В Аріфа Багірова із Сєвєродонецька багато амплуа. Він краєзнавець, культурний менеджер, організатор музичних фестивалів, велотурист, а останні три місяці – волонтер, який розвозив їжу та ліки під обстрілами. Він мріяв перетворити Сєвєродонецьк на новий Більбао, ініціював заснування музею міста, рятував Бельгійську культурну спадщину в сусідньому Лисичанську та фотографував унікальні хати-мазанки по всій Луганській області.

Наприкінці травня він покинув Сєвєродонецьк, де вже не було ні світла, ні води, ні звʼязку, та евакуювався до Бахмута. Майже 70 кілометрів відстані він подолав на своєму велосипеді. Ми розпитали в Аріфа про дорогу під вогнем, три місяці волонтерства на лінії фронту та про те, як це – бачити рідне місто в руїнах.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Зустрічаємося з Аріфом в парку із символічною назвою «Перемога». Сюди він також приїхав на велосипеді. Новий Pride яскраво-помаранчевого кольору йому подарували друзі за проєктом «Код міста», який досліджував міста сходу України. Байк, на якому Аріф виїжджав з-під обстрілів, залишився в Бахмуті. На запитання, чи не шкода було його залишати, каже: «Йому треба відпочити».

Себе він називає соціальним і культурним інноватором, бо запроваджував у місті те, чого раніше не було. Каже, що про рідний Сєвєродонецьк він може розповідати годинами (у чому ми особисто пересвідчуємося). І зараз тільки радий такій нагоді.


Планував організовувати підпілля, але війна виявилася іншою


Повномасштабне вторгнення застало Аріфа в Старобільську (тепер уже окупованому російськими військами). Туди він приїхав 23 лютого на зустріч щодо безбарʼєрності з Дмитром Щебетюком, засновником проєкту «Доступно.UA». Каже: хотів і цей напрям розвивати в місті.

«Мене розбудив мій друг, у якого я залишався ночувати. Каже: «Аріфе, вставай, війна». Я спросоння: «Це не привід мене так рано будити». У нас-то війна вже скільки. А він каже: «Ні, все серйозно, вторгнення, бомбардування». Я, чесно кажучи, здивувався. Не вірив, що це станеться. Думав, що вся ця підготовка – просто гра мускулами», – згадує він.

Дмитро Щебетюк підкинув Аріфа до Сєвєродонецька, а сам поїхав далі.

«Коли я приїхав до Сєвєродонецька, уже були чути вибухи, бомбардували наш аеропорт. Я вирішив залишатися в Сєвєродонецьку до кінця, тобто наскільки це буде можливо та доцільно. І став дивитися, чим я можу там згодитися», – розповідає Аріф.

Застосування собі він знайшов зовсім не те, на яке очікував.

«У 2014 році, коли почалася війна, я спочатку як медійник організував інформаційний фронт. А потім долучився й до офлайн-подій. Тобто займався онлайн- і офлайн-супротивом. Цього разу я – ніби генерал, який готувався до війни, що минула – теж думав увірватися десь на медійному фронті, підпілля організувати. Але ця війна виявилася зовсім іншою. Фігуранти – ті ж самі, а процеси – ні. У той раз Сєвєродонецьк окупували без єдиного пострілу, і місто прожило 2,5 місяці під окупацією. Цього разу місто ще навіть не окуповане [повністю], але пострілів було задосить. От і вийшло, що я готувався до одного, але відбулося інше. Я починав медійний супротив, але супротивляться було нікому, «розіпʼятих хлопчиків» та інший фейків, які я звик розвінчувати, не було. Але зʼявилися нові виклики».

Першим викликом стала нестача ліків у місті. Разом з іншими волонтерами Аріф став допомагати самотнім людям – розвозив їм медикаменти.

«Коли почали бомбити аптеки, порушилася логістика, до міста перестали ввозити медикаменти, нас просили доставляти ліки хворим на діабет чи онкологію. Наші друзі в Дніпрі їх закупали, відправляли нам, а ми вже по місту розвозили. Інтенсивність обстрілів була ще не така висока. Ми слухали, де стріляють, – і їхали в інший бік».

Потім зʼявилася ще одна потреба – годувати домашніх тварин, яких кидали мешканці міста під час евакуації. «Деякі залишали на сусідів, інші – просто в підвалах, треті – відвозили в притулки. Магазини перестали завозити корм, наповнювач, ми зайнялися і цим також», – каже Аріф.

Третім напрямом роботи волонтерів стала допомога з евакуацією бізнесів. «Як діяч культурного фронту я передусім допомагав вивозити те, що з цим повʼязано, – колекції гітар, музичне обладнання. Університет імені Даля попросив вивезти археологічну колекцію його музею. Тож ми допомагали евакуювати музей», – додає він.

 Детальніше про українські музеї під час війни ми розповідали в окремій серії

Тим часом й обстріли в місті ставали все більш інтенсивними.

«Найбільш жорсткий обстріл стався 8 березня – «подарунок» жінкам. Було багато загиблих, стало зрозуміло, що місто будуть знищувати. Хоча ми вже лякані, але такого ніколи не було, коли по різним районам ракетами сиплять, вбиваючи всіх підряд. Після цього почалася організована евакуація, яка тривала до останнього моменту – середини травня», – згадує Аріф.

У місті починалася гуманітарна катастрофа.

«Перше, що вони знищили, – це заправки та продуктові склади. Вони конкретно створювали гуманітарну катастрофу, якій ми намагалися протистояти. З початку квітня продукти були лише гуманітарні, магазини майже не працювали. І на початку травня навіть гуманітарка почали закінчуватися».

Поки був телефонний звʼязок та інтернет, він залишався бійцем інформаційного фронту – давав коментарі, у соцмережах розповідав про те, що відбувається в місті. Але на початку травня звʼязок обірвався.

«Нам ніхто не міг зателефонувати, ми не могли організувати доставлення. В ефіри виходити теж не зміг. І якраз на початку травня почалися люті обстріли. Крили всюди, без перерв, крили чимось надприродним, що вже прості міномети та «Гради» здавалися нам квіточками. Вуличні бої ставали дедалі ближчими. Пожежників не було вже напевно тиждень. І ми спостерігали, як будинки вигорають після «прильотів».

Постраждало і житло Аріфа.

«Потім і в мене прилетіло у квартиру – там перевернуло все, ніби після землетрусу. Дві ночі я там ще переночував. Можна було б, звісно, і далі ще так жити. Ну а навіщо так жити? На той момент уже жодних ознак цивілізації в місті не було – ані світла, ані води, ані газу. До того ж військові, з якими я спілкувався, сказали: «Аріфе, тут зараз буде дуже спекотно, давай їдь».

Тож він вирішив їхати.


Дорога під вогнем


«Із самого початку я збирався евакуюватися на велосипеді, бо чому ні? Якщо я 11 років із нього не злізаю. Я на велосипеді обʼїздив всю область, і по 170 кілометрів проїжджав. Тож для мене 70 кілометрів до Бахмута – це не супервідстань. Евакуаційний транспорт на той момент уже не так регулярно їздив. І було б дивно, якби Аріф поїхав на автобусі. У мене принципова позиція: евакуація – це для тих, хто сам не може – жінок, дітей, людей похилого віку. А я – здоровий лоб, можу і сам якось дістатися».

День він витратив на підготовку – роздав гуманітарку, сімейні альбоми зніс до підвалу. Туди відправилися майбутні експонати музею міста, який він планував створити.

«Протягом трьох місяців збирав різні артефакти – уламки снарядів, трофеї. Думав: потім все це завершиться, де ми знайдемо сєпарський спальний мішок? Сподіваюся, що в підвалі воно збережеться, зробимо все-таки цей музей».

Із собою Аріф мав лише рюкзак із мінімумом речей – документи, улюблений худі з Ріком Санчезом (персонаж мультсеріалу «Рік та Морті»), кілька футболок, документи.

«Їхав я в нікуди. Звʼязку не було, тож я не міг домовитися, щоб мене десь зустріли. Я просто знав, що я приїду в Бахмут – там не пропаду. Якщо не знайду друзів, знайомих (що маловірогідно), то знайду якесь бомбосховище, щоб переночувати».

Дорога пролягала стратегічною трасою Лисичанськ – Бахмут, яка, хоч і контролюється ЗСУ, постійно перебуває під обстрілами. Це єдиний шлях, що сполучає ще вільний від окупантів шматок Луганської області з сусідньою Донецькою.

«Дорогу цю я добре знав. Там і знати нічого – просто виїжджаєш з Лисичанська, нікуди не звертаєш і приїдеш до Бахмута. Але на велосипеді ще нею не їздив. Було в мене в планах зʼїздити цього літа до Бахмута на велосипеді – там дуже цікаво, є столітні рудники – соляні, гіпсові. Такого в нас [Луганській області] немає, – каже Аріф. – Виїжджати хотів о 9:00. Але пішов дощ. Я почав шукати дощовик, а у квартирі [через влучання] все перевернуто догори дриґом. Я шукав-шукав – і не знайшов. Але поки його шукав, дощ припинився. Виїхав десь об 11:00».

Чоловік гадає, що ця затримка врятувала йому життя.

Коли він підʼїхав до моста через Сіверський Донець, що зʼєднував Сєвєродонецьк із Лисичанськом, то побачив там діру, розміром у половину проїжджої частини. (Тепер, за словами очільника Луганської області Сергія Гайдая, усі три мости через Сіверський Донець, що вели до Сєвєродонецька, зруйновані).

«Проїхав мостом, зустрів військових, запитую: «Що це за діра?» Вони кажуть: «Це десь годину тому прилетіло». Я зрозумів, що міг якраз потрапити під роздачу, якби не затримався вдома».

Коли Аріф піднявся до Лисичанська, що розташований на височині, і кинув погляд на дорогу до Бахмута, то побачив, що вся вона в чорному диму. Поряд гримотала артилерія.

«Я став перед вибором із двох поганих рішень – їхати далі чи повертатися. І там стріляють, і там стріляють. Враховуючи, що я вже три місяці в такому стані жив, думаю: додому їхати вже точно не варіант, а до Бахмута ще можу доїхати.

Думав, шанси є. Бої йшли артилерійські. А я, навчений досвідом, уже знав, що артилерію треба боятися, але це не так небезпечно – вона не може покрити всю трасу. І я розумів, що ніхто не буде цілитися з міномета чи «Града» в якогось шизика на велосипеді. Тим більше авіація не буде в нього стріляти. Хоча водночас я усвідомлював, що їхатиму поряд з обʼєктами, по яких ведеться вогонь. Але я вже три місяці так їздив по Сєвєродонецьку. Увесь цей час мене могло щось дістати.

Узяв із собою колоночку в дорогу. Думав: буду їхати, слухати музику. Але ні, довелося слухати, звідки стріляють.

Уздовж усієї дороги був кювет. Я знав, що уламки та вибухова хвиля ідуть уверх. А кювет – це мікроокоп. Коли я чув залпи «Градів», то стрибав туди, групувався і лежав. Двічі потрапив під авіацію. Тоді теж кидав велосипед на дорозі та стрибав у кювет. Лежав і молився, щоб не влучило.

На якомусь етапі дороги почув, що мені на телефон почали приходити повідомлення – я вʼїхав у зону покриття мережі. Зателефонував тільки батькам сказати, що все гаразд. І капеланам – щоби молилися за мене. Два дзвінки зробив – і поїхав.

Повз мене їхали лише броньовані машини та бронетехніка. І десь кілька волонтерських машин. Але мені на велосипеді було значно безпечніше, ніж їм на великих авто. Бо по якомусь бусу чи вантажівці скоріше стрільнуть, ніж по велосипеду.

Так їхав-їхав, вкручував-вкручував і прийшов до тями вже за кілька кілометрів від Бахмута, біля першого українського блокпоста. Там, звісно, здивувалися. Війна – а тут велосипедист такий нарядний приїхав.

Приїхав до Бахмута, знайшов першу зупинку і звалився майже без сил. Я вже був у більш-менш мирному місті (хоча Бахмут складно назвати мирним, але в порівнянні із Сєвєродонецьком це був райський острів). Виявилося, що там перебували сєвєродонецькі рятувальники, вони приїхали за мною, довезли та поселили в гуртожиток, де самі жили».

Загалом дорога до Бахмута забрала в Аріфа приблизно шість годин. Він каже, що в мирні часи їхав би довше, адже він – не спортсмен, а турист.

Тепер він мріє повторити цей маршрут, але у зворотному напрямку, коли його місто звільнять від окупантів.

«Це буде мій перфоманс, коли я повернуся – з Бахмута до Сєвєродонецька на велосипеді, але вже в такому режимі, як я люблю – із зупинками та фотографуванням».


Боляче бачити, як рідне місто руйнують, але з часом приходить здоровий пофігізм


На запитання, як це – бачити, як руйнують його рідне місто, відповідає: «Боляче, звісно. Особливо спочатку».

«Так, я люблю це місто, я його розвивав, по ньому сотні екскурсій провів. Багато людей мене називали охоронцем міста. І так, це місто, у яке я душу вкладав, яке я прагнув зробити сучасним, комфортним, інноваційним, – припиняє існувати. Приємного мало, але з часом приходить здоровий пофігізм. Я ж не міг там три місяці в істериці ходити. Руйнують – то руйнують, доведеться лагодити.

У моєму розумінні місто – не лише цегляні чи панельні будинки, «сталінки», «брежнєвки», «хрущовки». Душа міста – це люди, і вони залишилися. Кого зміг, я умовив евакуюватися, вивіз частину культурної спадщини. А цегляні й панельні коробки – то таке. «Хрущовкам» уже взагалі підходив термін придатності. Сєвєродонецьк – радянське місто, тому нам простіше, там не було жодного унікального будинку. Усі – типові. Найвідоміша будівля – Льодовий палац [який знищили окупанти] – клон Харківського палацу спорту. Якихось унікальних історичних споруд, як у Харкові, наприклад, у нас не було. Тому, чесно кажучи, за всієї любові до міста, непоправних утрат немає. БК? Ну згорять БК, нові побудуємо. Zaha Hadid запросимо, вона побудує краще».

Аріф розповідає, що його бажання розвивати місто почалося вісім років тому.

«У 2014 році я проводив патріотичний флешмоб, і нас побили [прихильники «руського міра»]. Я взагалі битися вмію і люблю, для мене це не стрес. Але я зрозумів, що фізично ми не переможемо. Для того, щоб такого більше не повторювалося – щоб люди з чужими прапорами не ходили та не били людей з українськими прапорами, – треба змінювати ментальність. Як кажуть друзі, я переписую ментальний код. Я бачив свою мету в тому, щоб допомагати людям мистецтва. Усі ці вісім років я підтримував усі культурні рухи в нашому місті та сам їх організовував».

Своїм головним проєктом він вважає музичний фестиваль «Світлоград», який відбувся у 2019 році на локації між Сєвєродонецьком, Лисичанськом і Рубіжним – трьома містами, що формують єдину агломерацію та мають спільну історію. Подія обʼєднала музику, арт, екскурсії та велокрос. Розповідаючи про нього, Аріф каже: «Здалеку треба зайти. Готові?» Виявляється, що здалека – це за мільярд років до нашого часу. Ми трішки скоротимо цю історію

«У 1920-роках більшовики вирішили створити на лівому березі Сіверського Донця завод азотних добрив. Цей завод називався Лисичанський хімічний комбінат (тепер це найбільше підприємство Сєвєродонецька – «Азот» – ред.). За нього було робітниче селище, яке називалося Лисхімбуд. Після війни з нього вирішили зробити окрему територіальну одиницю. Стали думати над новою назвою. Самі лисхімбудівці назвали його Світлоградом. Але врешті місту обрали іншу назву – Сєвєродонецьк. Незрозуміло, чому, бо місто далеко не на березі річки. Але це були радянські часи. Партія сказала «треба». Отже, Світлоград – це самоназва міста Сєвєродонецьк. Мені вона більше подобається. І сенс цього фестивалю був у тому, щоб переробити міфологему міста з міста хімічної промисловості на творче місто. На цьому фестивалі я розповідав, що креативна економіка може генерувати кошти не гірше, ніж хімічна промисловість. Не кажучи вже про наслідки для екології від хімзаводу. Я провів лише один фестиваль у 2019 році, після чого почався ковід. Але я його ще зроблю».

У Лисичанську Аріф намагався рятувати бельгійську культурну спадщину – залишки містечка, яке побудували бельгійські промисловці навколо свого содового заводу наприкінці 19 століття. Серед них адміністративні будівлі, житлові будинки та соціальна інфраструктура.

«Село Верхнє, яке є частиною Лисичанська, називають десятою бельгійською провінцією. Це найбільше бельгійська спадщина за кордоном. Я уявляю, який вигляд усе це мало, коли працювало. Навколо хати-мазанки під соломою, а тут триповерхові будинки з червоної цегли – модерн, геоготика, до того ж підключені до електроенергії. Якщо потрапити у Верхнє 100 років тому, напевно, мозок би міг вибухнути від інноваційності.

Було, здається, приблизно 50 будівель. Усі вони в різних руках і в різному стані, деякі від повеней зруйнувалися. Одна з них була лікарнею заводу «Донсода», яка руйнувалася від запустіння. Ми запустили проєкт «Підлікуй лікарню». У його межах провели концерт на даху, влаштували перформанс «Поховай лікарню», коли почали вже провалюватися перекриття між поверхами, а не тільки дах. Цим проєктом ми хотіли донести до людей про бельгійський внесок у регіон, який замовчував радянський союз. Вони казали, що індустріалізація – це ми. А насправді вони просто віджали всі підприємства в європейських промисловців. У мене була ідея зробити в будівлі музей індустріалізації Донбасу, щоб розповідати там про всі іноземні коріння виробництв Донбасу – бельгійські, німецькі, англійські».

Бельгійська спадщина Лисичанська постраждала від російських обстрілів у 2022 році. Так, згоріла будівля гімназії, що працювала та збереглася, – чи не найкраща з усього ансамблю.

Ще один проєкт Аріфа «Розмазанка» показував автентичні українські хати Луганської області.

«Я обʼїздив усі музеї області. І в одному з них – у Новоайдарському – побачив колекцію жіночого вбрання. Наш край колонізувалися штучно. Частково люди самі сюди приходили Донцем із різних регіонів. А потім за Катерини тутешні землі почали дарувати. Подарували одному поміщику – він привіз із Чернігівщини людей, іншому – він привіз із Полтавщини. Так вийшло, що 30 різних сіл Луганщини – і 30 різних жіночих убрань, одне красивіше за інше. І це мене наштовхнуло на ідею про те, що те ж саме і з хатами. Я став кататися селами та помітив, що лиштва – десь схожа, а десь – не схожа, але всюди українська. Але так вийшло, що в нас доглянутих автентичних хат дуже мало. Ті, де люди досі живуть, уже обкладені цеглою, вікна не деревʼяні, лиштви немає. Автентичність збереглася лише на старих закинутих хатах. Тому я став фотографувати ці хати, назвав цей проєкт «Розмазанка».

Нереалізованим залишився ще один проєкт Аріфа Багірова – музей міста Сєвєродонецьк.

«За радянської влади місто було просто побутівкою за «Азоту». Його не розглядали як окрему одиницю, лише як частину заводу. Тому був музей заводу. І після того, як Дмитро Фірташ купив завод, музей став належати йому. Місту історія зовсім не належала. Я планував створити музей міста. Ще б трохи – і ми б його створили. Хотів робити упор не так на експонати, як на історію. Музей – це ж не місце з купою артефактів, це місце, куди ти зайшов, нічого не знаючи про місто, а вийшов, уже занурившись у його історію. І які артефакти можуть бути в міста, якому 88 років? Деякі люди досі живуть у цих артефактах. Щодо музею ми працювали разом із міським відділом культури. Коли музею ніколи не було, це ціла бюрократична проблема створити його з нуля. Потрібно спочатку створити комунальне підприємство. І вже це зробили, і навіть під музей виділили двоповерхову будівлю їдальні в центрі міста – класна локація, яку всі добре знають. У цьому році вже міг би початися міський музей, але «щось пішло не так».


«Сєвєродонецьк буде українським – це факт»


«Я їхав не для того, що за шкуру свою боявся, вона мені не дуже цікава. Я їхав, щоб допомагати своєму місту інформаційно. Я продовжую допомагати своєму місту тим, що розповідаю про його трагедію», – каже Аріф.

Він вірить, що Сєвєродонецьк залишиться під контролем України, але щодо майбутнього міста не такий оптимістичний.

«У росії немає шансів виграти цю війну, утримати Сєвєродонецьк. Те, що Сєвєродонецьк буде українським, – це факт, але те, що він усе ще буде Сєвєродонецьком – не факт. Чому? Те, що відновлять Маріуполь, – факт, бо там порт. Те, що відновлять Попасну, – факт, тому що там транспортний вузол. У цих міст є драйвер. А драйвер Сєвєродонецька – це хімкомбінат. Але «Азот» і до війни вже борсався, його треба було або модернізувати, або закривати. І якщо зараз Сєвєродонецьку не надати якийсь новий драйвер, то не буде сенсу його відновлювати, адже людям, які хочуть туди повернутися, треба чимось там займатися. Треба переосмислювати міфологему міста – сенс його існування».

На думку Аріфа, таким драйвером міг би бути музей сучасного мистецтва – такий, як Музей Ґуґґенгайма в Більбао, що перетворив провінційне іспанське містечко на туристичний центр.

«Світлоград Аріфа був би на блокчейні, я б автоматизував максимум процесів у місті та ліквідував би чиновників як клас», – продовжує мріяти чоловік.

Планів на майбутнє для себе він поки не будує.

«Я останні три місяці розучився планувати. Живу одним днем. Планів немає, але є ідеї. Я побачив, що в Києві багато сєвєродончан, причому дуже крутих. Є ідея створити тут таке ком’юніті – Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Рубіжне, щоб люди одне одного підтримували, допомагали, розповідали про свої міста, розповідали про те, що там зараз відбувається та що вони бачили».

Фото надані Аріфом Багіровим