Ювілейний 10-й міжнародний архітектурний фестиваль CANactions (2-3 червня), Київ і мафи – у розмові архітектора Віктора Зотова з The Village Україна.

Ви часто бачили таку картину: поруч із прокладеною асфальтованою доріжкою люди протоптали стежку. У чому проблема – в людях, які не хочуть йти асфальтованими доріжками чи в архітекторі, який не продумав, як зручніше людям буде ходити?

Це питання фаху і якості виконаної роботи. Якщо люди не користуються асфальтованими доріжками, це означає одне – вони не зручні для людей. Отже, це питання якості роботи архітектора.

Якщо роботу виконують фахівці – то ніхто не топче газон там, де це не передбачено. Адже поведінка людей досить передбачувана. Можна одразу зробити так, щоб було зручно.

Міста – це люди. Їхні цінності – ось що мене цікавить. Не даремно темою нашого цьогорічного фестивалю є цінності. Оскільки зараз нас більше цікавить споживацтво, то нам би не завадило більше поваги до іншого, до природи.

Багато країн уже наїлися цим споживацтвом. І тепер проти цього здійснюють певний спротив. В них є імунітет, здатність витримувати баланс – між природою і людьми. Інновативність, прогрес, цивілізація, урбанізація. глобалізація – це все певною мірою змагається з природою.

Європа – зокрема, Скандинавія – дає непогані приклади такого балансу. Та водночас у них і більше досвіду боротьби з ним. Швеція, Норвегія, Данія – це дуже гарні приклади для нас. У тому, що стосується балансу між урбаністичним комфортом і життям в природі. Це коли у тебе в будинку є вода та каналізація, але вода з крану – питна, а каналізація проходить очистку. І не таку, як на Бортничах.

Радянська школа архітектури точно не була гуманістичною. Нею керувала руйнівна ідеологічна машина, побудована на мілітарі, яка саме для України виявилася особливо трагічною.

Зараз же ця машина змінила напрямок – на споживацтво. Але в основі обох систем лежить брехня, створена з метою наживи. Тоді мета була – захоплення світу. Зараз метою є ще більше нажертися, набити кишені за рахунок лохів.

Чому ви обрали темою ювілейного фестивалю CANactions саме тему цінностей?

У нас на фестивалі будуть певні інтерактиви, в яких ми спробуємо зафіксувати, чим є цінності для наших відвідувачів.

Наше суспільство хворе. Люди в розвинених країнах вже звикли до того, що криза – це можливість і необхідність перегляду цінностей. Саме зараз нам, українцям, необхідно відчути напрямок руху. Може, варто зробити zoom-out? Вийти з кола, подивитися – куди ж він їде, цей паровоз, в який ми постійно додаємо дров?

А куди він їде?

Мені здається, що не туди, великою мірою. До великого розшарування, до ще більшого збагачення одних і ще більшого зубожіння інших. Хіба нормально, що масово вирубаються ліси? Що у нас із Дніпром? Це ж наше все! А сморід від Бортничів? Він же все більший і більший. А коли з’являється якийсь ресурс, робимо мурали.

Я не можу відійти від цієї метафори – місто є організмом. Якщо ти хворієш – чи допомагає косметика? Наскільки допомагає в підземних переходах мозаїка, якщо я там фізично не можу вже пройти?

Що зроблено в київському публічному просторі за останні три роки? Два пішохідні переходи через Хрещатик? Та я хочу більше. Мені того мало!

Ну хоч мафи поприбирали...

Ці мафи – просто жадібність. Говорять, ніби це ринок, що він створює робочі місця. Кажуть, це піклування про людей. Насправді вони просто отримують відкати. Це називається цинізм.

Транспортна система – це рух крові. І ці мафи не дають крові пройти. Вони блокують енергію.

Доступність, свобода, безпека, здоров’я – у промо-ролику до фестивалю ви перелічували список цінностей. І ще одна цінність, озвучена вам – пустота. Це якраз про те, що треба мафи прибрати?

Пустота – це про здоров’я. Це воля, це свобода. Для нормальної людини, для природної поведінки вона необхідна. Це, думаю, і ознака українськості також – любов до свободи.

Коли ти не знаєш, що робити з вільним часом, коли в тебе затоноване скло в машині, коли в кафе ти ховаєшся у дальній кут, подалі від вітрини. Це ознака радянськості, ознака страху. Це ознаки нашої нездатності жити в волі.

Пустота в цьому сенсі – не в тому, що немає нічого. Це не синонім до слова «порожнеча». Процеси є рухом. Пустота – це спосіб просторового або часового забезпечення цього руху.

Якби треба було визначити найбільший містобудівний чинник Києва, я б сказав, що це Дніпро. Ми навіть не усвідомлюємо, наскільки ця річка важлива. З усіх боків. У ній є все, що потрібно людям. І так було протягом тисяч років. Тільки в останні десятиліття її припинили поважати.

У мене є багато друзів за кордоном. Там уже на рівні масової свідомості закріплена небезпека війни (в широкому сенсі) за воду. Не за енергоресурси, а просто за воду.

Чиста вода, чисте повітря, ось це милування краєвидом. Дмитро Малаков назвав це історичним тяжінням киян до Дніпра. Просто бути там – це вже цінність.

Мене нещодавно запросили на зустріч з приводу Річкового вокзалу. Залишати мурали чи ні – це єдине, що там обговорювалося. А те, шо він припинив бути вокзалом як таким? У мене питання: де вокзал? Бо він дуже потрібен Києву.

Ми нещодавно готували матеріал про проект ревіталізації зони біля Дніпра на Подолі. Запитували в англійських фахівців, які там працюють, що робити з набережною. А вони не можуть зрозуміти, що робити з Набережним шосе. Воно фактично відрізає місто від річки.

Я нагадаю, що в 2011 році був конкурс на цю ділянку. Проект-переможець від колумбійської команди Taller 301 має чудову ідею: серія з шести-семи мостів (зелених, метрів 200 завширшки), які переходять із дніпрових схилів прямо у воду. Тобто магістраль лишалася на місці, але, переходячи над нею через міст, ти ніби забував про шосе. Проект дозволяв фізично наблизитися до води, хоч босоніж по ній ходити.

Його можна було втілити навіть в межах одного моста. І це вже було б дуже зручно. Тобто йти поступово, не відмовляючись від цієї магістралі.

Альтернатива – просто прибрати шосе. Бо через такий досвід проходили більшість розвинених міст світу. Зокрема, Лондон. Так само було і в Парижі, і майже в усіх містах, побудованих на річках. Наші «профі» вам на це скажуть, що це не можливо, або занадто скадно, а я думаю – це питання ієрархії цінностей.

До слова про міжнародний досвід. На цьогорічний CANactions ви привозите низку цікавих гостей – архітекторів та урбаністів. Можете розповісти про них?

Ми пишаємося людьми, яких нам вдалося запросити на CANactions за останні десять років. Це близько сотні дуже відомих людей у нашій галузі. Це справжні світові зірки. До прикладу, цьогоріч ми запросили німецького архітектора Мартіна Рейн-Кано (це засновник архітектурного бюро Topotek 1 і автор проекта реконструкції Нового Арбату в Москві).

Не потрібно вигадувати колесо. Все вже придумано. Однією з наших місій є зробити, щоб ці два світи – прогресивний світовий і вітчизняний, почали перетинатися. Ми підтягуємо їх, аби вони хоча б зустрічалися між собою, щоб було тертя.

Інше наше завдання – виконувати функцію ментального перекладача. Адже ці люди є, вони хочуть сюди їхати. Та вони не завжди зрозумілі нашій аудиторії. Надто якщо ми беремо найкращий міжнародний досвід. Московський досвід зрозумілий, а голландський чи німецький – ні. Це наше завдання – перекласти і пояснити, а потім адаптувати.

Коли ви говорити з такими людьми, як Рейн-Кано або Ганс ван дер Хайден, – їх треба переконувати їхати в Україну? Як ви їх зацікавлюєте?

Люди дуже високого статусу часто погоджуються їхати сюди – навіть без гонорарів. Це можна порівняти з корпоративами: виступ «Вєркі Сєрдючки чи Кіркорова» коштує 50 тисяч доларів. А якийсь суперкласний оркестр із Лондона можна привезти за суму у разів десять меншу.

Цьогоріч фестиваль CANactions святкує перший ювілей. Чим ви як організатор пишаєтеся за ці десять років років?

Як міста насправді є людьми, так само і наша гордість – люди, які були і є в нашій команді і навколо нас. Ті, хто пройшли так чи так крізь нас. А також наші відвідувачі.

Навіть якщо на географію подивитися – конкурсантів, членів команди. Де вони зараз? Сергій в Австралії, Маша в Малайзії. Хтось в Америці, ще хтось в Німеччині.

З іншого боку, не хочеться відтоку найкращих з України. Але вони, часто навіть звідти, впливають на нашу ситуацію інколи більше, ніж ті, хто тут.

Досвід інших країн, навіть постсоціалістичних – Чехословаччина, Польща, Угорщина – свідчить: найбільш позитивно на зміни вплинули саме ті, хто певний час був за кордоном і потім повернувся.

Тривалий час я чекав на появу нового покоління. Тих, кому до тридцяти років зараз. Нині вони заходять у фазу активного впливу на оточення, на ситуацію в країні. Я пишаюсь, що велика кількість людей, про яких я говорю, також мають стосунок до руху CANactions. Не лише тому, що навколо мене є таких двадцять людей – молодих, веселих, красивих. Є певний вектор розвитку у правильному напрямку. І це надихає.

фото:

taller301.com, Марго Дідіченко