Власний досвідЯ 7 тижнів волонтерив у морзі. Щоденник митця, який працював із тілами загиблих на Київщині
Александер Кроліковскі – про Вишгородський морг після деокупації Київської області та мистецтво як порятунок
Текст підготувала платформа пам’яті «Меморіал», яка розповідає історії вбитих Росією цивільних і загиблих українських військових. Щоб повідомити дані про втрати України, заповнюйте форми для загиблих військових і цивільних жертв.
Александер Кроліковскі – концептуальний митець, ментор і куратор. Упродовж 14 років він працював у дуеті Krolikowski Art. Народився в Донецьку в 1982-му, протягом десяти років жив у Криму, а зараз мешкає у Вишгороді неподалік від Києва.
Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії до України, Александер не виїжджав із Вишгорода, натомість зайняв свій фронт – став координатором у добровольчому формуванні територіальної громади. Згодом вирішив допомагати місцевому моргу.
«Це був початок квітня, – пригадує Александер. – Я тоді працював координатором волонтерів, а наші захисники наполегливо виганяли російських окупантів із Київщини. Коли Бучу, Ірпінь, Бородянку, Гостомель та інші населені пункти області звільнили від загарбників, то з вулиць, домівок, підвалів і братських могил почали масово забирати тіла загиблих. До нас надійшов запит із вишгородського моргу: «Терміново потрібні волонтери».
Моргу не вистачало робочих рук. Багато тіл, убитих і закатованих, – ані працівники моргу, ані поліція, ані патологоанатоми з таким напливом ще не стикалися. «Раніше до моргу потрапляли, мабуть, одне-два тіла на день, а тоді доводилося приймати приблизно по 30, – каже Александер. – До активної роботи залучали морг у Вишгороді, два морги в Києві та навіть у Білій Церкві, що за 87 кілометрів від Києва. У наш, вишгородський, привозили тіла з Бучі та Бородянки. Робота для волонтерів була фізична: переносити тіла. Я як координатор дав клич у нашу групу. Приблизно десять людей відгукнулись – цього було достатньо, і ми розпочали».
Півтора місяця в морзі. Щоденник
Тиждень перший. Ситуацію треба рятувати
***
Перший день у морзі – і група волонтерів дружно заявила, що вони туди більше не підуть – надто складно і фізично, і психологічно. Тож ми зібрали семеро інших людей. Але й вони після дня в морзі відмовилися від такої роботи. Так було ще два дні: люди йшли, пробували працювати й одразу ж відмовлялись продовжувати далі – не витримували.
Після майже тижня такої невизначеності я вирішив передати свої координаційні обов’язки іншій людині та піти самому волонтерити в морг. Ситуацію треба рятувати, бо інакше хто це буде робити?
Тиждень другий. Намагаюсь не думати ні про що
***
Іти у морг я не хотів, але поставив собі планку – протриматися три дні. Ось саме протриматися, бо легкою ця робота точно не здавалася. Насправді мені було цікаво, як я буду сприймати перебування в морзі та роботу з тілами. Не завжди можеш отримати такий досвід.
Що на мене чекає, я не знав. Було зрозуміло тільки одне – треба буде працювати з тілами людей. Переживав, чи не знудить мене. Бо попередили: не їж перед початком роботи.
Зі мною пішли ще декілька людей. Серед них – давній знайомий Микита Гавриленко, який наразі є учасником дуету «Герць», а до цього був учасником музичного гурту Atomic Simao.
Коли ми прийшли, у ніс одразу вдарив неприємний солодкавий запах тління. Морг виявився невеличкою будівлею з решітками на вікнах і рожево-помаранчевою плиткою. Поряд стояла біла фура, наповнена тілами українців у чорних мішках.
Але часу на подумати й осмислити те, що відбувається, не було. Ми одягнули респіратори, гумові рукавиці, халати й одразу отримали завдання – вивантажувати тіла з фури, перекладати їх на носилки та завантажувати в холодильник. «Ось тут тіла. Звідси – сюди», – кажуть тобі, і ти робиш.
Рефлексувати було ніколи. Але це і добре – я намагався не думати взагалі ні про що. Вирішив – навіщо мені думати, якщо я однаково зараз не зможу це переварити? Коли бачив тіла у мішках, то казав собі: «Не думай – просто роби».
***
Я почав відкривати для себе процеси роботи в морзі та вивчати логістику. Привозять тіла, нам їх треба завантажити в маленький холодильник. Звідти тіла почергово вивозять – поліція їх оглядає, усе документує. Потім те саме робить патологоанатом. Якщо тіло невпізнане, він вирізає частину кістки з ноги для аналізу ДНК. А наше наступне завдання – запакувати тіло в пакет і завантажити у фуру-холодильник.
Ця робота фізично важка, але ще важча вона морально. Бачити таку кількість тіл, контактувати з ними, усвідомлювати масштаби вбивств, розуміти, що всі ці люди ще півтора місяця тому спокійно жили… Це важко.
Усі тіла було відфотографовано. Поліція зробила відкриті Telegram-канали, де викладають фотографії тіл і описують прикмети, щоб шукати родичів загиблих. Так, звучить жахливо, але що робити? Шукати ж треба.
***
Як виявилось, мій організм нормально справляється, і мене не рвало. Так, нудота іноді з’являлася, але я абстрагувався, і вона відступала. Допомагали дихальні та медитативні техніки, яких я навчився в Індії та Непалі.
Але цей солодкуватий запах… Я почав відчувати його скрізь, навіть поза межами моргу. Звісно, я розумію, що це витівки мого мозку, але цей факт мене дуже шокував.
***
Серед поліційних, які працювали з нами, були здебільшого молоді хлопці та дівчата. Вони, так само як і багато хто з волонтерів, приходили з ентузіазмом – бо ж беруться до складної, але важливої роботи… Та на другий день вони вже були зелені.
Проте одна дівчина з поліції – вона просто, як залізна. Робила все, що треба, сміливо та легко. Я спостерігав за нею із захватом: вона могла заскочити у фуру, розкрити загиблому рота, подивитися зуби, швидко записати щось і зі спокійним обличчям вийти назад.
Така робота потребує залізних нервів. Якщо просто напружитись, тебе надовго не вистачить, потрібен рівний спокійний холодний стан. От ця поліціянтка вміла такий стан зберігати. Я нею захоплююся.
Тиждень третій. Такого ніхто не очікував побачити
***
Я почав звикати до своєї роботи в морзі. Так, виявилось, що і до такого можна звикнути. Кількість, темпи та напруженість не зменшилися, проте я вже дозволяю собі рефлексувати.
Вирішив узяти із собою в морг камеру Instax і документувати всі процеси. Фотографувати мені не заборонили. Думаю, тут, окрім іншого, спрацювало психологічне сприйняття цієї камери: Instax – не iPhone, а всього лиш один аналоговий знімок.
***
Фотографія почала мені допомагати дистанціюватись між мною та ситуацією, у якій я перебував. Допомагала виводити поза межі внутрішнього мій досвід і стрес, полегшувала мій психологічний стан.
Здатність до художньої рефлексії завжди призводить мене до того, що я не можу затримувати в собі пережитий досвід, а маю виносити його за межі. Те саме було і в перші дні війни: коли я прокидався від вибухів і не міг спати, то брав друкарську машинку та друкував на ній картинки.
***
Спочатку тіла привозили здебільшого з вулиць. Але зараз почалася ексгумація братських могил. Це жахливо – багато закатованих тіл, у найстрашніші способи. Дуже лячно.
Одна справа – вогнепальні поранення, а тут... Ми дивимося на тіла та навіть не розуміємо, що з ними робили. У морзі про це особливо не розмовляють. Але я бачив в очах поліційних і патологоанатомів, що ніхто не розумів цього, що всі були вражені.
Таких знущань із людей ніхто не очікував побачити. У деяких тіл, наприклад, були випалені очі. Як саме і чим – незрозуміло взагалі. Відрубані голови або ноги. Деякі тіла спалені – окупанти намагалися замести за собою сліди перед відступом. Певні обличчя були дуже сильно налиті кров’ю. От я дивився на них і розумів, що щось надзвичайно страшне з цими людьми робили…
Я дуже обережний із висновками, бо я не патологоанатом. Але, коли бачив тіла молодих спалених жінок, першою думкою було: «Намагалися замести сліди зґвалтування». Бачити всі ці наслідки катувань – одне з найважчих випробувань.
***
Люди з братських могил – практично всі цивільні або з тероборони. Цікаво, що серед тіл майже абсолютна гендерна рівність: приблизно 50% – чоловіки та 50% – жінки.
Була жінка старшого віку, років 65. От що вона могла зробити окупантам? Я не знаю. Але її розстріляли автоматною чергою, навіть не пожалівши патронів.
Хтось із цих людей просто був волонтером, годував тварин, наприклад. Хтось просто йшов вулицею. Тіла цих людей ми переносили з одного місця на інше, намагаючись зрозуміти, а як же їх убили.
***
Я вже почав потроху розрізняти, з якої зброї кого вбили. Іноді було відразу зрозуміло, з чого розстріляли людину, але були й такі випадки, що зрозуміти не могли навіть досвідчені фахівці. Потім розслідували й ставало ясно, що росіяни, крім іншого, використовували заборонену зброю. Зброю, про яку я до цього навіть не здогадувався.
***
Уночі я почав чути шарудіння по кутах у своїй домівці. Живу один, без тварин, тож це був не кіт і не собака. Не знаю, що це за шарудіння таке. Можливо, витіснення мого несвідомого – мені ж доводиться бачити багато жахливих речей. А може, люди з того світу почали до мене приходити? Хто його знає, я в цьому не спеціаліст. Проте сприймав ці звуки я абсолютно спокійно. Думав, якщо це мерці, то наші, українські, хай собі ходять.
Тиждень четвертий. Мені просто дах зносило
***
До нас у морг приїхав науково-технічний підрозділ французької жандармерії. Вони зробили на вулиці мобільну лабораторію, працювали також усередині моргу. Їхнім завданням був пошук воєнних злочинів. Ці люди багато бачили, бо їздять по гарячих точках, тож тілами не були надто шоковані. Проте їх шокували ми та наша відданість роботі.
Так сталося, що я послизнувся у фурі з тілами, порвав штани, сильно поранив ногу, було багато крові. Я залив рану антисептиком, перемотав ногу скотчем і продовжив далі працювати та переносити тіла. І ось жандарми дивились на це, як на повне божевілля. Мені здалося, що вони навіть почали боятися нас.
Не менше вони були вражені, коли дізналися, що ми робимо у звичайному житті. Їх здивувало, що в морзі зібралися люди абсолютно неочікуваних для цього місця професій: я – митець, мій товариш Микита – музикант.
***
Другий психологічно надважкий момент після побачених закатованих тіл – буквально ходити по мішках із тілами у фурі. Мені довелось так робити, щоби знайти необхідне тіло для жандармів. Інколи треба було йти аж через увесь кузов.
Це дуже неприємно, у мене просто дах зносило: ну як можна ходити по людях? Але я ходив. Ходив і просив вибачення в них…
***
Ми з Микитою вирішили розробити логістику, як складати тіла, щоб працювати з ними оперативніше й ефективніше. Розробили систему, щоб швидко знаходити необхідні тіла для поліції та патологоанатома. Було зрозуміло, що краще один раз напружитись і попрацювати головою, але потім робота організаційно піде легше – так і сталося.
Тиждень п’ятий. Є чотири етапи наближення до мертвого тіла
***
Знову емоційно важкі події – почали приїжджати родичі загиблих на впізнання. Усі ридають… Це нестерпно.
Нам, волонтерам, казали, що ми можемо не віддавати тіла. Мовляв, хай це роблять працівники моргу – вони підготовленіші. Але ми однаково йшли до родичів і розмовляли з ними, показували тіла. Це була наша волонтерська ініціатива.
Приносили тіло родичам і запитували, чи будуть дивитися. Вони, звичайно, кажуть, що будуть. А я кажу: «Там таке, що вас може сильно шокувати». Ну, наприклад, голови в тіла немає. Але вони однаково наполягали на тому, щоб подивитись і впізнати.
Тут розумієш, що треба поговорити з родичами, морально підготувати хоч трохи. Істерики, звісно, були страшні, люди заходились у риданнях. Від цього емоційно відчужитись дуже важко. Усе, що міг, – допомагати, підказувати, морально налаштовувати.
***
Є чотири етапи наближення до мертвого тіла. Перший – брати тіло в мішку та перекладати. Другий – брати тіло крізь одяг. Третій – брати голе тіло. Четвертий – різати його. Перші три етапи ми проходили. До останнього нас не залучали, адже це вже робота професіоналів. Та й не хотілося.
Тиждень шостий. Стало важче фізично
***
Почали привозити тіла військових після обміну. З ними було вже зовсім по-іншому. Психологічно відчуття були інші. Тому що я розумів, що ці люди ризикували життям свідомо. До військових було більше поваги, а до цивільних – співчуття.
Стало важче фізично, тому що це вже спека, а у спеку тіла набагато швидше гниють.
***
Тіл стає дедалі менше. Працювати кожен день уже нема потреби – нас викликають, коли потрібна допомога. Уже й маємо повноцінні вихідні, бо ж перші два тижні працювали без жодного відпочинку, з 09:00 десь до 17:00.
***
Привезли «кримінал» – убитого не внаслідок війни. Поліція, якщо можна так сказати, аж зраділа. Бо нарешті щось звичне, якась рутина, яка вже здавалася їм психологічно набагато простішою.
Людей, які помирали від природних чинників або від «криміналу», тоді привозили дуже мало, як порівняти із загиблими через війну.
***
За час роботи в морзі я зробив багато знімків на Instax. І почав працювати над створенням своєрідної книжки з використанням цих фотографій. Окрім фото, у ній будуть тексти, які я надрукую на друкарській машинці. У цьому проєкті хочу передати оновлене ставлення людства до смерті через війну.
Крім цього, я робив супутникові знімки. У мене є спеціальна техніка, антена, супутникові рації. Коли дивлюсь на все зверху, у мене більше надії й оптимізму щодо життя.
Я думаю, нам доведеться робити програми терапії за допомогою творчого самовираження. Бо більшість людей після пережитого під час війни будуть потребувати відрефлексувати свій досвід. Як на мене, мистецтво з цим може добре допомогти.
Подумав про цікавий факт – троє з тих, хто пішов зі мною тоді в морг, залишилися тут практично на півтора місяця.
Ті, хто пішов першими, так би мовити, на ентузіазмі, не протрималися довше кількох днів. Ми ж не хотіли йти, але розуміли, що треба. Можливо, саме тому й залишилися волонтерити в морзі, поки була необхідність.
Тиждень сьомий. Робота в морзі допомогла зрозуміти, що зі мною все нормально
***
Я вже встиг трохи відрефлексувати пережитий досвід. Зрозуміти, яким я був до цього та яким став тепер.
На початку був страх, розгубленість, нерозуміння того, як я впораюсь. У кінці система вже була налагоджена: я знав, що робити, знав, як діяти, розумів, як не впасти в емоційну яму.
Мені, звісно, не хотілося б, щоб війна й такі жахливі смерті відбувалися в нас у країні та світі. Але якщо вже так сталося, то я не шкодую про пережитий досвід. Шкодую лиш життів людей.
Мені завжди говорили, що я трагічна людина. Але робота в морзі допомогла зрозуміти, що зі мною все нормально, і що трагізм – це частина життя кожної людини. Деякі намагаються відчужитися від трагедії, а я просто її приймав.
***
Роботи для волонтерів у морзі вже майже не залишалося, тож я вирішив перемикнутися на іншу волонтерську діяльність. Запит на неї став важливішим.
Я розумію, що те, що роблю на цій війні – мій фронт. І знаю, що моя волонтерська діяльність корисна зараз. Якщо потрібно буде повернутися в морг, я повернусь. Але щосили сподіваюсь, що цього не станеться.
Авторка: Ольга Коротенко
Редактор: Ярослав Друзюк
Коректорка: Ніка Пономаренко
Дизайнерка: Анна Шакун
Коментарі
Підписатись