку так люблять у російському ком’юніті. Тоді я зареєструвала справу в поліції, бо знала, що в кінці року з цього будуть робити статистику», – каже активістка. У будь-якому разі провокаторів не варто атакувати фізично, але за порушення можна притягнути до штрафів (наприклад, росіянку, яка показувала середній палець, поліція оштрафувала на 250 євро).

 Ми не диктуємо емоції, а ретранслюємо їх. Ми голос наших друзів і знайомих, які залишаються в Україні

Десь два місяці тому кількість охочих брати участь у демонстраціях зменшилася, й у «Віче» засумнівалися, чи треба проводити мітинги далі, чи варто зосередитися на культурних проєктах. Урешті вирішили не зупинятися: хай людей вже не 5–10 тисяч, але вони однаково приходять і дякують.

«Можна створити плакат, який має запам’ятовуватися. Наприклад, одна дівчина написала We Will Rave On Putin’s grave, цей плакат став вірусним. Ми не маємо відчувати себе безсилими, бо це мета Росії. Поширити пост про акцію – це вже багато», – переконує Єва Якубовська.

«Раніше після кожної демонстрації ми ходили в Space Meduza Bar. Пам’ятаю, прийшли якісь люди й почали нас звинувачувати, як ви можете пити й сміятися, коли у вас у країні війна? А як, ми маємо постійно плакати? Якщо ми не будемо продовжувати жити, то не буде України…В Україні теж думають, що люди з Європи забувають про війну. Через це українці в Європі соромляться. Але треба приходити на мітинги, бути голосними, знаходити сили. Робити з цього рутину, приходити з друзями. Якщо треба, після мітингу йти в клуб, щоб витанцювати й виговорити все. Робити щось ресурсне. Ходити на мітинги – це нормально, це робота, причому морально виснажлива», – вважає Влада Воробйова.

На 24 серпня, до Дня Незалежності України, «Віче» хочуть провести в Берліні «величезний парад»: «Ми не будемо святкувати, але будемо голосно стояти під свою музику», – каже Влада.

Цей день планують зробити таким собі інтернаціональним днем свободи, запросивши сирійську, афганську й інші ком’юніті: «Для нас Незалежність – це насамперед про свободу. «Свобода – це наша релігія» (посилання на надпис на Майдані). Так, українці різні, у всіх свої прочитання свободи. Але в тому-то й поінт армії Дамблдора: вона різна, і в цьому її сила. А протилежна армія однакова, бо зло безлике… Ми не диктуємо емоції, а ретранслюємо їх. Ми голос наших друзів і знайомих, які залишаються в Україні»», – підсумовує Єва.

 Більше про «Віче» тут


«Євромайдан Варшава»


Перформанс із газопроводом «Дружба», з якого тече українська «кров»; «матрьошка-терористка» з російською зброєю всередині, блокада польсько-білоруського кордону; мовчазний протест у пам’ять про загиблих в Оленівці; марш дружби з подякою полякам; бойкот брендів «Леруа Мерлен» й «Ашан», які не хотіли залишати російський ринок – ось найбільш яскраві демонстрації, які організовувала ГО «Євромайдан Варшава», що проводить протести ще з 2013 року.

«Мені іноді телефонують знайомі й кажуть: там щось відбувається, підтримайте мітинг! А я кажу: та це ж ми його організували! – усміхається співзасновниця й голова правління «Євромайдан Варшава» Наталя Панченко. – Часто люди не знають, що та чи та акція відбувається завдяки нашій діяльності. Але для нас головне, щоб у публікаціях згадували слова «війна» й «Україна».

Наталя Панченко живе в Польщі з 2010 року. Брати участь у протестах почала ще студенткою, коли в Україні почалася Революція гідності: щодня активісти виходили під українське посольство у Варшаві. Вдалося навіть змістити посла України в Польщі, який підтримував Януковича. Згодом стали їздити на Майдан у Київ, збирали теплий одяг і їжу. А з початком війни на Донбасі почали допомагати українським добровольцям (офіційний польський збір на українську армію сягав більше мільйона злотих). Допомагали здебільшого бронежилетами, касками, аптечками. Згодом стали займатися й звільненням українських військовополонених (зокрема Надії Савченко, Олега Сенцова, Геннадія Афанасьєва). Словом, «Євромайдан Варшаву» почали називати «громадськими амбасадорами України», розповідає Наталя.

У 2018 році, коли в гуманітарній допомозі була вже не така велика потреба, організація почала займатися культурною дипломатією, організовувала зустрічі з письменниками, покази фільмів, концерти з українською музикою. Але з початком повномасштабного вторгнення РФ відклали роботу на культурному фронті: «Нас часто запитують, чому ми не займаємося культурою. Так, це дуже важливо, але зараз не в пріоритеті. Наша місія – допомогти Україні якомога швидше перемогти. Для цього треба дрони, пікапи, аптечки… Спочатку орієнтувалися на Варшаву, далі – на Польшу, а зараз з упевненістю – на всю Європу». Наприклад, удалося провести акцію в Мадриді під час саміту НАТО: спланували її у Zoom, а листівки надсилали з Польщі.

Наразі в чаті організації «Євромайдан Варшава» 1300 волонтерів, найбільш активні з них – 130–150 людей, а ядро організації – 30 людей. Але тепер проводять не так багато акцій, як у 2014 році (тоді за рік провели близько ста). В організації вважають, що краще проводити менше, але більш масштабних акцій. У середньому роблять три й більше демонстрацій на місяць, на них приходять від 1000 людей до 20 000 залежно від акції.

Наталя каже, що за пів року війни активність мітингувальників не зменшилася: на один мітинг може прийти більше людей, на інший – менше; демонстраціями не перестали цікавитися медіа. Але зауважує, що значно зменшилася фінансова підтримка з-за кордону (українці продовжують донатити). Загалом від 24 лютого на ЗСУ вдалося зібрати 150 мільйонів гривень.

 На час повномасштабного вторгнення в мене була зовсім маленька дитина. Я домовилася з чоловіком, що йду під посольство, коли повернуся, не знаю

24 лютого ву Наталі «усе було, як у всіх»: несподіванка, шок, масштаб, який не можна усвідомити (попри те, що протягом восьми років тісно співпрацювала з політиками). Події перших тижнів активістка пам’ятає хаотично, наче в тумані: «У мене була зовсім маленька дитина. У перший день домовилася з чоловіком, що йду під посольство, коли повернуся, не знаю». Прямо на акції оголосили збір допомоги для України, і в той самий день вдалося відправити першу вантажівку.

Акцією «прямої дії» Наталя називає блокаду польсько-білоруського кордону наприкінці березня: «Усі говорили нам, що це не реально. Тоді в санкціях навіть і не йшлося про наземний транспорт. Але ми поставили собі ціль і йшли до неї, спілкувалися, з ким могли, тримали кордон».

Згодом активісти зрозуміли, що проблема не в Польщі й не в країнах Балтії, де географічно розташовані кордони, а в Німеччині, тож вирішили блокувати польсько-німецький кордон і трасу міжнародного значення. Блокаду кордону закінчили лише 9 квітня, коли отримали офіційне підтвердження – п’ятий пакет санкцій, де третім пунктом була вимога протестувальників.

На фото: Наталя Панченко

Саме «Євромайдан Варшава» передали канцлеру Німеччини Олафу Шольцу лист і неношені черевички загиблої дівчинки з Маріуполя: «Наші дівчата були у Львові, там волонтери дали їм ці черевички й сказали: «Вони у вас точно не пропадуть». Ці черевички лежали в нас в офісі, поки ми не вирішили подарувати їх Шольцу. До нас вийшла його працівниця, так усміхалася: «Ой, які черевички!» А ми й кажемо: «Дівчинка з Маріуполя не встигла їх поносити, і вони їй більше ніколи не знадобляться. Передайте Шольцу, хай продасть Путіну, він же не перебирає. Неношені, за хорошу ціну». Ця працівниця відразу побіліла й секунд 20 стояла мовчки. Після паузи попросила не робити фото й лише сказала, що все передасть. Черевички виконали свою місію».

Наталя продовжує: «Буває, нам зараз закидають, що Росія однаково обходить санкції, хоч транспорт і заблокований. Так, обходить, але ж це зовсім не ті масштаби! По-перше, возити стало дуже дорого: раніше це було 2 000 євро, а зараз всі 15 000, ніхто на ринку не може собі цього дозволити. Ми не просто закрили кордон, ми знищили цілий відрізок галузі. Росіянам, які зав’язані на співпраці із заходом, нема куди їхати».

Вона додає, що власники російських компаній намагалася «відбилити» свою репутацію й зверталися до «Євромайдану Варшава», «бомбардували місяцями»: хтось із погрозами, хтось через перемовників, але звісно, безрезультатно.

 Кількість провокаторів навіть маргінальною не назвеш: бігає такий один на тисячу з газовим балончиком

Загалом провокаторів в організації вже не вважають проблемою: «Ми їх усіх знаємо в обличчя з 2014 року. Їхню кількість навіть маргінальною не назвеш: бігає такий один на тисячу з газовим балончиком. Якщо вони намагаються щось робити, перекладаємо відповідальність на правоохоронні органи. За польським законодавством, якщо ти організатор акції, маєш право обирати, кого хочеш там бачити, а кого – ні. У нас немає часу на дискусії про «хороших росіян». Але були й радикальні активісти, які палили свої російські паспорти на наших мітингах або рвали російську конституцію», – коментує Наталя Панченко.

Тим, хто ходить на мітинги, у разі нападу провокатора радять підняти руки й відійти від того, хто провокує: «Тоді в росіян швидко зриваються плани. Вони думають, що зараз прийдуть з камерами й увесь світ облетять фото чи відео, як українці бідних росіян били», – додає активістка. Провокаторів краще нічим не обливати й не застосовувати фізичну силу. Серед не таких неочевидних правил на мітингу – не варто нічого вішати на паркан російських посольств, хай це буде плакат або прапор, ліпше ці предмети поставити чи покласти на підлогу.

Щоб організувати мітинг, бажано спланувати його трохи наперед, скласти заяву десь за тиждень: викласти місце, час, коротко суть. Також варто правильно написати запрошення до преси й подбати, щоби воно дійшло в редакцію, а журналісти обрали саме цю подію для свого тексту, зазначає Наталя: «Ми працюємо, як величезна фірма. Кожен знає, що робити, завдання чітко поділені».

Крім того, організація демонстрацій може бути коштовною. Наприклад, перформанс із нафтопроводом «Дружба» обійшовся майже 5 000 доларів, а для блокади кордону знадобилося десятки тисяч, бо людей треба було возити до кордону з різних міст Польщі (туди було важко доїхати самостійно). Спочатку «Євромайдан Варшава» шукали людей, які могли б надати послуги безкоштовно, але ця історія закінчилася приблизно за два місяці: фірми комерційні, їм потрібно заробляти. Але деякі з них залишили хороші знижки для активістів.

Найчастіше виходить так, що організатори мітингів фандрейзять між собою, але це буває малоефективно, бо на масштабну акцію важко зібрати за пів дні. Іноді доводиться збирати кошти під окрему подію, Наталя пише про це у своїх соцмережах. Зараз у команді працюють над тим, щоб створити Patreon.

 Ми доросли до того рівня, що робимо інфопривід для України, а не чекаємо його

Акція сама собою має стати інфоприводом, щоб умовний європеєць, сидячи десь у ресторані, міг побачити її по телебаченню й це спонукало його до дії, вважає Наталя Панченко: «Ми доросли до того рівня, що робимо інфопривід для України, а не чекаємо його».

Цікавлюся, як удається створювати ці інфоприводи: «У нас є список меседжів, які для нас важливі. З огляду на них думаємо, як зробити так, щоб прийшло якомога більше людей і ЗМІ. Наприклад, коли багато країн робили акції, що спонукали б визнати Росію країною-терористом, ми теж вирішили зробити таку демонстрацію. Фактаж відомий, меседж є, залишається зробити картинку, яка показала б справжнє обличчя Росії. Що є її символом? Матрьошка. Зовні вона має бути гарна, як «вєлікая руская культура». Як пов’язати її з тероризмом? Запхати всередину бомби й зброю. Із концепціями ніколи немає проблем (я їх часто сама придумую), радше з їхньою реалізацією», – розповідає активістка.

Мітинг із матрьошкою із вимогою визнати Росію країною-терористом. Фото: Tomek Charkiewicz, Marek Antoni Iwańczuk

У випадку з матрьошкою Наталя зателефонувала митцю українського походження Володимиру Малимуці, який уже допомагав на багатьох мітингах. Він розрахував, скільки потрібно грошей, щоб зробити двохметрову матрьошку, яка б відкривалася, і реалізував ідею. Матрьошка вийшла «доволі дорога», тож активісти планують використати її не один раз.

Ще однією видовищною акцією став перформанс біля посольства Угорщини у Варшаві. Учасники протестували проти блокування санкцій Угорщиною: вдягнули маски з обличчям Орбана й Путіна, які нібито відкривали відрізок нафтопроводу «Дружба». Із нього текло вино, що символізувало кров українців.

Перформанс із газопроводом «Дружба» під посольством Угорщини у Варшаві

«Ми не сподівалися аж такої хвилі публікацій. Угорщина шуміла. Люди писали зі словами підтримки, але водночас активізувалися й боти, писали якісь матюки угорською, ми навіть не могли їх перекласти. Ботів легко виявити: вони різко з’являються й різко затихають. Атака ботоферм тривала зо два дні», – каже активістка.

Успіхом називає й те, що послові Росії у Варшаві Сергію Андрєєву не вдалося покласти квіти до пам’ятника радянським солдатам (бо активісти облили його червоною фарбою): «Його фото облетіли весь світ. Бо немає ніякої перемоги над фашизмом. Росія відродила фашизм».

Облитий «кров’ю» російський посол, який хотів покласти квіти радянським воїнам

 Підтримати «Євромайдан Варшава» можна тут


Support Ukraine Slovakia


Це ті активісти, які лежали на асфальті біля будівлі Червоного Хреста в Словаччині й вимагали, щоб організація повернула додому українських захисників, які досі перебувають у російському полоні. За 40 хвилин представники Червоного Хреста вийшли до активістів і надали номер людей, які відповідають за питання військовополонених, розповідає комунікаційниця Ксенія Олійник, яка переїхала до Словаччини в березні з Києва: «Також вони винесли нам воду, але ми відмовилися. Бо нам вода не потрібна, вона потрібна тим містам Україні, де її взагалі немає», – додає дівчина.

Support Ukraine Slovakia також організовували мітинги на підтримку «Азовсталі» й окупованих міст (іноді під дощем), а нещодавно провели демонстрацію під словацьким представництвом Amnesty International із вимогою звільнити людей, відповідальних за складання звіту. За день після мітингу Amnesty International пообіцяли переглянути свій звіт.

Ця організація об’єднує українців, які живуть у Словаччині або тимчасово знайшли там прихисток. Наприклад, 30-річна менеджерка Христина Недогода, яка також переїхала до Словаччини в березні, витрачала по сім годин на дорогу, щоб дістатися на мітинг у Братиславі (вона живе в Банській Бистриці за 3,5 години їзди від столиці): «Для мене мітинги – це не про гнів, як часто закидають провокатори. Для мене це про любов до своїх дітей, всіх знайомих і незнайомих українців, до наших мирних героїв».

Фото: Tania Liakhovska

Ще одній активістці, Лізі Куракіній, усього 16 років, але вона вже допомагає з копірайтом, відповідає за перформанси та сценарії до них. А організаційну частину взяла на себе 29-річна Ольга Серветник родом із Кременчука, яка живе в Словаччині вже вісім років. Вона відповідає за дозволи на проведення мітингу, шукає волонтерів, робить переклади.

Активістки кажуть, що організувати мітинг насправді не складно, якщо є чітка позиція й розуміння важливості того, що робиш, просто стукаєш усюди й врешті тобі відчиняють.

Поради від активістів: як організувати мітинг

1.

Погодження з урядом. Це важливо не лише тому, що через незаконні мітинги можуть виникнути проблеми. Місцева влада також виділяє патруль поліції, який допомагає стежити за порядком на мітингу, а отже, допоможе й з провокаторами, якщо вони прийдуть.

Щоб погодити мітинг, треба написати заяву, для цього на сайті місцевої влади є готові форми. Це можна робити як від імені організації, так і від імені фізичної особи. Але краще завчасно, бо час розгляду може бути різний. У Братиславі – від 5 до 30 днів.

2.

Пошук партнерів і техніки: рупор, колонки, мікрофони. Можна знайти місцевих активістів, які теж підтримують Україну, і попросити в них потрібну техніку, а можна звернутися по допомогу в посольство. Не соромтеся гуглити й писати листи місцевим і немісцевим організаціям, вони можуть підказати й лайфхаки щодо організації мітингу. Наприклад, Vyriy знають актуальні теми для мітингу й роблять промо по всім містам світу. Це допомагає зробити демонстрації більш ефективними.

За потреби варто подбати й про кошти. Організувати мітинг можна й безкоштовно, але якщо це перформанс (потрібні аптечка, прапори, стрічки), то можна попросити задонатити або, звісно, вкласти власні кошти.

4.

Пошук людей. Дизайнери, фотографи й відеографи зазвичай відгукуються швидко, але оскільки у волонтерській справі важлива самоорганізація й самомотивованість, так само швидко і йдуть. Крім цього, треба знайти п’ять-сім волонтерів, вони мають бути в яскравих жилетах і стежити за порядком на мітингу. Також круто, якщо будете на зв’язку з юристом, який у разі потреби зможе проконсультувати.

5.

Технічний сценарій мітингу. За можливості варто прописати кожну хвилину протесту або перформансу. А також створити маленький чекліст, який допомагатиме запобігти факапам. Вони однаково будуть: не працює мікрофон, не підключаються колонки, захворів ведучий. Але зазвичай ніхто не вимагає ідеальної організації, завжди можна вийти із ситуації та зімпровізувати.

На сам мітинг варто приїхати раніше й проконтролювати, щоб уся необхідна техніка була на локації. А після демонстрації варто робити багато поширень, тегати політиків й інфлуенсерів, ставити хештеги. Варто також показувати результат, наприклад, публікувати посилання на статтю, де йдеться про мітинг. Результатом є й те, що словаки приєднуються до соцмереж, починають підтримувати Україну або просто пишуть «Слава Україні!», кажуть у Support Ukraine Slovakia.

Щоб не вигорати, активістки проводять щотижневий Zoom, де розповідають, хто якої допомоги потребує. Важливо вчасно зупинити одне одного й відправити у відпустку.

Як розпізнати провокатора

Провокатори можуть бути відкриті й приховані. Якщо відкритого розпізнати легко: він буде використовувати булінг, обмовляти, вчиняти сварки, то прихований є маніпулятором, який спочатку буде намагатися ввійти в довіру, стати «одним з вас» і надягає маску доброзичливості.

Насторожити має, якщо поведінка людини викликає «когнітивний дисонанс» (наприклад, людина розповідає про те, як їх бомбили російські окупанти, а потім починає звинувачувати в цьому військових ЗСУ). Це потрібно для того, щоб викликати збентеження та стан ступору в того, на кого націлена провокація. Такі провокатори також можуть бути «бунтарями», саботувати правила організаторів, намагаються спровокувати їх до агресивних дій і загалом дискредитувати в очах поліції й місцевої влади.

Які інструменти може використовувати провокатор:

  • лестощі;
  • прийом «на слабо»;
  • конфлікт («грає» на сильних емоціях: люті, образі, страху);
  • провокаційні питання;
  • викликання провини й сорому;
  • прикидання «дурником», щоб одержати певну інформацію;
  • спокуса грошима чи соціальним положенням;
  • погрози та скандали (нав’язування думок, які жертва згодом буде вважати особистими й буде схильна ухвалювати спонтанні рішення, вигідні провокатору).

Як реагувати на провокацію

Найкраще не робити нічого, просто ігнорувати фізично й словесно, щоб зламати сценарій провокатора. Якщо відчуваєте, що тиск надто сильний або провокація агресивна, варто звернутися до організаторів або до куратора волонтерів, щоб вони «прийняли удар на себе» чи звернулися до поліції.

Варто діяти непередбачувано й нелогічно, щоби спровокувати самого нападника, наприклад, частіше ставити питання, а не відповідати на них. Можна знімати провокації на відео й фото, у разі загострення ситуації вони стануть доказами.

Ситуація. Провокатор вийшов на мітинг з символікою на підтримку країни-терориста. За можливості варто обійти його, прикрити українськими прапорами, і продовжувати мітинг. Наприклад, коли на мітинг Support Ukraine Slovakia вийшов чоловік із російським прапором, активісткам удалося закрити його українським.

Ситуація. Провокатор починає класичні наративи про «братів і сестер». Можна сказати, що ваші брати й сестри щодня помирають від обстрілів і бомбардувань і спитати в провокатора, що він робив би на вашому місці та що для нього вартує його родина.

Ситуація. Провокатор критикує, що ви в чужій країні проводите мітинги, критикує владу, яка підтримує Україну зброєю. Тут можна сказати: вам «сумно», що провокатор не захоплюється так своїм народом, а Словаччина, наприклад, простягнула Україні руку допомоги у важкий час.

Найголовніша порада щодо організації мітингів від Support Ukraine Slovakia: «Хай найбільше мотивує те, що у вас все вийде, а в русні – ні!»

 Підтримати організацію можна за посиланням