Влад та Андрій уже майже місяць у Києві. Досі вони не виходили за межі клініки, де зараз проходять лікування. Влад, імовірно, не зможе ходити ще рік, прогнозують лікарі. Попри це, обидва вважають, що їм у якомусь сенсі пощастило.

Того дня, коли росіяни завдали ракетного удару по вокзалу в Краматорську, загинули 57 людей. Ще 109, серед яких Влад та Андрій, були поранені.

Фото: Світлана Сорока

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів


Андрій, 45 років

Напередодні удару платформа була повна людей, згадує Андрій. Пасажирів збирали у групи: люди з дітьми, жінки, пенсіонери. Евакуаційний потяг запізнювався, мав прибути десь опівдні. Удар нанесли приблизно о 10:30.

«Мене збило з ніг. Волонтери кричали, щоб усі тікали з вокзалу. Я почав повзти, потім відчув, як усередині стає тепло, немов калюжа розтікається в речах. Зрозумів, що пробило бік, це заважало повзти. А те, що ліктя частково немає, навіть не побачив одразу», – говорить Андрій. – Багатьом відірвало кінцівки. Поряд зі мною чоловік тримав на руках дитину, у якої більше не було ніг».

Андрій отримав три осколкові поранення. Його права рука досі набрякла. Пальці рухаються, але еспандер тримати поки що не вдається. Приблизно через пів року Андрій зможе взяти в руку олівець, якщо постарається.

В Андрія вже було три операції, однак роботи в лікарів ще багато, каже чоловік, – м’які тканини «роздробило, мов у м’ясорубці». Ракета, яка влучила у вокзал, несла на собі касетні боєприпаси.

З мамою Влада, який лежить у сусідній палаті, Андрій познайомився в лікарні в Павлограді, куди їх привезли з Краматорська. Як з’ясувалося потім, чоловіки сиділи на одній лавці на вокзалі. Перед обстрілом Андрій якраз пішов випити чаю на інший край платформи, і тому отримав легші поранення, ніж Влад.


Влад, 27 років

Мама Влада, Олена, відшукала сина відразу після обстрілу, до цього вона була у відносній безпеці всередині вокзалу: «Я не могла спати після побаченого: п’ять трупів навколо Влада, а на ньому – частини тіла. Розірвало людину, і вибуховою хвилею віднесло [на сина]».

«У чоловіка не було пів голови, руки, ноги, усі нутрощі були назовні, він лежав на мені, – згадує Влад. – По суті він врятував мені життя, бо після того, як він на мене звалився, пішов град з осколків. Я єдиний, хто залишився живим у тій частині вокзалу».

У Влада приблизно 30 осколкових поранень. Найбільше постраждали спина та ноги, також зачепило нерв на плечі. Хлопця тепер називають, як персонажа Marvel – «Залізною людиною»: понад два десятки осколків залишилися в його тілі, найбільший має діаметр 1,2 сантиметра. Діставати їх не будуть, це було б занадто травматично. Осколків поряд із життєво важливими структурами вже немає, а з тими, що залишилися в тілі, можна жити, пояснює лікар Влада.

Олена показує пакування вологих серветок, яке було серед речей, що сім’я взяла із собою на вокзал. Приблизно так само осколки «впаялися» в тіло Влада. Йому зробили вже шість операцій, першу ще в Краматорську. Найбільший осколок, який застряг у сідниці  і зламав Владу куприк, витягали без знеболення, бо не вистачало медикаментів.

В Олени багато фотографій сина, на одній із них він лежить голий у коридорі лікарні, куди його привезли з вокзалу на УАЗі. На тілі десятки ран, із деяких уже дістали осколки. Найбільші заклали тампонами, щоб зупинити кровотечу, яка однаково не припинялася.

Уже в Павлограді Владу зробили переливання, однак крові в лікарні було мало, рівень гемоглобіну постійно падав.

«Лікарі давали 85%, що він не доїде до Києва, не виживе – навіть якщо на спецтранспорті», – каже Олена, яка з допомогою волонтерів усе ж вирішила перевезти Влада в київську клініку.

Тут, у Києві, Влад почав ставати на ноги, хоча це досі приносить багато болю. У кутку лікарняної палати стоять милиці, однак Влад поки що може пересуватися тільки на ходунках і на візку.

«Скоро піду на своїх двох!», – запевняє Влад, хоча лікарі говорять, що на реабілітацію потрібен щонайменше рік. Олена у відповідь дивиться на нього з докором: «Він у нас узагалі зібрався в ЗСУ йти». Влад звертався до військкомату ще на початку війни, але тоді йому відмовили.

Андрій також говорить про майбутнє з оптимізмом. У Бахмуті, звідки він родом, чоловік працював у майстерні з ремонту шкіряних виробів. Коли почалося повномасштабне вторгнення, перепрофілювалися та стали шити чохли для танків. Однак що ближче була лінія фронту, то складніше стало продовжувати справу: 

«Усі [колеги] поїхали: шеф пішов на війну, інший в Австрії, ще один – у Швейцарії, а я в Києві. Збирався до Ужгорода, шукати роботу, а тепер от ставатиму киянином», – каже Андрій.

Через війну майстерня не встигла запустити новий напрям – print on demand. А зараз речі з принтами на патріотичну тематику мають попит і в Україні, і у світі, вважає Андрій. У лікарняній палаті він уже намагається потроху працювати з телефоном, але сподівається, що вдасться роздобути планшет або ноутбук, щоби зручніше було створювати сайт і дизайни.

Влад із матір’ю жити в Києві не збираються, хоча в день обстрілу вони саме мали їхати до столиці: хотіли вивезти з Краматорська зведеного 4-річного брата Влада (дитина, на щастя, не постраждала), а потім повернутися додому. У самого Влада на окупованій Луганщині залишилася донька від колишньої дружини, зв’язку з нею на момент публікації немає.

Олена живе разом із сином у палаті, спить на розкладному кріслі поряд. «Речей із собою майже не брали, тому раді будь-якій допомозі, і навіть чомусь смачненькому», – ділиться вона.

Влада й Андрія лікують у клініці «Добробут», яка завдяки підтримці американських благодійних фондів надає медичну допомогу постраждалим від воєнних дій безоплатно та приймає поранених з усієї країни.

Якраз приносять обід, коли до палати залітає бджола:

«Ви ж знаєте, що нас, українців, порівнюють із бджолами? – запитує Влад. – Бо ми боремося з ведмедем. Ведмідь любить мед і запускає в нього свою лапу. А бджоли, хоч знають, що помиратимуть, однаково жалять його з усіх боків, навіть ціною власного життя».