МістоЦе люди, які повертають фасадам історичний вигляд

«Люди, в яких з’являються гроші, починають робити ремонти, засклені балкони й кондиціонери на історичних фасадах. Якщо не втручатися в ці процеси, то ми перетворимося в якийсь Каїр», – розповідає історик Києва Семен Широчин. Він вивчає історію Києва та точково намагається повернути будівлям міста історичний вигляд. Нещодавно зробив реставрацію декоративних ваз, які колись прикрашали фасад його будинку на Липках.

У цьому тексті розповідаємо про трьох людей, які змінюють Київ на краще: розіскляють балкони, повертають фасадам їхній історичний вигляд, запроваджують екоініціативи.

За професією я програміст, кандидат технічних наук. Я дуже давно цікавився Києвом, мало хто знає радянський період і може відповісти на ці питання. Інтерес виник, я почав цікавитися й так багато дізнався про історію Києва. З того часу пишу книжки й проводжу лекції про історію Києва. Головний мій фокус – хто й коли побудував будинок, як він виглядав і виглядає.

У моєму арсеналі є історія з вазами. Я вирішив повернути фасаду будинку на Липках, в якому жив, декоративні вази. Я знайшов стару фотографію фасаду й дізнався, що вази там були. За допомогою знайомих архітекторів ми зробили виміри фасаду й креслення, яке повторює обриси та габарити ваз. Вази зникли ще в 60-х роках минулого століття з цієї будівлі, в архівах креслення знайти було неможливо.

Проблема була в кондиціонерах, які складно прибрати. Я не з першої спроби знайшов майстрів, які допомогли прибрати кондиціонери з фасаду. Окрема тема – знайти тих, хто займається створенням ваз. Я знайшов їх за рекомендацією.

Сусіди мені ніяк не перешкоджали, тому вази я встановлював перед вікнами своєї квартири. До речі, є старий сусід, який ще пам’ятає ці вази та зрадів, що вони повернуться.

Я дуже переживаю за місто, постійно бачу, як щось зникає й ламається, десь щось перебудовують і надбудовують. Люди в основному спотворюють місто. Я вирішив показати, що можна зробити навпаки й зробити правильно. Мені треба було створити прецедент і я його створив.

Будь-яка зміна фасаду будинку, який має історичну цінність та є пам’ятником історії, має узгоджуватися з міською владою, але оскільки це відновлювальні роботи, а не зміна, то узгоджувати нічого не треба було.

Я робив вази своїм коштом. Кілька людей сказали, що допоможуть. Сумарно вони скинулися на 3–4% загальної вартості. Приблизно 100 тисяч гривень: виготовлення ваз, підйом, монтаж. Креслення мені зробили знайомі архітектори безкоштовно.

 Наслідувати мій приклад легко – жителі історичних будинків можуть почати із себе, прибравши скління з балкона, перенісши зовнішні блоки кондиціонерів із фасаду на тильну сторону, відновивши втрачені елементи

Мене дратують самі жителі, які не розуміють цінність міста, перекривають свої двори парканами, склять балкони й вішають кондиціонери – просто ставляться по-свинськи до публічного простору. І, звичайно, комунальники, які демонтують усе, що підлягає заміні й не розуміють історичної цінності. Не знаю, що мене дратує більше: жителі або комунальники.

Київ змінюється. Збільшилася кількість нових будівництв, в основному вони відбуваються на місцях старих будівель або на вільних ділянках і це погано, вони абсолютно не враховують середовище, в якому перебувають. Люди, в яких з’являються гроші, починають робити ремонти: з’являються засклені балкони й кондиціонери на історичних фасадах. Десять років тому цього було менше. Якщо не втручатися в ці процеси, то ми перетворимося в якийсь Каїр. Головна проблема – це всеосяжне будівництво.

Профільну освіту я отримала за професією архітектор, ще коли навчалася, мріяла займатися реставрацією пам’яток архітектури, але в рік мого вступу кафедру реставрації закрили й мені довелося змінити спеціалізацію.

На другому курсі інституту я поїхала вперше у Прагу й до Відня, архітектура цих міст вразила мене неймовірно. Для мене асоціативно Прага – це наш Львів, а Відень – Київ, але різниця у стані пам’яток історії, культури та архітектури впадає в очі. І я почала шукати, що ж у нас не так, чому в Європі все доглянуто й красиво, а в нас безліч візуального сміття на вулицях у вигляді хаотичної реклами, вивісок на фасадах, балконів, кондиціонерів і супутникових антен.

Покопирсавшись у законодавчій базі, не важко зрозуміти, що правила облаштування міського середовища існують, але за виконанням законодавства ніхто не стежить, виконавчі служби не працюють належним чином, механізм контролю не налагоджений, а розміри штрафів за порушення просто смішні, та й те – можуть стягуватися тільки в судовому порядку, а до суду адміністративні справи доходять украй рідко, особливо, якщо адміністративне порушення не впливає на чийсь конкретний інтерес.

Потім я зрозуміла, що за охорону пам’яток архітектури й культури місцевого значення в нас відповідає департамент об’єктів культурної спадщини, не важко здогадатися, що він працює погано. Те ж питання до механізму контролю Міністерства культури – яке відповідає за пам’ятки національного значення – дивлячись на балкони на фасадах архітектурних пам’яток і прибудови капітальних терас до пам’ятників культури.

Я вже не кажу про недотримання кольору фасадів на перших поверхах будівель, які переважно віддані під комерцію, власники приміщень роблять, що хочуть до тих пір, поки це не отримає громадський резонанс. Тому своїм інструментом я вибрала створення резонансу й почала робити невеликі архітектурні нотатки та закликати людей звертати увагу на нашу спадщину й що конкретно робить наше місто красивим, а що спотворює його.

Першу петицію проти засклення балконів на пам’ятках культури та архітектури я створила, здається, у 2014 році, це викликало резонанс, але недостатній, щоб зібрати 10 тисяч голосів, тому я почала серію публікацій про архітектуру міста із закликом до громадського обговорення проблеми, після – я створила знову петицію, але кількість підписів була недостатньою. Проте тема зовнішнього вигляду фасадів і балконів стала дуже актуальною, мені пишуть люди з усіх міст світу й надсилають фотографії фасадів і балконів щодня. Це добре, що люди, які не пов’язані з архітектурною спеціальністю, почали думати про те, як виглядає їхнє місто, а обговорення міського середовища стало мейнстримом.

Перший свій фасад я перефарбувала на вулиці Льва Толстого, там був ремонт у приміщенні Ощадбанку й будівельники чомусь вирішили почати перефарбовувати перший поверх будівлі темно-жовтого кольору в білий.

 У мене була в руках тека з паперами, я підійшла до будівельників, назвалася представником архітектурної інспекції та зажадала зупинити роботи,

а ще повідомити власника приміщення, що перший поверх будівлі повинен бути пофарбований у колір фасаду. Поруч розташовувався ЖЕК, я швидко склала заяву у вільній формі про те, що проводяться ремонтні роботи й колір фасаду, обраний підрядником, невірний. Витративши двадцять хвилин особистого часу, я виявила через два дні, що фасад перефарбований. Я написала про цей випадок у Facebook і мені почали писати люди з усіх районів Києва, виявилося, небайдужих багато, а ось тих, хто знає, що робити у цьому випадку – зовсім немає.

Також я займалася демонтажем декількох терас, але з’ясувалося, що тераси розташовані на прибудинкових територіях і перебувають під контролем Київблагоустрою. Так, крок за кроком довелося вивчати, яке відомство за що відповідає, щось вдалося демонтувати, щось ні. Терасу на Богдана Хмельницького, наприклад, демонтували двічі, і, диво, вона знову стоїть на тому ж місці й навіть збільшилася.

Вигляд міста формується з кожного вікна будівлі, усі елементи будинку формують його фасад, а зовнішній вигляд і стан фасадів формують вулицю, а вулиці формують місто. Тобто все йде від малого до більшого, масштабування таке.

 Можна скільки завгодно створювати законопроєкти й посилювати відповідальність за їхнє невиконання, але якщо механізми контролю за порушеннями не працюють, то жодного правила не дотримуватимуться

А щоб щось працювало, необхідний запит від суспільства. Для цього суспільство повинно зрозуміти важливість історичної та культурної спадщини міста. Реновацію треба починати в головах у нас із вами й паралельно створювати дієві механізми контролю за порушеннями та значно підіймати штрафи за порушення.

З приводу ставлення людей до активізму: переважна більшість вважає, що у країні влада грошей, що активізм – це боротьба з вітряками. Так вони зазвичай виправдовують свою пасивність. Безліч людей підтримують активістів до тих пір, поки реновації не дійдуть до їхнього будинку й конкретно частини будівлі, яку люди вважають своєю власністю. Давайте більше говорити про поняття приватної власності та чи є фасад будівлі вашою власністю або він все-таки належить місту?

Балкони – це камінь спотикання в понятті приватної власності. Люди купують нерухомість і балкон включений у загальну площу квартири, за опалення незаскленого балкона люди теж платять. Через це виникає дисонанс у головах: «Це моя житлова площа, я за неї плачу, а, значить – роблю, що хочу». Але ж ні, люді платять за шматочок своєї власної вулиці й це не дає ніякого права облаштовувати козирок над балконом, який дає навантаження на фасад будівлі, а склопакети дадуть більш ніж подвійне навантаження на балконну плиту.

З приводу мансардних поверхів у місті – це окрема розмова, люди будують приватні будинки на дахах багатоквартирних будинків без будь-яких дозволів. Раніше виконавчою службою контролю був ДАБК, на кожне будівництво видавався номер декларації. Так от, якщо почати писати в ДАБК про початок незаконного будівництва, то вам дадуть відповідь за 30 днів.

До моменту, коли приїде перевірка на об’єкт і їй ніхто не відкриє двері, уже половина об’єкта буде зведена, потім ДАБК відповість, що власник не надав документів на дозвіл будівництва. У цих бюрократичних нетрях через чотири місяці будь-який об’єкт буде вже в активній стадії свого завершення або повільно наближатися до неї, а зупиняти будівництво або проводити демонтаж збудованого об’єкта можна тільки через суд. У цивілізованому суспільстві контроль за дотриманням поверховості будинків в історичному центрі міста повинен здійснюватися контрольними службами без численних запитів від суспільства. Ну, а активізм у цілому – це як робота над собою: ніколи не просто, нікому не подобається, але завжди є плоди.

Я за освітою еколог, працюю екологом і займаюся екоактивізмом. Моя професія – це мій стиль життя. Уже декілька років працюю з екологічними проєктами для бізнесу, для громадських організацій. Кожного разу під час обговорень порушувалися одні й ті ж проблеми та питання, які є в місті, і поступово я почала щось робити, аби їх вирішити. Починала я з фестивалів та акцій, а зараз орієнтуюся на більш сталі природно-орієнтовані рішення.

Зараз я головую в СО ЕкоКлуб «Зелена Хвиля», з яким минулого листопада почали співпрацю «Лабораторія інноваційного розвитку ПРООН в Україні» та «Агенти змін». Проєкт називається «Міське Сафарі для громад», де куратори організацій спільно з волонтерами розроблювали та втілювали природно-орієнтовані рішення на нашому київському Старому Подолі. Ми розробили 5 проєктів:

Експеримент створили для того, аби зменшити кількість води в перезволожених лунках прибудинкової рослинності. Під новим деревом вклали шари дренажу, піску та торфу, аби після дощу вода не викликала гниття коренів, а опускалася вниз на дренажну подушку. Кейс дуже простий, кожен житель будинку може втілити його самостійно.

Межигірська гімназія розташована на перетині Валів із вулицею Межигірською. Загазованість через автотранспорт на спортивному майданчику біля школи просто зашкалює. Протягом декількох місяців ми проводили заміри показників якості повітря та на їхній основі розробили проєкт бар’єру із зелених насаджень, аби покращити ситуацію.

Житній ринок продукує велику кількість органічних відходів. Команда цього експерименту відразу зв’язалася з керівництвом ринку й отримала велику підтримку! Компостером користуються його працівники та вже помітне суттєве зменшення кількості побутових відходів.

Розв’язка на Поштовій Площі – великий центр загазованості на Подолі. Очисний моховий модуль встановимо 23 серпня, аби перевірити можливість очищення такої зони природним рішенням. Якщо показники якості повітря покращаться, буде доцільно говорити про встановлення постійної такої конструкції ще більшого розміру.

Втілення проєкту планувалося на Валах, щоб відгородити центральну алею від будівництва на Рибальському мосту. Але саме через це будівництво нам довелося перенести експеримент на наступну ділянку: біля Церкви Миколи Чудотворця розташована зона відпочинку із лавочками, де люди залишаються відпочити після прогулянки голою Набережною. Жива зелена стіна була необхідна для цього місця, щоб відмежувати тих, хто відпочиває від газового та шумового забруднення від вулиці Набережно-Хрещатицька.

Кожен із проєктів побудований на основі наявних міжнародних кейсів nature based solutions: використання дощової води, очищення повітря чи поводження з органічними відходами. Достатньо було однієї прогулянки Подолом, щоб побачити всі проблеми й постаратися знайти для них рішення.

Основною проблемою для реалізації наших ідей було відтермінування проєкту, бо взимку ми не могли висаджувати дерева, наприклад, або ставити Моховий модуль. Спочатку реалізацію перенесли на початок весни, а потім, через карантин, на середину літа. Терміни подання документів кожного разу змінювалися й багато разів нам доводилося нести один і той самий документ на подання.

 Також важливою складовою проєктів стала наша комунікація, щоб жителі Подолу розуміли, що відбувається та навіщо ми втілюємо ці проєкти

Найкращим способом комунікувати був творчий проєкт моєї колеги й фасилітаторки проєктів Насті Іщенко. Вони зробили неймовірну барокову фотосесію із залишками органічних відходів із нашого громадського компостера на Житньому ринку.

Ще під час найперших координаційних зустрічей із ПРООН та «Агентами змін» я через мою добру знайому знайшла Павла Калюка – активного учасника спільноти сусідів «Подоляночка». Він відразу перезнайомив нас з усіма активними жителями будинків, що перебували поряд з експериментами. Спільнота Подолу – то любов. Громадський компостер викликав велике зацікавлення, а до встановлення «Дощового Садка» на Щекавицькій доєдналися жителі того будинку, разом із нами вкладали шари дренажної системи для «Садку». Кейс із цим садом був розроблений для того, щоб вирішити проблему перезволожених лунок на тротуарі під будинками. Після дощу вода стікає туди й стоїть, через що рослини не можуть спокійно рости. Саме цей проєкт отримав найбільше відгуків про те, що жителі тепер хочуть і самі під своїм будинком встановити «Дощовий Сад». Дехто вже хоче інструкцій, як це втілювати самому, бо це зовсім неважко.

 Я люблю своє місто й мене нічого особливо не дратує. Я бачу його недоліки та, якщо я маю можливість це вирішити, я вирішую

Можливостей є мало замало, на відміну від керівних компаній чи ще когось, але я роблю свій внесок, мені хочеться вірити, що з роками він ставатиме більш суттєвим.

Фото: 1,2,3 – Семен Широчин; 4,5 – Анна Балховітіна; 6 – Агенти змін; 7,8 – ПРООН; обкладинка –  ПРООН.