У перший же день відкриття після війни – 16 травня, на «Промприладі» багато людей. До цього локація працювала лише для резидентів. Гамір робочих зустрічей бадьорить і нагадує щось із минулого життя – люди зайняті роботою та справами.

Зустрічаємо Юрка Филюка, одного із засновників проєкту Promprylad. У 2017 році Юрко разом із командою партнерів почав перетворення старого заводу в центрі Івано-Франківська на сучасний бізнес-кластер із залученням інвестицій від громадян і бізнесу. У період війни проєкт активно допомагає ЗСУ ресурсами, а бізнесу з переміщенням, знайомствами, контактами.

Ми вирішили поговорити про те, як змінюється Івано-Франківськ в умовах війни на прикладі Promprylad. Наша розмова супроводжується також звуками будівництва. Через великий попит, чергу на будівництво збільшили з 12 000 до 17 000 м².

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Юрко Филюк

засновник проєкту Promprylad


– Що змінилося у вашій роботі з 24 лютого?

– З першого дня війни ми відразу включилися в роботу. Ми об’єднали ключових партнерів у Save Ukraine Now в Івано-Франківську. Це були «Тепле Місто», «Металаб», асоціація Івано-Франківського бізнесу, міська адміністрація, офіційні представники ЗСУ. Пріоритетним завданням було вкомплектувати батальйони ЗСУ та ТрО Івано-Франківської області. А другим напрямом – гуманітарна допомога. Ми організовували гумконвої, у першу чергу в Харків і Суми. Але згодом спрямовували допомогу і в інші регіони.

Спільними зусиллями ми зібрали майже півтора мільйона доларів, і укомплектували «під ключ» приблизно два батальйони. Це був перший, найважливіший крок. Бо якщо ти пам’ятаєш, у перший місяць війни якраз була гостра потреба в броніках, шоломах, тепловізорах. Ця потреба є і зараз, але вона трохи вирівнялася, і ми маємо інші пріоритети. До того ж приїхала міжнародна допомога, постачання стало більш централізованим на державному рівні.

На третій тиждень війни ми зрозуміли, що прийшов час займатися економікою, – стало очевидно, що це історія не на тиждень і не на два. По бізнесу почалося катастрофічне падіння і з’явилися прогнози, що за рік ВВП країни може впасти на 35–50%.

– Нещодавно була новина, що якщо війна триватиме рік, то, за даними ООН, 90% населення України опиниться за межею бідності.

– Ну от. Це ще один нерадісний показник. Крім цього, 53% українців залишилися без роботи, а половина бізнесу припинила або призупинила свою діяльність. Тому поряд із першою ініціативою, яка на той момент уже активно працювала, ми запустили другу – Save Business Now. Тут ми об’єднали зусилля з міською та бізнес-адміністрацією.

Першим продуктом ініціативи стала релокація бізнесів до Івано-Франківська й області. Ми згрупували всі потоки запитів і пропозицій, які нам надходили, у єдину базу даних, і почали працювати в цьому напрямі. Станом на сьогодні вже вдалося допомогти з релокацією 35 компаніям, 12 із яких розмістилися безпосередньо на «Промприладі».

– Знаю, що деякі компанії навіть своє виробництво сюди перевезли.

– Ми швидко зрозуміли, що, крім підтримки з релокацією, насправді є значно більше супутніх запитів. Наприклад, допомогти орієнтуватися на ринку, бо, як виявилося, людям потрібен нетворкінг. Щоб познайомитися, разом рефлексувати та переживати. Якщо хтось один знаходить розв’язання життєвих викликів, то швидко ділиться ними з іншими. Відповідно, до цього запиту ми запустили серію нетворкінгів, різні формати зустрічей.

Потім почали підтягувати інші сервіси підтримки. Це і професійний бізнесовий консалтинг, і пошук різних джерел фінансування для перезапуску роботи, і грантове та кредитне фінансування. Зараз ми розвиваємо достатньо великий проєкт – Центр підтримки бізнесу [Save Business Now], який враховуватиме весь спектр послуг за принципом єдиного вікна. Тобто, якщо ти опинився на заході країни, то можеш познайомитися з людьми з ринку, отримати підтримку, знайти приміщення або технічне підключення, освітній компонент. Для мікробізнесів або самозайнятих людей є швидка інкубація й акселерація. Ми робимо проєкт разом зі Львівською бізнес-школою, Beetroot Academy, Естонським акселератором і вибудовуємо таку платформу, яка матиме компоненти офлайн та онлайн.

– Звучить так, ніби це лише для працівників ІТ-сфери.

– Ні, це якраз для підприємців, для бізнесу і для того, щоб він самозабезпечував себе та свою сім’ю. А якщо це не мікро-, а малий бізнес, то щоб забезпечував також сім’ї працівників, які там працюватимуть.

Зрозуміло, що в перший день війни ми призупинили гостьовий потік і працювали в закритому режимі відповідно до безпекових протоколів. Але на третій тиждень війни, попри воєнні ризики ми з партнерами одноголосно ухвалили рішення відновлювати будівництво. Бо хто, як не ми, має показувати, що треба рухатися далі та що нас не зламати.

Черга будівництва, яку ми призупинили, складала 12 000 м², зараз ми збільшили її до 17 000 м². Хочемо відбудувати ще більше, попри наявні виклики з фінансуванням у цих умовах. В структурі фінансування проекту в нас передбачене залучення кредитних коштів, яке в цих умовах поставлене на паузу. Тож ми перебудовуємо фінансову модель, залучаємо інвестиції, шукаємо грантові ресурси, а також спонсорські, філантропічні кошти. Будуємося повним ходом, навіть у цих умовах, щоби створити якомога більше інфраструктури. Але робимо це з нашим екосистемним підходом – для тих людей, які опинилися в Івано-Франківську зараз.

І ще один напрям роботи – це підтримка економіки, про яку я вже згадував. Крім Центру підтримки бізнесу, хочемо створювати офісні приміщення і великий фудмаркет, який плануємо запустити вже цієї осені. А це щонайменше 20 бізнесів, які можуть тут працювати. До цього додається соціокультурна адаптація команд, підприємців екосистеми та їхніх сімей. Мистецький центр у нас уже був запланований, на черзі – Центр промоції читання та проекти, пов’язані з ментальним здоров’ям і дитячою освітою.

– А як щодо ризиків і потреб?

– Потреби є. Вони були ще до війни, і навіть більші. У середньому це 3–4 охочі на м². Це дуже різні люди. Зараз у нас є тверді контракти, які можна озвучувати, з Epam Ukraine, Beetroot Academy, відділенням Нової пошти, українським офісом Червоного Хреста.

Попит був і є, адже ринок у Франківську зростав динамічно і почав ставати цікавим ще до війни. В умовах війни сюди приїхало багато людей, і зараз бачимо відчутний приріст загалом по західному регіону.

– Оренда квартири у Франику зросла. У той час, як у Києві можна зняти хорошу квартиру за 12 000 гривень, тут вони вже по 600–800$, і обов'язково у доларах.

– Зрозуміло, що це спекулятивна тимчасова ситуація. Але в нас є статистика Аналітичного центру при Прикарпатському університеті – вони наводять дані, що місто рухається до росту у 400 000–500 000 населення. Якщо аналізувати цю війну з точки зору внутрішніх переміщень, то можна припускати, що частина населення може не повернутися додому. Якби навіть наша перемога настала завтра, то велика кількість людей не зможе повернутися та залишиться тут.

Якщо брати ситуацію у Франківську, безумовно, це виклик, і в той же час точка зростання. Міста у 290 000 і пів мільйона – зовсім різні з точки зору амбіцій і глобалізації. І такий ріст на стероїдах потребуватиме багато додаткової інфраструктури. У цьому ми не маємо сумнівів. Попиту зараз значно більше, ніж наявних площ. Тому нашим завданням є не тільки реалізувати проект, а й допомогти максимальній кількості людей швидко інтегруватися.

– Чи розуміє міська влада виклики, які зараз стоять перед містом та областю, не лише економічні?

– Я би сказав, що більшою мірою так. Можливо, не в повному обсязі, але все ж розуміє. Важливо, що в місті вже є суспільний діалог щодо цього. Ще до початку війни, в кінці [минулого] року, ми запустили офіційний старт розробки стратегії розвитку Івано-Франківська. Власне, зараз цей проєкт не зупинився. І зв’язок із владою також забезпечений. Ми під своїм кутом це озвучуємо владі, й інші бізнеси теж.

– Якщо я правильно розумію цей процес, якщо не буде швидких реакцій на попит, люди або приїжджатимуть у регіони з більш розвиненою інфраструктурою, або зростатиме кількість негативу.

– У розрізі непропрацьованих викликів. Тому що такий швидкий ріст – це якраз про можливості та виклики. Зараз на два франківця буде плюс один не франківець, який тепер теж стає франківцем. І це люди, які опинилися у специфічній ситуації, хтось із більшими викликами, хтось із меншими. Це, як правило, носії дещо іншої міської культури, бо Україна різноманітна. Нас усіх об’єднує українське ДНК, а зараз ще й війна. Але що більше часу ми будемо проводити разом у таких інтеграціях, то більше виникатиме побутового тертя, відмінностей у регіональних культурах. І з цим треба працювати.

Чи підірвуться та переїдуть люди в іншу область, якщо їм не запропонувати хороші інфраструктурні рішення для їхнього бізнесу тут? Швидше ні. Бо в сусідніх областях така сама ситуація. Зараз усе буде поступово стабілізовуватись.

– Маєш на увазі міграції?

– Так. Вони продовжуватимуться, але це не буде такою різкою тенденцією, як у перший місяць [війни]. Зараз люди почнуть усвідомлювати, що війна може тривати ще не один місяць, і треба адаптовувати своє життя. Люди думатимуть, у який садок відправити дітей і як самим облаштувати економічне життя, адже запаси закінчуються.

І тут починається внутрішня робота. Вона не є унікальною лише для Франківська. Це ті ж виклики та завлдання, які стоять у будь-якого міста, що розташоване ближче до західних країн.

– Повертаючись до ризиків, у цілому ви розумієте потенційні точки зростання та можливості, чи готові з ними працювати?

– Ми все-таки проєкт, який створювався, щоб насамперед бути драйвером розвитку району та країни. У такій критичній точці ми маємо виконувати нашу місію ще активніше. Власне, цим і займаємося. Тому, навіть якщо були би суттєві ризики в економіці, ми б одинаково рухалися та створювали можливості для ком’юніті. Це наш прямий внесок у боротьбу країни. Але й економіка показує, що це виправдано.

– Тепер хочеться почути більше про твої почуття. Ми говорили, що в людей, які багато взаємодіють одне з одним, виникають точки тертя. Ти помічав це за собою?

– Особисто я таких речей не помічаю. Швидше чую фоново, але розумію, що з часом цього ставатиме більше. Це очевидно. Плюс, ми маємо досвід 2014–2015 років, коли тут [у Франківську] з’явилася перша хвиля переселенців. Такі моменти повертатимуться, їх треба аналізувати й опрацьовувати.

«Промприлад» бачимо як мембрану, яка трохи вирівнюватиме це [міграції], і буде середовищем, яке допомагатиме відрефлексувати речі, проговорити їх.

– Ти говориш, що не так багато чув про таке тертя. Але все ж, у чому ця різниця?

– Думаю, нас чекає багато різниці у сприйнятті. У результаті кожен дуже по-різному проживатиме цю війну. І врешті, виникатиме відчуття, що ми одне одного не розуміємо. «Як ви можете мене зрозуміти, якщо нам на голови падали бомби, а ви були в безпеці».

І також тертя може бути через щось побутове, наприклад, мовні моменти. Коли люди переїхали з міста, у якому було переважно російськомовне середовище. Тут [у Франківську] вони намагаються переключитися на українську, але хтось, наприклад, не може цього зробити. Це може створювати підвищену чутливість до всього російського та додаткову напругу. Таких побутових і специфічних моментів багато. Це великий список.

– Я слухаю тебе, а довкола гамір через людей поряд. І ще й звуки будівництва на тлі. Якби це був репортаж, це були б дуже об’ємні деталі тексту.

– Ті, хто сюди потрапляють, кажуть, що ці звуки – ода радості. Якщо раніше вони заважали, то зараз навпаки, додають життя в місто.

– Підсумкове запитання стосуватиметься рефлексії. Не так багато часу пройшло, щоб рефлексувати щодо змін, але в цій точці, у якій ми перебуваємо, чи помічаєш ти, як змінюється місто і чи змінюється взагалі?

– Очевидно, це поява великої кількості людей. І я в цьому бачу великий потенціал. Завдяки різним енергіям народжуються нові можливості та перспективи. І дійсно, довкола нас навіть зараз багато людей із Києва, Харкова й інших міст. Це прекрасно, бо вони привозять нові думки й експертизи, починають запускати тут нові проєкти. Думаю, місто від цього виграє. І країна теж.

Паралельно, звісно, це несе великі виклики. Частина людей не повернеться у країну. Частина не зможе взагалі або принаймні деякий час повертатися у свої міста. Але мені здається, що на виході ми станемо сильнішими. І в нас вперше з’являється можливість рухатися вільною траєкторією в повноцінний розвиток. Це не починатиметься в певній точці, що от ми перемогли й тільки зараз зажили.

– Навіть під час війни?

– Однозначно.

– За рахунок чого це відбуватиметься, якщо, наприклад, немає базового відчуття безпеки?

– Ми формуємо свій характер і починаємо створювати свою безпеку. Вона зараз виходить більше не із зовнішніх, а із внутрішніх чинників. Ми отримали зовнішню підтримку лише тоді, коли здобули свою незалежність. Тим, що стримали орду там, де в нас не вірили. Нас списували, але ми вистояли, і в цей момент світ почав нас повноцінно підтримувати. Проте первинно ми зробили це самі.

Наша безпека, як на мене, не залежить від зовнішніх чинників. Так, формально її треба буде забезпечувати західними партнерствами. Але базово вона приходить зсередини.